Здавалка
Главная | Обратная связь

Історичної науки. принципи історичних досліджень і періодизація історії україни



 

Метод у науці – це спосіб дослідження, що показує, як відбувається пізнання, на якій методологічній основі, на яких наукових принципах. Метод – це шлях дослідження, спосіб побудови й обґрунтування знань. Кожна наука має свої, тільки їй властиві методи дослідження й методологічні принципи підтвердження істини.

Методологія історичної науки – це теорія пізнання історичного процесу, сукупність пізнавальних принципів та методів історичного дослідження, це наука про методи, підходи та критерії оцінки історичних подій, явищ, життя та діяльності видатних людей, що залишили помітний слід в історії [4, с. 9];

[13, с. 21].

Основні підходи до вивчення природи та суспільства людство виробило давно. Вони існують і нині: це ідеалістичне та матеріалістичне розуміння історії, яке поєднується з метафізичним чи діалектичним методами її пізнання.

Ідеалісти-метафізики вважають, що дух і свідомість людини первинні та більш важливі, ніж матерія та природа. Саме душа людини та її розум визначають темпи та характер історичного розвитку. При цьому, з їхньої точки зору, інші процеси, в тому числі і в економіці – вторинні, похідні від духу. Отже, ідеалісти роблять висновок, що в основі історичного процесу знаходиться духовне, моральне вдосконалення людей. Суспільство розвиває сама людина, в той час як здібності людині дав Бог.

Матеріалісти-діалектики стверджують, що матеріальне життя первинне відносно свідомості людей, саме економіка визначає весь духовний розвиток і решту відносин між людьми.

Сучасна вітчизняна історична наука базується на діалектико-матеріалістичному методі, який розглядає суспільний розвиток як природно-історичний процес, що визначається об'єктивними закономірностями і, разом з тим, знаходиться під впливом суб’єктивного фактора завдяки діяльності людей, класів, політичних партій, вождів, лідерів [13, с. 21-22].

Застосовують і конкретно-наукові, прикладні методи історичних досліджень:

– хронологічний – передбачає викладення історичного матеріалу в хронологічній послідовності, на всіх етапах розвитку історичного явища;

– логічний – це аналіз історичних явищ на кожному етапі їхнього розвитку;

– синхронний – передбачає одночасне вивчення подій, що відбуваються в суспільстві;

– дихронний – це метод періодизації історичних процесів;

– ретроспективний – вивчення минулого на основі пізніших етапів історичного розвитку;

– порівняльний – аналіз набутих і втрачених історичними явищами рис на різних етапах їхнього розвитку;

– моделювання подій;

– статистичний;

– конкретно-соціологічний тощо.

Існують також наукові принципи вивчення історичних подій і фактів. Принцип – це основне правило, якого необхідно дотримуватись при вивченні всіх явищ і подій в історії. Назвемо декілька основних наукових принципів.

Принцип історизму вимагає розгляду всіх історичних фактів, явищ і подій у відповідності з конкретно-історичними обставинами, в їх взаємозв'язку та взаємообумовленості. Будь-яке історичне явище треба вивчати в розвитку: як воно виникло, які етапи в своєму розвитку пройшло, чим у кінцевому рахунку стало.

Принцип об'єктивності передбачає опору на факти в їхньому справжньому змісті, не спотворені та не підігнані під схему. Цей принцип вимагає розглядати кожне явище в його різноманітності та суперечливості, в сукупності як позитивних, так і негативних проявів. Головним у забезпеченні принципу об'єктивності є особа історика, його теоретичні погляди, дотримання певної методології, професійна майстерність, культура та порядність.

Принцип соціального підходу передбачає розгляд історико-економічних процесів з урахуванням соціальних інтересів різних груп і прошарків населення, форм їхніх проявів у суспільстві. Цей принцип зобов'язує співвідносити інтереси класові та вузькогрупові із загальнолюдськими, враховуючи суб'єктивний момент у практичній діяльності урядів, партій, осіб.

Принцип альтернативності визначає ступінь вірогідності здійснення тієї чи іншої події, явища, процесу на основі аналізу об'єктивних реалій і можливостей. Визнання історичної альтернативності дозволяє по-новому оцінити шлях кожної країни, побачити невикористані можливості процесу, винести урок на майбутнє [13, с. 22-32]. Тільки за умови дотримання та поєднання всіх принципів і методів пізнання можуть бути забезпечені строга науковість і достовірність у висвітленні минулого.

Для зручності дослідження особливостей і закономірностей історичних процесів учені запровадили наукову періодизацію історії. Періодизація чи хронологія історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів у суспільному розвитку всього людства чи окремих країн і народів. В основу цих етапів мусять бути покладені вирішальні фактори, загальні для всіх країн світу.

Існує безліч хронологічних систем, серед яких ми наводимо декілька найбільш характерних.

Широко відома періодизація всесвітньої історії Д. Леддока. Основним критерієм її став розвиток знарядь праці: палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт, бронзовий вік, залізний вік, вік інформації або атомний вік.

