Здавалка
Главная | Обратная связь

Осінь життя Тараса Шевченка

В минулому році світова спільнота, а особливо Україна відзначила важливу для кожного українця дату: 150 років з дня втрати Тараса Шевченка (сталося це 10 березня) і 150 років з дня перепоховання його праху у Каневі на Чернечій горі (22 травня).

Шевченко був людиною, який творив, не дивлячись на всі заборони. І, можливо, саме в цьому міститься один з головних його посилів до нас сьогодні – у сенсі оновлення, підживлення, зрештою – навернення. Нам завжди не вистачає можливостей, грошей, часу, проте, якщо є бажання, можна творити, долаючи всі перешкоди на своєму шляху.

Кожен, хто торкається до Шевченкового силового поля, змінюється – починає ідентифікувати себе в історичному минулому й перспективах часу, визначати свій майбутній шлях, як нащадка і спадкоємця Кобзаря – «Чиїх батьків? Чиї ми діти?» Бо Шевченко – НАШЕ ВСЕ!

Літературу минулого століття можуть звинувачувати в хуторянстві, сучасну – у постмодерністському синдромі. А «Кобзар» актуальний завжди!

Як же прожив останні 15 місяців свого нелегкого життя Великий Українець? Ми бачимо його довірливим, втомленим, наївним, таким, що постійно захоплюється і розчаровується. І водночас – Великим!

У серпні 1859 року Шевченко повертається з 10-річного заслання до Петербургу. Його вітали всі прогресивні сили країни. Оповитий ореолом борця-мученика, він викликав велике захоплення, особливо у молоді.

У 1859 році він нарешті отримав дозвіл повернутися в Україну, проте, за революційну агітацію серед селян, його знову заарештували і звеліли виїхати до Петербурга.

За сприяння віце-президента Петербурзької Академії мистецтв графа Федора Петровича Толстого Шевченко отримав тимчасове житло – майстерню в приміщенні Академії над Невою.

Його останнє житло складалося з однієї вузенької кімнати з єдиним вікном, перед яким Шевченко-художник зазвичай працював за мольбертом. Крім столу з книжками, мольберта і невеличкого дивану, оббитого плівкою, та двох стільців, ніяких зручностей більше не було. За ширмою вузькі двері вели до такої ж вузької гвинтової драбини на антресолі, які складалися з подібної до нижньої кімнати. На обидві кімнати було одне вікно. Горішня кімната була ще більш аскетичною: праворуч від вікна в кутку стояв стіл, за яким Шевченко писав, і скромне ліжко. На маленькому столику стояв умивальник, графин і чайне приладдя. Це була і спальня, і літературний кабінет Шевченка-поета.

В тих випадках, коли господаря не було вдома, на дверях він залишав напис крейдою, куди пішов і коли повернеться, або в кого взяти ключа від його приміщення-майстерні. Його двері часто були обписані іменами відвідувачів, що не дочекалися господаря, словами поваги та захоплення, інколи – у віршованій формі.

Кілька разів на тиждень до нього приходив учень – 12-річний Борис Суханов-Подколізін. Інколи він спостерігав за роботою наставника, а іноді навіть був його натурщиком.

Одного разу Шевченко працював над картиною, на якій були зображені русалки, що тягнуть молодого козака на дно річки. Козак чомусь не вдавався Тарасові Григоровичу, і він весь час змивав його. При цьому обзивав його «бісовою дитиною» та іншими неприємними епітетами. І як не заступався за козака підліток-учень, невтомний пензель його вчителя продовжував свою руйнівну справу, а наступного уроку на його місці з’являвся новий запорожець. З натурщицями для русалок йому не доводилося зустрічатися. А для зображення козака йому подовгу доводилося валятися на дивані, звісивши руку і ногу в незручній позі.

