Главная | Обратная связь

Потреба у домінуванні.

Сама очевидна потреба того, хто домінує, мати іншого суб’єкта як об’єкта домінування вже означає певну залежність домінантної сторони від підпорядкованої. Відтак домінування і підпорядкування слід звичайно розглядати як протилежні полюси цілісного простору стосунків, але їх взаємна зумовленість настільки вагома, навіть діалектична, що один полюс не може існувати без іншого, а відтак їхнє протиставлення практично завжди є вельми відносним.

Досить широке розуміння явища влади веде до визнання її за іманентну властивість кожної живої істоти (як у Ф. Ніцше) або психічного індивіда (як в А. Адлера). І в тому і в тому контексті влада постає як невід’ємна сторона, властивість живої істоти, що взаємодіє з оточенням і в цій взаємодії намагається утвердити власне існування, задовольнити свої потреби, дотримати власних інтересів, захиститися від конкурентних впливів інших істот. Для того щоб бути, треба виявляти себе, заявляти про себе, висловлювати домагання щодо середовища. Оскільки існування неможливе без натрапляння на труднощі й перешкоди, то їхнє подолання стає доконечною потребою, а це означає утвердження суб’єкта у владній позиції. Таким чином, якщо потреба домінувати є первісною іманентною потребою психічного суб’єкта, то давній спір З. Фрейда і Адлера про первинність чи то сексуальних, чи то владних потягів має бути розв’язано на користь останніх.

Владні потяги пронизують усю сферу психічного життя індивіда, опановуючи, зокрема, й сексуальною. Можливість чи неможливість задоволення сексуальних потреб суб’єкта визначається змістом його стосунків з оточенням, залежить від ступеня домінування оточення над індивідом або індивіда над оточенням. Накладаючи численні табу на сексуальну сферу, соціум обмежує індивіда, упокорює його, але водночас спонукає до реалізації відповідних потреб непрямим чином. Індивід, отже, «вислизає» з-під суспільних заборон і, бодай почасти, здобуває владу над обставинами. Пряме ж задоволення сексуальних потреб тим паче передбачає присутність інших осіб, і контекст такого задоволення набуває ще більш вираженого владно-підвладного характеру.

Чи не найяскравішим утіленням поєднання сексуальних і владних імпульсів є садизм, де сексуальні і владні потреби задовольняються одночасно, а незадоволення одних унеможливлює задоволення інших. Щоправда, можна вести мову про так званий не сексуальний садизм, наявність якого могла б бути додатковим аргументом на користь первинності саме владних потреб, а не сексуальних. Проте цей аргумент зазвичай спростовується в результаті поглибленого аналізу, за яким не сексуальний садизм звичайно виявляється.

Натомість для особи, невпевненої у власних силах, психологічно слабкої, неспроможної до адекватного досягнення, здобуття домінантної позиції та посідання влади виявляється вельми привабливим. Особливо актуальним таке прагнення стає для різного роду невротичних особистостей і є, власне кажучи, одним із найзначущих елементів конструйованого ними «несправжнього», вигаданого невротичного світу. У такому неадекватному відображенні дійсності позбавлена реальних владних можливостей особа захищається від усвідомлення своєї неповноцінності тим, що уявляє себе істотою владною, спроможною, патентною.

Оскільки в основі фіктивного компенсаторного владного статусу лежить не справжня психологічна міць, а особистісна слабкість, то через будь-які вияви такої «домінантної» позиції тою чи тою мірою проступає психологічна неадекватність. Відтак зазнавані невдачі, як правило, спонукають індивіда не до належної корекції поведінки, а до ще виразніших намагань укріпити свою владність.

Такі залежності становлять одну з істотних характеристик невротичного кола. І загальна історія людства, і зміст повсякденних людських стосунків дають безліч прикладів свідомої, напівсвідомої чи майже несвідомої активності осіб, які потерпають від комплексу малоцінності і прагнуть заглушити його, замаскувати через здобуття влади над іншими людьми. Узагальнення результатів низки досліджень дає підстави для визначення кількох основних інтерактивних механізмів домінування – підпорядкування. По-перше, слід вести мову про механізми взаємної суб’єктної активації учасників владно-підвладної взаємодії. Друга сукупність механізмів стосується взаємного узгодження позицій і статусів учасників. Третя група, найчисленніша серед вивчених механізмів, зумовлює примусово-наказово-обмежувальний модус владно-підвладної взаємодії з погляду панівної і підлеглої сторін. Четверта група включає механізми, що роблять взаємодію емоційно насиченою і формують її за шкалою «любов – ненависть». Нарешті, п’ята сукупність механізмів, що в багатьох відношеннях близька до другої, стосується встановлення або порушення різних видів близькості – віддаленості між учасниками взаємодії, насамперед просторової та психологічної.

