Главная | Обратная связь

КУЛЬТУРА МАСОВА Й ЕЛІТАРНА: ПОРІВНЯЛЬНИЙ ТА ПЕРСПЕКТИВНИЙ АСПЕКТ

«І у вогнищі культури можна згоріти»

(Володимир Голобородько)

 

Що таке культура? Звідкіля вона з’явилася і що означала? Якось-то проводила таке собі опитування серед чесних, працьовитих землеробів з метою надоумити деяких представників «чистоелітної породи» щодо автентичного значення терміну «культура». Може, воно й глузувато трохи, але правда є правда. Тож первинність культури звучить як «обробіток землі». І так воно і було довгий час,аж поки наш попередник, пражурналіст Цицерон не почав мислити категоріми більш високими. Розуміється, дух, свідомість та філософія кращі від жита, бульби (якої, до речі, стародавні ще не їли) чи винограду. Принаймі , на сонечку біля фонтану й келиха міцненького…

Як виявилося, для сільського прошарку куди простіше та легше зарізати свиню, нарубати дров, ніж почати змінювати світ. Але моє зауваження щодо тих, кому не терпиться «викинути» таку культуру в ящик з масовим, низьким сміттям. Не поспішайте із теоретизмом, оскільки сільськогоспордарська праця та стиль життя не пахнуть масовістю. Далеко не кожен елітарій зможе навідатися в село і витягнути з колодязя хоча б відро водиці. А ці люди хоча з невіданням, з незнанням ,проте все ж з повагою ставляться до нас і до нашої професії. «Е-еее. Певно, ви львівське панство , журналісти – великі люди. Ви мусите змінювати світ і нас потроху. Багато чого знаєте, не те, що ми отут». Низькість, як бачите, попри те, що бульбу на городі гризе черговий штат Колорадо , усвідомлює свою низовину і доручає свій порожній мозок нам, високим людям. Лиш би ми правдиво та істинно його заповнили. Це також не примітивне заняття, оскільки результати праці українського мальовничого села відомі (якщо ще не відомі, то, дасть Бог, будуть відомі) на весь світ! А це вже логічно не задниця української культури. Тільки б менше нам отаких великих синьйорів….

 

А тепер «мить, зупинись!». Дехто думає, що відрізнити високу елітарну культуру від масової просто, як здерти шкіру з ковбаси. Для задоволення благородних потреб інтелектуала достатньо знати, що Шевченко – великий український поет, а не футболіст, Хортиця – королівство славних запорожців, а не самогонка, Наполеон – всесвітній завойовник та імператор, а не тістечка (які, між іншим, наші львівські кондитерні виготовляють вкрай рідко – доводиться випікати самотужки). Барселона – красиве, туристичне місто в Іспанії, а не футбольний клуб (правда потужний – стріляє голами, як патронами). Розмежування масової та елітарної культури , окрім орієнтації та своїх шанувальників , має й інші передумови: внутрішній склад та вміст, різний смак та користь.