Іншого разу хлопчик став свідком як Шевченку повернули його старий портфель з художніми роботами, котрий був у когось на зберіганні. Найціннішим в ньому був автопортрет молодого Шевченка. «Дуже сміявся він над моїм здивуванням, - пізніше згадував учень, - погладжуючи свою лису голову, розправляючи запорозькі вуса і порівнюючи себе, стоячи перед дзеркалом, з кучерявим безбородим юнаком зі свічкою в руці. І все повторював, що в свій час портрет мав велику схожість з оригіналом».

Помалювавши годину, вчитель з учнем піднімалися з майстерні до горішньої кімнати, де відбувалася своєрідна і незмінна гостина. Із великої зеленої скляної банки діставали кільки, сторож – завжди чимось незадоволений старий солдат – приносив свіжий хліб; господар випивав чарку горілки, і вони починали їсти велику кількість цих ревельських сардинок. «Повторюю вже сказане, - згадував учень, - ніколи Шевченко при цьому не напивався і не дозволяв собі зайвого». Закінчивши свій скромний бенкет, вони сходили вниз у майстерню, і Тарас Григорович знову брався за свої мідні дошки, наспівуючи під ніс якісь печальні мотиви, де слова – «серденько», «дівчина» вживалися постійно. Інколи він сідав до маленького столика і починав тихо виводити на першому, що потрапляв до рук, шматкові паперу, якісь каракулі. Потім добрим таким голосом починав читати свої вірші. І так вже жалібно, співучо-ніжно виходило це з вуст Кобзаря, що його учень мало не плакав, хоча й не все розумів українською мовою.

В кінці листопада 1859 року Шевченко нарешті отримав довгоочікуваний дозвіл на друк нового «Кобзаря».І хоча цензура скалічила навіть ті вірші, які колись вже були надруковані, в це видання ввійшли ще твори, розкидані по різним газетам.

Коли Шевченко востаннє був на Україні, він встиг познайомитися у Городищі з Семеренками і Яхненками. Це були багаті купці і підприємці, його земляки, які своєю працею викупили себе з кріпацтва і побудували власну капіталістичну імперію. Примітним було те, що люди, які працювали на їх цукрових заводах, жили ніби в іншому світі – без кріпацтва і насилля. Шевченка тоді здивувало таке ставлення до робітників. Він був вражений і самими новими капіталістами, які були вихідцями з козацтва. Він тоді набрався сміливості і попросив допомоги у Платона Семеренка, щоб підготувати нове видання «Кобзаря».

Тепер, коли дозвіл було отримано, Тарас Григорович нагадав Платону Федоровичу про це: «Вашу благородну пропозицію прийму я зараз як благодійність з глибокою вдячністю. Видання буде коштувати 1100 рублів. Якщо Ви погодитесь отримати ваші гроші примірниками книг, для мене це буде краще. Якщо ж грошима, то я не обіцяю Вам повернути борг раніше, ніж за рік з 10 відсотками. Робіть так, як Вам підказує Бог».

Семеренко погодився, щоб борг був повернутий книжками. І за це Шевченко на титульній сторінці надрукував йому подяку «Коштом Платона Семеренка».

«Кобзар» друкувався в типографії Пантелеймона Куліша, яку той нещодавно відкрив у Петербурзі, тиражом 6000 примірників. Шевченко сам слідкував за видавничим процесом. А потім зробив ще 50 примірників для друзів, вклеївши аркуші з забороненими цензурою рядками.

Починаючи з грудня 1860 року Шевченко розповсюджує свої книжки і радіє тому, що видання гарно розходиться і приносить «добрий чинш». Це була перша книжка, за яку поет отримав відносно великі гроші. В цьому році поезії Шевченка друкувалися в різних газетах, в новому українському альманасі «Дім»; його багато перекладали на російську та польську мови. Літературна критика була до нього прихильна.

Л.В. Тарновська писала сину Василю: «Надсилаю альманах «Дім» видання Куліша, дуже цікавий. Днями має вийти біографія Шевченка, як тільки отримаю – вишлю тобі. Бідолашний Шевченко хворий, і я дуже хвилююсь, чи не водянка в нього у грудях, він не лежить, але рухається важко, і обличчя набрякло».

Шевченко не лікувався. Він мріяв про своє майбутнє.

