Главная | Обратная связь

Приносячи Світло, ми залишаємося в Темряві.

Редгрейн Лебовскі

Серія:Опівнічне місто: темні наміри – 1

 

 

 

Редактор: А.Чубата

Даний текстовий файл призначений лише для попереднього ознайомлення! Просимо Вас видалити цю книгу з жорсткого диску після прочитання. Дякуємо.

Автор: Редгрейн Лебовскі (Надія Парцей)

Редактор: А.Чубата

Приносячи Світло, ми залишаємося в Темряві.

АНОТАЦІЯ:

 

Одного дня маленький хлопчик на ім'я Захарія прокинувся і усвідомив, що він не звичайна людина, а щось більш давнє та величне. І він такий не один. Йому доведеться відшукати того, з ким він колись розділяв свою самотність і ту, до якої прагнув дотягнутися цілу вічність. Якими ж були перші зустрічі з тими, кого він так довго шукав? Що він відчував, коли нарешті зміг обійняти свою одвічну любов?

В цьому оповіданні читачі зможуть побачити історію Захарії його очима.

 

 

Всі права захищені. Повне або часткове копіювання тексту без зазначення автора і редактора ЗАБОРОНЕНО!

Поважайте чужу працю!

 

 

Приносячи Світло, ми залишаємося в Темряві.

 

Я пригадав все коли мені було одинадцять. За вікном повільно добігав свого кінця спекотний липневий день, і сонце котилося до горизонту, приносячи у місто таку омріяну прохолоду. Розташувавшись на підвіконнику свого вікна, обрамленого кам’яною балюстрадою, я все ніяк не міг відірвати погляду від вечірнього неба. Впертість насиченої блакиті, пройнялась м’якістю та поступливістю золотистих тіней, які плавно впліталися у проміння, все ближче підбираючись до багряно-червоного сонячного диску.

Мене завжди приваблювала безмежність небесного покрову, його велич та безкінечність. Те, як з приходом ночі у густій чорноті простору, простягається океан мерехтливих зірок, схожих на коштовні діаманти.

Вони були недосяжними, величними та холодними, втім, як і належить бути справжнім зіркам. Я міг годинами лежати у тісному проміжку між балюстрадою і дахом, спостерігаючи за тим, як залишаючись у темряві вони дарували крихітні крапельки світла. Вони дарували його для кожного з нас. Для мене.

Світло. Надто яскраве світло. Кілька разів кліпнувши, я заплющив втомлені очі, дозволивши собі перепочити. Через безперервне спогляданням буяння барв на заході, вони почали неприємно пощипувати і сльозитися. Останні промені сонця, яке забирало з собою в минуле сьогоднішній день, м’яко торкалися мого обличчя лагідним теплом, в якому мені захотілося розчинитися, ставши його бодай крихітною частинкою.

– Захарія, сподіваюся, ти вже спакував свої речі? – голос моєї мами порушив цю гармонію так несподівано, що я заледве втримався від падіння з підвіконника. – Ну скільки разів я просила тебе не вилазити туди! – Її голос не терпів заперечень. – Якщо ти не втримаєшся і зірвешся…

– Ма, все гаразд. – я перебив її на півслові, зістрибнувши на підлогу. – Я все прекрасно контролюю. І відповім на твоє питання: так, мої валізи спаковані і вже внизу.

– Оу… Що ж, чудово. – Кивнула вона, м’яко посміхнувшись. – Зак, я ж просто хвилююся за тебе. І так буде завжди. Неважливо, наскільки дорослим та незалежним ти себе вважатимеш, для мене ти завжди будеш дитиною. – Меланта зробила декілька кроків вперед і, скуйовдивши мені волосся, додала. – Вечеря буде готова через півгодини, містер. А далі вам потрібно добре відпочити перед початком другого навчального року в Академії.

Вона підморгнула і вийшла з кімнати, залишивши мене на самоті з моїми важкими думками. Зітхнувши, я опустився на ліжко. Після того, як батько трагічно загинув півроку тому в автокатастрофі, Меланта зосередила всю увагу на мені, щоб не зламатися, і хоч якось боротися з горем та скорботою. Не можу сказати, що я був у захваті від такої опіки, але й звинувачувати її не міг. Якщо саме це потрібно їй для зцілення, то я був не в праві протестувати і опиратися, адже розумів, як мамі важко насправді. Тому я не міг сказати їй про те, що більше за все на світі не хочу повертатися в Академію. Я ненавидів цей заклад всією душею і страшенно хотів повернутися у звичайну школу. Я хотів знову стати одним із тих дітей, які переймаються лише домашнім завданням, канікулами та іграми одне з одним. В Академії все було по-іншому: мене змушували прокидатися рівно о шостій ранку, вчили як мислять злочинці, як передбачати їх дії і як їх впіймати. Погодьтеся, не надто захопливе проведення часу, коли тобі всього одинадцять років.

Відкинувшись на подушку, я притягнув до себе гітару, яка лежала на ліжку і почав відсторонено перебирати струни. П’ять років тому її подарувала мені бабуся, коли дізналася, що я потай мрію стати рок-зіркою. Звісно, коли ти вчишся у першому класі, і у тебе є шкіряна куртка і крута чорна бейсболка, яку ти носиш дашком назад, здається, що варто взяти музичний інструмент в руки, і ти вже можеш збирати цілий стадіон фанатів. Хоча окуляри з товстими скельцями, які робили мене схожим на персонажа з аніме, скажемо прямо, злегка псували увесь цей брутальний образ.

Пам’ятаю, я увесь час тягав гітару до школи, викликаючи захват і заздрісні погляди моїх однокласників. І тільки одна дівчинка, яка сиділа за сусідньою партою не розділяла загального ажіотажу. Одного разу, вона лише ковзнула по мені байдужим поглядом, якого цілком міг удостоїтися й вуличний стовп, підкотила очі і відвернулася, продовживши розмову зі своєю сусідкою. Ох, ці дівчата!

Голосно фиркнувши, я ледь втримався щоб не показати їй язика. Це було б правильно з точки зору ображеної молодої зірки, але неприпустимо з точки зору правил в яких мене виховували. Більше того, не могло бути й мови про те, щоб вперіщити цю малечу чимсь важкеньким і з’ясувати все по-хлопчачому. Поясню чому: по-перше, її боялися навіть старшокласники, а по друге, я не ідіот. Ця мала кидалася в бійку мов бик на червону ганчірку… А оскільки бути привселюдно відлупцьованим дівчиськом в мої плани не входило, довелося обмежився тим, що я весь наступний урок старанно свердлив поглядом її потилицю, сподіваючись, що до перерви у ній таки зяятиме діра.

На всезагальне щастя школи, це дівчисько провчилося з нами всього рік, вганяючи в священний страх навіть кремезних шестикласників, а потім її кудись перевели. Сподіваюся, що в колонію суворого режиму… Та я надовго запам’ятав її довге світле волосся, яке м’яко спадало на плечі, і пронизливі зелені очі, які змушували забувати, як сильно вона мене дратувала... І те, що звали це ходяче нещастя – Софія Бенсон.

У двері тихо постукали, вириваючи мене зі спогадів.

– Сер, ваша мама чекає вас у вітальні, – повідомив дворецький Борис, прочинивши двері. – Вечеря готова.

– Дякую. Я спущуся через хвилину, – відізвався я, не піднімаючись з ліжка.

Борис розуміюче кивнув і, обережно причинивши двері, попрямував в бік сходів. Цей високий і худий, немов вішалка, чоловік з різкими рисами обличчя, гачкуватим носом і ріденькими, схожими на щурячі, вусиками, вірно служив нашій родині задовго до мого народження. Манірно поправляючи свої великі окуляри на переніссі, які завжди сповзали, він невтомно стежив за всім і кожним. Він знав абсолютно все, що відбувалося в будинку двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень. Беззаперечно, він був відмінним дворецьким, проте особисто мені він зовсім не подобався. Більше того, він мене лякав.

Піднявшись з ліжка, я глянув у вікно, за яким вже помітно погустішали сутінки. Відчуття легкої тривоги, яке не покидало мене з самісінького ранку, почало посилюватися, погрожуючи перерости у незбагненну паніку. Здавалося, я тільки від нього позбувся, як воно знову нагадало про себе. Це було схоже на передчуття нищівної грози, коли повітря довкола важчає і немов електризується, десь далеко за горизонтом розноситися віддалений гуркіт грому, від чого волосся на руках стає дибки. Тільки от ясне небо підказувало мені, що гроза ця буде іншою. І я до неї не готовий.