Домінування, може виконувати компенсаторну функцію для психологічно слабких індивідів, відігравати роль своєрідного психологічного костура.

Будь-які владно-підвладні стосунки мають сенс лише тоді, коли охоплюють щонайменше дві сторони: одну, яка владує, домінує, і другу, яка є об’єктом такого домінування, владування. Якщо владно-підвладні співвідношення вважати за атрибутивну характеристику кожного акту соціальної взаємодії, то належить визнати в ньому наявність двох сторін: домінантної і підпорядкованої. Навіть коли йдеться про поведінку окремого автономного суб’єкта, дуже опосередковано пов’язану з певним соціальним контекстом, то й у цьому випадку його позиція може бути охарактеризована за ознаками домінування – підпорядкування: відповідно інший – підпорядкований або домінантний – суб’єкт може бути присутній опосередковано, невидимо, умовно.

Домінування і підпорядкування – вічні і невід’ємні сторони людського спілкування. Скрізь, де є навіть двоє людей, можемо зафіксувати більш чи менш виражені співвідношення владних позицій однієї людини і підвладних – іншої.

Таке співвідношення має безліч форм, видів, рівнів і цілком очевидно являє собою одну з найістотніших характеристик людського існування. Інша річ, що далеко не завжди ці характеристики є очевидними як для їхніх суб’єктів, так і для сторонніх спостерігачів.

Порівняно очевиднішими стосунки домінування – підпорядкування виявляються тоді, коли втілюються в певних соціально визначених статусах учасників взаємодії, тобто коли за певними нормами й правилами, писаними чи неписаними, один суб’єкт ніби має право керувати діями іншого суб’єкта, впливати на нього, а цей інший має обов’язок підкорятися розпорядженням першого.

У такому вигляді стосунки домінування і підпорядкування досить виразно поділяють людей на групи, сторони, що протистояти одна одній.
Слід зазначити, що позиції домінування і підпорядкування, як взаємно протилежні полюси такої собі дихотомії, фіксуються набагато легше, а для непсихологічних контекстів вони взагалі є майже єдино можливими. Стосунки розглядаються або як такі, у яких має місце рівність між учасниками, або як такі, де одна сторона має перевагу, а друга їй підпорядковується. Прикладом такого не досить психологічного розуміння проблеми є положення С. Каверіна про те, що керівництво – це реалізація потреби влади, а підпорядкування, навпаки, є деривацією цієї потреби. Відтак людина, яка здійснює владу, і людина, яка підлягає владі, – це діаметрально протилежні явища.

Чітке розмежування суб’єктів панування і суб’єктів підпорядкування зумовлює ще й ту соціально-психологічну обставину, що позиції й переваги владного статусу легше розпізнаються й визнаються. У владному контексті взаємин домінантна сторона зазвичай постає як очевидніша. Це, зокрема, дістає свій вияв у помітно більшій кількості термінів, що означають різні види й форми домінування: панування, керівництво, лідерство, перевага, вищість, зверхність тощо, тоді як підпорядкування має набагато менший синонімічний ряд. Факт більшої очевидності владної позиції може мати принаймні три психологічні пояснення. По-перше, владна сторона виразніше виявляє, втілює свою власну суб’єктність. Вона є стороною ініціативною, яка приймає рішення, нав’язує їх іншим учасникам, визначає дискурс спілкування. По-друге, для самого суб’єкта мотивація посідання владної позиції є очевиднішою й зрозумілішою, ніж мотивація підпорядкування. По-третє, домінантна позиція, як правило, має вищий соціальний престиж. Владна позиція, владний вплив завжди мали більше шансів бути ідентифікованими, ніж позиція протилежна.

Очевидна потреба того, хто домінує, мати іншого суб’єкта як об’єкта домінування вже означає певну залежність домінантної сторони від підпорядкованої. Відтак домінування і підпорядкування слід звичайно розглядати як протилежні полюси цілісного простору стосунків, але їхня взаємна зумовленість настільки діалектична, що один полюс не може існувати без іншого, а відтак їхнє протиставлення практично завжди є вельми відносним.

Досить широке розуміння явища влади веде до визнання її за іманентну властивість кожної живої істоти (як у Ф. Ніцше) або психічного індивіда (як в А. Адлера). І в тому і в тому контексті влада постає як невід’ємна сторона, властивість живої істоти, що взаємодіє з оточенням і намагається утвердити власне існування, задовольнити свої потреби, дотримати власних інтересів, захиститися від конкурентних впливів. Для того, щоб бути, треба виявляти себе, заявляти про себе, висловлювати домагання щодо середовища. Щоб жити й розмножуватися, писав А. Кемпінський, треба здобувати навколишній світ. З іншого боку, ця властивість може виступати в патологічно перебільшених формах.