Посаджу коло хатини

На вспомин дружині

І яблуньку і грушеньку,

На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина

Під древами тими

Сяде собі в холодочку

З дітками малими.

А я буду груші рвати,

Діткам подавати…

З дружиною єдиною

Тихо розмовляти.

Тоді, серце, як бралися,

Сі дерева садив я…

Щасливий я!» - «І я, друже,

З тобою щаслива!»

Тарас Григорович стає все більше набридати Варфоломію Шевченко на рахунок Харитини, яку побачив ще торік, коли відвідував свояка у Корсуні.

«Чи не побачишся ти сам як-небудь з батьком і з матір’ю Харитини, порадься з ними та розтовчи ти їм, що я і ти не пани, а такі ж самі прості люде, що панам і в лакеї не годимось. Нехай вони дурні урозуміють сеє слово». «Пиши ж мені все, та пиши гарненько. А надто о Хариті: чи ти казав їй про мене і що вона тобі сказала? Будь ласкав, поверни цим ділом на мою руку, а то не втерплю – одружуся з такою шерепою, що і тобі сором буде».

Цю Харитину, яка була в самому соку, коли її побачив Тарас Григорович минулим літом, жінка Варфоломія взяла до себе ще дитиною, та й зростила її як рідну. Коли Шевченко почав настоювати, щоб вмовили вийти заміж за нього, вона навідріз відмовилася: «Що ви таке придумали?За такого старого й лисого?»

Варфоломій потрапив між двох вогнів. «Сказати Тарасові, що він зістарівся задля 18-літньої дівчини, значило нагадати йому, що його молодість, його пора женитися з молодою – вже минули! За Аралом, в степах, на муштрі. Під солдатським ружжем. Нагадати мученикові його муки, його заслання, підняти у його душі ті тяжкі думи, котрі й без того не давали йому спокою!.. Ні! У мене не стало сил…»

Варфоломій починає пропонувати Тарасові свою гувернантку Шулячівну, проте Шевченко і чути не хоче: «Оті одуковані та не одрюковані панночки у мене в зубах зав’язли. Нехворощ!... та й більш нічого!» В решті решт Харитина подала рушники молодому хлопцю, котрого давно кохала. І на тому все й закінчилося.

Спробував Тарас ще використати як свата свого давнього знайомого Федота Ткаченка і написав йому в Полтаву: «А знаєш що, Федоте? Я чув, що ти вже на другій оженився. Накинь оком полтавку, кирпу, чорнобривку, то на ту весну будеш у мене старшим боярином…»

А влітку 1860 року розпочався останній бурхливий і трагічний роман Шевченка.

Ще в минулому році в одній з родин поміщиків Карташевських, його знайомих, з’явилася молода наймичка – Ликера Полусмакова. Її привезли з Ніжина і Тарас звернув на неї увагу.

Господарі Ликери поїхали за кордон і тимчасово віддали її своїм друзям – сестрам Белозерським: Олександрі Куліш і Надії Забілі, з якими Тарас Шевченко був давно і добре знайомий. Влітку сестри жили на дачі за межами міста в Стрельні, і Шевченко частенько відвідував їх.

Ликера не була красунею, проте мала гарну статуру, була худенькою і привабливою. Іван Тургенєв описав її так: «… створіння молоде, свіже, дещо грубувате, не дуже красиве, але по-своєму привабливе, з чудовим русявим волоссям і тією чи гордовитою, чи спокійною статурою, яка властива її роду».

27 липня на дачі у сестер Белозерських несподівано, майже блискавично, Шевченко освідчився Ликері в коханні і зразу ж повідомив усіх про свій намір одружитися з нею. Ця новина дуже вразила всіх, хто знав Тараса Григоровича. Звістка про його намір одружитися на наймичці одразу ж облетіла всіх знайомих в Петербурзі і за його межами.

