Главная | Обратная связь

Філософія історії Г.Гегеля.

Логічне завершення ідеї Фіхте й Шеллінґа знайшли у творчості видатного німецького філософа Ґеорга Вільгельма Фридріха Геґеля (1770-1831). Цей мислитель зробив спробу представити весь природний і людський історичний розвиток у вигляді процесу — безперервного, взаємопов'язаного і суперечливого руху, об'єднаного ідеєю Абсолютного Духу (Бога). Стосовно історії Геґель пропонує "новий" її різновид — філософію історії. Загальна схема суджень Гегеля виглядає таким чином: на першому етапі саморозвитку Духу він осягає своє тілесне втілення і тому є природним — цим займається наука, зокрема антропологія; далі Дух, розвиваючи та вдосконалюючи тілесні й вольові прояви, досягає другого ступеню — самоусвідомлення, яке розкривається у феноменології Духу; на третій стадії, досягаючи самоусвідомлення своєї ідеальної сутності, він стає об'єктом психології. Основні принципи філософії історії він виклав в однойменній праці „Філософія історії (1837 р.)” Гегель розглядає історію як „прогрес духу і усвідомленні свободи” де свобода є свободою духу мислення й інтелектуальною свободою особистості. У цілому ж філософія історії Гегеля на відміну від вищерозглянутих концепцій не містить соціологічного аналізу історії суспільних явищ стоїть осторонь теорій суспільного прогресу. За Гегелем всесвітня історія – це прогрес в усвідомленні свободи, тому лише історія тих народів, які у свій час виступали ступенями усвідомлення духу свободи становить епоху всесвітньої історії. Гегелівська філософія історії завдяки логіці й діалектиці була найстрункішою з усіх тогочасних філософій історії, становила кульмінацію раціонально-конструктивної розумової творчості, постулюючи зміст, мету і метод пізнання історії.

48.Психоісторія та її здобутки в сучасній історіографії.

Психоісторія – поєднання історії з психоаналізом як галузь соціально-істор досліджень. Теоретичною підставою психоісторії є психоаналіз (засновник Зигмунт Фрейд (856-1939). Його вчення про підсвідомі психологічні процеси, властиві людській особистості, послужило базою для філософсько-антропологічних теорій, які отримали назву «фрейдизму» (пізніше – «неофрейдизму»). Це вчення зводило форми культурного і соціального життя до проявів первісних підсвідомих потягів людини: статевого та самоутвердження. Так, 1958 вийшла праця америк. Історика Е. Еріксона «Молодий Лютер», зразок пояснення діяльності німец. реформатора з допомогою психоаналізу. Незабаром з’явились праці У. Ленгнера з обґрунтуванням методу, основою методології є біхевіоризм, завдання напряму – «осмислення історії через мотиви, а мотивів – через історії» (Еріксон). Мотиви є суб’єктивні реакції людей на подразнення зовнішнього середовища, які визначають їхню поведінку у конкретних соціальних ситуаціях (екстремальні суспільних ситуацій, коли реакція особистостей зумовлюється мотивами самозбереження (голоду, війни)).

 

50.Історія у розумінні європейських гуманістів XIV-XVст.

Піонерами гуманістичної історіографії були італійські письменники і поети. Вони орієнтували історіографію на місцеві та локальні проблеми, відсунувши на бік“всесвітню історію”, а в їхніх рамках майже виключно на політичну історію. Найважливішим внеском гуманістів в історіографію була секуляризація історичної думки. Вони намагалися знайти причини історичних подій і бачили їх у діяльності окремих видатних осіб, їхній психології і волі. Остаточна причинність в історії залишалась за “небесами”, але до неї історики звертались усе рідше, шукаючи причини у емпіричних фактах. На практиці гуманістичні мислителі відродили античну “праґматичну” історіографію, котра повинна була служити практичним цілям виховання особистості, її високих моральних якостей. Другим важливим нововведенням гуманістів було запровадження історичної критики. З їхніх творів усувались усі явища і факти, які не піддавалисяраціональному поясненню — міфи, дива, фантазії. Критика була породженапотребою відновлення спотворених текстів античних авторів, а також недовір’ям долітератури всієї попередньої епохи, яку вони називали часом “ґотичного варварства”.

Першим зразком критики документів був лист Ф.Петрарки до імператора Священої Римської імперії Карла ІV, в якому було наведено докази фальсифікації грамот, котрі ніби-то дав Юлій Цезар і Клавдій Нерон Східній марці. З успіхами критики пов’язана докорінна зміна ставлення до джерела —документу. Гуманісти висунули гасло — ad fontes (до джерел)! Вони вимагали ознайомлення з оригіналом, не довіряли усним переказам, концентрували увагу на писаних джерелах. Піддаючи систематичній перевірці й співставленню письмові джерела, вчені прагнули громадити якомога більше джерел.

