 |
|
Ідея соборності України у творах Тараса Шевченка
Великий син свого народу, Шевченко був, є і залишається назавжди поетом українським, як Данте – італійським, Шекспір – англійським, Пушкін – російським. Для мільйонів людей у всьому світі Шевченко “відкрив” Україну з її волелюбним і неподоланним народом. Він глибше за всіх пізнав сучасну йому українську дійсність, художньо осмислив її найважливіші проблеми, показав характерні типи українського народу в усій їхній національній, соціальній і психологічній своєрідності.
Пісні і думи, страждання і болі, боротьба і прагнення Шевченка, поета справді народного, виразника народних сподівань, однаково зрозумілі й дорогі всьому людству, незалежно від національності.
Його творчість мала величезне значення для прогресивних діячів західного і південного слов’янства. Поезія Шевченка перекладена багатьма мовами світу. З усіх українських письменників Шевченко найбільш відомий за межами нашої Батьківщини.
Ніхто з поетів-патріотів не підносилися до таких висот гнівного, полум’яного протесту проти існуючого ладу, заснованого на пригнобленні й образі українців, до яких піднісся Шевченко. В історії світової літератури XIX сторіччя Шевченко чи не єдиний великий поет, який цілком зосередив свою увагу на ідеї визволення народу і висловив цю ідею з незрівнянною силою поетичного слова :
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
В поезії Великого Кобзаря при певному зв’язку з традиційно-фольклорною літературною формою не можна не відзначити особливого типу художнього пізнання, який , не повторений ніким, не повторив нікого з усієї світової літератури!
Народні пісні – супутники Шевченка протягом усього його життя – розповідали про гірку долю кріпака, оспівували селянські повстання і Коліївщину, народну війну проти гнобителів. Стихійний народний гнів грізною хмарою збирався над Україною. Велич пое-та – співця народного невдоволення - в тому, що його стихійний протест набрав конкретного патріотичного, національного забарвлення. Син кріпака, він був справжнім сином України не тільки тому, що його обурювали страждання народу, не тільки тому, що від дідів і батьків він чув пісні про панщину і розповіді про Коліївщину, а й тому, що його думка безперервно працюючи над ідеєю визволення зустрілася з думкою найпередовіших представників ідей національно-визвольного руху.
Зберігаючи історичну вірогідність, Шевченко підтвердив і зміцнив свій талановитий вихід у світову літературу поемою “Гайдамаки”, де змалював селянське антишляхетське повстання на Правобережній Україні (Коліївщина) як похід проти національного поневолення, прагнення воз’єднатися з усією Україною:
Брешеш, людоморе !
За святую правду-волю
Розбойник не стане,
Не розкує закований
У ваші кайдани
Народ темний…
Одночасно поет дуже емоційно реагував на справедливі звинуачення на адресу гайдамаків, люто захищаючи своїх буйних предкiв: “Мої покійні земляки нітрохи не поступалися будь-якій європейській нації, а в 1768 році Варфоломіївську ніч і навіть першу Французьку революцію перевершили. Єдине, чим вони відрізнялися від європейців, - у них усі ці криваві трагедії були справою всієї нації й ніколи не розігрувалися з волі одного якого-небудь пройдисвіта, подібного Катерині Медічі, що допускали нерідко в себе західні ліберали.” Інакше кажучи, гайдамацькі погроми Шевченко розцінював як справу загальнонаціональну й тим самим виправдовував їх.
Отже, Шевченкові гайдамаки, звичайні селяни, навіть наймити, вперше в українській і світовій літературі постали не фоном для вождів, а героями, що самі впливають на хід історії.
Поезія Шевченка глибоко лірична, її ліризм органічний і всеохоплюючий. Не тільки в ліричних віршах, які безпосередньо висловлюють думки і почуття поета, а й у поемах, і в малюнках природи, і в народних “думках” – скрізь живе поет, кровно зв’язаний зі своїм народом, відданий його прагненням й інтересам. Не- даремно страждання дівчини, збезчещеної паном, все життя мучать його, неначе “цвяшок в серце вбитий”!
Поет писав: “Щоб знать людей, то треба пожить з ними, а щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу.”
Але Шевченка не можна представляти тільки як поета національно-патріотичних прагнень. Він поет-трибун, разючий, нещадний, творець таких перлин світової поезії, як “Сон” і “Кавказ”,
закликів до боротьби, що прославляли “рицарів великих” – борців за свободу, державу, народних заступників.Але разом з тим, ми знайдемо у Шевченка вірші ніжні й тихі, як класична ідилія:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть
філософські роздуми:
… Доле, де ти ! Доле, де ти ?