Масова культура. Сама назва свідчить про орієнтацію на велику кількість споживачів. Приналежність до маси, а ткож її інтереси, уподобання прийнято інтерпретувати колами інтелектуалів як низькі, нерозвинені та неодухотворені. Хоча сама маса цього не усвідомлює, мало того, вона вважає свою культуру світовим надбанням. Ще один закид на користь того, що сільськогосподарський стиль життя не являє собою масової культури, але може нею користуватися. Втім, не село привело та забезпечило масштабне покриття масовій культурі. Попри всі визначення споживацькості цієї культури хочу відзначити домінуючу рису. Це не споживання, адже споживають і ті, хто перебуває в аурі елітарної культури. Якщо ж останню не споживати, вона зіпсується. Натомість варто говорити про ірраціональне поглинання, необдумане насичення емоційно-вольової сфери або ж фізіотваринного розуму з погляду діанетики. Адже раціо сприймає, осмислює, аналізує , відповідно видаляє зайве, натомість хвиля інстинктів наростає до апогею «Я хочу, я бажаю», поступово за графіком гіперболи сягаючи початкової точки. Ми (тобто я) не поспішаємо з висновками , що така культура – зла, погана, шкідлива і т.д. втім, це як і для кого. Старе, добре кохання казало: будь-який факт чи явище обробляються та інтерпретуються суб'єктом у процесі трьох поетапних дій: дії відчуттів, розсудку та розуму. За Кантом, центральний процессор пізнання – розсудок впорядковує дані відчуттів для подальшого опрацювання розумом. Так розсудок масової культури чітко виділяє такі психофізіологічні субординації: задоволення шлунку, лібідо, его і навіть, на диво, певні соціальні й мистецькі потреби. Але на рівні повного відра це все так і залишається. Настояна, скисла інформація вже не переходить до подальшого розумового аналізу, затхнувшись в середовищі психобіологічної атмосфери. Тому про доцільність світоглядних, національних та моральних ідей в масовій культурі, зазвичай, не мовиться.

Одна з характеристик популярної культури – так зване колективне несвідоме або ж принцип «Як усі, так і я». Відсутність індивідуальних рамок, ніби весел у човна, породжують рух за течією.

Наступна властивість – порівняно короткотривалий, незначний проміжок споживання. Ну скільки ж можна їсти фрі в Макдональдсі і споглядати одні іті ж пози та рухи? Де ж різноманіття? І якщо масова культура втратить його, вона втратить і аудиторію.

А тут ще доцільніше пригадати наш епіграф журналіста-сатирика Голобородька: «І у вогнищі культури можна згоріти». Як це? Культура без людини, а людина без культури – віз без коня і навпаки. Людина і культура завжди розглядалися як певні симбіонти, що співвіснують однією життєдіяльністю. Виявляється, що остання як продукт людського креаціонізму може погубити, по суті, свого творця? Авжеж може, якщо це культура мас. Генномодифікована, з наявністю безлічі хімікатів та культуних замінників, вона, сама цього не усвідомлюючи, час від часу отруює розумово-культурний організм. Представник мас не пережовує, а ковтає, не лікується, а затуплює біль, не усвідомлює, а бачить та чує.

 

Що дуже важливо, журналісти та публіцисти з чистою совістю, якби нічого не було, поширюють цю культуру. Хоча вона й не потребує аж такого поширення представниками нашої професії, оскільки масовість – це масовість. Інтернет та реклама – батьки масової культури, а тут щей інші ЗМІ займаються таким «вихованням» мас.

От спробую висловитися з позиції журналіста масової культури:

І для чого роздвоювати своє і без того не цілісне «Я». Зараз думаю про їжу – так треба й писати про неї. Якщо хтось вважає, що писати про їжу куди простіше та менш потрібно у порівнянні із поганим світом, у якому ми живемо, той зле робить. Під'єднайте ароматний запашок зі студентської їдальні через ніздрі до голодного шлунку… О його величність Шашличок в соусі! Масовість? Та масовість.

Журналістика принесла в масову культуру наявність численного фактажу, який, проте, рис об'єктивності та точності для себе не намалював. Сам факт для публіки – пальма на асфальті. Його походження, перевірка та правдивість до уваги не надто беруться, адже головне – резонанс.

 

Американські сексопатологи встановили, що червоні стрінги збуджують чоловіків куди гірше, ніж це роблять місця, прикриті ніжним, біленьким мереживом. Оці бурхливі відчуття первинності, що дають змогу розігнатися наповну... Майже все, як у зразкових лицарських романах після весілля))

Важливість не так факту, як його подальшого розвитку та результату, а відтак – проблеми. А проблем культури мала би торкатися творча журналістика, оскільки філософські описові методи вже себе вичерпали. А проблема масової культури настільки широка, що, як ленейська гідра, має безліч голів. Комусь цікаво, чому насправді «вивітрилася» «Віагра», на чиїх плечах сидить зараз Марічка Яремчук, коли розлучиться і чи взагалі розлучиться Президент РФ.

