 |
|
Сучасне кіно в Україні
Падіння «залізної завіси» і Радянського Союзу зіграло неоднозначну роль для творчої інтелігенції. З одного боку зникли заборони - стало можливим відкрито не тільки хвалити соціалізм, але й лаяти його без побоювань. Творчим професіями розв'язали руки - вони вільні створювати національні твори мистецтва, організовувати власні творчі об'єднання без погоджень з комуністичною партією, отримали вільний виїзд за кордон, змогли відкрито спілкуватися з метою обміну досвідом з іноземними колегами і навіть заручатися їх допомогою і підтримкою. Але ці двері працюють в обидві сторони - західна культура хвилею ринула на пострадянські телеекрани, в кінотеатри, на радіо і магнітофонні записи. Те, що раніше міг добути не кожен і тільки з-під поли, водночас стало масовим. Довгі роки вільне від заборон і обмежень західне кіно швидко захопило свідомість людей, як це зробили перші бразильські телесеріали, а ще раніше - індійські кінострічки. Глядач жадав нового, він прагнув свободи і видовища!
Якісно новий рівень зйомок, відверті сцени, різноманітність жанрів, багатомільйонні вкладення в картину практично повністю витіснили вітчизняних талантів на периферію, нерідко - в нішу т.зв. «серіалів для домогосподарок», тобто фонового відео, під яке можна готувати їжу та прибирати квартиру.
Початок 90-х у цьому плані дійсно видався важким для українського кінематографа - треба було всьому вчитися заново. І в цей час йшлося не стільки про розширення кола глядацьких симпатій за рахунок українського досвіду, скільки про те, щоб хоча б повернути «свого» глядача. Тим не менше, відсутність пильної уваги з боку вітчизняного споживача, якщо можна так висловитися, розв’язало руки українським режисерам, операторам, сценаристам і акторам. Вони почали експериментувати в нових жанрах, наприклад, в арт-хаусі - короткометражних стрічках, а кіностудії стали куди більш охоче приймати у свої лави «нову кров», даючи вчорашнім студентам майже повну свободу дій.
Одним з найсміливіших експериментів у жанрі короткометражного кіно стала сюрреалістична стрічка «Молитва про гетьмана Мазепу», знята на Київській кіностудії ім. Довженка в 2001 році режисером Юрієм Іллєнком. Картина була представлена на кінофестивалі в Берліні, викликавши гучні дискусії на тему антиросійської і націоналістичної спрямованості стрічки. Не дивно, що бомонд був шокований побаченим - це була чи ні перша українська стрічка, що дозволила поглянути на історичні події (протистояння шведського короля Карла XII і російського імператора Петра I) під кутом, відмінним від офіційного. Римський професор політології університету Джона Кебота Федериго Арджентьері заявив: «Фільм не є антиросійським. Він спрямований проти гегемоністичних, імперіалістичних зазіхань Росії на Україну. Цілком очевидно, що його можна віднести до сьогоднішньої ситуації, коли Москва, здається, змирилася з ідеєю втрати балтійських держав, але зате намагається отримати більший контроль над Україною».
Брат Юрія Іллєнка Михайло зняв картину «Той, хто пройшов крізь вогонь», номіновану в 2012 році на премію «Оскар». Несподівано високий навіть для автора картини рейтинг він пояснив новим підходом до сюжету - він відійшов від депресивного кіно останніх років, знявши легкий мелодраматичний детектив. Тим не менш, це не перша українська картина, номінована на цю престижну нагороду. Першою такою стрічкою стала драма Олеся Саніна «Мамай» у 2003 році. У сюжет фільму покладена трагедія Ромео і Джульєтти на український лад - про любов козака-втікача і татарської жінки, між якими стоїть багатовікова ненависть двох народів.
Гучним досягненням вітчизняного короткометражного жанру став фільм «Крос», знятий режисером Мариною Вродою. У 2011 році стрічка отримала «Золоту пальмову гілку» на Канському кінофестивалі, а за свій 13-хвилинний фільм «Дощ» вона удостоїлася третього місця на Міжнародному кінофестивалі в Мюнхені в 2007 році. Так само рядом дипломів були відзначені і інші роботи режисера - ще до отримання нею диплома Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого.
Грандіозна робота Володимира Тихого «Україно, Goodbye!» складена у вигляді т.зв. «модернового альманаху» з 30 короткометражок, покликаних переосмислити причини покидання України її тепер вже колишніми громадянами. Автори стрічок домоглися поставленої мети - від перегляду цих фільмів на душі стає нестерпно у всіх сенсах цього слова. Тут у новому форматі показані тепер вже сучасні проблеми країни, які зав'язані на побуті, а не на історії.