 

Я прокинувся над ранок від власного крику. Мені знадобилося декілька секунд, щоб усвідомити, що я лежу у власному ліжку, вткнувшись носом у подушку і ридаю. Я рюмсав, як маленька дівчинка, якій вперше наснилося жахіття. Мене всього трусило, всі кістки боліли, наче їх розробила якась пекельна машина, а серце, здавалося, кровоточить стількома ранами, що ще мить і я помру. Жадібно хапаючи ротом повітря я обхопив голову руками, намагаючись заспокоїтися. Я чекав, що зараз хтось із домашніх, вломиться в мою кімнату, будь то мама, слуги, або тітка, яка зі своїм чоловіком гостює у нас от вже другий тиждень.

Це був не сон. Це водночас було прокляття і моє благословення. Воно нахлинуло на мене, повернувши пам’ять і розірвавши мою, тоді ще дитячу, душу на дрібні клаптики. Я пригадав все. Схоже, цієї ночі хтось спустив курок і вистрелив мені в голову, поки я спав. Я був розбитий, знищений, зламаний і все ще безутішно затоплював ліжко сльозами. Всі спроби заспокоїтися і взяти себе під контроль закінчувались гучним провалом. Дамбу солодкого безпам’ятства прорвало, і я тонув у вирі емоцій, які охопили моє слабке людське тіло.

Тієї ночі я пригадав, хто я насправді.

Я – Світло. Я настільки древній, що бачив, як утворився Всесвіт, кожен камінець, кожна пилинка, кожна планета… Старша за мене тільки Темрява, непроглядна, всепоглинаюча і така ж безкінечна, як і її самотність. Я не знаю, як, і навіщо я з’явився, але знаю, що я заповнив собою порожнечу, яку ховав одвічний Морок. Тепер нас було двоє – замкнене коло зміни Світла і Темряви, які дали початок Часу.

Пам’ятаю, як я хотів наздогнати чорноту ночі, хапаючись за неї промінням, але вона вислизала, варто було мені до неї доторкнутися. Темрява огортала мене з усіх боків, тримаючись на безпечній відстані. Я був повною її протилежністю. Пітьма була холодною, я – теплим. Вона була безкінечною, та я міг частково відігнати її, хоча й усвідомлював, що десь є точка, куди моє проміння ніколи не дістане, його просто недостатньо. Темрява з цікавістю спостерігала за мною, намагаючись зрозуміти, що ж я таке, боячись, що я зникну, залишивши по собі тільки чорноту її вічності. Але я просто не міг нікуди зникнути, і ми стали одне для одного сенсом існування, адже разом ми були не самотні.

Так тривало дуже довго.

І в цьому безперервному Часовому Потоці існували тільки ми – неосяжна Темрява і Світло, що блукало у чорноті мороку. А потім прийшла вона. Велика палаюча сфера, огорнена хмарами пилу та газу горіла так яскраво і красиво, що ми не могли відвести погляду. Її світло відрізнялося від мене, воно було зовсім іншим – неспокійним гарячим штормом, який невтомно танцював, простягаючи язики полум’я. Вона виконувала дивний і прекрасний танець, ритм якого був відомий лише їй. П’янкий. Запаморочливий… Під якусь дивовижну музику, яку чула тільки вона. Вона розгоралась, її полум’я здіймалося на тисячі кілометрів вгору, тягнучи до нас свої пекучі руки. Ми були зачаровані нею – Вогнем, який запалив Першу зірку.

Своєю природою вона була дуже схожа на нас, і водночас вона була зовсім іншою. Вона несла в собі розруху та знищення, в той час як ми бачили в ній сенс нашого існування. Ми бачили в ній життя, хоча там була тільки смерть. Ми знали, що вона спалить нас, а потім згорить і сама.

– Досить, будь ласка, – простогнав я, все ще лежачи на ліжку. Порожнеча та відчай проковтнули мене, навіть не поперхнувшись. Я вже не міг плакати… Хотів, але не міг. Скрутившись калачиком, я лежав під ковдрою, не помічаючи, що тут все більше немає чим дихати. Мої руки стискали голову так сильно, наче намагалися розчавити її, а нігті боляче впилися в шкіру, готові в будь-яку мить здерти її.

Я повільно йшов на дно, де, будучи Світлом, я став примарною Тінню. Мені хотілося виблювати ці спогади, як отруту. Я хотів очистити себе від неї. Та я не міг, бо будучи у Вогні, надто пізно гасити його. Я був ув’язнений. Я ніс своє покарання наче благословення і все завдяки їй.

Мене ламало. Кожен сантиметр тіла горів від болю. Вчепившись в подушку, я накрив нею обличчя, щоб хоча б трохи приглушити нестямний крик, який знову вирвався з мого горла. Я кричав, доки не захрип. Я боявся, що зараз прибіжать налякані рідні, але ніхто так і не прийшов. Остаточно вибивши з сил, я відчув як м’язи, налившись втомою, розслабилися, і моє тіло немов поважчало на кілька тон. Набряклі повіки злипалися, а очі пекли так, немов хтось жбурнув в них жменю піску. Не в силах більше опиратися видінням, які раз заразом накочували, я дозволив спогадам поглинути мене.

Пам’ятаю, як я відчайдушно хотів наблизитися до Вогню. Торкнутися танцюючих язиків полум’я, дозволити їм затягнути мене у свій танець. Я хотів знати, що вона бачить мене… Знає про моє існування. Знає, що я – Світло. Я тягнувся до неї, намагаючись дістати, але не міг. Їй цілком вистачало того світла і тепла, яке вона випромінювала… Натомість їй подобалася Темрява, якої вона не розуміла. Спочатку вона намагалась її розсіяти, але це було неможливо. Вона була розлючена, і розгоралася з новою силою, не знаючи, що це ще більше приваблює нас. Ми потребували її. Ми хотіли її. Та це все було так само неможливо, як і торкнутися до неї.

Радіобудильник на столику поряд з ліжком, тоненько запищав і увімкнувся на одній з місцевих станцій, а я навіть не поворухнувся, щоб вимкнути його. Отже, потрібно вставати і збиратися в Академію. Кімнату заповнив бадьорий голос диктора, який повідомляв останні новини, але я не розумів ні слова. Все, що я чув – лише дзвін порожнечі у власній голові. Відсьогодні я більше не був звичайним одинадцятирічним хлопчаком. Я став чимось куди більшим древнім. Цікаво, чи я досі людина?

– Ми викрали її, – ледь поворушивши губами, звернувся я сам до себе. – Ми забрали її прямо з-під носа Вартових і заховали… Але куди?

Від усвідомлення того, що я ще дитина, яка не може нічого зробити, щоб знайти Вогонь і Темряву, горло стиснув ком. Як дізнатися де вони? Хто вони? Як вони виглядають?

Я не був певен, що вони у Акрополі. А що, якщо вони нічого не пам’ятають? Десятки питань сипалися на мене, залишаючи болючі рани, синці і подряпини, яких ніхто ніколи не побачить. Я був зовсім один. Я ризикнув всім, щоб все втратити.

Зрадницькі сльози знову навернулися на очі. Ох, ці дурні, дурні сльози!

Різко піднявшись, я сів і похитав головою.

– Досить, Захарія! Досить! – Звелів я собі, боляче прикусивши щоку. – Ти знайдеш їх! Рано чи пізно, але ти їх знайдеш. І для цього потрібно зібратись з силами… А якщо будеш лежати тут, розпускаючи нюні, це нічого не змінить.

Підвівшись з ліжка, я попрямував у ванну і досить довго стирчав там, намагаючись повернути своєму обличчю хоча б частково звичний вигляд. Але всі мої спроби були марними – воно набрякло, почервоніло і взагалі, виглядав я так, наче на мене вночі напала зграя бджіл. Численні холодні компреси з мокрих рушників не увінчались успіхом, і, визнавши власну поразку, я вийшов з кімнати.

Увійшовши у вітальню, я наткнувся на важкий погляд Меланти. Вона так довго і уважно дивилася на мене з незрозумілим виразом обличчя, що я вже пошкодував, що не залишився нагорі.

– Ти хочеш про це поговорити? – Нарешті, тихо запитала вона, вочевидь маючи на увазі причину моєї ганебної істерики. В її голосі не було ні осуду, ні роздратування, а тільки ніжність і неприхована тривога.

– Ні, – я шмигнув носом і сів за стіл, на якому мене вже чекав захололий сніданок.