Всі друзі і знайомі, які знали Ликеру і її недоліки у вихованні, були шоковані вибором Шевченка і намагалися делікатно, проте переконливо відмовити його від того вибору. Однак Шевченко їх не слухався. Бо він вже надіслав Варфоломію гроші на купівлю землі і помістя. Тепер одруження було продовженням його планів влаштувати нарешті своє особисте життя.

Шевченко не поступався. Проте не відступали і його друзі. Його кум, Василь Белозерський, і його сестра , Олександра Куліш-Белозерська, запропонували дочекатися господаря Ликери або хоча б написати йому листа в Німеччину. Це було зроблено від імені дівчини.

А Шевченко продовжував відвідувати Белозерських у Стрельні, а Ликеру – як свою наречену. Він привозив їй подарунки. Він вирішив виховати її і був упевнений, що ті недоліки, про які йому торочили знайомі пані, були наслідком кріпацького становища дівчини. Тарас з захопленням виховував та вчив Ликеру.

Проте одного разу стався конфуз. Тарас хотів взяти Ликеру з собою до Петербургу, а Надія Забіла заборонила. Вийшло так, що Тарасу не довіряють. Шевченка явно принизили.

Моя ти любо! Мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа

Раби, невольники недужі!

Знайомі й друзі переймалися долею Шевченка. В кінці серпня нарешті прийшла відповідь від Макарова – господаря Ликери Полусмак. Офіційно він дозволив і благословив цей шлюб, але просив зачекати з весіллям до його повернення. А сестрам Белозерським написав: «Господи… Чому ви це допустили!.. І сміх, і гріх, але якби Ликера спокусилася на смажену курку і віддалася лакею, в кишенях якого, мабуть і до цих пір є слід цього птаха, то серце моє не було б так розбите, як воно тепер рветься на частини, коли я прочитав отримані листи… Яке паскудне літо… Який тяжкий час!...»

Проте хто б що не казав, але Ликера офіційно вважалася нареченою Шевченка, відомого поета й художника.

«Я оце заходився женитися… Будущеє подружіє моє зоветься Ликера – крепачка, сирота така й сама, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському говорить. Вона землячка наша із-під Ніжина. Тутешні земляки наші (а надто панночки) як почули, що мені Бог таке добро посилає, то ще трошки подурнішали. Гвалтом голосять: не до пари, не до пари! Нехай їм здається, що не до пари, а я добре знаю, що до пари», - сповіщав Варфоломія Тарас. – «Восени, як одробишся з полем і окопаєш наше будущеє кишло, вибери на тому кишлі найкраще місце і посади яблуню і грушу… Отаке-то скоїлось! Несподівано я приїду до тебе в гості з жінкою – сиротою й наймичкою! Сказано, коли чоловік чого добре шукає, то й найде: так зо мною тепер трапилось».

Закінчувалося літо і пані Забіла збиралася повертатися з дачі до Петербургу. Ликеру брати наймичкою було вже незручно, адже вона була нареченою Шевченка. І він з часом винайняв для Полусмакової окреме приміщення, де вона мала проживати до їх весілля, котре було призначене після Покрови.

А Тарас Григорович вже пише матері своїх друзів – братів Лазаревських в село Гирявку на Чернігівщину: «Благословенная в женах Афанасія Алексєєвна! Давно вже я називаю синів ваших своїми братами, а вас своєю матір’ю. Станьте ж мені тепер і справді за матір… Поблагословіть мене здалека, може моя доля покращає. І друг і син Т. Шевченко».

Тарас отримав відповідь від Лазаревської, яка дякує за честь благословити його. А сину Михайлу вона тим часом пише листа з проханням відмовити Тараса від цього шлюбу.

Шевченко ж займається передвесільними справами. Сам малює моделі для вбрання і сам їх замовляє. Купує нареченій дорогий одяг, білизну, тканину і прикраси. Привчає її до порядку, до господарки, зробив для неї книжечку для запису прибутків і видатків. Замовив сіре пальто і оторочений золотими мотузочками з коштовного білого сукна козакин, а до нього білий модний капелюшок «гарібальдійку». Кожного дня бував в її квартирі під пильним наглядом літньої пані – однієї із знайомих Тараса Григоровича. Але пізніше 9-ї вечора ніколи не затримувався. Шевченко вимагав від своєї майбутньої дружини, щоб була господинею, була охайною і ощадливою, заборонив їй винаймати обслугу, яку запропонувала власниця квартири. В той же час запросив їй вчителя.