У історії почав формуватися власний метод і вона претендувала на роль окремої науки. Але гуманісти не перетворили її в науку, продовжуючи трактувати як мистецтво (arte), призначене поряд з філософією і риторикою виховувати особистість. Гуманісти вперше відкрили уявлення про історичну ретроспективу, історичний час, як відмінність суспільного життя у різні епохи. Честь відкриття історичної ретроспективи належить Франческо Петрарці. Він першим усвідомив свій час як щось нове відносно недавнього минулого й античності. Це призвело до відкинення періодизації всесвітньої історії за шістьма віками чи чотирма монархіями і запровадження нового поділу — на “давню” (античність), “середню” (середні віки) і “нову” (“відродження” античних традицій). У підстави такої періодизації Петрарка поклав великі культурні зрушення, вважаючи, що “середні віки” стали “варварським” запереченням здобутків людського генія часу античності. Антична освіченість була для мислителя “світлом”, в той час як період після Константина (ІV ст.) він називав “темним”, “варварським”. Такий підхід повертав історичну думку до ідеї циклічності, впроваджуючи “новий час” як відродження “давніх” цінностей.

У період Відродження зазнала змін мова історичних творів. Твори ранніх гуманістів були написані класичною латиною. Пізніше все більше творів з’являлись на “народних” національних мовах.

Першим істориком-гуманістом вважається Леонардо Бруні з Ареццо. “Коментар до подій мого часу” та “Історія флорентійського народу у 12-ти книгах” Праця стала “програмною” для розвитку гуманістичної історіографії. На відміну від теологічної історіографії Бруні описав діяння людей у рамках державних утворень, а їх наслідки пояснив моральними якостями видатних осіб.

“Праґматичній” історіографії Бруні протистояв напрям, який уґрунтував підстави наукової критики джерел і який можна назвати “ерудитською критичною школою. Критика джерел, усунення середньовічних нашарувань і фальсифікацій, відновлення “правди” складали головний зміст їхніх праць. Засновником напряму був Флавіо Бьондо(1392-1463) —“Декади історії від часу падіння Риму”, котра охоплювала опис подій від 412 р. до 1440 р. Загальна оцінка всього періоду була запозичена Бьондо з теологічної доктрини —“покарання” за гріхи людські. “Середні віки” він розглядав як період “поховання” античної культури й думки, закликав збирати та зберігати історичні пам’ятки. Найбільше уваги Бьондо приділив відбору й критичному аналізові хронік та інших історичних творів, з яких намагався виокремити достовірну інформацію. Подав загальні принципи критики джерел.

Метод Бьондо продовжив його учень Помпоній Лето (1428-1498), який теж служив у папській курії. У Римі він утворив Академію, що отримала його ім’я (праці “Пам’ятки м.Рим”, “Цезарі”). Лето критично ставився до джерел, викривав середньовічні спотворення у хроніках і церковній літературі, проводив ідею “повернення” до раннього християнства іочищення його від пізніших нашарувань. Високо оцінював історію, яка навчає віднаходити правдивий образ людей і подій. “Історія діє на дух так само благодатно,як землеробство на тіло, — писав Лето. — Вона — лік, що рятує тіло від смерті, вона— образ життя»

Лоренцо Валли . “Усі знання, — зазначав

він, — уся культура випливають з історичного розуму”. Тому історію він ставив вище поезії, філософії та інших наук, оскільки вона засновувалась на “буквальній істині” (емпіричному знанні). Улюбленим афоризмом Валли був:”Якщо іменник не означає речі, не запитуй, що він означає”. Валла приходить до висновку, що текст, писаний особою у певних історичних обставинах, несе відбиток тих обставин. Цей висновок торував шлях до пізнішого принципу історизму. У 1440 р. Валла написав трактат “Роздуми про підложність так званої Дарчої грамоти Константина”.

У ХVІ ст. історія набула поважного значення в обґрунтуванні насамперед політичних претензій — династичних, церковно-релігійних, станово- групових та інших. Переміщення інтересу гуманістів від мовно-етичних проблем у історично-політичну сферу. Нова “політична” школа - італійські вчені Нікколо Макіавеллі (.“Монарх”, “Роздуми з приводу перших десяти книг Тіта Лівія”, “Історія Флоренції”) і Франческо Гвіччардіні та ін.