Меланта мовчки налила мені в склянку сік і, поцілувавши у тім’ячко, повернулася до читання ранкової газети.

 

* * *

 

Я зустрів Патріка випадково. Не знаю, було це знаком долі чи просто неймовірним збігом обставин, які назавжди змінили моє життя. Я наткнувся на нього в «Механічній дамі», одному з популярних місцевих нічних клубів, де, як з’ясувалося пізніше, він шукав якогось типа на ім’я Бенні, щоб домовитися про квитки на концерт «Аніматорів».

Мене в клуб привела робота, і я був в компанії Фліна, Зевса та Джейн, які допомагали мені у виконанні цього завдання. Нам потрібно було знайти людей, які ошивалися тут, роздаючи листівки про «Ігри Патріотів». Ми були одягнені у цивільний одяг, і розосередившись по всьому залу, намагались знайти тих «промоутерів», насилу прокладаючи собі шлях в танцюючому натовпі. Те, що у будні дні тут так само людно, як і у вихідні, стало для мене відкриттям.

Діставшись, нарешті, до барної стійки, я замовив пляшку пива, щоб не викликати підозри, і роззирнувся, сподіваючись побачити хоч когось, хто б засвітився з тими триклятими листівками ігрищ. Довкола була лише танцююча молодь, частину з якої теоретично можна було затримати хоча б лише за те, що вони приймали. Бо для того, щоб виглядати такими щасливими, піднесеними та енергійними, витанцьовуючи безперервно от вже другу годину поспіль, мало було звичайного коктейлю чи пива. Та, оскільки сьогодні у мене тут інші плани, нехай розважаються.

Минуло немало часу, повз мене пропливало стільки людей, що вже починало миготіти в очах. Монотонне електро, яке долинало з колонок, катувало мої нещасні барабанні перетинки, які погрожували от-от почати кровоточити, якщо я ще трохи пробуду тут. Вирішивши, що варто пошукати «промоутерів» надворі, я рушив крізь натовп вбік виходу. Довкола стрибав, переплітався і миготів, шаленіючи від ритму, вир рук, тіл і голів. Кілька разів хтось вперіщив мене волоссям по обличчі, що змусило мене зупинитися, і вилаятись, потираючи очі.

Коли омріяна ціль у вигляді дверей вже була від мене всього в кількох метрах, чорнявий хлопець приблизно мого зросту та віку пройшов повз… І всередині мене знову все перевернулося, а світ перед моїми очима зблід. Плече, на якому вже давно з’явилася мітка Одвічних, вибухнуло від болю. Здавалося, хтось вилив мені на шкіру розплавлений свинець, який в мить ока пропалив плоть, діставшись до кісток. Процідивши крізь зуби кілька малоприємних лайок, я озирнувся і побачив, що незнайомець ошелешений не менше за мене. Вхопившись за плече, він закусив губу і заплющив очі, чекаючи, поки біль відступить.

Розуміння прийшло не одразу. Знадобилося кілька секунд, щоб я збагнув, хто стоїть переді мною. Серце прискорено забилося, з шаленою швидкістю погнавши кров по венах, а легені стиснуло так, що я просто задихався.

Такими темпами я міг втратити свідомість через нестачу кисню. Я не вірив власним очам, як і не вірив власному везінню. Мені здавалося, що це просто жорстокий розіграш чи галюцинація і варто мені зрушити з місця, і вона розтане… Я так довго безуспішно шукав Темряву і Вогонь, що вже почав втрачати будь-яку надію у те, що зможу знайти хоча б одного із них.

Хлопець виглядав не менш здивованим, аніж я. Він повернувся і підійшов майже впритул, пристально вивчаючи мене. В його темно-карих очах завмерло німе питання, на яке я не наважувався відповісти. Час довкола нас зупинився, звуки стихли, і весь інший світ зник, немов нас вирвали з цього світу і помістили у вакуум. Минуло декілька хвилин, а може й годин, перш ніж він тихо сказав:

– Зради всього святого, скажи, що ти теж все пам’ятаєш… – Його тремтячий голос прозвучав злякано і майже благально. Єдине, що я спромігся зробити – це лише кивнути, так як в ту мить я просто втратив дар мови.

Хлопець зітнув з таким полегшенням, ніби в нього з плечей звалилася гора. Потерши борідку, він вказав жестом на двері:

– Схоже, нам багато про що потрібно поговорити.

Я знову кивнув, відчуваючи, як моя душа дає тріщини. Адже це Темрява, мій старший брат, і він стоїть зараз переді мною. Він справді знаходиться на відстані витягнутої руки, і це не сон, не галюцинація і не жарт. Та я все ж боявся, що варто мені роззявити рота, він повернеться і піде, або ж розсміється, сказавши, що й гадки немає, що за дурощі я верзу.

Зрозумівши, що я поки не готовий вдаватися в красномовні описи того, як я жив без нього ці вісім років, хлопець підштовхнув мене і попрямував до дверей. Мої ноги стали ватяними, і йдучи вслід за ним, я не відчував під собою землі.

Свіже повітря збадьорило мене і привнесло трохи ясності у затьмарений розум. Вийшовши з провулку, в якому розташувався клуб, хлопець впевнено крокував людяною вулицею, і я старався не відставати. Я забув про своїх товаришів-ловців, які залишилися в «Механічній дамі», і які незабаром почнуть шукати мене, забувши про все на світі, я йшов за Темрявою, боячись загубити його серед натовпу.

– Ей, ти вмієш розмовляти? – Посміхнувшись, запитав він. – Якщо ні, то це дещо ускладнить наше спілкування.

Я сотні разів уявляв нашу зустріч. Я промальовував у своїй уяві безліч варіантів, формулював сотні запитань, які визріли у мене за увесь цей час і придумав, як розповім все, що хотів сказати, ще будучи безтілесним Світлом. Та натомість з моїх вуст зірвалося тільки одне, найважливіше питання:

– Ти знаєш, де вона?

Він покосився на мене, не скидаючи кроку. Він не поспішав з відповіддю, і чим довше він мовчав, тим більше всередині мене все закипало. Ми звернули на іншу вулицю, де було менше натовпу, і тут він зупинився.

– Мене, взагалі-то, Патрік звати, – посміхнувшись, представився він і простягнув руку.

– Захарія, – невпевнено мовив я, потиснувши йому долоню. От чорт! Я готувався до цього дня стільки років, і все для того, щоб, коли він настане, стояти як віслюк, не в змозі зліпити разом й двох слів. Прекрасно, Зак, просто прекрасно! Всі демони в твоїй голові аплодують стоячи і просять виступити на біс…

Я подумки прочитав собі ще декілька нотацій і продовжив:

– Просто я так довго шукав тебе, що вже втратив будь-яку надію. А тут…

– Несподівано, правда? – Кивнув Патрік. – А я ж теж шукав тебе. Увесь час, з того самого моменту, як все пригадав.

– Справді? – Його слова немало здивували мене.

– А могли бути сумніви? – Настала його черга здивовано вигнути брови.

Я промовчав. Звісно, у мене були сумніви. У мене, чорт забирай, були неабиякі сумніви, зважаючи, що я не знав де він, хто він, і чи пригадав все, як і я.

– Ти знаєш де вона? – Це запитання вирвалося в мене раніше, аніж я усвідомив його.

«А тобі відомо, що від віслюка до козла всього один крок? Відомо? Вітаю, ти щойно його зробив! Ти не міг зачекати ще якихось десять хвилин, перш ніж повернутися до цієї теми?! Не надірвався б!» – уїдливо сказав мій внутрішній голос, і мені було складно йому заперечити.

Патрік провів рукою по своєму волоссю, стягнутому на потилиці у невеликий хвостик. Схоже, його не розізлила моя нахабна впертість і ще більш нахабна неувага до нього самого. Він все розумів, і я був безмежно вдячний за це. Шумно втягнувши повітря, він коротко відповів:

– Так.

Його відповідь принесла мені довгоочікуване полегшення і той ж час лягла на душу новим тягарем. Відчувши гострий укол ревнощів, я на крок відступив. Патрік знав, де вона. Він знав, де та, хто сама того не знаючи, володіла нами обома. Вочевидь, в моїх очах промайнуло щось схоже на переляк, тому що Патрік поспіхом додав:

– Вона нічого не пам’ятає, Захарія. Абсолютно нічого.

– Ти певен?

