 |
|
Методологічні студії Й.Г.Дройзена.
Знаним главою “малонімецької школи” був відомий історик Йоганн Ґустав
Дройзен (1818-1884). За молодих років він опублікував праці з історії еллінізму,
пізніше переключився на історію прусської політики (“Історія прусської політики” у
14 томах), а у 1857 р. першим розпочав читати у Берлінському університеті курс
“Енциклопедія і методологія історії”. Свої міркування стосовно предмету історії й
пізнавальних засобів історика він виклав у праці “Нарис підстав історії” (1867).
Одним з перших Дройзен виступив з критикою позитивістської методології
історії. Різке заперечення німецького вченого викликало наближення історії до
природничих наук і використання методів останніх у гуманітарних студіях. Жодні
закони історії не можна вивести зі статистики, психології мас чи природних умов.
Для пояснення минулих подій потрібне, насамперед, їхнє розуміння, якого можна
досягти лише спираючись на власну свідомість. Історія представлялася Дройзену
втіленням морально-ціннісного світу людини. За таких умов історична наука взагалі
не є можливою, вона представляє собою “політику минулого, подібно до того, як
сама політика є історією сьогодення”.
Дройзену вдалося систематизувати головні методологічні проблеми історії у
їх тогочасному вигляді, висловити по кожній з них свої міркування. Він нав’язував
до традицій німецької класичної філософії, збагачуючи їх ідеями Л.Ранке. У центрі
його бачення минулого знаходиться історична людина, яка стає такою тільки у
спілкуванні з іншими людьми, у спільній роботі над моральним вдосконаленням
людської спільноти. Моральна сфера є найбільш стійкою і незмінною опорою
спільноти, яка визначає рух ідей і речей. Проте, цей рух позбавлений конкретної
мети і характеризується тільки напрямом.
Дройзен побачив також обмеженість можливостей історика у дослідженні
минулого, оскільки його свідомість “обтяжена” приналежністю до певної нації,
культури, політики, релігії. Ця приналежність перешкоджає досягненню істинних
знань, але дозволяє, принаймні, прийти до розуміння минулого. Учений пропонує
пізнавальне гасло — “досліджуючи, розуміти”. Не істина, а розуміння є завданням
історика.
Як Дройзен, так і інші представники школи (Г.Трайтшке, Ґ.Зібель)
орієнтували німецьких істориків у дослідженні минулого враховувати той
суб’єктивний вантаж, що міститься у свідомості історика, який живе у певній епосі і
серед певної спільноти. Щоб пояснити минулі епохи і спільноти, слід з такими ж
мірками підійти до людей минулого, зрозуміти їхні рації. Водночас, вони спрямували
думку філософів та істориків не стільки на сам історичний процес, скільки на
способи і засоби його пізнання, тобто на розумові операції суб’єкта-дослідника.
44. "Нарративна філософія історії" постмодерну (Г.Вайт, Ф.Анкерсміт)
Виникненню "нарративізму" відчутно сприяли ті філософсько-пізнавальні течії, які скеровували увагу дослідників на свідомість суб'єкта пізнання і співвідношення у ній раціональних і чуттєвих (ірраціональних) чинників.
Спроби виокремити історію з числа традиційних наук мали місце й раніше. 70-х — 80-ті роки ХХ ст. Фундаментальне значення тут мала праця американця Хайдена Вайта "Мета історія. Історична уява в Європі ХІХ ст." (1973). Займаючися вивченням західноєвропейської історіографії ХІХ ст., цей вчений прийшов до висновку, що історичний дискурс мало чим відрізняється від літературного тексту.
Вайт подав обриси "нової філософії історії", які сформулював наступним чином. Насамперед, він підкреслює відсутність серед істориків "угоди" стосовно того, що слід вважати науковим дослідженням за зразком природничих наук. Це породжує "анархію" підходів, яка засвідчує ненауковий характер історії, її зв'язок з художньою творчістю.
Вайт виокремлює три рівні "організації" історичного матеріалу: (1) хроніку (впорядкування фактів за хронологією), (2) історію (виділення домінуючих у фактах мотивів), (3) побудову сюжету (надання мотивам формальної та ідеологічної орієнтації).
Різновиди теоретичного осмислення розповідних текстів, оригінальним зразком такого підходу до наративів є концепція Франка Анкерсміта, що була найбільш повно представлена у його дослідженні "Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків" (1983). Предметом дослідження у Анкерсміта є дослідження відношень між репрезентацією і репрезентованим, а також те, чому одна історична репрезентація є кращою за іншу, виконану на ту саму тему. Анкерсміт вдається до поняття метафори. Адже історична розповідь є по суті метафоричною: вона говорить про минуле у світлі чогось іншого. Філософ стверджує, що історична розповідь належить до двох сфер: до сфери буквальної істини (оскільки складається з висловлювань, що описують минуле) і до сфери метафори (якщо історичну розповідь розглядати як ціле).