Проте ця ідилія тривала не довго – близько двох тижнів. Конфлікт наростав поступово, і розрив їх стосунків виявився неминучим. Багато його сучасників трактували його по-своєму. Деякі звинувачували дівчину у відсутності порядності, неохайності і користолюбстві. Мабуть, все це було присутнє. Але останньою краплею для Шевченка стала груба записка-відповідь від нареченої з купою помилок: «Послуша тара(с), твоеими записками издесь неихто не нужаеца, у нас у сортири бумажок много».

Це сталося 10 вересня 1860 року. Шевченко забрав від Ликери всі подаровані речі, всі дрібнички: «Душі своєї не шкода було для Ликери. А тепер шкода нитки! Чудне щось робиться зо мною».

«Поет і проза», - так назвала останній роман Тараса Шевченка Олександра Куліш: «Він створив собі ідеал і не хоче поглянути (на Ликеру) відкритими очима, а нам так боляче за нього».

Барвінок цвів і зеленів,

Слався, розстилався;

Та недосвіт перед світом

В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,

Побив… Поморозив…

Шкода того барвіночка

Й недосвіта шкода!

А саме в цей час до Шевченка прийшла нарешті слава і визнання. На врочистому зібранні Академії 4 вересня його обирають академіком мистецтв. На виставці, яка супроводжувала це щорічне зібрання, його роботи отримують схвальну оцінку. Автопортрет Шевченка в каракулевій шапці з сережкою у вусі, як носили колись козаки, купує велика княгиня Олена Павлівна, яка вирізнялася зі всієї імператорської родини демократичними поглядами. На портреті Тарас Григорович використав себе в якості моделі і був мало схожий на себе, тому численні глядачі впізнавали в портреті хто Дорошенка, хто Сагайдачного.

Не дивлячись на успіхи в творчості, визнання і покращення матеріального становища, невдача з одруженням просто відібрала сили у Шевченка. Він змарнів і для багатьох стало зрозумілим, що якась невідворотна хвороба підступила до нього.

Здоров’я Тараса Шевченка погіршувалося. Він став роздратованим і похмурим. Проте намагався заповнити пустку самотності творчою діяльністю. Його запрошували на громадські читання в Пасажі. Він приходив, читав свої вірші. Слухачі сприймали їх з захопленням. Але це вже не приносило задоволення, а тільки відбирало силу.

Тепер він мріяв про одне – повернутися на Україну. Працював над букварем для українських дітей. Отримав дозвіл на друк і планував видати ще підручники по арифметиці, географії та іншим предметам на українській мові. Хотів створювати гравюри і тиражувати в Україні художні твори, щоб «заполонити ними всю Україну і вигнати суздальську гидоту» - низькопробну лубкову продукцію. Продовжував розповсюджувати «Кобзар» серед недільних шкіл в Україні.

З часом Тарас зрозумів, що настав час звернутися до лікаря. 23 листопада, на зустрічі у Михайла Лазаревського з відомим лікарем Барі, Шевченко зізнався, що відчуває біль у грудях. Лікар заборонив виходити з дому і бути обачним.. Друзі радили пройти клінічне лікування, але про це він і слухати не хотів.

Майже весь грудень він провів удома. Проте не втримався. «Щоб і на Різдво не виходити? А кутя? А узвар? Ні, не всиджу: колядувати хоч рачки полізу до куми». Кумою була Надія Тарновська, родичка знайомого українського поміщика.

Це колядування і вихід з дому в холодний Пітер остаточно підірвали слабке здоров’я Шевченка. Відразу після нового року на зібрання, присвячене заснуванню української газети «Основа» Шевченко прийти не зміг. Він більше не вийде зі своєї кельї-майстерні.