Нема ніякої !
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої ! злої !
загальнолюдські теми: як натхненне уславлення краси материнства, мотиви любові й вірності, самотності й розчарування, неспокійних шукань і світлої радості.
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Націоналізм живить національна свідомість, яка неможлива без відновлення історичної пам’яті як про славетні так і про трагічні сторінки тисячолітнього літопису України, тому Шевченко пише і про героїку Запорізького лицарства, і про Гетьманщину, і про руйнівників нашої волі, які запровадили в Україні кріпацтво, русифікацію, отих “розпинателів народу”, “катів”, “людоїдів”.
Як слушно зауважив видатний учений Дмитро Донцов, “…проблему нації він розв’язував з позиції духовної сили чи духовного занепаду; не тому терплять люди, що царі їх гноблять, а тому, що дрібніють люди душею”.
Націоналізм, тобто полум’яну любов до Батьківщини, Шевченко ніколи не осуджував, та й сам був яскраво вираженим націоналістом:
Я так, я так її люблю
Мою Україну небогу,
Що проклену самого Бога,
За неї душу погублю.
Як послідовний український націоналіст, Шевченко жив за принципом: козакові соромно перебувати в ярмі чи в наймах:або виживу, або пропаду, та не продамся нікому! Надиханий ідеалами національного визволення, Великий Кобзар палко кохав Україну і нестримно боровся за її волю та щастя:
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині.
Національна свідомість, почуття національних гордощів дали нашому великому поетові силу всупереч усім і всьому - писати рідною мовою. У передмові до “Кобзаря” 1847 р. Шевченко наголосив на мовній самобутності й народності української літератури. Він багато зробив для того, щоб наша мова перестала бути тільки мовою селян, бо це велика мова великого народу.
Українці називають Тараса Шевченка Месією не лише за те, що він своїм словом врятував українську націю, а й за те, що його слово було віщим, пророчим. Поет і Пророк в одній особі – рідкісне поєднання в літературі, такі люди народжуються, можливо, раз на тисячоліття, а то й рідше.
“Кобзар” – неопалима купина українського поетичного слова, чинник самоусвідомлення народу, який формує його уявлення про своє місце в історії, про мораль, мистецькі вартості. “Кобзар” – ключовий момент в історичній пам’яті українців, вияв складного процесу їх самопізнання і самовираження, в ньому вся українська ментальність, себто форми світосприймання , способи мислення. В ньому багатющий світ інтимних почуттів, їх психологічна основа, висока соціальна свідомість, етнічні традиції в зіткненні з аморальністю колонізаторів, взаємодія музики, слова і зорових образів; в ньому (“Кобзарі”), зрештою, погляд на самого себе і на решту світу.Як ні в жодного поета сіту поетове “Я” і рідний край з’єднанів “Кобзарі” в одну органічну цілість. Штучно, насильно розірвана ця цілісність, відізвання людини від усього рідного призводить до деградації, до духовної смерті. Вагома частина процесу відновлення історичної пам’яті нації у зверненні до фольклору. Культурні традиції народу, а також “Біблія”, козацькі літописи – складова частина, джерело повернення історичної пам’яті. А ті традиції, на яких і виник “Кобзар”, це понад тисячолітній шлях розвитку нашого народу.
Що заповідав Великий Кобзар і як виконано його заповіти?
Уже в “Заповіті” є два заповіти: поховати над Дніпром; поставши, порвати кайдани і прохання згадувати “незлим тихим словом”. Але жоден з цих заповітір повністю не виконаний. На могилі національного пророка України напис третьорядного значення (передбачення технічного прогресу), до того ж - російською мовою. Чи не блюзнірство?
Кайдани тоталітаризму порвані, але тільки зовнішнію Досі ми обпутані веригами духовний кайданів - само яничарства, історичного безпам’яцтва. І допоки вони не розірвані, ми не будемо вільними по-справжньому.
“Незлим тихим словом” українці згадують свого Пророка, але й злого, неправдивого слова вистачало: він і атеїст, і соціаліст, і революціонер-“сокирник”.