– О, якщо б це було не так, то вона б вже давно спробувала вбити мене за те, що ми заховали її від Вартових тільки тому, що закохалися в неї. Ну, і ще за те, що ми пішли за нею, коли вона стала Абсолютним Елементом… У неї досить запальний характер. Вона мисливець за головами, як і я. Ми напарники і працюємо в одній команді Альфа. Тож я можу наглядати за нею майже увесь час, – безтурботно запевнив Патрік, навіть не підозрюючи, що його слова мов кулі проходили крізь мене навиліт. Я знайшов їх… Я відшукав її. Я, нарешті, прийшов туди, куди йшов увесь цей час, і виявилося, що я там не потрібен. Мені більше нікуди було йти. Я досягнув свого пункту призначення.

Важко зковтнувши, я стримано кивнув і запитав:

– Як її звати?

– Софі, – Патрік кашлянув, прочистивши горло. – Софія Бенсон.

І тут я знову відчув, як надламався. Кожна літера її імені, такого знайомого, була для мене прірвою, яка чекала мого падіння. Софія Бенсон – те світловолосе дівчисько, яке вчилося зі мною у першому класі. Софія Бенсон – дівчинка, яка сиділа за сусідньою партою, так близько, що я міг торкнутися її рукою. Софія Бенсон – мій прекрасний недосяжний Вогонь, до якого мені не дотягнутися ось уже вічність… Це вона? Саме та Софія Бенсон? Мені хотілося витрясти з Патріка відповіді на всі свої питання, але я знав, що у нього їх просто немає.

– Я хочу її побачити, – сухо сказав я, намагаючись вгамувати вируючу в мені бурю емоцій.

– Гаразд, – погодився Патрік. – Але не сподівайся, що побачивши тебе, вона щось пригадає… І тим більше, не можна їй розповідати хто ми насправді. Принаймні, поки що. Софі дуже імпульсивна, і може наробити дурниць. Приймаючи до уваги, що Леонард шукає її, це може стати фатальною помилкою. Розумієш?

– Звичайно. Я можу побачити її прямо зараз? – Мені дуже хотілося вірити, що мій голос прозвучав не так жалісно, як я себе відчував.

– Не думаю, Зак.

– Але мені це потрібно… Будь ласка, – заховавши руки в кишені куртки, я й далі гнув свою лінію, не маючи наміру відступати.

Схиливши голову на бік, Патрік який час розглядав мене, роздумуючи над чимось, а потім поцікавився:

– Ким ти працюєш?

Зізнаюся, це питання застало мене зненацька і злегка спантеличив.

– Ловцем, – відповів я після кілька секундної паузи.

– Так я і думав, – хмикнув він, і побачивши моє здивування, пояснив. – У тебе військова виправка. Ти майже такої ж тілобудови як і я, що говорить про постійні фізичні навантаження і активній роботі. До твого відома, це ще одна причина, чому не варто знайомити тебе з Софі прямо зараз. Тобі чудово відомо, що Ліга і Міністерство не в найкращих стосунках. Ваші ловці – не всі звісно, але чимало – при будь-якій можливості притіняють мисливців. Розумієш, до чого я веду?.. З Софі все буде не так просто.

Мені хотілося сліпо впиратися до останнього, але його слова логічні. Вони були болючі, несправедливі, але справді логічні, тому мені довелося погодитися.

– В цю неділю у «Механічній дамі» виступатимуть «Аніматори», і я планую затягнути на концерт Софі та ще кількох наших друзів, – повідомив Патрік, дістаючи з кишені невеличкий компас, який наполегливо вібрував. Відкривши кришечку, він взявся переводити крихітні стрілочки на циферблатах. – Хоча не знаю, як вона відреагує, якщо ти захочеш познайомитися з нею прямо там… Вона може просто відшити тебе… Загалом, не вдале місце для знайомства. Простіше було б з якоюсь вечіркою. Ти можеш організувати в себе вдома щось схоже? Після концерту я цілком зміг би привести її...

Мої руки тремтіли і зовсім не від холоду. Діставши з внутрішньої кишені куртки маленький блокнотик та ручку, я записав свою адресу та номер мобільного. Патрік, бережно заховавши відірвану сторінку в кишеню, теж залишив мені свій номер.

– Мене терміново викликають у Лігу, – дещо винувато мовив він, кількома митями пізніше, показуючи затиснутий у долоні компас. – Я повинен йти…

– Так, звичайно, – похопився я, простягнувши руку на прощання. – Я дуже радий, що знайшов тебе.

– Як теж цьому радий, Захарія. – Патрік сонцесяйно посміхнувся і, попрощавшись, зник серед потоку людей, які вийшли зі станції метро.

 

* * *

 

Готуючись до чогось важливого, завжди потрібно передбачити запасний план на випадок, коли все покотиться до бісової матері. А це неодмінно буде так, бо Всесвіт чхати хотів на твої рожеві сподівання. Прикро тільки те, що мені про це ніхто не повідомляв.

Після зустрічі з Патріком я поринув у, здавалося, безкінечну череду днів, які повинні були наблизити мене до Софі. Та кожен наступний день проходив повільніше попереднього, і це зводило мене з розуму. Думки про неї не покидали мене увесь цей час, як і гіркота усвідомлення того, що я знову не в змозі дотягнутися до неї.

У неділю я влаштував гучну вечірку, запросивши до себе додому всіх, кого лише зміг. Врешті-решт, виявилося, що добру половину гостей я бачив вперше і, впевнений, що вони мене теж. Музика гриміла, веселощі йшли повним ходом, і повсюди лунав сміх людей, яких я навіть не знав, і сусіди час від часу стукали в стіни.

– Чудовий вечір! – Нахилившись до мене, і перекрикуючи шум, сказала фешенебельна дівиця. Вона була схожа не то на топ модель, яка прибула прямісінько з показу другосортної еротичної білизни, не то на повію, яка приперлась сюди тільки тому, що їй набридло стирчати у підворітті в очікуванні клієнтів.

– Мабуть, – недбало відмахнувся я, не зводячи погляду з вхідних дверей. Годинник у мене на зап’ясті, повідомляв, що вже далеко за північ, а отже, концерт «Аніматорів» давно закінчився. А раптом Патрік передумав?.. Чи Софі не захотіла продовжувати гуляння після концерту. Було надто багато можливих варіантів, які я не хотів розглядати, знаючи, що це тільки зіпсує мені настрій.

– Ей! Не хочеш розважитися? – Тим часом поцікавилася все та ж розфуфирена незнайомка, обвившись довкола мене мов голодна змія. Її очі жадібно роздягали мене, а руки й зовсім пірнули під футболку, впившись нігтями мені в бік.

– Пошукай когось іншого, – порадив я, і безцеремонно відчепивши дівчину від себе, жестом звелів їй зникнути. Змірявши мене ядовитим поглядом і відповівши не менш красномовним жестом долоні, вона все ж розчинилася у натовпі. А я знову повернувся до марних спроб телепортувати сюди силою думки дівчину, яку востаннє бачив у першому класі.

Час тягнувся повільно, і мій мозок закипав, як і моя кров. З кожною хвилиною, мене все більше дратували всі ті, хто переступав поріг мого дому. Вони були лише метушливим фоном для тих, кого я насправді чекав, і заради кого, власне, й влаштував цю вечірку. Надокучливі гості не роздумуючи, розносили мою квартиру вщент, намагаючись задовольнити свою потребу у розвагах, випивці та дурних танцях. Такий спосіб проведення часу взагалі був далекий для мене. Виховуючись у консервативній сім’ї, я змалку був огорнений тишею та спокоєм, зберігати які вважалося ознакою гарних манер.

Хмари, які нависли над моєю головою темнішали і обіцяли от-от вибухнути блискавками. Терпіння закінчилося. Потрібно було все це закінчувати. Протиснувшись у центр вітальні, я вистрибнув на невеликий столик, готуючись попросити всіх вимітатися звідси, та варто було мені відкрити рота, як я побачив Патріка. Він саме увійшов до кімнати, і одразу помітив мене, що було нескладно, враховуючи, що я височів над всіма, немов бовдур. Кивнувши в знак вітання, він відступив і слідом за ним вималювався якийсь хлопчина зі сріблястим волоссям, який тримав за руку її… Софі увійшла останньою і, роззирнувшись, щось прокричала білобрисому на вухо. Той нічого не відповів, і потягнув її до дивану.

