Главная | Обратная связь

Філософська антропологія.

История термина

Возникновение термина «антропология» восходит к античной философии. Древнегреческий философ Аристотель (384—322 гг. до н. э.) первым употребил его для обозначения области знания, изучающей преимущественно духовную сторону человеческой природы. Несмотря на то, что термин в этом значении употреблялся многими классическими и неклассическими мыслителями (Кант, Фейербах и др.), специальная философская дисциплина и школа как таковые оформляются лишь в начале XX века под названием «философская антропология». В оригинальном значении термин «антропология» употребляется также во многих гуманитарных науках (искусствоведение, психология и др.) и втеологии до сих пор. Так, в педагогике существует антропологический подход к воспитанию. Позднее антропологическое знание дифференцировалось и усложнилось.

В России под антропологией до недавнего времени понимали преимущественно физическую антропологию, но, начиная с 1990-х годов, в вузах России начали появляться кафедры социальной, культурной, политической и философской антропологии.

Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходив із ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, у рамках якого робилася спроба відтворити цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.

Філософська антропологія.

Антропологічна філософія виникла в XIX ст., стала перспективною у XX ст., сприяла формуванню ряду філософських напрямків. Найвпливовішим у 30 — 60-ті роки XX ст. став екзистенціалізм, що прагнув замінити класичну «філософію суттєвостей» філософією людського існування. Філософська антропологія — це вчення про природу і суть людини. Історично, найвидатнішими представниками антропологічної філософії виступали Гельвецій, Фейербах, Чернишевський. Саме Людвіг Фейербах ввів у науковий обіг і прагнув обґрунтувати антропологічний принцип як матеріалістичну антитезу об'єктивно-ідеалістичному розумінню «ідеї», «духу». Всебічне обґрунтування філософської антропології здійснено Максом Шеллером. Ідеї філософської антропології розробляли також Арнольд Гелен, Хельмут Плеснер, Ернст Ратхакер, Олександр Больнов. Відмінності філософів–антропологів лише в тому, які аспекти (біологічні, психологічні, соціально-культурні тощо) буття та «виміри» людини розглядаються.

Ідейними джерелами філософської антропології стала філософія німецького романтизму та філософія життя. Представники філософської антропології широко застосовували принципи трансценденталізму Іммануїла Канта та неокантіанства. Трансценденталізм феноменології Едмунда ГуссерлятаМартіна Хайдеггера застосовувався для методологічного обґрунтування і безпосереднього аналізу різноманітних проявів суті людини, її діяльності та життя. Арнольд Гелен розробляє біопсихічну концепцію людини. Макс Шеллер, виділяючи ряд ступенів буття людини, першою серед яких є «життєвий порив», підкреслює відмінність людини від тварини, а також той факт, що «дух», духовність підіймає людину над зовнішньо-вітальною характеристикою життя. Проте «чистої» філософської антропології не було ні у Макса Шеллера, ні у Фрідріха Ніцше. Разом з тим в обох звучать виразно мотиви «філософії життя», що є однією з теоретичних джерел філософії екзистенціалізму. Дехто з філософів об'єднує концепції філософської антропології і філософії екзистенціалізму в понятті «антрополого-екзистенціальної лінії у філософії», підкреслюючи їх спорідненість з філософією персоналізму. Характеризуючи погляди Еріха Фромма, який досліджував філософські проблеми фрейдизму і неофрейдизму, Павло Гурєвич слушно зазначає, що дослідникам, надовго відлученим віл антропологічного екзистенціалізму у філософії, не завжди очевидна складність і неоднорідність її. Поряд з екзистенціалізмом розвивається філософська антропологія — наука про людину, що ділиться на фізичну і культурну. Антропологічна філософія виступила проти класичного раціоналізму, саєнтистських напрямків у західній філософії, спробувала протиставити абсолютизації претензій розуму на вирішення філософських проблем нераціональні детермінанти самовизначення людини. Результатом став ірраціоналізм (від. лат. irrationalis — нерозумний), який так або інакше характерний для антропологічної філософії.

Ірраціоналізм, обстоюючи в одних випадках заперечення розуму як суттєвої якості людини, а в інших — заперечуючи розум як істотний компонент процесу осягнення людиною світу і самої себе, не тотожний визнанню реальності нераціональних особливостей людини. Ці особливості існують. Тому говорити про глобальний ірраціоналізм антропологічних напрямків безпідставно. Питання це вирішується конкретно, на основі врахування особливостей кожної філософської школи. Ірраціоналістична абсолютизація найяскравіше виявилася у філософії життя. У Німеччині її представляли Фрідріх Ніцше, Вільгельм Дільтей, у Франції — Анрі Бергсон.

