Здавалка
Главная | Обратная связь

Любов як невід'ємний атрибут людського буття.

Тема любові завжди цікавили людину. Композитори і художники , філософи і поети вважають любов всемогутньою силою, яка здатна наповнювати сенсом людське життя, зробити нас щасливими або нещасними, страждати,плакати,сміятися. Любов є немов діамант, який сяє багатьма гранями,переливається богатьма відтінками,про що свідчать різні її види: любов батьківська ,любов дітей,любов братерська, любов до ближнього ,любов до Батьківцини,любов до Бога любов тощо.
Лише завдяки любові людина стає людиною .Любов- не щаслива випатковість і не подарунок долі, а весоке мистецтво, яке вимагає від людини самовдосконалення, творчості та внутрішньої свободи.
Продовж багатьох століть люди неодноразово намагалися дати відповідь на питання стосовно того, як і коли виникла любов. Існує думки , що вона з'явилася пізніше, ніж ненавість, заздрість, материнське почуття. Значна кількість філософів, психологів, учених вважають, що в епоху Античності не було любові, а існував лише тілесний ерос, статевий потяг.
На думку Гегеля , в античності любов не зустрічається в такій субє'ктивній глибині та інтимності ,як пізніше. Проте не варто стверджувати так категорично, що античність не знала любові. Про це почуття йдеться в міфах Греції. У класичній період з'явилися теорії духовної любові Сократа , Платона, Аристотеля . У Грецькій міфології багато легенд , в яких людство постає не просто еросом. З цього привобу можна згадати Орфея, який так кохав свою Евридіку, що навіть хотів повернути її з Тартара, а потім відмовився дивитися на інших жінок; таку ж сильну любов відчувала Пенелопа до Одісея; Дідона , яку покинув Еней , з розпачу кинулася на меч ; Геро , побачивши, що її коханий Леандр потонув, стрибнула в море. Овідій стверджував, що писати про любов набагато важливіше , ніж про богів чи про війну. В "Іліаді" Гомер зазначав , що Троянськс війна розпочалася через любов. В римській ліриці саме любов, а не битви- центр життя.
У часи античності любов проходить відстань від Афродіти Пандемос ( Всенародної) через Афродіту Кнідську- богиню гармонії, духовної-тілесної любові - до Афродіти Уранії ( дочки Урана) - богині витонченості, піднесеної любові.
Стародавні греки розрізняли декілька видів любові:
1. Ерот (ерос) -любов- пристрасть, бажання. Про цю любов греки говорили: " еротоманія " -"шалена любов";
2. Філія---любов-дружба ,яка пожначає зв'язок індивідів, зумовлений соціальним або особистим вибором. Філія означає духовну,відкриту любов, засновану на внутрішній симпатії. Вона властива для дружніх стосунків;
3. Cmopre —- любов- приязь , характерно для сімейних стосунків. Це ніжна,надійна любов,що існує між батьками і дітьми, чоловіком і дружиною;
4. Агапе —— жертовна любов, сповнена жалю до ближьного.
Поняттям "філія" оперував давньогрецький мислитель Емпедокл, згідно з якими, воно означає безособливе начало, яке пронизує землю,воду,вогонь,повітря.Емпедокл вважав, що все в Космосі складається з цих стихій,"коренів речей", які здатні поєднуватися між собоюв різних пропорціях , а це породжує усю різноманітність у світі. Проте ці чотири стихіїпасивні, а тому Емпедокл доповнив їх двома протилежними ворогуючили силами:любовю та ворожнечею. У поемі "Про природу" він зазначав, що любовю все поєднується, а ворожнечею все розноситься в різні строни і така постійна зміна ніколи не припиняється. Цю космічну любов Емпедокл назвав також Гармонією і Афродітою. Така любов не чуттєва , а умоглядна, безособова і невидима сила, яка пронизує чотири стихії: землю,воду,повітря,вогонь.