Американський історик і етнограф Льюїс Генрі Морган, ґрунтуючись на критерії рівня розвитку продуктивних сил, виділив три епохи в історії людства: дикунства, варварства та цивілізації.

Відомі також періодизації всесвітньої історії Ж. Ж. Руссо,

Ф. Енгельса, К. Маркса, М. С. Грушевського.

Так, К. Маркс, виходячи з принципу матеріалістичного розуміння історії, поклав в основу своєї періодизації спосіб виробництва, чи формаційну концепцію. Тому за Марксом історія людства являє собою послідовну зміну суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Започаткована К.Марксом періодизація історії людства панувала в комуністичних країнах і не всіма суспільствознавцями Заходу була сприйнята .

Історія України, як складова всесвітньої історії, має і свою періодизацію. До її створення мають відношення видатні українські вчені, зокрема, М. С. Грушевський. У 1904 р. у роботі ”Звичайна схема „русской” історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства" він уперше обґрунтував наукову концепцію періодизації, схему української історії.

Виходячи із загальноприйнятих підходів, враховуючи концепцію М. С. Грушевського у цьому посібнику ми пропонуємо таку періодизацію історії України:

Праісторія України (1 млн р. до н. е. – ІХ ст. н. е.)

Князівський період в історії України (ІХ ст. н. е. – 1340 р.)

Україна в складі Литви та Польщі (1340–1648 рр.)

Період козацько-гетьманської державності (1648 – кінець

XVIII cт.)

Національно-визвольні та суспільні рухи, боротьба за відродження української державності (ХІХ – поч. ХХ ст.)

Радянська Україна (1921–1991 рр.)

Новітня Українська держава (1991–сьогодення)


Філософію можна краще зрозуміти якщо вивчити її історію. Розглядаючи питання про періодизацію історії філософії, слід звернути увагу на принципи періодизації. В їх основі лежить розуміння того, що єдиний історико-філософський процес водночас поєднує в собі різноманітні .вчення, школи, напрями, відмінність між якими визначається такими основними чинниками:
І. ступінь розвитку продуктивних сил, зрілість суспільних відносин;
2. ступінь розвитку загальної культури і науки;
3. світоглядні передумови та філософські джерела.
Вивчаючи історію філософії, звертаємо увагу на те, що її періодизація в цілому збігається з періодизацією загальної історії, але кожний історичний тип філософії не є прямим відображенням історії, історичного періоду, а виступає результатом її осмислення, у якому значну роль відіграють попередні філософські вчення Кожний історичний етап у розвитку філософії має свої особливості, і ці особливості випливають із вирішення центральних проблем, які постають перед філософами того чи іншого періоду, а саме: проблеми буття, пізнання, людини, її місця і ролі у суспільному житті, чому і як розвивається суспільство, природа, ставлення до природи тощо.
Такий проблемний аналіз якраз і допоможе визначити історичні типи та своєрідність філософської думки різних народів в різні періоди історії.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:
I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;
II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;
III - за періодами становлення і розвитку української державності: стародавня доба, княжа доба, литовсько-руська (польсько-литовська) доба, козаччина і Гетьманська держава, боротьба за українське національне відродження (XIX – поч. ХХ ст.), українська національно-демократична революція (1917-190 рр.), радянська Україна і незалежна Українська держава.

 

 

38. Система «людина – природне середовище»

У наш час людство переживає складний період за історію свого існування. У своєму розвитку воно досягло того рівня, коли вже оволоділо величезним науково-технічним потенціалом, але ще не навчилося достатньою мірою обережно та раціонально ним користуватися.

Швидка індустріалізація та урбанізація планети, різке зростання її народонаселення, інтенсивна хімізація сільського господарства, посилення багатьох інших видів антропогенного тиску на природу порушили кругообіг речовин та природні обмінні енергетичні процеси в біосфері, пошкодили її регенераційні механізми, внаслідок чого почалося її прогресуюче руйнування. При цьому антропогенний тиск на природу неухильно зростав разом із розвитком суспільства, вдосконаленням виробничих відносин та знарядь праці.

Людська діяльність спричинила вимирання багатьох видів тварин і рослин, викликала деградацію природних екосистем на значних площах, але ще не порушила природного кругообігу речовин та енергетичних потоків на планеті, тобто динамічної рівноваги біосфери. Третя стадія взаємодії суспільства та природи почалася в середині XX ст. після другої світової війни, яка стимулювала різкий стрибок у розвитку науки і техніки, започаткувавши нову науково-технічну революцію.

У наш час речовинно-енергетичний обмін між суспільством та природою досяг таких величезних масштабів, всі природні та соціально-економічні компоненти глобальної соціоекосистеми виявились настільки взаємопов'язаними, що будь-який, навіть порівняно незначний, антропогенний вплив на той чи інший природний компонент охоплює соціоекосистему в цілому і викликає непередбачені, часто далекосяжні негативні наслідки. Отже на третій сучасній стадії взаємодії суспільства та природи глобальна земна соціоекосистема стала функціонально замкненою.