У “Кобзарі” немало заповітів загальнонаціонального характеру. Шевченко в імперативі висловив триєдину, найнеобхіднішу для українців мудрість: “Свою Україну любіть”, “Борітесь – поборите” і “В соїй хаті своя правда, сила і воля”. Себто: палко любитимете свій рідний край і мужньо боротимете свою волю - матимете власну самостійну державу. Ми та довго не мали її, бо рідну землю віддавали на потапу всяким зайдам. Ми так довго не могли збагнути (а дехто й досі не збагнув). Що таки “немає другого Дніпра” і перлися за довгим карбованцем в Тюмень, Нечорнозем’я, навіть за Полярне коло. І тепер нас як цвіту по всьому світу, а нації монолітної нема. Забули ми й Тарасів Заповіт “Братайтеся!”. Інтелігенція злегковажила благання Месії:
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата.
Любітесь, брати мої,
Україну любіте.
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Тарас Шевченко… Чи не найвидатніший за народністю поет нашої планети, а для України він ще й Пророк, Месія, Рятівник нації. Його глибокомудрий “Кобзар” недаремно народ назвав другим Євангелієм, а його автора – синонімом до слова Україна. Шевченко – наш всесвіт, наш патент на благородство перед людством.
Отже, Національне відродження України й відновлення традиційної Європи в ролі духовного й політичного лідера світової цивілізації повинні йти поруч, як про те мріяв великий німецький філософ-гуманіст Й.-Г. Гердер. Ще в 1769 році він особливо вирізняв українців серед усіх інших європейських народів і пророкував їм блискуче майбутнє. “Україна, - писав він, - стане новою Грецією. Прекрасне небо, що простирається над цим народом, його весела вдача, музикальність, родючі ниви колись збудяться зі сну… Виникне цивілізована нація… Дух цей полонить усю нині занурену в сон Європу і змусить її служити тому ж духовному началу. Усе це попереду, усе це повинно колись здійснитися, - але як, коли, завдяки чому?”
Категорично висловився ще один німецький професор Ф.Шупп: “…народ українців стане самостійною нацією, великою європейською державою, все одно, коли дозріє сей плід, скорше чи пізніше.”
І нехай українці не в змозі змінити своє минуле, та сьогодні вони мають принаймні подбати про те, щоб їхнє майбутнє було кращим!
Утративши наприкінці 1920 року державність на власній території, українці ні на мить не зреклися боротьби за свою українську правду, за відродження національної влади. І це не тільки природнє бажання українців та їхнє право. Це – історична необхідність.
Відроджена волею українського народу 1991 року, Українська Держава не ставить питання про перегляд кордонів. Але ніхто не може заборонити українцям усього світу будувати власну національну соборність у наших душах. Притягальна сила київських пагорбів і святинь, що уособлює в собі одне з світових вогнищ цивілізації, мовотворення, і надалі буде вести українців зі всього світу до їхньої вічної столиці.
А тому соборність українського духу назавжди залишиться в серцях та помислах кожного з нас!
Чорна рада
Хроніка 1663 року
І
Навесні двоє верхових наближалися до Києва Білгородським шляхом. Де їхали полковник Шрам із сином. Полковник був сином поволоцького попа, вивчився на попа, але потім пішов до козаків.
Після поразки повстання полковник десять років сидів "зимовником серед дикого степу на Низу, взявши за жінку бранку туркеню; проповідував слово правди божої рибалкам і чабанам запорозьким. Коли повстання підняв Богдан Хмельницький, Шрам став першим його помічником, у боях заробив багато шабельних шрамів, за що його тепер і прозвано Шрамом. Постарівши, постригся в попи. Тепер у походи ходив його син Петро. Коли ж на Україні знову почалися чвари і роздори, люди знову обрали Шрама полковником.
ІІ
Шрам з Петром заїжджають на хутір Хмарище до Череваня, це недалеко від Києва.
Черевань був чоловік заможний. Приїхавши до нього, козаки зустрічають там божого чоловіка, який розповідає про події на Україні. Між козаками немає ладу, кілька гетьманів добирають собі прихильників, гине козацька слава.
Почувши це, Шрам зізнається, що він їде не в Київ, а до Сомка в Переяслав, хоче підняти його з усіма полками на Тетерю, який збирає сили. Кличе він із собою і кобзаря, бо його козаки послухають.
ІІІ
Петро знайомиться у Череваня з його дочкою Лесею і одразу закохується в неї. Черевань і Шрам домовляються одружити дітей. Але Лесина мати має на думці зовсім іншого нареченого, вона мріє бачити Лесю гетьманшею. Тому вона пропонує перед заручинами
поїхати на прощу до Києва, бо такі, мовляв, звичаї предків.
