Главная | Обратная связь

Феноменологія суть поняття.

В сучасній філософії поняття феноменології застосовують для визначення новітньої онтології духу, у межах якої свідомість розглядається як специфічний регіон буття, що не можна зводити ні до яких відносин: ні до предметних, ні до соціальних, ні до безсвідомих — основи самої свідомості. Термін феноменологія утворено з двох понять — феномен і логос, що мають грецьке походження. Логос — вчення. Розкриття змісту поняття «феномен» вимагає особливої уваги. Феномен — це те, що себе у самому собі показує, самопроявляється, самодемонструє себе. Феномен — це самодостатній і самооцінний твір мистецтва, що не вказує на щось сховане за ним, цим відрізняється від явища, наприклад, хвороби, коли висока температура вказує на порушення в організмі. Але феномен і не лежить на поверхні, бо твір мистецтва зрозумілий не всім. Отже, феноменологію дослівно можна перекласти: вчення про феномени.

Становлення феноменології як філософського напрямку зв'язано з творчістю Едмунда Гуссерля. Основне гасло вчення: «Назад до самих речей!» Мартін Хайдеггер пояснює: «проти усіх конструкцій, що вільно розширюють випадкові відкриття, проти спадщини лише порізно доведених понять, проти позірних питань, що часто зухвало узагальнюються в проблеми». У межах західної феноменології склалися два основних її варіанти, що протистоять один одному — вчення Едмунда Гуссерля і Мартіна Хайдеггера. Для Едмунда Гуссерля фундаментальна реальність — спонтанно-смислова свідомість, тому предметом феноменології є опис актів свідомості в їх ставленні до об'єктів, а сама свідомість

розуміється як «чиста», тобто така, яка є трансцендентальною, абстрагованою від людини і суспільного середовища. У Хайдеггера саме людське буття як «буття-у-світі» с невідривністю світу і людини, тому проблема свідомості підходить на другий план і мова йде не про багатоманітні феномени свідомості, а про єдиний фундаментальний феномен — людське існування. Поняття феноменології є ближчим до хайдеггерівського розуміння, тобто мова йтиме не про феноменологію як вчення про феномени чистої свідомості, а про феноменологію як онтологію свідомості.

Проблема свідомості завжди привертала увагу філософів, оскільки визначення місця і ролі людини у світі передбачає з'ясування природи людської свідомості. Поняття свідомості — ключове для аналізу усіх форм духовної і душевної життєдіяльності людини, засіб контролю, регулювання, управління взаємовідносин між людиною і світом. Ця проблема має особливе значення для філософії і тому, що ті чи інші підходи до питання про суть свідомості, її характер, взаємодію з буттям торкаються вихідних основ світогляду будь-якого філософського напрямку. На ранніх ступенях розвитку філософії відсутнє чітке розмежування свідомого та несвідомого, матеріального та ідеального у трактуванні психічних явищ. Основу свідомих дій Геракліт визначав поняттям логос (слово, думка, суть речей). Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними — Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних матеріальному світу. Відтоді проблема свідомості не втрачає гостроти, а в сучасних умовах навіть актуалізується. Це зв'язано зі зростанням ролі свідомості в житті людини і суспільства, з новими досягненнями науки в осягненні свідомості: з відкриттям безсвідомого, виявленням нових фактів, що утворюють проблемне поле парапсихології, досягненнями реаніматології, що спонукають до роздумів про те, що відбувається зі свідомістю людини після смерті, тощо.

