Але не стала в скруті на коліна,

Сценарій відкритого виховного заходу до Дня пам’яті жертв голодомору 1932 - 1933 років

«ПЕКУЧИЙ БІЛЬ МОГО НАРОДУ» у 5-х классах 27 листопада 2015 року

Епіграф: «…Несла свій хрест мовчазно Україно,

Але не стала в скруті на коліна,

Хоча і звірячий був над нею суд…» ( М.Василенко)

Мета: донести до сердець п′ятикласників одну із найтрагічніших сторінок історії України - голодомор 1932 – 1933 років, вшанувати пам’ять його жертв; формувати у школярів національну самосвідомість, ціннісні орієнтації.

Актуальність. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Зараз країна перебуває в процесі національного та історичного самовизначення, наново осмислює події давнього і недавнього минулого, особливо ті, що стали фатальними, трагічними віхами її історії. Озиратися треба, щоб пам’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.

▪( На столі ікона, обвита вишитим в темних тонах рушникові; хлібина зі свічками; сніп, обв’язаний чорною стрічкою; плакати з написами і малюнком – на стіні, виставка книжок та малюнків )

Ведучий 1. Україна... Це моя і твоя Батьківщина... Це синє бездонне небо, неосяжні лани пшениці, спів солов'я, народ-трудівник, це історія, це радість і журба...

Що таке Україна?

Під віконцем калина,

Тиха казка бабусі,

Ніжна пісня матусі,

Дужі руки у тата.

Ведучий 2. Під тополями хата.

Під вербою криниця,

В чистім полі пшениця,

Серед лугу лелека

І діброва далека,

І веселка над лісом,

І стрімкий обеліск...

Лунає музика – "Реквієм" А. Моцарта. З'являється учениця , одягнена в темного кольору вбрання , ставить запалену свічку, на фоні музики.

Ведучий 3. НЕ ЗВІЛЬНЯЄТЬСЯ ПАМ'ЯТЬ, ВІДЛУНЮЄ ЗНОВУ РОКАМИ.

Я ЗІТХНУ... ЗАПАЛЮ ОБГОРІЛУ СВІЧУ.

ПОМІЧАЮ: НЕ ЗАМКИ - ТВЕРДИНІ, НЕ ХРАМИ –

СКАМ'ЯНІЛИЙ ЧОРНОЗЕМ – ПОТРІСКАНІ СТІНИ ПЛАЧУ.

ПІДНімаються ,ОЗИВАЮТЬСЯ В ДЕСЯТИЛІТТЯХ

З ДАЛИНИ, АЖ НЕМОВ З КАМ'ЯНОЇ ГОРИ НАДІЙШЛИ.

ПРИДИВЛЯЮСЬ: "ВКРАЇНА…ДВАДЦЯТЕ СТОЛІТТЯ"

І НЕ РІК, А КРИВАВЕ КЛЕЙМО: "ТРИДЦЯТЬ ТРИ"…

Ведучий 4. (ставить також свічку)

Чи можливо? Чи таке можливо?

Чи колись повірить чоловік,

Що багаті українські ниви

Народили 33-тий рік?

1933 рік. Найчорніший час в історії України. В світі не зафіксовано голоду, подібного тому, що випав тоді на долю однієї з найродючіших і найблагородніших країн.

Ведучий 5. Навесні цього року в Україні помирало 25 тисяч людей щодня, 1000 — щогодини, 17 — щохвилини. Всього жертвами голоду за неповними даними стало від 7 до 10 млн. чоловік, з них 3 мільйони —діти.

Слово класним керівникам:

Янковська О.В.День па́м'яті жертв голодомо́рів — щорічний національний пам'ятний день в Україні, що припадає на четверту суботу листопада. До 2008 року церемонія відбувалася перед пам'ятним знаком на Михайлівський площі у Києві, однак після відкриття Національного меморіалу пам'яті жертв голодоморів в Україні була перенесена туди. О 16:00 оголошується загальнонаціональна хвилина мовчання, після чого по всій Україні відбувається акція «Запали свічку», в рамках якої всі охочі несуть свічки до пам'ятників жертвам. В акції також можна взяти участь, запаливши свічку в своєму вікні. Сьогоднітакі свічки запалють у всіх навчальних закладах України об 11годині.