Моє серце пропустило удар. Вона була тут! Нарешті, вона була поряд! Її акуратне обличчя з ніжними лініями невдоволено насупилося, оцінивши натовп перед нею. Потерши долонею кінчик свого кирпатого носика, вона взялась протискатись вслід за своїм другом, безцеремонно розштовхуючи людей… Сподіваюся, що він був лише другом.

Софі була просто прекрасна і абсолютно… нетвереза. Про це свідчили невпевнені рухи і те, що вона періодично повисала на своєму супутникові, намагаючись втримати рівновагу. Такого я не передбачив. Цей поворот вибив мене з колії на кілька секунд, і я стовбичив на столі, привертаючи до себе зацікавлені погляди та чиїсь смішки.

– Я дуже сподіваюся, що ти не провів там увесь вечір, – гукнув Патрік, несподівано опинившись поряд. Зосередивши свою увагу на Софі, я не помітив, як він підійшов.

– Невже довелося її споїти, щоб прийти сюди? – Сухо запитав я, зістрибнувши зі столика. Мене пробирала злість. Вона закипала десь в грудях, розходячись по тілу приємним теплом.

Мисливець теж не був зразком тверезості, та, принаймні, він міцно тримався на ногах і у нього не заплітався язик.

– Це все Орфей зі своїм пійлом… Я й подумати не міг, що Софі так розвезе. Спочатку, все було під контролем, а потім, в одну мить їй зірвало дах. Повір, це не було зроблено зумисне! Я б ніколи так не вчинив… – Патрік говорив щиро, тай й виглядав достатньо винним, що я не міг йому не повірити. Прокляття! Можливо, не варто йому вірити? Хоча, Темряві всередині його я довіряв беззаперечно.

Запропонувавши Патріку випити, я повів його на кухню. На щастя, тут нікого не було і, зачинивши двері, я з полегшенням зітхнув, зрадівши довгоочікуваній тиші та відсутності мерехтливих тіл.

– Содової? – Запропонував я, розглядаючи самотню пляшку, яка залишилася в холодильнику.

– А можна чогось гарячого? – Патрік опустився у вільне крісло, і мерзлякувато закутався у свій піджак.

Це прохання прозвучало трохи дивно. У моїй квартирі завжди було досить тепло, а зараз, враховуючи, що кількість людей на метр квадратний була перевищена як мінімум тричі – і зовсім спекотно. Я нічого не сказав, взявшись заварити каву, яка б мала не лише зігріти, але й збадьорити хлопця.

– Мені завжди холодно, – тим часом пояснив Патрік, відчувши моє здивування. Заплющивши очі, він відкинувся на спинку крісла. – Темрява поглинає тепло раніше, аніж я його відчуваю. Якщо б не Софі, – він посміхнувся, – я б давно вже замерз. Її сутність – Вогонь, закипає в ній, варто її розізлити. І я не збрешу, якщо скажу, що характером і вдачею ця дівчина схожа на діючий вулкан. У ній надто багато енергії, яка увесь час накопичується, нічого не спалюючи і не руйнуючи…

– Вона про щось здогадується? – Тихо запитав я, гіпнотизуючи кавоварку.

Патрік позіхнув, потягнувся і відповів:

– Ні, Софі абсолютно нічого не відчуває… Я можу поглинати її жар, даючи взамін прохолоду та спокій. Це не дозволяє їй розгоратися, а мені трохи зігрітися. І тільки тому Леонард досі її не знайшов, бо…

– Він не відчуває її присутності, – пошепки закінчив я.

– Саме так.

У мене було стільки питань, що я не знав з якого краще почати. Наливши нам у горнята каву, я вручив одне змерзлому мисливцю, і, зайнявши крісло по інший бік столу, запитав:

– Патрік, коли ти все пригадав?

– В десять років, – він відсьорбнув кип’яток, навіть не поморщившись. – Одного разу я повернувся з тренувань у свою кімнату, взявся за навчання і не помітив, як задрімав. А прокинувся від власного крику і лементу Орфея, який намагався розбудити мене. Він розповідав, що прийшов дізнатися, чому я пропустив вечерю, а знайшов мене ридаючого уві сні. Мені знадобилося багато часу, щоб опанувати себе та заспокоїтися… А найжахливіше – я не знав, де знайти Вогонь і тебе.

– Розумію, – кивнув я, чудово пам’ятаючи той жах, який у свій час наздогнав і мене.

– У відчаї я не зміг заснути всю ніч, роздумуючи над тим, як бути далі. Адже, я був лише десятирічним малим, – вів далі Патрік. – Вирушивши вранці на заняття, ми з братом звично зустрілися з Софі і я відчув те, що не відчував ніколи раніше. Вона була огорнена такою нищівною палаючою силою, що, здавалося, варто мені простягнути руку і я відчую її на дотик. Я чітко зрозумів, що переді мною Вогонь. Я знав це так, як і те, що я – Темрява. – Він на якусь мить зупинився, щоб перевести подих, і продовжив. – Пригадую, я не міг відвести погляду, благаючи Всесвіт про те, щоб вона знала хто я. Та Софі ні про що не здогадувалася.

– З братом? У тебе є брат? – Перепитав я. Патрік напружився, наче я зробив йому боляче.

– Був, – допивши каву, видихнув він. – І це не те, про що я хочу сьогодні поговорити.

Повисла пауза. У мене не було братів чи сестер, проте я знав, як це – втратити когось рідного.

– Тобі не варто стирчати тут зі мною, – він першим порушив тишу, потираючи руки. Схоже, гарячі напої рівно ніяк не допомагали йому зігрітися. – В нас ще буде вдосталь часу, щоб поговорити, а головне, звикнутись з думкою, що ми можемо це робити. – Мисливець м’яко розсміявся. – Тільки подумай, провести вічність будучи безтілесними, всеосяжними і безкінечними… Відчувати себе і марно прагнути відчути іншого, хоча це неможливо... І пройшли цей шлях від початку, Захарія. Тепер нам не потрібно…

Двері у кухню рвучко відчинилися і на порозі виникла Софі, а разом із нею шум і метушня вечірки. Обвівши нас зацікавленим і трохи каламутним поглядом, вона прихилилася до одвірка і сказала:

– Патрік, тебе… Орфей шукає, – слова давалися їй важко, та й взагалі, складалося враження, що вона от-от засне.

Я дивився на неї, намагаючись закарбувати у пам’яті кожен міліметр її обличчя. А вона, в свою чергу, здивовано вивчала мене, намагаючись зрозуміти, хто я в біса такий, і чому Патрік стирчить тут зі мною.

– Що ж, піду допоможу йому знайти мене, – мисливець підвівся, осмикнувши піджак. Пройшов до дівчини, він обережно стиснув її тендітні плечі, і вдивляючись у розгублені зелені очі, попросив:

– Побудь тут, Софі, гаразд? Я скоро повернусь, а тим часом Захарія пригляне за тобою.

– Який ще Заха… – почала було вона, але потім, покосившись на мене, замовкла, і ствердно кивнула.

Впевнившись, що Софі залишиться на місці, Патрік зник у коридорі. Дівчина провела його поглядом і втомлено понурила голову. В ту мить мені нестерпно захотілося стати якимсь чарівником, щоб достатньо було просто клацнути пальцями, і всі ці люди зникли, подарувати їй тишу, якої вона так потребувала, огорнути її ковдрою і вкласти спати.

– То це твоя вечірка? – Нарешті, запитала вона, заправляючи за вухо неслухняне пасмо волосся.

– Так, – пересохлі губи ледь ворушилися. – Не хочеш сісти? – Я кивнув на крісло, де донедавна сидів її друг.

Софі мляво посміхнулася:

– О, це чудова ідея! – Всівшись, вона розслабилася і витягнула ноги під столом. – Я жахливий гість, вибач… Та я не певна, що знаю тебе. Патрік потягнув нас сюди, сказавши, що ти його дуже давній і хороший друг, – оперлась ліктями на стіл, вона важко опустила голову собі на руки.

Вочевидь, вона чекала, що я щось скажу, та я не знаходив слів. Світло в мені знову простягало до неї свої промені, сподіваючись хоч цього разу вхопитися за танцюючі язики її полум’я. Я не міг відчути поряд з нею того напливу енергії, що відчувала Темрява, натомість я повільно розгорався, сповнюючись теплом. Моя кров немов перетворилася на розплавлений метал, який розповзався тілом і спопеляв плоть, сподіваючись вирватись… Тільки б знову стати тим Світлом, яке б вона побачила...

– Та нічого… Я Захарія, – мені, нарешті, вдалося витиснути кілька слів, адже пауза явно затяглась. – А ти Софі, так?