А от у нас, студентів, теж є свої масові зацікавлення.

Як там поживає Студзона? От звар'ювали ті адміністратори, реєстрацію запровадили! А раніше просто зайшов, два-три рази плюнув, на кого втрапив, і вийшов… На порядку денному питання, в кого з наших гуру найбуйніша фантазія (не творча, розуміється), а в кого найдовші кінцівки (то є ноги). Ну…і, певна річ, між кінцівками … Ех, цензура – наша мачуха, проте Джон Мільтон – рідний батько))) А ще цікаво, з ким най більше товаришує Зигмунд Фройд? Ото в такій культурі, перш ніж згоріти, можна ще покупатися. Тут мені згадався заголовок поезії «П'яний корабель» А.Рембо. Проте, вірш сюди - причепи кобилі хвіст. А от «п’яний студент» - цілком виправдано.

Масова культура містить у собі два рівні: заборонений або непристойний (компромат, жорстокість, секс, вбивство) та мистецький (музика, кіно, живопис). Проте цей другий рівень, ізолювавшись від першого, стає надбанням елітарної культури. У масах він же повинен конвергенціюватися із попереднім, який є домінуючим. Ось вам масове мистецтво: порнографія, жорстокий віртуальний світ, непристойна, розважальна музика.

Щодо перспектив, то все залежить від того, наскільки свідомо ми будемо журналювати. Правду кажучи, мене дивує позиція журналістів-меланхоліків, які, схопившись за голови, пророкують, що вже зовсім скоро масова культура поглине нас з голови до ніг (а правильніше сказати, якщо вникнути в контекст – з ніг до голови). Навіть гріх такий ескапізм, наслідком якого є чимало монографій й статей про злого масовокультурного дракона, порівнювати із сільськими народними небилицями (але якщо і припустити таку ймовірність, то дракон, напевне, китайський все-таки). Якого дідька нити? Хіба ми забули про свій обов’язок змінювати світ? Хто ж, як не ми, покаже «тупим селянам», що наше, українське краще від російського та американського?...

*

Переходимо до наступної культури – елітарної. Британський культуролог та філософ А.Тойнбі говорив про активну (елітну) меншість, яка мала би бути життєдайною енергією для культури завдяки посередництву між світовими запитаннями (Богом) та відповіддю на них культур. Саме такий процес заклику-відповіді повинен розвивати те чи інше культурне утворення. Якщо ж такий елітний прошарок не здатен годувати народ Божою енергією, то культура на шляху до загибелі.

Елітарна культура вже ставить питання про сенс людського життя, творчості, свободи. Далекоглядність та духовна безсмертність (хоча в масах теж є свої кощії безсмертні. Але це кістяки, а не міцні, вправні тіла) – завдання цієї культури. Якщо для масового споживача норма «Сьогодні ще веселитимусь, а завтра вже помру», то представник елітної меншості задумається, що буде завтра, коли мене вже не буде. Така людина зберігатиме свою особистість, своє творче «Я» у той час, як низькоосвічений індивід бавитиметься у Анжеліну Джолі, Тайсона чи Роналдо.

Аби краще збагнути суть елітарної культури, ми (знову ж таки я) розглядатимемо її в трьох виявах:

Національний. Культура, що пройнята національною ідеєю та державотворчими інтересами, завжди буде високою, незалежно від того, хто її сповідує : селянин чи львів'янин. Наявність держави і народу мала би визначатися взаємним існуванням. Публіцист Ігор Лосєв наголошує: «Для нації чистота походження – десята справа. Головне чистота почуттів, вірність і відданість людини країні, яку вона вважає своєю Батьківщиною». Золоті слова, коли згадаєш, що мати Євгена Коновальця булла польського походження. Напівросіянином був Донцов, Липинському теж приписували «ляха». Та й мій дідусь також був поляком, але воював в УПА і дуже не подобав собі рідних «ляхів». Лосєв дуже влучно характеризує національну культуру: «Велич українського націоналізму саме і в тому полягала, що ми намагалися виховати іншого типу українця, не холуя і пристосуванця, а лицаря і борця».