Навколишнє середовище– це вся сукупність природних та антропогенних факторів в середовищі яких існує людина.

Атмосфера— зовнішня газова оболонка Землі товщиною близько 3000 км; її склад: азот — 78%, кисень – 21%, вуглекислий газ, озон, водяна пара, інертні гази та інші гази і домішки - 1%.

Літосфера— зовнішня тверда оболонка Землі, що включає земну кору з частиною верхньої мантії Землі. Земна кора має товщину до 80 км, складається на 99,5% з кисню, кремнію, водню, алюмінію, заліза, магнію, натрію та кальцію, інші елементи — 0,5%.

Гідросфера— сукупність океанів, морів, льодовиків, вод континентів та островів, що складає 16 млрд. м3 води і становить 0,25% маси планети.

Біосфера— область існування живих організмів на Землі, що включає частину атмосфери, літосфери та гідросфери. Верхня межа біосфери сягає 85 км, нижня — 2 км в літосфері, та до 11 км в гідросфері.

Ноосфера(сфера розуму, буквально "мисляча оболонка") — фаза розвитку біосфери, у ході якої розумна діяльність людства стає головним визначальним фактором її функціонування.

Середовище життєдіяльності— сукупність природних та антропогенних факторів, з якими людина взаємодіє прямо чи опосередковано протягом життя.

Природне середовище— середовище, в якому антропогенні фактори не присутні. Відкрите середовище – середовище, в якому переважають природні фактори над антропогенними (вулиці міст, сіл, територія стадіонів, парків і т.п.). Внутрішнє середовище — середовище, в якому питома вага антропогенних факторів перевищує питому вагу природних факторів (закриті приміщення, відкриті території складів, майстерень і т.п.).

Виробниче середовище— найбільш небезпечне для людини, саме на виробництві на неї діють підвищені рівні шуму, вібрації; гостріше проявляються психофізіологічні фактори (стрес, втома); в повітрі робочої зони часто знаходяться токсичні речовини; на виробництві людина більше взаємодіє з машинами та механізмами, що є потенційно небезпечним.

Побутове середовище. Із збільшенням антропогенного впливу на природу виникла необхідність контролю за побутовим середовищем, умови якого до недавнього часу визначалися кожною сім'єю самостійно. Антропогенно змінене середовище, тобто середовище трансформоване під впливом своєї діяльності.

Біологічні види, в тому числі і людина, можуть існувати і розвиватись на Землі лише в певних умовах, до котрих вони адаптувались протягом еволюції. Існування людини супроводжується встановленням певних відносин з природою, зумовлених її життєдіяльністю. Внаслідок цього відбуваються зміни природних умов під впливом діяльності людини. Недотримання законів природокористування негативно впливає на довкілля і справляє негативний вплив на умови життєдіяльності існуючого та наступних поколінь людей. Частина нашої планети, де поширене життя, називається біосферою (біосфера — це зовнішня оболонка Землі де поширене життя). До складу біосфери входять всі живі організми та елементи неживої природи, котрі формують середовище існування живих організмів. Товщина біосфери — 40—50 км. Для існування життя в біосфері необхідні вода та сонячна енергія, завдяки котрим розвиваються рослини та тварини на Землі. До складу біосфери входить нижня частина атмосфери (25—30 км), вся гідросфера та літосфера (до глибини 3 км). Біосферу, крім живих організмів, формують також продукти життєдіяльності живих організмів, продукти розкладання та переробки порід живими організмами, вода. Життя виникло на Землі 2,5—4,6 млрд. років тому у воді. За 0,5 млрд. років до нашого часу живі організми поширились на суходолі. Людське суспільство — один з етапів розвитку життя на Землі. Екосистема — основна структурна одиниця біосфери. Екосистеми займають певну частину біосфери. Площа екосистем може бути від декількох квадратних метрів до тисяч квадратних кілометрів, а товщина — від декількох сантиметрів (ґрунт пустель до десятків кілометрів (океан). Процеси, котрі відбуваються в екосистемах, залежать від кількості енергії, котра надходить до екосистеми та від циркуляції речовин в ній. Енергія, котра надходить до екосистеми, підпорядковується законам термодинаміки. Вона може переходити з одного виду в інший, але не може ні створюватись, ні втрачатись. Загальна енергія всесвіту залишається постійною. Перетворення енергії з одного виду в інший не може відбуватись без втрат, у вигляді розсіяної теплоти. Нескінченна взаємодія абіотичних факторів та живих організмів екосистеми супроводжується кругообігом речовин між біотопом та біоценозом у вигляді мінеральних та органічних з'єднань, котрі чергуються. Організми поглинають речовини, котрі потрібні для підтримання життєдіяльності, викидають мінеральні та органічні речовини в навколишнє середовище. У воді та атмосфері безперервно циркулюють хімічні елементи та речовини.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.