Сократ у діалозі платона "бенкет "веде мову про Ерота. Сократ зазначав , що все сказане ним він чув від мудрої жінки Діотими,яка розповіла йому багато цікавого про любов. Сам по собі Ерот не прекрасний і не повторний,не добрий і не підлий, не мудний і не дурний. Він знаходиться між цими крайнощами. Ерот, немовби єдність протилежностей, син бога багатства Пороса і богині бідності Пенії. Ерот такий суперечливий тому, що й батьки його такі різні. Ерот —— надприродна істота , демон— посередник між богами і людьми, між фізичним та ідеальним світами. Ерот— це любов до прекрасного. В уяві Сократа і Платона він — любитель мудрості , філософ. На думку Платона, попри любов до батьків , до дітей,до чоловіка, до жінки, до вітчизни, до праці тощо , вищою любовю є любов до світу вічних,надприродних і незмінних ідей, до світу добра, краси та істини. Це і є те , що називають "платонічна любов", яку зазвичай розуміють невірно, вважають її несексуальною любовю між чоловіком і жінкою. Проте такаї любові бути не може,а якщо й виникають такі стосунки,то це дружба,а не любов. В епоху Античності любов високо цінували. У діалозі Платона " Бенкет" йдеться про її позитивний моральний зміст. Свідчинням цього є думка про те, що жили гідно не навчать ні родина, ні слава, ні багатство, а лишелюбов зможе це зробити.
Епоха середньовіччя стала носієм нової етики, нового розуміння людини , її місця у світі , нових законівлюдського буття . Нагірна проповідь Ісуса Христа заснована на принципах любові. Ісус звертався до нас зі словами "любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас...." Апостол Павло, оспівуючи любов бога до людей , назначав, що "Бог свою любов до нас довів тим, що Христос помер за нас, коли ми були ще грішниками". Любов до ближнього , тобто до кожної людини , в Новому Заповіті —- необхідна умова любові до Бога, шлях,який веде доньго. Апостол павло звертався до римлян зі словами: " той, хто любить іншого,виконав закон ". Любов людини до людини здатна викорінити із серця і душі ворожнечу,заздрість,ненавість тощо, зробивши усіх нас друзями, як Бога, так і усіх людей.
До епохи Середньовіччя ще ніколи так високо не цінували ні людина , ні любов. Античність знала чуттєву любов і божествений ерос як космічну силу,проте практично не знала любові до ближнього, яка зрівнює людину і Бога.
Любов у новому заповіті —- найвища цінність ,вище благо,без якого все позитивне в світі втрачає свій сенс. У слова "Бог є любов " міститься загальнолюдський зміст християнства. У епоху Середньовіччя любов розуміли як певну внутрішню силу людини , яка поширюється на віс її дії, спрямовуючи на шлях доброчесності.
Християнський мислитель Августин Блаженний виокремив три форми любові:
1. Любов людини до Бога .Вона постає як прагнення людина до вдосконалення на шляху до Бога і пов'язана з людиною, та її природою , яка дає можливість думати та вирішувати. Дуже важливо для людини пізнати піднесину любов до Бога, уникаючи ницу любов до матеріального світу. Спавжня любов може бути лише до Бога. Люблячи Бога, людина не згрішить.
2. Любов до ближнього . Ця форма можлива тому,що "ближній" —- це пороба Божа.
3. Любов бога до людини. Бог не лише любить , він сам є любов , таєнство якої полягає у вченні про триєдність. У цьому аспекті любов у своїй першочерговій глибині недосяжна для людини.
Великою проблемою для отців церкви були еротичні мотиви, які містилися канонізованих книгах Старого Заповіту . Благослови повинні були пояснити як тілесна любов, ерос може існувати поряд з любов'ю до Бога. У зв'язку з цим духівництво використовує таке поняття, як "духовний ерос" . Значну увагу проблемі духовного ероса присятив автор "Ареопагітиків" Псевдо--Діонісій,учень апостола Павла. У трактаті "Про божественні імена" він зазначав ,що божествений ерос у християнства більш прийнятний, ніж любов, хоча і перше,і друге поняття у Святомі Писмі практично ототожнюються. Бог,або Першопричина всього,як Прекрасне--і--Благе,є бажаним для всіх людей,тому душа,духовно споглядаючи його красу, прагне злитися з ним в акті духовного ероса.
Визначаючи ерос, любов головною рушійною силою буття,середньовічні мислителі прагнули довести цю ідеюдо кожньої людини, наголошуючи на її космічному , а не соціальноособистому значенні. Незважаючи на те, що християнського Бога неможливо осягнути розумом, Він є особистість і божествений ерос проявляєть для людини у формах міжособистісної індивідуальної та інтимної любові. Пізнання Бога, злиття з ним — сенс життя християнина. Це надзвичайно інтимний ,глибоко особистий акт, до якого потрібно наполеглево готуватися.
Візантійська культура, розвиваючи античні традиції щодо розуміння любові, зробила значний внесок на шляху до визначення цього феномена. Мислителі Середньовіччя вбачливо в любові універсальний творчий принцип Всесвіту.