У понятті життя, на думку Фрідріха Ніцше, виражається воля до акумуляції сили, Вільгельма Дільтея — факти волі, спонукань та почуттів людини, Анрі Бергсона — космічна сила — життєвий порив. Представники філософської антропології пояснюють філософію антропології як науку про метафізичність походження людини, про її фізичні, психічні, духовні початки, джерела у світі, про ті сили і тенденції, які рухають нею і які приводяться нею в рух. Спеціальні науки про людину, навіть у їх єдності, на думку Макса Шеллера, не дають чіткого уявлення про суть людини, не прояснюють її. Філософська антропологія має чітко показати, розкрити процес формування з основної структури буття людини специфічної монополії, звершення і діяльності людини: мова, совість, зброя, ідеї справедливого й несправедливого, держава, керівництво, мистецтво, міф, релігія, наука, історичність та ін. Різноманітні сторони і сфери буття людини філософська антропологія має об'єднати в конкретно-наукове, предметне їх вивчення з філософією, їх осягнення, тобто об'єктивно осмислити, відновити цілісний філософський образ людини. Отже, людина, її суть, її буття, її життя і стоять у центрі філософської антропології, розкривають сенс життя.

Один з основоположників філософської антропології Хельмут Плеснер на основі наукової філософії життя дає феноменологічне формулювання «ступенів органічного». Живе відрізняється від неживого тим, що саме визначає свою мету, переступаючи через себе ззовні, і визначає себе всередині тієї межі, йдучи в середину до себе як такого, тобто передбачає саме себе. Звідси основна характеристика живого — позиціональність. Традиційно Хельмут Плеснер характеризує рослинну, тваринну і людську організацію позиційно, причому принцип більш низької організації, проведеної до крайніх меж. Тварина, на відміну від рослини, опосередковано включена в навколишнє середовище. У тварини є органи для контакту з нею і сугубо внутрішні органи. Для їх взаємного опосередкування потрібен центр. Позиційність тварини — центрична. Центр ніби дистанційований від живого тіла, яке сприймається центром як плоть. Ця ексцентрична позиційність — головна характеристика людини. Отже, людське укорінено поза світом, поза наявного буття. Але буття поставлено не на божественну першооснову, як у Шеллера, а на ніщо. Людина неминуче перебуває у боротьбі за своєю рефлексією і іманентністю всіх своїх визначень, у боротьбі, що відновлює з тією ж необхідністю, з якою кожна спроба терпить провал. Це показує установлені нею основні антропологічні закони. Закон природної штучності означає, що людини змушена урівноважити свою поставленість на ніщо результатами своєї діяльності.

Практично всі концепції виходять з основної тези Макса Шеллера про принципову протилежність людини і тварини. Якщо тварина одвічно і всебічно залежить від природних устремлінь, звичок і прив'язана до конкретного середовища, умов свого життя, то людина є вільною, незалежною істотою, поведінка якої строго і однозначно не зумовлюється природною доцільністю, що дає їй можливість ставитись до предмета своєї творчості з певною поміркованістю. Біологічна концепція показує, що людина є біологічно недостатньою істотою, оскільки їй не вистачає інстинктів, не закріплена і не завершена у тваринно-біологічній організації, а тому і не має можливості вести виключно природне існування. Природу людини Хельмут Плеснер визначає на основі аналізу біофізичних аспектів її існування та даних науки про дух і культуру.

Німецький філософ, один із засновників філософської антропології, Арнольд Гелен вважав, що історія, суспільство та його установи — це форми доповнення біологічної недостатності людини, які реалізують її напівінстинктивні спрямування, заперечує положення про історичний характер процесу руйнування системи інстинктів у людини, вважаючи цей процес одвічною і органічною характеристикою природи людини. Арнольд Гелен намагався довести, що саме в антисуспільній та протиприродній поведінці людини і утверджується її родова суть, становлення родової суті розриває зв'язок з природними передумовами антропосоціогенезу.

У культурологічній концепції Еріха Ротхакера природа людини розглядається в усій її цілісності: емпірична предметність і духовна суб'єктивність органічно поєднуються. Основну увагу Еріх Ротхакер приділяє позитивному визначенню свободи людини, її відкритості світу, її діяльної активності. Людина ж є творцем і носієм культури. А культура розглядається як специфічна форма вираження творчої відповіді особистості на виклик природи, як стиль життя і спосіб орієнтації у світі.

Концепція філософської антропології — філософсько-педагогічна, представлена вченням Олександра Больнова, де розкривається життя людини з позицій з'ясування суті самого життя. Суттєвими рисами людяності, на думку Олександра Больнова, є співчуття, доброта, справедливість і терпимість. Для того щоб врятувати людяність, необхідно зберегти такі риси. Це мета історичного процесу.

Своєрідним синтезом екзистенціальної та релігійної філософії є персоналізм, основна характерна риса якого — атеїстична тенденція, що визнає особу та її духовні цінності вищим смислом земної цивілізації. Персоналізм — філософська течія, що визнавала особу первинною творчою реальністю і вищою духовною цінністю, а весь світ — лише проявом творчої активності особи. Зрештою, вважаючи верховною особою Бога, персоналізм оголошує весь світ продуктом її творчої активності. В основі філософського персоналізму — примат ідеалістичного монізму і панлогізму. Особа стає центральною категорією персоналізму. А її джерела кореняться не в дійсності природно-історичного процесу, а в безкінечних джерелах — верховному початку в Богові. Основні представники концепції персоналізму — Поль Баум, Роберт Флюєллінг, Хельмут Керр, Віллі Вітерн, Зенон Брайтмен та ін.