Свідомість мав складну багатогранну природу. Крім філософії, свідомість як поняття вивчає психологію, фізіологію, біологію, соціологію та ін. На відміну від окремих наук, предмет, що має спеціальний характер, філософія прагне до цілісного, системного осягнення всесвіту і людини. Тому і при вивченні свідомості філософи намагаються розкрити різні її аспекти: гносеологічний (відображаючий), онтологічний (буттєвий), аксіологічний (ціннісний), соціокультурний, прагнуть виявити механізми її становлення та розвитку у онто- і філогенезі, розкрити її соціально-діяльну суть. Дати змістовний аналіз, дослідити особливості функціонування свідомості на різних суб'єктних рівнях (індивідуальному і соціальному), у різних конкретно-історичних умовах і тим самим виробити цілісну теорію свідомості. При реалізації проблеми філософія спирається на дані окремих наук, що вивчають свідомість, узагальнюють їх і виконують інтегративну функцію у пізнанні свідомості. Побудова будь-якої наукової теорії, зокрема теорії свідомості, потребує, насамперед, визначення вихідних орієнтирів, методологічних та теоретичних основ у ставленні і реалізації дослідницьких завдань. І хоча сучасна філософія дедалі більше відходить від жорстокої дихотомії матеріалізму та ідеалізму, вихідна протилежність загальних філософських напрямків зберігається, що не виключає можливості їх взаємозбагачення, але, з іншого боку, вимагає вибору певної світоглядно-методологічної позиції.Ідеалізм про свідомість.

Ідеалізм розглядає свідомість як самостійну суть. Суб'єктивний ідеалізм абсолютизує індивідуальну свідомість особистості, а єдиним методом її дослідження вважає інтроспекцію. У межах такого підходу вивчення свідомості обмежується лише описом окремих елементів та їх зв'язків у індивідуальній свідомості, тоді як суттєвий аспект дослідження свідомості фактично випадає з поля зору. Тут є можливості для розкриття внутрішньої логіки свідомості, але причини, що її обумовлюють, залишаються нез'ясованими. Підтвердженням обмеженості такого підходу може бути криза, якої зазнала емпірична психологія Вундта і його послідовників, що ґрунтується на суб'єктивно-ідеалістичних основах.

Об'єктивний ідеалізм виходить за межі індивідуальної свідомості. Свідомість виступає тут як самостійна суть, що не залежить від матерії, розглядаються існуючі форми суспільної свідомості, об'єктивно-ідеалістична теорія яких у найбільш послідовному і розгорнутому вигляді є у філософії Георга Гегеля. Такий підхід має ряд переваг суб'єктивно-ідеалістичного характеру. По-перше, свідомість розглядається вже не просто як властивість індивідів, а як суспільно-історичне явище. По-друге, свідомість розуміється як цілісна система, що безперервно розвивається. По-третє, свідомість розуміється як активно діючий творчий процес. Усі три моменти мають важливе теоретичне значення для розкриття суті свідомості, виявляють її діяльно-творчий і конкретно-історичний характер. Але взаємозв'язок свідомості і контексту, в якому свідомість формується і розвивається, залишається не розкритим.

4.3 Трансцендентальна феноменологія Е.Гуссерля

У філософії науки XX ст. особливе місце займає вчення видатного німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859-1938 рр.), яке отримало назву "трансцендентальна феноменологія".

Термін "феноменологія'' – вчення про феномени – походить від грецького "феномен " – "те, що являється " – явище, яке можна осягти у чуттєвому досвіді (як частковий випадок, цей термін застосовують також для позначення незвичайного явища, виняткового факту). Вперше цей термін був запропонований німецьким математиком, астрономом, філософом XVIII ст. І.Г.Ламбертом для позначення вчення про явища як основи і передумови емпіричного пізнання, про його помилки. У Г.Гегеля феноменологія розумілась як вчення про становлення науки, про історичні форми свідомості, яка сходить до абсолютної ідеї ("феноменологія духу"). У кінці XIX ст. у працях Ф.Брентано, К.Штумпа, А.Мейнонга термін "феноменологія" закріпився за психологією, яка займалась описуванням і класифікацією психічних феноменів, на відміну від пояснюючої психології, націленої на розкриття причин психічних явищ.

Є.Гусерль наповнив поняття "феномен" новим змістом. Для нього феномен – це безпосередньо дане у свідомості як зміст інтенціонального акту ("інтенціональний" – предметно-змістовний, спрямований на предмет). Він є виразом нерозривної єдності предметного світу та свідомості і має складну, ієрархічну структуру. Гусерль виділяє у ній такі слої:

- психологічні переживання (відчуття, сприйняття);

- мовна оболонка;

- предмет, який мислиться у свідомості;

- смисл – інваріантна структура і зміст мовних виразів.