45. Міфологічна історія давніх часів. Враження, що минуле — це постійно повторюване сьогодення, а межею між минулим і дійсністю був лише міф., виникнення писемності і перших держав на Близьк. Сході сприч. потребу в документації. Збереглося також ряд написів царів різних міст-держав, які повинні були увічнювати їхні перемоги у битвах, мудре правління. Діяльність богів і правителів стає єдиним змістом міфологізованої свідомості давніх суспільств, які постійно дбають про їхнє увічнення з праґматичних міркувань. Найдавніший відомий сьогодні запис діянь правителів Месопотамії —“Стела коршунів”, ІІІ тис. до н.е. “Стовп Ентемени”, “Аннали ранніх царів”, документи складалися жерцями храмів. Спадкоємцем шумеро-аккадської культурної традиції булла Давньовавілонська держава (ІІ тис. до н.е.), в якій духовне життя значно ускладнилося і збагатилося. Найдавніший історичний твір Палермський камінь з ХХV ст. до н.е , перераховує фараонів, у попередні 600-700 років, у хронологічній послідовності з діянями (будови пірамід, фортець, війн і завоювань). З Давнього Царства зберег-лося чимало писемних документів історичного плану — храмових записів. Одним з ранніх зразків хеттської анналістики вважається “Текст Анніти”. У VІ ст. до н.е. Персія. У міфологічному світобаченні населення Персії зустрічаю-ться цікаві взаємовпливи та запозичення. Найбільна літ.-міфог.Збірка текстів "Авеста" написи царів про власні діяння, вирізблені на гробницях, колонах, стелах, каменях (понад 200 написів). Найвідомішим написом є Бехістун-ський скельний,аннали як правило, провадилися вавілон-ськими та ассирійськими жерцями у вигляді продовження попередньої традиції .В індії культура розвинулась в ІІ тис .д.е, коли прийшли арійуї. Першоджерела не збереглися. Завдяки усній традиції і пізнішим переписам, збереглися видатні твори давньоіндійської міфологічної літератури, яка отримала назву “ведійської”.Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарведа. У Палестині та Іудеї у ІІ-І тис. до н.е. виникла релігійна течія монотеїзму. Ці ідеї знайшли відбиття у Старому Завіті Біблії, що зафіксувала довгий шлях духовного розвитку давніх євреїв, сприйняття і переробки ними багатьох близькосхідних релігійних культів. В звязку з цим відбулося поступове становлення нового типу раціон- альності, в якому належне місце посіла теоретична рефлексія, тобто спосіб мислення, який концентрував увагу на думці.
46. Характерні риси античної історіографії. Давня історіогр, як послідов картина минулого, народил у античній Греції. Греки вперше поставилися до минулого не як до міфа, а як до знання, яким варто оволодіти задля кращої орієнтації в оточуючій дійсності.. Історики античності виокремили історію з інших жанрів письменства, Вони поклали край міфологічному синкретизму, який нерозривно зв’язував діла богів і людей, визначили зміст суспільного життя як наслідок діяльності конкретних особистостей і громад, а політику, як вияв цієї діяльності, розробили засади історичної наррації, яка полягала у послідовному описі історичних подій у їх причинно-наслідковому зв’язку. Рушійну силу людських діянь антична історіографія бачила у свідомості і психології видатних осіб, які надавали бігові історії ту чи іншу спрямованість. Були закладені підстави для розуміння універсального розвитку людства, що підпорядковується єдиним законам долі, визначеної богами. У античній історіографії склалося два підходи до розуміння суспільного значення історичних знань і, відповідно, завдань історика: перший (“нарративний”) спрямовував зусилля на “правдиве” відбиття минулих подій на підставі критичного осмислення різноманітних джерел, як писемних, так і усних, особистих спостережень (Геродот); другий (“праґматичний”) ставив на перший план виховне призначення історичної інформації і тому приділяв більше уваги формі історичних творів (мові і стилю), котрі повинні “просвітити” і через емоції переконати читача й слухача (Фукідід). Назагал, антична історіографія демонструвала велику залежність від політичного й духовного стану тогочасного соціуму.
47.Провіденціальна Історія європейського середньовіччя.