Заярний О.Б. Багатовікова історія України – це літопис життя народу – великомученика. Майже кожне століття позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами. Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку для відновлення своїх сил та енергії. Нажаль, і сьогодні на багатостраждальній українській землі ллється кров … Але найжахливішими сторінками історії України XX століття є літопис Голодоморів.

Голодомори…Голод-це не тільки смерть, а й духовна руїна, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Узимку 1931-32 років привид голоду стукав у двері селянських хат.

Хліб вилучався, продавався до інших країн за валюту, яку спрямовували на закупівлю верстатів та іншого обладнання для промислових підприємств. Всіх невдоволених – знищували: розкуркулювали, висилали до Росії, просто страчували за вироком "трійок" буз суду і слідства. На місце знищених голодом або репресіями селян привозили нових, з Росії, Білорусі... Все це призводило до страшних наслідків в масштабах нації. Українці мільйонами вимирали. Ті, хто вижив, підірвали своє фізичне та психічне здоров’я. В їх душі назавжди закрався страх голоду. За рахунок переселенців змінювалася етнічна структура населення України. Все це значно підривало життєвий потенціал нації. Не було жодного кроку, аби подолати негативні наслідки неврожаю. Навпаки, все робилося для того, щоб їх посилити. Отже, ми маємо справу з яскравим прикладом ГЕНОЦИДУ, спрямованого проти українського народу. Геноцид – це дії , скоєні з наміром знищити повністю або частково яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу.

Скільки горя та страждань принесли 30-ті роки нашому народу! Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійний страх. Занадто багато випробувань випало на їхню долю. За 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей. Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді від голоду вмирало 17 людей щохвилини, 1000 – щогодини, майже 25 тисяч – щодня...

Замислитесь: 14 мільйонів життів за 500 днів – це та страшна жертва, на яку прирік українську націю сталінський режим. Для порівняння: сучасне населення Данії складає 5,2 млн. осіб, Австрії – 8 млн.; Болгарії – 8,5 млн.; Бельгії – 10 млн., Угорщини – 10,3 млн. Тобто під час голодомору зникла ціла європейська країна... Наша країна...

За даними вчених, найбільш постраждали від голоду тодішні Харківська і Київська області (теперішні Полтавська, Сумська, Харківська, Черкаська, Київська, Житомирська). На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищувала середній рівень у 8-9 і більше разів. У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській рівень смертності був вищій у 5-6 разів. У Донбасі – у 3-4 рази. Фактично, голод охопив весь Центр, Південь, Північ та Схід сучасної України.

Ведучий 6. Тиждень терпів я від голоду муки,

Плакав, ходив, простягаючи руки.

Врешті й ходити уже я не зміг,

Ледве дійшов, упав на поріг.

Встав би, підвівся, та зрадили сили.

Плакали діти, баби голосили,

Федір, мій син, на лежанці лежав,

Звісно, каліка, терпів і мовчав.

Вранці на другий день зирк! Аж у руки

Хтось мені суне кавалок макухи.

Хто це? Це ти, мій сусіде Петро?

Бог хай віддячить тобі за добро!

Слина пішла. Затрусилися рука.

Боженько милий. Кавалок макухи!

Де ти? Пішов вже. Аж нагло онук

Вихопив в мене кавалок із рук.

Хотів я схопитись, побігти, догнати.

Вирвати з рота! Навколішки стати.

Вже я підвожусь і падаю знов...

Впав непритомний... Прокинувся - кров..

Мабуть, забився... Вже близько до краю

Крутиться все навкруги... Умираю.

В кого спитати б, чи з'їв хоч онук?

Може, і в нього хтось вирвав із рук.

Янковська О.В. Оповідання «Катеринка. Катерина»

Катю в селі називали лише Катеринкою. Така вдача була у дівчинки: з усіма привітна, кожному усміхнеться, то тут, то там чувся її дзвінкий, веселий голосочок.