Таким чином, на думку Гусерля, свідомість (пізнання) є двоєдиним: воно включає в себе пізнавальні акти ("ноезиси") і предметний зміст ("ноеми"), який, по суті, збігається з ідеальними підвалинами буття предметів. Виходячи з такого розуміння структури свідомості ("інтенціонального акту"), Є.Гусерль визначає і функції різних форм пізнання: опис та систематизація психічних переживань – функція психології і часткових природних та суспільних наук; аналіз мовних засобів, вираження феноменів – функція логіки та лінгвістики. Дійсну ж філософію (трансцендентальну феноменологію) він розуміє як науку про безпосередні сутності, як "археологію", яка шукає ноеми – апріорні структури свідомості. Завдання філософії, за Гусерлем, – вказати науці шляхи розкриття справжнього смислу ("епістима") предмету, який затемнений особистісними психічними переживаннями, поширеними поглядами ("докса"), словами та оцінками.

Цей шлях, це пізнання "ноеми", загальнозначущих "об'єктивних істин" як сутностей ("ейдосів") предметного світу досягається, на думку Гусерля, за допомогою методу редукції, котрий включає в себе:

- ейдетичну редукцію – відмова від будь-яких тверджень про об'єктивне існування буття, просторово-часову його організацію, утримання від будь-яких суджень про реальне буття і свідомість ("епохи");

- трансцендентальну редукцію – виключення усіх антропологічних, психологічних трактовок свідомості, поворот до аналізу свідомості як чистого споглядання сутностей.

Здійснивши ці операції мислення, вчить Гусерль, ми потрапимо у царство чистих – "об'єктивних"- істин – дійсних смислів і цілей буття, осягнення яких досягається інтуїтивно, завдяки передрозумінню (що зближує феноменологію Гусерля з герменевтикою). Але зміст осягнутих таким чином істин є єдиним, загальним для всіх (що відрізняє феноменологію від герменевтики). Релятивізму і суб'єктивізму позитивістів та герменевтиків Гусерль протиставляє переконання, що "ноеми", якщо вони дійсно осягнені, не можуть бути суб'єктивними. Критерії істинності отриманого таким чином знання – очевидність і безпосередність, як загальні прафеномени інтенціонального життя. Здібністю до осягнення "ноеми" володіють далеко не усі люди. Осягнення істин – дар еліти.

Таким чином, Гусерль розуміє процес пізнання не як наближення думки до реального предмету, а, навпаки – як очищення думки, феномена від дій реального предмету, які перекручують його, а істину – не як відповідність реальності, а навпаки, як редукцію об'єктивною реальності до ідеальної, інтуїтивно конструйованої моделі її сутності, котра є, по суті, сприйняттям, очищеним від чуттєвих форм. "Сприйняття, – писав Гусерль, – це такий модус свідомості, у котрому те, що в ньому усвідомлено, виявляється як воно саме. Воно виявляє себе, нібито кажучи: "ось я само", початково, досконально, безпосередньо воно само... Сприйняття як свідомість "самого предмету". " (Цит. по: Бранд Г. Світ, Я і Час: На нім. мові. – Гаага, 1955.-с.12). Тобто Гусерль стверджує, що сприйняття як "воно само", як очищена від чуттєвих форм сутність предметного, природного світу містить у собі і смисл, і цілеполагання. Останні не заносяться до предметного світу, у природу тільки людською суб'єктивністю, як це постулірує експериментально – математичне природознавство і споглядальний матеріалізм. Вони – апріорні засади природного буття.

Природа – не пасивний "об'єкт" людської діяльності, не косна, безвідповідна і беззахисна комора сировини. В ній самій заховані і смисл, і вище призначення. Потрібно тільки зуміти усвідомити їх. Можливо саме в цьому і полягає початок виходу з того екологічного кута, у який завели людство традиційний раціоналізм, натуралізм, психологізм, релятивізм, скептицизм класичного природознавства і класичної філософії, від яких не зміг позбавитись і позитивізм у всіх його різновидах.