Але на початку 1861 року він ще напружено працював. В січні він надрукував свій «Буквар»: 10 тисяч примірників власним коштом. Він розсилав його майже за безцінь, по 3 копійки, в українські недільні школи. А ще він закінчив свій автопортрет.

«Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не виходжу з хати: чхаю та кашляю, аж обісіло».

«Так мені погано, що ледве перо в руках держу, і кат його батька знає, коли воно полегшає… Кончай швидше в Каневі та напиши мені, як кончиш, щоб я знав, що робити з собою весною. Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив…» - писав Варфоломію. Це був останній лист до свояка від 29 січня. Лікарі категорично заборонили виходити на вулицю, та він вже й не міг. Розповідають, що ходила до нього якась жінка, приносила речі для малювання. Дехто з дослідників вважає, що це була Маша, німкеня Маша з його молодості, яка називала його Чевченко.

Друзі відвідували кожного дня.

Наприкінці січня прийшов Лєсков. Двері до майстерні були відкриті. В кімнаті, здається нікого не було. Раптом вгорі почувся голос поета: «Хто там?» Лєсков назвався. «Ходіть же, голубчику, сюди». Тарас Григорович був у своїй горішній кімнаті, одягнутий в свою українську свитку, підбиту червоним. Він сидів за столом боком до вікна. Перед ним стояла аптечна пляшка з ліками і недопита склянка чаю. «Звиніть, будь ласка, що так приймаю, не можу зійти вниз. Сідайте». Помовчали. «Бачте, яка ледащиця з мене зробилась», - перервав мовчанку Шевченко. Він жалівся на біль у грудях і на тяжку задуху. «Пропаду, - і кинув на стіл ложку, з якої тільки-но випив ліки. – Ну, годі про мене. Розкажіть, що там доброго в Україні». Лєсков розповів про Варшавську залізничну колію і про Київське шосе. Шевченко слухав з цікавістю: «Коли б швидше ходили поштові екіпажі, не доїдеш живим на цих клятих перекладних, а їхати треба. От якби до весни дотягти! Та на Україну… Помру я тут неодмінно, якщо залишусь».

14 лютого на звороті автопортрету Тарас Шевченко записав рядки свого останнього вірша:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувати

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,

На той світ, друже мій, до Бога

Почимчикуєм спочивать.

Втомився. В цей день зміг написати тільки 36 рядків. Наступного дня продовжив:

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано –

Походимо, посидимо –

На сей світ поглянем…

Це було останнє звернення до своєї Долі, чи Музі, чи Славі.

… А над Стіксом, у раю,

Неначе над Дніпром широким,

В гаю – предвічному гаю,

Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатинки насажу;

Приплинеш ти у холодочок,

Тебе, мов кралю, посажу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори на степах –

І веселенько заспіваєм…

В неділю 19 лютого Тараса відвідав Федір Черненко. В цей день вся Росія сподівалася, що буде оголошено царський маніфест про скасування кріпацтва. Як же чекав його Шевченко!

Черненко застав його біля вікна. Він помітно хвилювався. Замість привітання запитав: «Що? Є? Є воля? Є маніфест? – глянув на Черненка і зрозумів, - Так нема? Нема? Коли ж воно буде? – сказав міцну фразу, закрив обличчя руками, впав на ліжко і заплакав.

Наближався день народження поета.

Більшість вже знали про його хворобу і надсилали листи, в яких зичили здоров’я.

В п’ятницю навідався Микола Костомаров. Тарас сидів за столом, навколо були незакінчені роботи. Похвалився Миколі недавно придбаним золотим годинником. Це була його перша цінна річ. Годинник допомагав йому визначати час гравірувальних операцій. Тарас сказав, що здоров’я його значно покращилося і наступного тижня він обов’язково прийде до Миколи.