А це ось декілька днів Катеринки на вулиці не видно. Вона все вдома — з мамою і молодшими сестричками. Тато помер місяць тому, і його відвезли До ями за селом. Бо мама тоді вже була слаба і не могла поховати його. У хаті всі мовчать. Від самого ранку. Немов поснули. Першою замовкла мама. Молодші довго кликали її слабенькими голосами, та дарма. Ніхто не озивався, тільки Катеринка чула їх, хотіла заспокоїти, але не стачило сили вимовити й слово. Скоро сестрички теж затихли. Катеринка знала: померли, як і мама. Від голоду. Та страшно не було. Лише дуже хотілося їсти. Вони вже давно нічого не їли...

До хати зайшло двоє. Вони несли маму, дівчаток. Повернулися і за Катеринкою. Вона зібралася голосно крикнути: «Я ще жива! », та лише ворухнула губами.

Дядьки помітили це:

- Дивись, жива...

- Все одно помре, давай заберемо, щоб знову не їздити на цей куток. Тут уже немає нікого.

Катеринку поклали зверху на купу мертвих людей і повезли вулицею. Жодна жива душа не трапилась їм назустріч. А їй здавалося, що біля кожного подвір'я стояли по-святковому вбранні односельці і здоровкалися з нею. Тому вона з останніх сил повертала голову на всі боки і усміхалася... Що було далі. Катеринка не пам'ятала. Вона опритомніла, бо дуже замерзла. Щось холодне було під нею, щось холодне тиснуло зверху. Пригадала дядьків і зрозуміла: вона у ямі, куди звозили померлих, їй стало так страшно, що почала щосили пручатися, відштовхувати від себе все, щоб виповзти з-під чийогось захололого тіла. І таки вилізла з ями. Добре, що та не була засипана землею — не встигли це зробити дядьки, які привозили людей. Катеринка згадала їх і злякалася ще дужче: ось зараз вони під'їдуть і знову вкинуть до ями! Ні, ні! Вона поповзла. Не додому — там немає нікого, прямувала до хати далеких родичів — може, там дадуть щось поїсти. Колись їй вистачало півгодини, щоб дійти сюди. Але то було колись. А тепер кожен метр знайомої стежки був, як кілометр. Та знову до ями вона не хотіла...Ранком її знайшла тітка біля порогу. І хоча в тої було п'ятеро своїх зголоднілих дітей, порятувала Катеринку — нагодувала, чим змогла, виходила. Дівчинка вижила. Тільки зовсім розучилась всміхатися. Від тоді більше ніхто не називав Катеринкою, лише Катериною.

Згодом Катерина разом з іншими дітьми ходила до школи, де, окрім письма й читання, вчилася ще й усміхатися.

Заярний О.Б.Наприкінці зими 1933 року голод на Україні набув велетенських розмірів. Люди в селах їли мишей, щурів і горобців, траву, кісткове борошно і кору дерев. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли в міста, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Проте сільським жителям хліб не продавали. Дороги, що вели до міст, були блоковані, проте тисячі селян усе ж пробиралися туди, та, не знаходячи порятунку, вмирали прямо на вулицях. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, на вулицях. Доведені до відчаю, люди їли жаб, трупи коней, вбивали і їли один одного, викопували мертвих і також їли. Так на Україні було зареєстровано 10 тисяч судів над людоїдами. Важко в це повірити і уявити, але коли людина довго голодує, вона ніби втрачає розум, стає звіром...

▪ Документальний фільм про голодомор

Янковська О.В.Мільйони ні в чому не винних жертв, яких вже ніколи не повернеш, – це є наша пам’ять і водночас, застереження майбутнім поколінням всього людства. Ми мусимо пам’ятати про кожного, кого тогочасний режим змусив страждати і гинути страшною смертю, не дав розквітнути новим паросткам життя, аби цей гіркий досвід минулого ніколи не повторився.

Заярний О.Б.Озиратися у минуле треба кожному. Людина не живе в одному часі, а у трьох часових вимірах: у минулому, сьогоденні та майбутньому. Дорога у майбутнє пролягає через минуле. Треба осмислити власне минуле, зрозуміти його, бо історія повторюється. І коли люди не зроблять сьогодні висновків, то вони будуть ходити по колу. Отож, озиратися треба, щоб поплакати, бо це каяття. А головне – щоб зрозуміти.