Всі вирушають до Києва.
IV
Київ після недавніх історичних подій ще не отямився. Скрізь видно сліди пожарищ — це Радзивілл із литвинами спалили його.
Серед Києва стоять вози, перегороджуючи дорогу. Це побратим Шрама Тарас Сурмач святкує народження сина. Він запрошує і полковника випити з ним, але той відмовляється — він їде до церкви, тому негоже пити.
Козаки образились і почали сваритися з полковником та його сином. Хтось навіть вигукнув про "чорну раду". Це дуже занепокоїло Шрама, але він не мав змоги навіть слова вставити. Наперед виступає Черевань. Він запевняє, що зараз тільки поклониться хоч одній церквиці, а потім одразу прийде святкувати народження дитини разом з усіма. Це зразу заспокоює козаків. Розмова стає мирною.
V
Прочани пішли оглядати монастир. Коли доходили до дзвіниці, почули страшний гамір. Чернець пояснив їм, що це запорожці зі світом прощаються. Котрийсь з них, постарівши, збирався піти у ченці, а перед цим влаштовував гуляння. Козаки вдягалися у розкішні шати, які потім оббрьохували в багнюці, роздарювали, пили дорогі напої, зовсім не шкодували коштів. На Запоріжжі жили вони бідно, тут же розкошували, зневажаючи багатство.
Шрам задивився на запорожців.
З монастиря всі разом поїхали кіньми до великої церкви. Шляхом їх наздоганяють запорожці-побратими, які розмовляють, чи не вкрасти їм Лесю і не вивезти в Чорногорію. Дівчина злякалась, та Василь Невольник її заспокоює: козаки жартують.
VI
Біля печер Черевань зі Шрамом зустріли гетьмана Сомка. Той радо привітав свою наречену. Засмучений Петро зразу зрозумів, що йому тепер нічого чекати. Виявляється, Череваниха давно вмовилася із Сомком про сватання. Черевань став заперечувати, але Шрам його перепинив: нехай Леся виходить за Сомка, а його син знайде іншу.
Шрам розпитує Сомка про його позиції як гетьмана, той впевнений, що його підтримають.
До Сомка приходять запорожці Кирило Тур та Чорногор. Виявляється, що колись Кирило врятував життя Шрамові. Це ті самі козаки, які налякали Лесю.
VІІ
За столом Кирило Тур відверто заявляє, що Леся йому сподобалась, тому він її вкраде та вивезе у Чорногорію, батьківщину свого побратима. Ніхто не сприймає цього серйозно. Сомко дуже поважає і любить Кирила, вважає його дуже щирою і вірною людиною.
Виходячи з дому, Кирило, який був характерником, примовляє: "Двері одмикайтесь, а люде не прокидайтесь".
VIII
Після гостин всі міцно поснули. Не спав тільки один Петро, який журився за втраченим коханням. Він бачить, як побратими викрадають Лесю, і кидається її рятувати. Чорногор пропонує тікати, але Кирило вирішує прийняти бій. Вони довго б’ються, та ніхто не може перемогти. Нарешті, козаки вдарили один одному в груди так сильно, що повалилися обидва.
Прискакали Шрам із Сомком. Гетьман зразу кинувся до Кирила Тура. Це обурило старого Шрама, але гетьман заявляє, що молода знайшлася б ще одна, а такого побратима не знайдеш.
Лесине серце одразу одвернулося від Сомка після таких слів.
Пораненого Петра привезли на Череванів хутір Хмарище, щоб лікувати.
До Сомка прибуває на хутір гонець і розповідає, що три полковники — миргородський, зіньковський та полтавський — перейшли на бік Іванця. На боці Сомка залишилося тільки два полковники.
Сомко вирішує збирати свої полки і стояти проти конкурентів.
Шрам радить Сомкові їхати в Переяслав та писати листи до полковників, щоб вони одумались. А він з Череванем збирається у Ніжин вмовити Васюту підтримати Сомка.
X
Шрам з усією сім’єю Череваня прибуває на хутір полкового осавули Гвинтовки, шурина Череваня.
Під час частування до хати заходять міщани. Гвинтовка відібрав у них воли за те, що возили хмиз із лісу, який той чомусь вважав своїм. Побачивши зневажливе ставлення осавули до людей, Шрам присоромлює його гострим словом.