– Все вірно, – вона підвела голову і схилила її на бік, розглядаючи мене. – Будь ласка, скажи мені, що в тебе очі справді різного кольору… Інакше, мені терміново потрібно додому.

Це прозвучало настільки безневинно і розгублено, що я не зміг стримати сміх.

– Ти в нормі, – відповів я, здригаючись від реготу.

Софі зітхнула і винувато посміхнулася.

 

Те, що у мене різнокольорові очі (праве – світло-каре, а ліве – блакитне),

Неймовірно дратувало мене в дитинстві. Це привертало до мене надмірну увагу, якої я так старанно уникав. До того ж, моєму розумінню не піддавалося те, що у інших людей обидві зіниці одного кольору та відтінку, в той час як я дивився на світ крізь два кольори.

– Це називається гетерохромія, – пояснив я, підводячись з крісла. – А от тобі справді пора додому… І Вечірку потрібно закінчувати, поки ми не рознесли увесь будинок. Піду приведу Патріка.

Все повинно бути не так. Назавтра Софі навіть не пригадає мого існування, не те що мого імені. Тож зараз їй краще повернутися додому та добряче виспатись. Я чекав вічність, зачекаю ще трохи. От вона – іронія безкінечності.

– Була рада знайомству, – прошепотіла мисливиця, опустивши голову на стільницю.

Вийшовши у коридор, я зачинив двері і оперся на них спиною. Чи радий я знайомству, тим більше такому? Важко відповісти. Якась частина мене наполегливо вимагала повернутися і накричати на Софі за те, що вона нічого не пам’ятає. Як ж мені хотілося взяти її за плечі і щосили трусонути, щоб вона врешті отямилася, пригадала все… І в той же час я знемагав від бажання бережно пригорнути її до себе, відгородивши від всього світу. Заховати її від неї самої ж, дозволити спалити мене, тільки б вона сама не згоріла.

Патріка я знайшов досить швидко. Він розмовляв з хлопцем зі сріблястим волоссям – як я зрозумів, його звати Орфей. Відтягнувши мисливця вбік, я попросив, щоб він відвів Софі додому та впевнився, що з нею все буде гаразд. Хоча, це було зайвим, адже Патрік саме так би й зробив.

– Вона чекає в кухні, – кивнув я і попрощався. Тільки зараз до мене дійшло, як сильно я втомився. Необхідність тримати себе в руках, контролювати свої слова і бути тим, ким я бути не хотів, помножена на очікування зустрічі, вимагала неймовірних зусиль. Здавалося, я готовий проспати кілька наступних днів...

 

Відшукавши Фліна та Пако, я попросив їх випроводити всіх звідси якомога скоріше і попрямував до своєї спальні. Хвала небесам, що я здогадався зачинити її перед проходом гостей! Одна лише думка про те, що хтось міг оскверняти моє м'яке ліжко протягом вечора, викликала у мене огиду.

Ще ніколи в житті матрац не здавався мені таким м’яким та затишним. Знесилено впавши в обійми ліжка, я розтягнувся, відчуваючи, як мене поглинула пухнаста хмара теплої ковдри. Я заснув, як тільки моя голова торкнулась подушки. Сон був метушливий та неспокійний, мені було жарко та страшенно хотілося пити. Не знаю, скільки минуло часу, поки мене не повернув у цей світ гуркіт відчинених навстіж дверей.

В кімнаті було тихо та темно. Музика більше не гриміла на повну, змушуючи стіни здригатися, а шибки вікон загрозливо дрижати. Кілька секунд я нічого не бачив, та коли очі звикли до пітьми, вловив жіночий силует, який вовтузився біля ліжка. Шурхіт, який створювала таємнича гостя, був вельми схожий на спроби стягнути з себе одяг. Я не хотів лякати дівчину, яка навряд чи здогадувалась, що тут є хтось окрім неї, та іншого виходу в мене не було. Підвівшись на ліктях, я сонливо пробурмотів:

– Вибач, звичайно, але тобі краще піти звідси. У вітальні є диван…

– Тс-с-с! – Прошипіла незнайомка.

– Я можу викликати тобі таксі, – сон розвіявся, мов туман з першими променями сонця, залишивши по собі легке розчарування. Я тільки встиг відгорнути ковдру, щоб вибратись з ліжка, як тут дівчина, переможно стягнувши з себе останню деталь одягу, опустилась поряд і вляглася.

Я завмер, вражений небаченим нахабством, незнайомки, яка безцеремонно вчепилася в мене, притиснувшись всім тілом і поклавши голову мені на плече. Копиця м’якого волосся опинилася у мене на обличчі, заважаючи нормально дихати і лоскочучи носа. Дівчина ще трохи пововтузилась на місці і, закинувши ногу мені на пояс, нарешті зручно вмостилася і, розслабившись, обм’якла. Той факт, що в ліжку вона не сама, вочевидь, взагалі не турбував її. Можливо, вона прийняла мене за велику теплу подушку… Загалом, я гадки не мав, що коїлося в її голові.

Ледь торкнувшись пальцями плеча нічної гості, я відчув тонку лямку бюстгальтера і з вдячністю змолився небесам. На ній все таки залишився хоча б якийсь одяг, а це означало, що я міг перевести подих і подумати про те, як краще випроводити її. Щоправда, стійкий запах алкоголю, який витав довкола дівчини, дещо заважав мені зосередитися. Розгублено піднявши руки і тримаючи їх на достатній відстані, щоб більше не торкатися до неї, я сказав, підвищивши голос:

– Послухай, це справді погана ідея, – я спробував підвестись без рук, але в даній ситуації це було неможливо. Такою ж марною виявилася спроба стягнути дівицю з себе.

– Тс-с-с! – Знову прошипіла дівчина, та цього разу куди наполегливіше.

– Так, або вимітайся з мого ліжка сама, або мені доведеться тобі допомогти! – Моє терпіння увірвалося. Мені не посміхалося прокинутися вранці з якоюсь дівицею, яка б, чого доброго, звинуватила мене у тому, що я скористався її становищем.

– Та ж замовкни ти! Я хочу спати! – Командним тоном звеліла дівчина, для більшої переконливості штурхонувши мене в бік.

Я скам’янів. Цей голос я вперше почув всього кілька годин тому, і

і він сказав тоді лише кілька слів, але клянусь, я б не сплутав його ні з чиїм іншим голосом. Але ж… Що вона робить тут? Патрік вже давно повинен був відвести її додому. Якого біса?!

Моє тіло відгукнулося легким поколюванням на звучання цього голосу, наче через мене пройшла хвиля електричного струму. Я відчував її гаряче дихання на моєму плечі, її тонкі пальці, що міцно трималися за мене, але тепер ці відчуття сповнилися новим сенсом. Першим моїм бажанням було обняти Софі, начхавши на все, і, зарившись носом у її волосся, забутися сном. Мені так хотілося притягнути її до себе, максимально скоротивши ту відстань між нами, яка ще залишалась. Та я розумів, що у цьому було щось докорінно невірне… Можливість торкатися до Софі було привілеєм, на який у мене не було права. Вона повинна сама захотіти мого дотику. Хотіти відчути мене поряд з нею. Спочатку вона повинна дізнатися хто я, і що відчуваю до неї.

І якщо зараз Софі не віддавала собі звіту у тому, що робить, то це повинен зробити я за нас обох.

– Софі, – прошепотів я, сподіваючись, що вона ще не заснула, – Патрік ще тут?

– Не знаю, – простогнала дівчина, і в її інтонації відчувалося крайнє невдоволення тим, що її потурбували.

– Гаразд… – Я зітхнув і потер обличчя. – Ти спи, а я піду подивлюся, що там відбувається.

– Ні-і-і, – тепер в її голосі прорізалися легкі нотки обурення. – Не йди!

Якщо Патрік знайде її тут у такому стані, то може зрозуміти все зовсім не так. Прокляття! Обдумавши все якусь мить, я обережно відчепив її від себе,

і трохи посунув на вільну частину ліжка. Принаймні, зі мною вона буде в безпеці і я точно знатиму, що проти її волі ніхто не торкнеться до неї. Вкривши дівчину ковдрою, я підвівся і зачинив двері на ключ, щоб сюди більше ніхто не вломився. Звичайно, ближче до ранку їх знову доведеться відкрити, але поки в нас є час, щоб відпочити.