Оскільки існування неможливе без натрапляння на труднощі й перешкоди, то подолання їх стає доконечною потребою, а це означає утвердження суб’єкта у владній позиції.

Водночас посідання влади криє в собі багато всілякого роду небезпек. Насамперед у вічі впадає проблемний характер прагнення будь-що досягти влади та зловживати нею. Проте не менш проблемною є й ситуація, коли індивід має замало влади щодо інших, самого себе чи об’єктивної ситуації. С. Каверін зазначає, що несприятливим є як надмір влади, так і безвладдя. В основі багатьох негативних соціально-психологічних явищ лежить неможливість нормального задоволення потреби влади. Проте А. Адлер підкреслював небезпеку авторитарного виховання, яке дає дитині ідеал влади і демонструє їй переваги, пов’язані з посіданням влади, а це спричиняє бажання домінувати над іншими.

Таким чином, якщо потреба домінувати є первісною іманентною потребою психічного суб’єкта, то давній спір З.Фрейда і А. Адлера про первинність чи то сексуальних, чи то владних потягів має бути розв’язано на користь останніх. Владні потяги пронизують усю сферу психічного життя індивіда, заволодіваючи, в тому числі, й сексуальною.

У психології склалася потужна традиція розгляду всіляких форм домінування як компенсацій певних вад, недоліків, дефектів тощо. Так, А. Адлер багато уваги приділив боротьбі невротика за панування над оточенням, в основі якої лежить прагнення вирватися зі сфери невпевненості та почуття малоцінності. Здобуття влади, отже, має заспокоювати, згладжувати таке почуття, давати індивідові ілюзію впевненості у своїх силах.

К. Юнг говорив, що такі нібито протилежні якості, як зарозумілість і малодушність, мають спільним невизначеність своїх меж: зарозумілий надмірно роздувається, малодушний надмірно зменшується. За зарозумілістю легко виявляються риси несміливості, почуття малоцінності. Натомість що більше зіщулюється малодушний, то більше зростає в ньому домагання визнання. Таким чином, і зарозумілий, і малодушний водночас і занадто малі, і занадто великі . Відтак, неадекватний брак влади в обох варіантах його компенсації – чи то імітації власної величі, чи то позірного самозречення – призводить до порушення інтра- та інтерсуб’єктних співвідношень у взаємодії з оточенням.

Про владне домінування як компенсацію особистісної слабкості багато було сказано Е. Фроммом. Жадоба влади, писав він, коріниться не в силі, а в слабкості. Це відчайдушне намагання здобути замінник сили коли справжньої сили бракує. Садистсько - мазохістська особистість завжди характеризується особливим ставленням до влади: вона захоплюється владою і хоче підкорятися, але водночас хоче сама бути владою, щоб інші підкорялися їй. У такої особистості сила автоматично викликає любов і готовність підкоритися. Безсилі люди викликають її зневагу та бажання напасти, придушити, принизити.

Так само й за Б. Беттельгаймом, для деіндивідуалізованої особистості щонайвищою мірою привабливими стають сила за будь-яку ціну і вплив для будь-яких цілей. Зневага до нижчих категорій стає важливим психологічним захистом від власних страхів .

Висновок

Отже, владно-підвладний зміст пронизує всі сфери міжособистісних стосунків. Кожний суб’єкт – свідомо чи несвідомо, довільно чи мимовільно – займає в них не просто домінантну або підпорядковану позицію, а водночас і ту і іншу. При цьому соціальний характер таких співвідношень може бути доволі очевидним, тоді як психологічний виявляється, як правило, менш однозначним і важче піддається об’єктивній оцінці.

Домінування й підпорядкування включаються в загальний контекст особистісного розвитку і виконують складні психологічні функції, пов’язані з адаптацією до зовнішнього і внутрішнього середовища.

Домінування включаються в загальний контекст особистісного розвитку і виконують складні психологічні функції, пов’язані з адаптацією до зовнішнього і внутрішнього середовища.

Особливо вагомими є функції компенсаторні, ступінь адекватності яких істотно зумовлює статус особистості як учасника інтерсуб’єктної взаємодії.

Література

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. – М.: Фонд “За экономическую грамотность”, 1995.

2. Беттельхейм Б. Люди в концлагере // Психология господства и подчинения. – Мн.: Харвест, 1998. – С. 157 – 281.

3. Каверин С. Б. Что такое потребность власти? // Психология и психоанализ власти. – Т. 1. – Самара: БАХРАХ, 1999.

4. Райх В. Психология масс и фашизм. – СПб.: Университетская книга, 1997.

5. http://www.politik.org.ua