 |
|
Різновиди позитивістської історіографії другої половини ХІХ – початку ХХ ст.
Позитиві́зм— парадигмальна гносео-методологічна установка, відповідно до якої позитивне знання може бути отримане як результат суто наукового пізнання. Програмно-сцієнтистський пафос позитивізму полягає у відмові від філософії як пізнавальної діяльності,
У філософії позитивізм — напрям, що ґрунтується на зазначеній установці. Позитивізм, як напрямок філософії, зародився в кінці 19 ст., і значною мірою сформував сучасну наукову методологію:.
Перший, початковий позитивізм, представниками якого були Оґюст Конт, Джон Стюарт Мілль, Герберт Спенсер, склався в 19 ст.. Передумовою виникнення позитивізму був стрімкий розвиток науки: математики, фізики, хімії, біології.
Теоретичним джерелом позитивізму було Просвітництво. Програма початкового позитивізму зводилася до таких засад:
1.пізнання необхідно звільнити від усякої філософської інтерпретації;
2.вся традиційна філософія повинна бути скасована і змінена спеціальними науками (кожна наука сама собі філософія);
3.у філософії необхідно прокласти третій шлях, який подолав би суперечність між матеріалізмом та ідеалізмом.
4.вивчення людського суспільства теж можна і потрібно проводити науковими методами.
Ці та інші положення були викладені Оґюстом Контом в роботі «Курс позитивної філософії» та Гербертом Спенсером у 10-томнику «Синтетична філософія». Оґюст Конт був засновником соціології - науки, що вивчає суспільство.
Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Анрі Пуанкаре. Вони звернули увагу на факт релятивності (тобто відносності) наукового знання і зробили висновок про те, що наука не дає істинної картини реальності, а надає лише символи, знаки практики. Заперечується об’єктивна реальність наших знань. Філософія зводиться до теорії пізнання, відірваної від світу.
Третій позитивізм, неопозитивізм
Третя форма позитивізму — неопозитивізм, має два різновиди: логічний (інакше — емпіричний) позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає нову головну роль у в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Бертран Рассел, Альфред Тарський, Карл Поппер, Людвіг Вітгенштейн та ін.
Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Карл Поппер, і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (Моріц Шлік, Рудольф Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, Г. Фейгль, Г. Ган, В. Крофт, Ф. Кауфман, Курт Гедель та ін.);
Постпозитивізм
Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, очевидна тенденція до пом'якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки
56. Філософська історія Р. Коллінгвуда.
Робін Коллінгвуд був одним з небагатьох англійських істориків, який плідно займався розробкою теоретичних питань історії.
У 1924 р. вийшла його праця "Дзеркало духу", яка знаменувала поворот до філософії історії. Більшу частину книги Коллінгвуд присвятив аналізові основних етапів розвитку "ідеї історії", прослідковуючи її від античності до початку XX ст. Історична уява, підкреслює вчений, прагне бути істиною і, як така, піддається логічним операціям. Це й створює у історії особливе поєднання мистецтва, науки і філософії, яке реалізується у особливій формі самосвідомості — історичній. Коллінгвуд, історичного процесу як дивиться на нього через мислення людини, історика. Філософія вивчає думку, то й найбільше надається до поєднання з історичною свідомістю. Історія представляється універсальним носієм людського досвіду, а завданням філософії історії стає, передусім, віднайдення специфіки тих розумових актів, з допомогою яких розвиток соціального життя у часі набуває єдиного змістовного значення.
Зосередившись на історичному пізнанні, англійський вчений запроваджує поділ минулих подій на зовнішню і внутрішню сторони. Перша — це рухи фізичних об'єктів (людей і предметів), друга — пов'язана зі свідомістю, думкою,
Коллінгвуд докладно розробив філософські аспекти історичного пізнання, як відтворення минулих думок і переживань, підкреслив діалектику логічних операцій. Разом з тим, вчений залишив відкритим питання про джерела формування свідомості. Проте, заслугою вченого була докладна розробка проблем змінності історичної свідомості та її впливу на історичне пізнання. Його міркування з цього приводу прислужилися розвиткові теорії історії.