Діставши з шафи ще одну ковдру, я майже безшумно повернувся на своє місце. Софі мирно спала поряд, навіть не здогадуючись про те, якою мукою для мене було знати, що вона опинилась тут помилково. Будучи Світлом, я завжди бачив у Вогні те, чого сама вона не могла бачити. В цьому полум’яному штормі, я бачив частину себе. Вона була зовсім інша, і водночас неймовірно схожа на мене, така близька та рідна. Я бачив світло, яке вона несла... Сама того не знаючи, вона була продовженням мене. Вона існувала для мене. Вона була моєю.

Залишивши між нами доволі переконливу відстань, я опустився на подушку, відчуваючи, що ще не скоро зможу заснути.

 

* * *

 

Я не відчував під собою землі. Темрява у кімнаті, здавалося, стала матеріальною і повністю поглинула мене. Її холод заповзав по шкірі під одяг, обіймаючи та заспокоюючи мої зацьковані думки. Я вдихав пітьму, дозволяючи їй розтікалась по венах голодною порожнечею, готовою з’їсти мене в будь-яку мить. Страху я не відчував… Я бачив Вогонь в небесах. Я – Світло, інша частина Темряви. Мені нічого боятись, окрім себе самого.

Мені здавалося, що я повис у невагомості, нездатен до найменшого руху. Коли в житті відбувається щось жахливе, час сповільнюється і ти не помічаєш, як опиняєшся в пастці. Зрадницький час створює довкола купол, яким відгороджує від решти світу, де все йде звичним ритмом… Але тільки не тут, не у твоєму особистому пеклі. Мій друг загинув. Мій друг врятував мені життя, віддавши натомість своє. Мій друг навіть не підозрював, що пішовши, забрав з собою частину мене. Я помер разом із ним. Флін більше не повернеться, ніколи. І лише я тому виною…

Лежачи на підлозі у гостьовій кімнаті Орфея, я намагався відшукати хоча б декілька причин, які б змусили мене не пролежати тут до кінця своїх днів. Мушу визнати, що після десяти хвилин роздумів, я вже твердо знав, що цілком впишуся в цю кімнату, як деталь інтер’єру. Пам’ятаю, коли помер мій батько, я майже тиждень провів на підлозі, ігноруючи ліжко… Це виглядає більш як дивно, згоден. Та коли в моїй душі з’являється прірва, мені життєво необхідно, щоб моє тіло відчувало під собою тверду поверхню. Мені потрібно знати, що відчуття падіння примарне і що я все ще тут.

Мій дім зруйновано демонами, які кілька днів тому заполонили місто. Мій найкращий друг, який був поряд стільки років, пішов туди, куди я не потравлю ніколи… Коли закінчиться мій земний час, я, як і Патрік з Софі, повернусь туди, звідки прийшов – до Сутінкових Воріт. Я глибоко вдихнув, відчуваючи, як холод пробирає до кісток, хоча в кімнаті й було тепло.

Софі… Мабуть, вона злиться, що я пішов, не дочекавшись її. Та я не міг… Її слова про те, що колись вона була закохана у Патріка, змушували мою душу корчитися від болю. Її слова були невблаганно безжалісні своєю невчасністю. Можна подумати, я не знав. Чи не бачив. Інакше й бути не могло. Важкі думки роздирали голову, наповнюючи її свинцем. Густу тишу порушував тільки тихий шум коліс автомобілів, які проїжджали по мокрій дорозі та стукотіння дощу об шибку вікон.

Востаннє я бачив Орфея коли повернувся. Хлопець лежав на дивані у вітальні і відсторонено розглядав стелю... Схоже, Естель таки змусила його залишити Іву ненадовго і трохи відпочити самому. Та чи знала вона, що це неможливо? Неможливо знайти спокій, балансуючи на лезі долі… Впадеш ти і розіб’єшся, чи втримаєшся і продовжиш свій шлях – душа не знатиме миру, поки не закінчиться війна.

Мені варто було перевірити як там мисливець, тому я, зібравшись у примарну подобу себе колишнього, вийшов з кімнати і попрямував до вітальні. Орфей був все там ж, і я готовий побитися об заклад, що за останні кілька годин він не зрушився ані на сантиметр. Повна пляшка віскі стояла біля дивану, чекаючи коли пролунає фінальний хрускіт, який свідчитиме, що хлопець зламаний. Остаточно. Та поки цього не сталося, я взяв пляшку і, покрутивши її в руках, сказав:

– Ти знаєш, це погана ідея.

– Саме тому вона й досі повна, – відізвався хлопець порожнім голосом. Він навіть не глянув на мене, продовжуючи витріщатися у порожній простір перед собою. Орфей був надмірно виснажений, а хвороблива блідість його обличчя різко контрастувала з темними колами під очима. Втім, думаю, я зараз виглядав не краще. Горе робить всіх на одне обличчя.

Повернувши пляшку в бар, я опустився на пухнастий килим посеред вітальні. Щоб розділяти з кимсь важкий період життя, іноді просто достатньо бути поряд, без слів і непотрібних розмов. Це виявилося, це відчуття знайоме мені більше, аніж я міг подумати… Віками Темрява і Світло безмовно існували, хоча, на справді, в цьому співіснуванні було сказано більше, ніж всіма людьми на планеті, які коли-небудь жили, за всі часи, всіма існуючими мовами.

Не знаю, скільки минуло часу, поки ми тонули кожен у своєму штормі. Та за вікном, на зміну дню плавно опустився вечір, і сутінки в кімнаті погустішали. Здавалося, я вже почав провалюватися якусь невдалу пародію на сон, з якої мене увесь час викидало, варто було тільки переступити поріг дрімоти, та тут Орфей тихо сказав:

– Вона прийде…

– Що? – Не зрозумівши, перепитав я.

– Бенсон, – він зітхнув і продовжив. – Вона прийде.

Його слова були настільки неочікуваними і немислимими, що я розсміявся. Принаймні, спробував, бо сміх цей можна було порівняти з пригнилим лимоном – такий ж гіркий і кислий.

– Я знаю Софі вже дуже давно, – мисливець знизав плечима. – Вона наче ураган – спочатку все знесе довкола себе, а потім обдумає все, що наробила, повернеться і відбудує. Тільки дай їй трохи часу.

Орфей й гадки не мав, як довго її знав я. Хоча, ні… Він був правий. Орфей знав Софі, натомість, я знав Вогонь, і в обох випадках для мене це не означало нічого доброго. Я мовчав. Мені хотілося підбадьорити мисливця, запевнивши його, що з Івою обов’язково все буде добре. Просто їй теж потрібен…час? Все впиралося в час, в прокляте очікування невідомого, в саму невідомість, яка радісно простягала до нас свої ручиська. І я мовчав, так і не знаходячи слів, які б були потрібні Орфею. Загалом, їх не існувало.

Вперше за весь вечір мисливець повернув голову і, глянувши в мій бік, злегка посміхнувся.

– Дякую, – сказав він і підвівся з дивану. – Зак, поспи трохи. Знаю, що це складно, але тобі раджу і сам спробую… А завтра Естель доведеться спалити увесь тренувальний центр, якщо вона захоче вигнати мене з лазарету.

З цими словами він вийшов в коридор, попрямувавши до своєї спальні.

Мені цілком комфортно було залишитися тут, але й заважати Орфеєві вранці я не хотів, тому підвівся і теж поплівся до своєї кімнати. Не вмикаючи світло, я поскидав з ліжка всі подушки і всівся між ними, прихилившись спиною до стіни. Розчепивши верхні ґудзики сорочки і підкотивши рукави, я знову дозволив собі провалитися в ніщо, яке радісно зустріло мене тупим головним болем.

Немало часу я провів на підлозі, намагаючись розставити все по своїх місцях. Та нічого не вдавалося, всі думки обривались на півслові і мені доводилося починати все спочатку. Як бути далі? Куди йти тепер, коли досягнуто кінцевої точки? В свідомість увірвалась думка про те, щоб повернутися до Сутінкових Воріт прямо таки зараз, і вона була такою ж спокусливою, як і бажання повернути Фліна до життя, помінявшись з ним місцями. Можливо, Леонард погодиться дещо змінити у нашій історії, особливо, коли це ніяк не вплине на наслідки. Все буде як є, тільки Флін залишиться жити, а я повернусь додому… Адже так називають місце, де проводиш життя, а точніше вічність…

Я й не помітив, як, нарешті, заснув. Вочевидь, виснажене тіло здалося перед натиском втоми і відпустило свідомість у вільне плавання світом Морфея.