В епоху Відродження, коли людина прагнула звільнитися від впливу церкви, земна любов здобула перевагу над небесною. Флорентійський неоплатонік ХV ст. Марсіліо Фічіно у центр своїх філософських роздомів поставив людину з її емоціями та почуттями. Зосереджуючи увагу на проблемі любові, він розрізняв три її види:
1. Любов між рівними істотами;
2. Любов нижніх істот до вищих;
3. Любов вищих істот до нижніх.
Що до першого виду любові, то вона складає основу гуманізму, другий вид символізує вдячну повагу, а третій — опікунство.
Джордано Бруно у діалозі " про героїчний ентузіазм" зображає любов як космічну силу, яка робить людину непереможною, оскільки "любов— це все, і вона діє на все, про неї можна говорити все, їй можна і все приписувати".
Преставник епохи Нового часу Рене Декарт у трактаті " Пристрасні душі"стверджував, що любов — це трепет душі, спричинений " духами" , який " спонукає душу добровільно з'єднуватися з предметами, що здоються їй близькими, а ненавість — це хвилювання, викликане "духами" , що спонукає душу до відокремлення від предметів, які здаються їй шкідливими. Оскільки в цих словах йдеться про "тваринних духів" ,які у філософії Декарта є чимось тілесним, то перед нами — психологічно- механічне визначення любові ,яке не передбачає резмежування між любовю до протилежної статі, до тварин тощо. Попри таке визначення Декарт всетаки розмежував різні види любові, але у трактаті він намагався відобразити її раціоналістичне розуміння. Причина такої позиції полягала у тому, що це був час розвитку науки, техніки,механіки. У своєму трактаті Декарт вказував на три види любові:
1. Любов- бажання добра тому,кого люблять. Вона здатна на самопожертву. Прикладом такої любові є ставлення батьків до дітей;
2. Любов-жага,повязана з прагненям володіти об'єктом свого бажання;
3. Поглинаюча пристрасть, яка має лише відтінок любові і не більше.
За Б. Спінозою,ідеалом може бути така людина, яка, невтративши своєї тілесної потяги,зуміла спрямувати їх розумне русло і підпорядкувати таким афектами,які збагачують душу і роблять її власника стійкою та цілеспрямованою особистістю. Найвищий серед таких афектів--"інтелектуальна любов до Бога ", тобто допитливість,бажання пізнати Бога , тобто невичерпну і нескінченну Природу. На думку Г. Лейбніца,справжня любов означає прагнення до вдосконалості,яке закладене у найтаємніших глибинах нашого " я". Що досконаліший об'єкт нашої любові, або хоча б здається таким, то сильнішою буде вона.
У період німецкої класики видатні її представники І. Кант та Г. Гегель висловили власне філософське і соціально-практичне ставлення до проблеми любові. Кант розмежував " практичну" любов і любов "патологічну". Згідно з Кантом, любов- це моральне зобов'язання, обов'язок.
Гегель у " лекціях з етики" виокремив справжню любов як земне, але глибоко індивідуальне почуття двох людей; любов релігійну; любов як насолоду ,яка була характерна для епохи Античності. Він вважав,що справжня сутність любові в тому,щоб, відмовившись від усвідомлення себе самого,загубити себе в іншій людині. У другій половині ХІХ ст. А. Шопенгауер у " метафізиці статевої любові" зобразив людину ,охоплену любовю, рабом світової волі. Ф. Ніцше, представник" філософії життя" ,вважав, що любов завжди егоїстична, тому любов і мораль взаємовиключають одна одну. Оскільки любов — це спосіб самоствердження волі, то вона є не лише любов'ю до протилежної статі,але й любовю до життя взагалі і до " волі до влади " зокрема.
Спецефічне трактування любові бав у двадцятому столітті засновник психоаналізу Зигмунд Фрейд. Він акцентував увагу на фізеологічно— психологічному аспекті любов, яка зазнає репресій з боку культури. Згідно з Фрейдом, бог любові Ерос завжди йде пліч-о-пліч із богом смерті Танатосом.
Принципово іншою була концепція любові у представника філософської антропології Макса Шелера.Він виокремив три ступеня розвитку любові як орієнтації на певні цінності:
1) любов до добра.
2) любов до вищих надбань культури.
3) любов до священного.
Шелер вважав, що любов не заснована на природніх потягах людей, вона " сама є потяг" ,прагнення до цінностей.