Але… У кожній, навіть високій культурі є певні деконструктивні інграмні утворення, так звані контркультури. Назвемо їх ауткультурами (від англ. «out» - вихід або поза чимось), такими, що розвиваються на рівні з певними з культурами елітарними, але все ж не позиціонують себе в якості культурних ідеологем. Вони небезпечні, оскільки містять зерно масової культури. Іншими словами, ауткультура – це сукупність деструктивних чинників, що збіднюють, ламають та накладають на елітну меншість тавро маси.

Приклад такої ауткульутри на національному рівні. За словами І.Лосєва, «наша інтелігенція, яка мала би бути розумом та душею нації, це переважно люди з пластиліну. Надзвичайно поширене пристосовництво, догодження і підлабузництво, що свідчить про дефіцит особистої і національної гідності». Звідси й наш бюрократизм, корупція та кумізм. Невже почуття власної гідності може так трагічно не збігатися із національним? Невже немає розуміння того, що саме в цій країні майбутнє наших дітей та онуків? І перспективи не просто багато жити й ситно їсти, але й відчувати себе людиною

Наступний момент – ауткультура національного виховання. Такі особистості, як Степан Бпндера, Роман Шухевич, Євген Коновалець гідні називатися ЛЮДЬМИ. Вони до кончини боролися, затиснувши зуби, за наше майбутнє. І заради чого? А заради того, щоб зараз якийсь «кончений студентоїд» (афоризм Лубковича) гнув філософію скептицизму, а радше нігілізму про відносність поняття «національного героя» або ж ,ще краще, про фашистських колабораціоністів. Що продукує таких «блядів»? (завтра мені Марія Всяка скаже, що мій гуманізм поперло кудись)) Втім, ще розстане, як панське заяче сало). Проте я осеміотила думку більшості по-справжньому висококультурних людей.

Релігійний. Релігійне забарвлення завжди було проявом високої культури. Цей вияв не може вважатися масовим, оскільки для мас релігія – надто важкий феномен. В Україні релігійна культура сягає візантійських часів, відколи й почав формуватися православний культурний простір. Поняття «релігія» означає, по-перше, світоглядно-культурний та мистецький конгломерат творчості людини, по-друге, соціальну одиницю – церкву. Православ’я було тим консолідуючим фактором виживання нашої культури в попередні віки, пробуджувало еліту, політично свідому меншість. Згадати хоча б таких постатей українського православ'я , як Іван Вишенський, Йов Борецький, Іван Галатовський, Петро Могила.

Проте й тут поволі виринатиме ауткультура, коли поведемо мову про віру як таку. Певна річ, релігія цим не займається. Це сфера філософської теології та богослів'я. Антиклерикальні рухи стосовно високої культури є ауткультурними, оскільки руйнють культ речей та предметів. Такі вздвиги започатковували чеський реформатор Ян Гус, італієць Джироламо Саванарола. Проте остаточно релігійно-культуну гармонію порушив німець Мартін Лютер. А Реформація була за своєю природою ауткультурним утворенням стосовно культури католицизму. Пізніше із теологічної площини подібні ідеї проникнули у філософію, зокрема погляди мислителя-екзистенціаліста Сьорена К'єркегора.