Наступного дня, в суботу, 25 лютого – в день народження Тараса, першим відвідав його вірний товариш Михайло Лазаревський. Шевченко пожалівся, що вночі у нього в грудях почався сильний біль. Викликали лікаря Барі, і коли той приїхав і послухав хворого, сказав, що водянка перекинулась на легені. Це вже було небезпечно. Кожне слово приносило Шевченкові новий біль. Лікар поставив йому мушку – біль трохи втих. В цей час принесли привітального листа з Харкова. «Дякую», - ледве вимовив Тарас.

Лікар поїхав, а хворому ставало все гірше. Він весь час запитував, коли повернеться Барі, а коли Василь Лазаревський, який змінив брата, намагався його підбадьорити, Шевченко сказав: «Ось якби додому, там би я , можливо, одужав».

Напади хвороби посилювалися й частішали. Здавалося, хворий вже сам розумів безвихідь свого становища. Близько 9-ї години вечора приїхали ще два лікарі. Ще раз прослухали і поставили іншу мушку для зменшення болю. В цей час прийшло вітання з Полтави: «Батько, полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами й просять: «Утни, батьку, орле сизий!» Полтавська громада».

«Спасибі, що не забувають», - відповів Тарас.

Ввечері йому стало ще гірше. Лікарі поклали гірчичники, і він попросив забрати світло, щоб заснути. Друзі зійшли до низу. Проте цю ніч Шевченко провів, сидячи в ліжку, обіпершись на руки – біль у грудях не давав йому лягти. Він то запалював свічку, то гасив її, але людей, які знаходились внизу, не кликав.

«6 лютого за старим стилем, о 5-тій ранку він попросив приготувати чаю, випив склянку з вершками. «Я зійду до низу». Зійшов у майстерню, зойкнув, впав, і о пів на 6-ту Тараса Григоровича не стало.

Скорботна звістка про смерть Шевченка в той же день телеграфом розлетілася світом. Скрізь по Україні – і в Києві, і в Полтаві, і у Львові – служили панахиди, особливо це вразило студентську молодь.

Помешкання Шевченка того ж дня зачинили й опечатали. Коли почали описувати його речі, то нарахували майна майже на 150 рублів. Найціннішими серед них були його незакінчені роботи й бібліотека.

Хоча офіційні кола потурбувалися, щоб повідомлення про смерть поета було надруковане із запізненням, і хоча була сильна негода, на похорон Шевченка зібралося багато людей. Біль, невимовна туга огорнули друзів і шанувальників поета. Надгробні промови виголошувалися українською, російською та польською мовами. Домовину з тілом Великого Кобзаря несли студенти з церкви аж на Смоленське кладовище. На покійника поклали лавровий вінок. «Були в нас на Україні великі воїни, великі правителі, а ти став вище за всіх їх, і сім’я рідна в тебе найбільша, зібралися до тебе усіх язиків люди, як діти до рідного батька», - сказав Пантелеймон Куліш, звертаючись до померлого поета.

У травні цього ж року тіло Великого Кобзаря було перевезене в Україну й поховане на Чернечій горі біля Канева (понад Дніпром домовину несли до пристані, а далі пароплавом – до Канева, де у віз впряглися дівчата і везли домовину близько десяти кілометрів на верхівку Чернечої гори).

У Канівській соборній церкві протопіп Мацкевич наприкінці панахиди сказав: «Ти, стародавній Дніпре, що пишаєшся своїми хвилями сивими! Тобі судилося на своїх ребрах-хвилях привезти до нас Шевченків прах; повідай же ти нам про дорогу для кожного українця людину – Кобзаря! Був час. Що про нашу Україну думали, що се край, невдатний для високих почувань і думок; але Шевченко довів, що край сей… має душу і серце, приступне для всього високого і прекрасного. Померлий брате! Світ твій просвітиться перед людьми… Минуть віки і далекі нащадки дітей України побачать і пізнають, хто був Тарас Шевченко. Бажав ти , брате, жити в Каневі – от і живи до кінця світу. А ти, Україно, побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра».

Після поховання люди довго не розходились, деякі залишилися й ночувати біля Тараса…

Було це 22 травня. А 24 над домовиною почали насипати високу могилу-гору, яку пізніше було названо Тарасовою.

 





©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.