Проти натуралізації любові виступав представник францюзького екзистенціалізму Жан-Поль Сартр. Любов— це нестійке і крихке почуття,яке терзає душу. В любові людина стає об'єктом для "іншого", який виступає в ролі мучителя. Зливаючись з " іншим",людина втрачає себе, а це, стверджував Сартр ,надто велика ціна за примарне щастя.
Неофрейдист Еріх Фромм,автор праці " Мистецтво любити", зазначав,що любов повинна утвердити себе як творча сила,яка духовно збагачує людство. Фромм вважав, що людина, кохаючи об'єкт своєї пристрасті, повинна з любовю ставитися до всіх інших людей. Та людина,стверджував Фромм, яка любить лише свого партнера, а до інших ставиться неприязно,взагалі нездатна любити. Любов може врятувати людство ,яке знемагає від бездушності,відчуженості та егоїзму. Е. Фромм вказував на чотири компоненти будь якої любові:
1) турбота. Людина ,яка любить,цікаветься життям іншого, намагаються оберігати його від небезпек та трудностей. Наприклад, мати тербується про свою дитину і все ,що вона для неї робить— це не тягар, а радість та приємність. Любов— турбота поширюється не лише на людей, а й на тварин. Людина також можу відчувати таку любов до роботи. Так, учений наполегливо працює над над дослідження, художник намагається створити новий шедевр тощо:
2) відповідальність. Коли ми любимо , відчуваємо відповідальність за іншого. Це не просто формальне виконання обов'язку, а щире переживання, відчуття тісного зв'язку з об'єкт том любові:
3) повага. Вона полягає у здатності бачити іншого таким,яким він є, у визнанні його індивідуальності. Ми іноді дивимося на тих, кого любимо, крізь призьму призму власних бажаннь та потреб, забуваючи при цьому, що інша людина — особистість зі своїм внутрішнім світом,долею,мріями, призначенням:
4) знання. Інша людина таємниця. Лише любов здатна пізнати глибину сутність іншого, зрозуміти її субє'ктивність і відгукнутися на її прагнення.
Проблема любові була у центрі уваги до українського мислителя Г. Сковороди . Майже у всіх його творах присуття тема "любові і сірця" . Сковорода переконував, що любов — це союз між Богом і людиною. Це почуття схоже на видатний вогонь, що запалює серця бажанням пізнати слово Боже. У зв'язку з цим любов стає божественною або навіть самим Богом. Серце і любов — основа всьго сущого. Любов— початок всього і завдяки їй людина здатна пізнати ангельську мову. Всемогутня любов охоплює три світи: макрокосм,мікрокосм і світ символів, або Біблії. Сковорода називав Біблію землею живих,країною і царством любові. У його філософії Біблія постає певним гарантом того, що у суспільстві пануватиме любов, любов буде в Богові, а Бог— у суспільстві. З цього можна зробити висновок, що Сковорода таким чином накреслив кільце вічності, метафізичне коло любові: людина--любов--бог— людина. Тема любові посідала значне місце у філософській творчості російського філософа В. Соловйова. На його думку,любов- це дар Божий або факт природи. Досліджуючи статеву любов, він вказав на три її види:
1)любов нисхідна,яка дає більше, ніж отримує.
2) любов висхідна,яка більше отримує, ніж дає.
3)любов,в якій і перше і друге перебувають у рівновазі.
Особливість розуміння любові Соловйовим у тому, що він розглядав цю проблему крізь призму проблем лбдської індивідуальності та егоїзму. Любов здатна заволодіти внутрішнім світом людини і, прагнути подолати егоїзм, спияє спасінню особистості.
Отже, якби сказав Семен Франк, любов— дорогоцінне благо,щастя,і радість людського життя, єдина істина його основа.
Любов до іншої людини— це утверження її буття, оскільки ми хочем, щоб кохана людина була знами завжди. Коли ми кохаєм,то визнаємо свого партнера неповторною,унікальною та єдиною особистістю у всьому Всесвіті. Закохана людина здатна відчувати в об'єкті свого кохання йо го потенціал, найкращі можливості,які ще не реалізовані,побачити свого обранця таким,як його задумав Бог. З цього приводу Макс Шелер зазначав,що любов побачить не емпіричне буття іншої людини, а її сутність. Любов— це бережливе проникнення в таємницю чужої субє'ктивності,вона не засліплює,а, навпаки, робить людину зрячою, відкриває особливість іншого.





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.