Мій досвід у цій проблесі схиляється, швидше, до ауткультурного джерела. Мою приналежність до християнського світогляду помітно неозброєним оком , проте канонізований церквою пантеон святих залюбки відпускаю на волю. Хай гуляють по мирному небу, а не в моєму житті. Але така тенденція не є чимось шкідливим. Навпаки,зараз світові потрібні не цінності, традиції чи церкви, а особистість Христа. Божі настанови любові, добра, милосердя не знаходять місця в християнських країнах. Та й культура інколи перегинає ціпок. Люди думають, що Бог наминає пасочку, шиночку та горілочку, що Теодосій Печерський всіх по черзі запускає в небо, як в автобус, а діва Марія на щитку приборів врятує п'яного водія від ДТП. Однак світові потрібен Той, Хто його створив (зовсім не важливо як: словом, ідеєю, мисленням, активністю).

Втім, є ще один ауткультурний чинник – вже більш загрозливий для релігії – так звані новітні релігійні рухи і течії. Чи можна поставити на карту долю традиційних світових релігій католицизму і православ'я? У найближчому майбутньому, швидше за все, ні, хоча є ймовірність того, що вони перейдуть в режим культурного самозбереження. Уже неопротестантські конфесії відмовилися від кульурної аури. Це – світогляд, стиль життя, підприємницька діяльність. На роль релігії зараз претендують світський гуманізм, саєнтологія, теософія, спіритизм тощо. Покищо це філософські ембріони та культурна меншість, яка може заволодіти масою, що так полюбляє психологічний та культурний вейланс. Повірте, дуже привабливою виглядатиме ікона, де зображений ваш лик (як співає світський гуманізм), мозкові півкулі (ідеї саєнтології та діанетики) або ж ваш давно померлий родич (вихідні позиції «божественної мудрості – теософії). Тим не менше, це подобається масі, яка б не проти «осідлати» ці ідеї. Хоча Бога в буквальному розумінні в таких релігіях немає.

Християнський світ працює над теоретичним екуменізмом, який, одначе, такою утопією і залишиться. Хіба що така екуменізація здійснюватиметься із ватиканського гнізда або ж із середовища патріярха Кирила. Могли б іще виокремити духовний аспект культури, але наш талон з релігії трохи завстидав нас))

Культурно-ментальний або мистецький вияв. Він репрезентується літературною творчістю, публіцистикою, народним менталітетом, навіть біологічним типом. Існує таке поняття, як суто народна культура, що вичерпується теренами певної держави. Таким є українське козацьке барокко, «філософія серця», православний монументалізм та орнаменталізм Київської Русі. Дослідник слов'янської культури Д.Чижевський говорить про унікальність українців серед інших слов'янських народів. Ідея гармонії людини з природою, в емоційно-ірраціональних поняттях творчості Шевченка та інших романтиків на відміну від прогресивно-розумових постулатів Західного світу. «Філософія серця» Скороводи, Юркевича, а також Гоголя, якого Чижевський зараховує до здобутків української культури, сформували духовно-світоглядну платформу з використанням фідеїстичних ідей.

І нарешті цей момент, який хочу продовжити: культура українського села, яка по-справжньому сягає високих зразків. Тут народився фольклор, традиція вишивки, культ пісні й праці. А масова культура не претендує на ці категорії.

Проте все ж є загроза розчинення національних культурних вартостей в каструлі китайської баланди. Щоб там не говорили Данилевський і Шпенглер про чуть не королівські переваги китайців, все ж Маде ін Чіна (глузливе перефразування англійського Made in China) є ауткультурним, навіть узурпаторським явищем. Вже скоро буде в нас китайське сало і бамбони.

Арабська культура – ще один чинник зниження національної культури. І трохи до наших українок треба гарапи! Мовляв, які красиві смугляві арабські чоловіки!... А лицарські чесноти аж зашкалюють. Ще вони мастаки по надокучанню в соцмережах. Так виглядає, ніби в наших синьооких, русявих слов'ян не вистачить стільки «кінських сил», як у арабів. Так що культура мухи в носі має. Я маю на увазі – елітарна. Збережемо її – матимемо, провтикаємо - :(

Щодо перспектив обох культур, не буду ховати в домовину якусь із них. Такого ніколи не буде. Масова культура, зрозуміло, не зникне. Проте висока елітарна теж ніколи повністю не щезне, оскільки завжди існуватимуть її шанувальники і споживачі.