Першим досвідом християнської історіо-графії були три праці єпископа з Кесарії Євсевія (бл.263-339 рр.) “Хроніка”, “Церковна історія” і “Житіє Конста-нтина”. Августина (354-430 рр.) “Про Град Божий”. Найбільш завершений вигляд теологія історії раннього християнства знайшла у праці єпископа Августина“Про Град Божий”. Твір створювався у драматичних обставинах, коли 410 р. Рим був захоплений і пограбований остготами Алариха. Освічені сучасники сприйняли цей факт як початок “кінця світу”. Видавалося неприродним, що Рим — “владика всесвіту”, “світоч цивілізації” був повалений ордою варварів. Августин, спираючись на Святе Письмо, подав християнську версію історичного розвитку, якій судилося на багато століть стати “альфою і омегою” християнського світобачення. У творах Йоахима Флорського“Вічне Євангеліє” він подав нове тлумачення “Одкровення Йоанна”, замінивши двочленний поділ священної історії — тричленним. Три епохи історії роду людського відповідали трьом іпостасям Бога — Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа. Теоло-гічна історія в провіденціальному плані, запроваджена у суспільну свідомість християнськими мислителями, спри-чинила докорінну зміну бачення світу і систему морально духовних цінностей. Історія набула універсалізму, джерел і змісту розвитку-руху, нерозривного зв’язку минулого- сучасного-майбутнього, який дозволяв ставити питання про передбачення майбутнього на підставі минулого. Теологія історії стала фактично першою філософією історії, котра була й мето-дом її розуміння.
49.Класична німецька історіографія. Леопольд Ранке. Ранке (Ranke), Леопольд фон (1795-1886) - німецький історик, офіційний прусський історіограф. У поглядах поєднував глибокий мето-дологізм у ставленні до джерела і прагнення встановити, "як це було на насправді ", про який говорить Кассирер, з провіденціалізмом в розумінні ходу історії (історія - здійснення божественного плану), де головну роль грає політична історія і великі політичні діячі. Займався переважно політичною історією Західної Європи XVI-XVII вв. Для Ранке характерні об'єктивний опис історії, виявлення «спільної ідеї» визначальною хід подій, при пильній увазі до частковостей. Під впливом Л. Ранке і позитивізмунімецькі історики продовжували наголошувати на потребі скрупульозного студіювання історичних джерел.
"Ранкеанство" було предметом гострих дискусій на всьому протязі XIX і першій чверті XX ст.
Провідні позиції у німецькій історіографії посідала група пруських дослідників, яка отримала назву "малонімецької школи" і була близькою до офіційних правлячих кіл Німеччини. У конкретно-історичних дослідженнях представники школи намагалися прослідкувати історію німців і обґрунтувати потребу їхнього державного об' єднання під зверхністю Пруссії. Теоретичні міркування "малонімецьких" істориків поєднували ідеї різних світоглядних напрямків ХІХ ст. — від німецької класичної філософії до позитивізму. Зміст історії вони знаходили у етично-моральному вдосконаленні людини, котре відбувається у процесі реалізації високих цілей, що прислуговують конкретним спільнотам — націям.
Наслідком такої переорієнтації став прогресуючий у другій половині ХІХ ст. поділ філософії історії на дві галузі: (1) конструктивну філософію історії, котра формує теорії про зміст, сенс і мету історичного процесу (розвиток і зміни об' єкту), і (2) формальну філософію історії, яка концентрує увагу на теорії і логіці історичного пізнання.
51. Філософська історія європейського Просвітництва. Філософська історія європейського Просвітництва розпочинається. Одним з перших, хто спробував розглянути питання суспільного устрою в історичному аспекті, був філософ Т. Гоббс. Його праця "Левіафан» або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської" містила декілька важливих теоретичних міркувань, котрі запліднили європейську наукову думку. Дальші кроки в напрямку "історизації" філософії і "філософізації" історії були зроблені англійськими філософами — послідовниками Джона Локка (1632-1704). Сам Локк поділяв погляди Гоббса на державу і владу, але вніс до них суттєві корективи. У праці "Два трактати про уряд" Локк розвинув думки про народний суверенітет і обов'язок держави забезпечувати його. Вагомий внесок у філософську історію доби Просвітництва вніс політичний діяч, філософ та історик лорд Болінґброк — Генрі Сент-Джон. Твір Болінґброка, написаний 1735 р. у формі 8-ми листів до молодого історика лорда Корнбері, який просив поради щодо методу написання історії, пролили світло на філософсько-історичні погляди анґлійського політика-ерудита, котрі суттєво розходились з тогочасною історичною практикою. В 1724 р. в університетах Оксфорда і Кембріджа були відкриті професорські кафедри нової історії, котрі призначалися для підготовки дипломатів і державних службовців. Спробу створити його здійснив англійський філософ і історик Девід Г'юм. У філософських творах вчений розглядав пізнання як процес створення і переказу ідеальних феноменів, котрі виникли внаслідок чуттєвого сприйняття. Це ставило історію на твердий науковий ґрунт за аналогією з іншими науковими дисциплінами, заснованими на чуттєвому досвіді.