Невміла зовнішня і внутрішня політика сучасною влади України створила соціальну напруженість і перемкнула увагу людей з питань «вічних» на проблеми насущні. Не дивно, що влада прийняла в багнети стрічку, яка стала справжнім одкровенням для багатьох українців. Німецький режисер Якоб Пройс, живучи довгий час у Донецьку, зняв життя про Україну в цілому на прикладі чиновника і декількох жителів цього міста. «Інший Челсі: Історія з Донецька» забороненио в Україні. Його немає в продажу, його не показують у кінотеатрах нашої країни, його намагаються видаляти з різних Інтернет-ресурсів, тому що в ньому глядач бачить картину нелегальних доходів чиновників та їх корумпованість на тлі убогості населення - бенкет під час чуми. І навпаки - картина визнана кращим документальним фільмом 2010 року в Німеччині.
Складно перебільшити, якщо в розмові про сучасне кіно у українця перед очима спливе обличчя актора Богдана Ступки (1941-2012 рр.). Ця людина стала символом епохи найновішого кіно - найбільш упізнаваним українським актором завдяки польському 4-серійному історичному фільму «Вогнем і мечем», де Ступка зіграв українського гетьмана Богдана Хмельницького. Абсолютно незвичайна для українського глядача видовищність, з якою поляки показали одне з найважливіших подій в історії двох держав (визвольну війну Богдана Хмельницького), заворожувала. До речі, саме Богдан Ступка зіграв головну роль у скандальній короткометражці «Молитва про гетьмана Мазепу». Взагалі особа козачого лідера, як визнають усі без винятку критики, як не можна краще підходить Богдану Ступці. Так, у 2008 році він знявся в головній ролі фільму «Тарас Бульба» (за драматургом Миколою Гоголем), відзначений низкою міжнародних нагород. Всього на рахунку Богдана Ступки 113 художніх і 9 документальних кінострічках, а в 7 анімаційних творах він озвучував персонажів або читав закадровий текст.
Перейнятий у західних колег досвід, а також розвиток і загальнодоступність нових технологій дозволили українцям почати зйомки видовищного кіно: бойовиків. Так, Сергій Гоголєв зняв чорну комедію-бойовик «Ключ до успіху». Цікаво, що в цій стрічці на безкоштовній основі працювали не тільки технічна команда стрічки, а й актори, у тому числі московський актор Ігор Гаспарян і телеведучий Андрій Бурим. Бюджет фільму 2011 року склав всього 100 тисяч гривень і вважається одним з найбільш малобюджетних у світовому кінематографі. Раніше був випущений ще ряд стрічок, що розповідають про життя бандитів, міліціонерів, солдатів, про грошові махінації і афери всіх рівнів, які завжди призводять до погонь на автомобілях і перестрілці, серед них «Джокер», «Біле полотно», «Вчитель в законі» , «Гудзик», «Сорокап'ятка», «Залізна сотня», «Повітряні пірати», «Вишневі ночі» (один з перших українських бойовиків, знятий в 1991 році) і кілька десятків інших стрічок.
Крім гостросюжетних стрічок, знімаються і кінокомедії. Одна з перших, «Увага, відьми», знята в 1991 році Олександром Амеліним. Тут смаки режисерів найчастіше звертаються до створення ліричних і мелодраматичних стрічок, а рідше - до молодіжних.
Одним із злободенних фільмів про життя підлітків стала робота Олега Сенцова «Гамер». Він зняв драму про підлітка, який відмовляється вчитися в школі і постійно конфліктує з матір'ю, бажаючи стати кращим гравцем в комп'ютерні ігри у світі. Його впевненість у правильності обраного шляху підігрівають фанати і досягнення на чемпіонаті світу з кіберспорту. Тим не менш, визнання і розуміння - різні речі...
Одним з нововведень в кінематографі України стала технологія 3D, але вона поки не набула поширення - не було фахівців. Зараз же вітчизняний глядач очікує перший національний фільм жахів - «Синевир» (2013).
Український кінематограф шукає свій шлях. Іноді повторюючи за іменитими роботами, іноді - створюючи щось принципово нове. Його шлях тернистий і тяжкий через феноменальну конкуренцію в боротьбі за розуми своїх же власних громадян. Але навіть в умовах нерівної боротьби про мистецтво кіно 20-річної держави помалу починає говорити весь світ.