Я знову був Світлом. У цій безкінечності і неможливості наблизити будь-який кінець, я завжди існував, і стільки ж існуватиму, безцільно блукаючи Темрявою. Що я тут шукаю, намагаючись розсіяти Морок? Входячи ввечері в кімнату ми вмикаємо світло, щоб щось побачити… То що повинен побачити я? Будучи Світлом, я живу в Пітьмі. Я – інша сторона Темряви, я частина її, і я став її Світлом… Для чого?

Цей неспокійний сон ятрив розтерзану душу, викликаючи бажання прокинутися, струсивши з себе залишки спогадів Одвічного.

– Захарія…

Вона покликала мене… Тихо і невпевнено. Та навіть якщо б вона прошепотіла моє ім’я, я б все одно почув. Розплющивши очі, я помітив її силует біля дверей. У кімнаті панували сутінки, оскільки ілюмінації Акрополю вистачало, щоб щось роздивитися, не вмикаючи лампу. Софі стояла в кількох кроках від мене тоді, хоча зараз бути тут вона не могла. Спочатку я вирішив, що це сон, але вже наступної миті похопився. Свідомість пронизала думка, що трапилося щось жахливе, і саме це привело Софі сюди.

– Що сталося? – запитав я, сподіваючись, що спросоння у мене не заплітається язик, а голос не тремтить від страху. – Патрік… Іва… З ними все гаразд?

Прихилившись до дверей, Софі жестом веліла мені не підніматися і тільки ствердно кивнула головою. Вона важко сопіла, намагаючись нормалізувати дихання. Вона що, бігла сюди? На її пальто блищали крапельки дощу, а мокре волосся обліпило обличчя, немов щупальця. Щось у ній тривожило мене… Можливо те, що вона виглядала так, наче от-от вибухне?

– А з тобою… Все гаразд? – Обережно запитав я, проковтнувши тугий ком, який став поперек горла.

У відповідь Софі похитала головою, тихо витиснувши з себе приглушене і хрипле «Ні». Це не на жарт злякало мене, і я ледь втримався, щоб не кинутися до неї, намагаючись дізнатися, що ж стало причиною її появи. Що змусило її бігти сюди з іншого кінця міста? Якщо вона прийшла, щоб закінчити розмову почату в дворі церкви, то могла не старатися… Все й так було кристально зрозуміло.

Все ще важко дихаючи, вона відізвалась:

– Я повинна тобі дещо сказати, – Софі шмигнула носом.

Повисла пауза, яку порушувало тільки її уривчасте дихання. Краще їй піти, якщо вона збирається мене добити тим, що їй потрібен Патрік. Це абсолютно зайве. Я насторожився, нагадуючи собі зацьковану тваринку, яку загнали в глухий кут. Секунди розтягалися на хвилини. Вона мовчала, не наважуючись почати, а я чекав, фізично відчуваючи на собі її погляд. І тут я все зрозумів.

Її мовчання було голосніше будь-якого крику. Вона кричала так оглушливо, що будь цей крик справжнім у вікнах не залишилося б жодної шибки. Зараз глибока ніч, якщо вже не ранок, а вона тут. Вона в дощ пробігла через увесь Акрополь, щоб щось сказати… Її присутність була красномовніша всього, що Софі збиралась озвучити. Орфей був правий… Вона прийшла.

– Ні, не повинна, – я повільно підвівся і пройшовши до шафки навпроти, дістав з неї сорочку. Поклавши її на край ліжка, я помітив, як здивовано округлились очі Софі.

– Коли я повернулася у двір храму, ти вже пішов… – Сказала вона, спостерігаючи, як я стягнув з ліжка покривало і акуратно складаю його. Схоже, вона зовсім не розуміла, що я роблю. Вона не розуміла, що, будучи безтілесним Світлом, я чекав цілу вічність, щоб дотягнутись до неї. Цілу, безкінечну вічність... І що говорити вже нічого не потрібно.

– Так, вибач, – я потер обличчя руками, знаючи, що зараз доведеться сказати правду лише частково. – Мені потрібно було підтримати батьків Фліна… – а ще я пішов, бо не міг чекати, поки вона закінчить свою розповідь. Це було вище моїх сил.

– Але мені потрібно тобі щось сказати, – Софі нетерпляче перебила мене, надірваним голосом.

– Софі, не треба, – я похитав головою. – Вчинки завжди говорять краще будь-яких слів… І те, що ти, – я ковзнув поглядом по годиннику у себе на зап’ясті, – о третій двадцять стоїш тут… Має значення куди більше всього того, що ти збираєшся мені зараз сказати.

Вона розгублено дивилась на мене, намагаючись зрозуміти, говорю я серйозно, чи це якийсь невдалий жарт. Їй знадобилась мить, щоб опанувати себе і нерішуче запитати:

– Ти впевнений?

– Абсолютно, – в мене більше не було жодних сумнівів. Кивнувши на сорочку, яка лежала на ліжку, я додав. – Тож давай, переодягайся і лягаємо спати.

Не чекаючи на відповідь, я заліз під ковдру, і, вхопивши її за край на вільній частині ліжка, припідняв, чекаючи на Софі. Я страшенно втомився та хотів спати. І я був певен, що вона потребує відпочинку не менше, якщо не більше. Мої дії і те, що я не дозволив їй виговоритись, ввели її в ступор, адже вона готувалась зовсім до іншого розвитку подій. Після невеликої паузи, впродовж якої вона свердлила мене поглядом, дівчина, врешті, швидко переодягнулася та шмигнула під ковдру.

Я змусив себе заплющити очі, поки вона переодяглась і не відкривав їх, коли вона лягла поряд. Десь глибоко в душі я боявся, що це все лише сон, хоча й чудово усвідомлював цього разу все реально. Я чітко відчував вагу її тіла на іншій половині ліжка. Вона була зовсім близько, не наважуючись бути ближче. Її погляд вивчав мене з особливою жадібністю, я відчував його на собі, наче він був таким ж матеріальним, як і дотик.

– Ти витріщаєшся на мене, – сказав я, ледь стримавши посмішку.

– Можливо, – відізвалась вона після невеликої паузи.

– Так діла не буде, – я обхопив Софі і притягнув до себе. Дівчина вткнулась носом мені в ключицю, боязко пригорнувшись до мене всім тілом. Моє серце калатало так сильно, що я боявся, якби воно не зламало мені ребра. Відчувши, як вона розслабилася і обняла мене, я дозволив розслабитися й собі. Поклавши одну руку їй під голову, я ніжно гладив мочку її вуха, іншу я запустив в її м'яке, злегка вологе волосся.

З того, як вирівнялося її дихання я зрозумів, що вона засинає.

– З цукром чи без? – Тихо запитав я, сподіваючись, що не сильно потривожу її. Для мене важливо було дізнатися цю банальну дрібницю, а іншої нагоди спитати, до того, як вона прокинеться, вже не буде.

– Що? – Перепитала Софі, ледь поворухнувши губами.

– Кава. З цукром чи без?

– Без…

– Я так і думав, – я посміхнувся, вткнувшись носом у її волосся. У Софі не було власного запаху, оскільки сам Вогонь не пахне… Ми відчуваємо лише запах того, що в ньому згорає. І я відчув, як її огортає аромат теплого сонячного дня, як вона пахне сонцем… Світлом. Мною.

Софі безтурботно спала, а я все ніяк не міг зімкнути очей, і тільки непорушно лежав поряд, не випускаючи її з обіймів. Цікаво, що їй зараз сниться? Сподіваюся, що щось хороше… Після подій останніх днів, їй це потрібно. Непомітно для себе, я зовсім тихо почав наспівувати їй колискову… Пісню, яку ми створили для неї. Пісню, яку в найважчі часи співали Ангели, хоча вона ніколи про це не дізнається. Заплющивши очі, я наспівував цей до болю знайомий і древній мотив:

– Дихай спокійно, очі закривай,

Та на цю Темряву довкола не зважай.

Я – Сяйво дня, що в Мороці блука,

падай спокійно – ось моя рука.

Далеких зір Я мерехтіння,

І твоїх мрій я відгоміння.

Крізь Пекло йди за мною вперто,

На варті я Воріт Четвертих. – Сон почав долати і мене, тому я обережно поцілував її в тім’ячко. – Я люблю тебе, Софі… Люблю. – Я повторював це слово наче мантру, доки сили остаточно не покинули мене. Я був певен, що вона давно вже спить, та несподівано Софі ледь при підняла голову і поцілувала мене трохи нижче ключиці. Там, де билося моє серце.