Не існує людини, яка б споживала суто одну культуру, була б так званим чистокультурним типом. Зазвичай, масова й елітарна культури проявляються разом, проте із певною домінантою на користь тієї чи іншої. Прагнення індивіда до сліпого слідування за іншими з одного боку та намагання духовно вирізнитися з іншого провокують внутрішній конфлікт. Масова культура , а її можна назвати й масовим світоглядом, є реактивним утворенням за своєю природою. Як тільки людина осягатиме вершини духовних вартостей, її одразу чортики потягнуть назад – «до культури») Скільки людей сьогодні слухають Моцарта, Генделя, Шопена? Натомість маса тих, хто підспівує «Шоколадці» та читає «Cosmopolitan”.

Масовість боїться чогось вищого, інтелектуальнішого, навіть не знаю, із чим порівняти. Так, як наші водії «благородного» ордену ДАІ на дорогах. Пам’ятаю, була маленькою і тато лякав: “Скоро лізь під сидіння, аби міліція не злапала»)) Іноді елітарна культура може перетворитися на масову, і для цього достатньо хоча б однієї сміливої новаторської риси. Так, людський психологічний , індивідуальний чинник творчості та її безпосереднього відображення змінили реалізм модернізмом (хоча останній не можна трактувати як культуру масову).

Інша річ – засоби поширення культури. І масова, і елітарна культури можуть жити в книгах, газетах, журналах, ТБ, рекламі , www. А соціальні мережі – часом вершина всієї культури) От бачу як на долоні студентську еліту, що після опівночі злітається до своїх сторінок. Та я теж починаю свій ранок (правда, й ранку як такого немає, оскільки зранку роблю те, що нормальні люди роблять вночі – протираю череп до подушки) із фесбука. Мої найдорожчі знають, чому саме із f)

На завершення скажу про змішаний культурний тип – синергетичний. Наведу приклад із музики – моєї найбільшої мистецької стихії. Низько вартісні стилі музики містять в собі високу тематичну насиченість і, що для мене головне, християнсько-світоглядну засадничу мету. Мені дуже приємно, коли текстовий пласт із мотивами Бога, віри та любові втілюється в моєму коханому джазі та R&B. Тепер навіть відомий британський дабстеп буває християнським. Від попси вже ніде не дінешся. А от наш фолк нічим не гірший від американського кантрі. Сучасна молодежа меломанів здивується, коли скажу, що для мене текст пісні рівнозначний її звуковій тональності. Перш, ніж послухати що-небудь, добуваюся до тексту, перекладу, і якщо знаходжу своє – залюбки слухаю. Шкода, правда, що немає українськомовної музики та виконавців, які б торкалися у своїй творчості тем онтологічних засад Бога, людини, спасіння та милосердя. Тому, аби не травмувати свій світогляд, слухаю російську та іноземну музику, проте щиро вірю : і на нашій вулиці буде свято.

Інший приклад масово-елітарного культурного міксу – культові споруди. Це стосується винятково протестантських храмів, а радше просто будівель, в яких стиль найсвіжіших архітектурних напрямів є масовою традицією. Православні та греко-католицькі храми (особливо наші львівські, ренесансно-барокові) є органічними складовими національно-релігійної культури, а не побуду, що простежується в малопоширеному на наших територіях протестантизмі. Проте для останнього характерна прикладна віра із орієнтацією на результат та живі Христові чесноти , зокрема любові до ближнього. А функцію декоративного мистецтва компенсує безпосередній контакт з Богом.

Не гарно так завершувати есе. Проте за нами вибір: бути масою чи елітою, особистістю чи колективною машиною, змінювати світ чи втонути в ньому. І , звичайно, жити в гармонії з Творцем чи обнімати шибеницю «Великого інквізитора». От вам і перспективи.

 

Демко Л.