XI
Ще не зовсім здорового Петра залишають у Гвинтовки. Полковник Шрам вирушає до Батурина, куди поїхав Васюта.
Блукаючи пущею і сумуючи, що не бачить Лесі, Петро зустрічається з Кирилом Туром. Запорожця виходили вдома мати з сестрою, він давно вже і не згадує про Лесю. Тур запрошує Петра до себе додому і говорить матері, що це його побратим, разом з яким його поранено під Києвом. Правди він не розповідає. Гостя починають частувати, аж раптом з’являється старий Пугач зі своїм джурою і наказує Кирилові їхати до коша на розправу. Мати просить Петра дізнатися, що з її сином.
XII
Петро їде в урочище Романовський Кут, куди повезли Кирила. Там стоїть кошем і Брюховецький. Зібралася тут сила козаків, мужиків, бідноти. Всім їм Брюховецький обіцяв грабувати Ніжин. Сам претендент на гетьманство якийсь ніби юродивий, говорить тоненьким голоском, називає всіх "дітками".
Після покарання киями Петро допоміг Кирилові дістатися до матері. Козак хотів трохи відлежатися, а потім повернутися до коша.
XIII
Дорогою в Батурин старий Шрам заїхав до сотника Білозерця, який розповів останні новини. Всі мають зібратися в Ніжині. Туди вирушив Сомко, Васюта, туди ж приїхали і московські бояри. Шрам вирішує і собі прямувати в Ніжин. Дорогою зустрічає вік Сомка зі
старшиною.
Гетьман розповідає , що надіслав до міста свої полки разом з писарем Вуяхевичем.
Пізніше виявилося, що писар зрадив Сомка. Вся старшина роз’їхалася по дворах, біля гетьмана залишився тільки Шрам.
XIV
На хуторі Гвинтовки Черевань посварився зі своїм родичем, що тепер зовсім запанів. Крім того, Гвинтовка натякає, що дарма вони засватали Лесю за Сомка, становище його сумнівне. Обидва дотримуються своєї думки, починається сварка.
З Ніжина прибув сотник Гордій Костомара і розповів, що в місті дуже тривожно, народ збирається туди. Костомара просить поїхати в Ніжин і Гвинтовку, бо козаки послухали б його, але він не хоче.
Розказує про побачене й Петро.
Наступного дня всі виїхали в Ніжин на раду. Народу зібралося дуже багато. Брюховецький поводився нахабно. Розгорілася суперечка між прихильниками Сомка і Брюховецького, перемогли останні.
Гвинтовка теж переходить на бік Брюховецького. Решта прихильників Сомка йде "на поклон" до Іванця, він залишається один.
Прийнявши присягу, Брюховецький запрошує до себе князя з послами на бенкет.
XV
Після ради всі розбрелися, голота почала трощити крамниці.
Тих, хто йде до міста, не пускає московська сторожа. У таборі пораються козаки, відганяючи селян киями. Немає ніякої обіцяної рівності.
Черевань дізнається випадково від Тараса Сурмача, що Брюховецький посватав Лесю за писаря Вояхевича. Він збирається тікати, але з’являється Кирило Тур і заявляє свої права на дівчину.
Петро кидається на хутір Гвинтовки рятувати Лесю, але зустрічає батька.
Черевань повертається додому.
XVI
Навколо Брюховецького зібралися його прихильники.
Два старих січовики привели Олексу Сенчила, щоб покарати його киями за те, що скаче в гречку. Та Брюховецький прощає його. Він пропонує козакові одружитися та оселитись в місті.
Старі козаки, серед яких і Пугач, обурені.
XVII
Бажаючи урятувати Сомка від смерті, Кирило Тур приходить до Іванця і пропонує вбити свого гетьмана. Той вірить намірам запорожця і дає йому перстень, з яким Кирила мають пропустити до темниці.
Кирило Тур проникає в темницю та пропонує Сомкові залишитися замість нього. Гетьман відмовляється заплатити чужим життям за своє.
Ні з чим повертається хоробрий Тур до старого Шрама, намагається посміхатися, але голос його дрижить.
XVIII
Старий Шрам помирає. Намірившись іти на Запоріжжя, Петро опиняється в Хмарищі. Там він дізнається, що Кирило Тур вирвав Лесю від Брюховецького, скориставшись перснем, а потім поїхав з побратимом у Чорногорію.
Петро залишається в сім’ї Череваня і через півроку одружується з Лесею.