Главная | Обратная связь

Володимир Винниченко. Мiж двох сил

ДРАМА НА ЧОТИРИ ДIЇ Дiєвi особи: МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка СОФIЯ ХРИСТЯ їхнi дiти МАРКО ТИХОН АРСЕН ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини СЄМЯННIКОВ ГРIНБЕРГ Лiдери большевикiв МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ СIНIЦИН ПОДКОПАЄВ большевики СОРОКIН Красногвардейцi, селяне, робiтники. Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку1918 року. _ДIЯ ПЕРША __ Велика кiмната. Вона одночасно служить i за їдальню, i за робiтню,кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярськийварстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiнипоприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоїть невеличкашафа для книжок, яку допiру роблять. Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями зкнижками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно.Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоїть стiл до писання,фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiдсею стiною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний українськийкилим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл,покритий бiлою вишиваною скатiркою. Скрiзь на стiнах портрети українських письменникiв, так само прибранихрушниками. У п'єсi в основному зберiгається авторська орфографiя. ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважноюмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на шиїзав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезанийтемно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться удзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чуєтьсяголос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i стругає.) ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлублюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шукає похатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-Богу! Ну, нема ж,та й годi! Паню, ти не бачив татової шапки? ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.) ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.)А знаєш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiмукраїнський тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, щоборiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирiроки назад. ПАНАС. (Нiби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.) ХРИСТЯ. Що ти шукаєш? ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю? ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... зпоганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради приїзду Софiї, щобб\ти таким, яким вона тебе знала. ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається? ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумiється, ти можеш хотiть подобатись Софiї.Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в неї закохании?Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даютобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому влице, ловить руку з струганком.) ПАНАС. (Смiється.) Ах, ти хитрюга! ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга? ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку.А то як прийде Софiя, як закохаюсь у неї, то й не кiнчу вже зовсiм. ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи поправдi. Трошки все ж таки хвилюєшся, га? ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що знаєш, як повернеться старалюбов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка,живуча. От морока буде! ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що їй повертаться, коли ти її й теперлюбиш i не переставав усi цi чотирi роки любить. ПАНАС. (Смiючись.) От-так маєш! ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женивсятiльки на злiсть їй, i бороду поголив тiльки для неї, i.стоїш тут зрубанком для неї. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб.Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артисткаросiйської iмператорської сцени, вона зрозумiє... ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навiщо ти собiкiгтоньки в серце запускаєш? Га? Навiщо дряпаєш? Нiкому з того абсолютнонiякої користи немає. Повiр ти менi. ХРИСТЯ. (Плаче.) ПАНАС. Так... Додряпалась. ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки її... I тепер... ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька,цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози черезнеї. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапибудуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обнiма йзлегенька милує.) ХРИСТЯ. (Плаче й смiється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, алеменi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала,так i легче. ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмитьлегче. Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi,з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою.Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, заякого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака,трохи театрально: - Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.)Здається, воно трохи не по-українському буде "любощi розводить"? Га? ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушiть собi голови. СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду заграматику. Ну, а шапка ж де? Дочко? ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та осьже вона, дивiться. Лежить собi... ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона. СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, щозвисає майже на плечi, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен? ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю. СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну йпоїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нiчого, хайупораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви,Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiднийкрай. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає йбереться в боки.) ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже". СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєї. Українець називається. Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком,по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна,дуже довiрчива, наївна. - А Софiєчки нашої все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вонаприїхала. СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неїтелеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дайГосподи, й упасти можна. СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така.Змалку така була. СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Тащоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш... СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цихеропланах. Нехай уже поїздом їде... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи невона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.) СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiїн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йдеза Гликерiєю Хведоровною.) ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона.Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.) ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiмбереться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава.Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позуприбрати. Гомiн у сiнях стоїть хвилини три. Панас уже нетерпляче поглядана двеоi.) Входять всi й Софiя, їй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягненаелегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiдкольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши ГликерiюХведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Теперсхвильована, в радiсному пiдняттю: - I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброгоздоров'ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий,анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня? СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер.Заробiтнi тце, нiж вiршi. СОФIЯ. Та-ак? Невже? ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiлькивсього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь. СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiтьфотографiї в черепашкових рямцях. Нi, я мушу їх поцiлувать, вонинадзвичайно милi. (Цiлує рямцi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. Iїстоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт проїхала. СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонiчетвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав наплечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертийдихав у шию. ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх i жакет.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки! СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок. АРСЕН. Та я ж її через вiкно з вагона вийняв! СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи! СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, щонарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Українi, татусю, на нашiйлюбiй i своїй тепер землi. I яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш.(Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас,дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га? СЛIПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiкучись. А дурнем помреш. ХРИСТЯ. О, тато тепер таким українцем став, що й нас за пояс заткне. СОФIЯ. Браво! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн зтобою не приїхав? СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап? СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня українка! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiйчоловiк рiдний. СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а простособi Софiя Слiпченко. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так? СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Совєт рабочих депутатов", приклаламарку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому нежiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жилимiж собою? Обижав тебе? Чи як? СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А теперя б все ж таки вмилася. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю,ти б помогла! СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз має прийти один чоловiк. Я йомуз вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так деменi його прийняти? СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама знаєш.Пролетарi!... СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить? Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вжепопрохаю... (З посмiшкою показує рукою на дверi.) АРСЕН. (Швидко виходить.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки? СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсьта й буду вже вiльна. АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софiє. СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка. Всi виходять налiво. Арсен направо. Входять Грiнберг i Сємяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений,кучерявий, лiт 28. Тримається вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить.Старається буть англiйцем. Сємяннiков - в косоворотцi й пiджаку, зборiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський. СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? ТоваришГрiнберг? ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг. СОФIЯ. Дуже приємно. А ви, товаришу? СЄМЯННIКОВ. Моя фамiлiя - Сємяннiков. СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балакаєтепо-українськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки щоприїхала i так скучила за своєю мовою, що... ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински... СОФIЯ. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергiєнко казав менi у Петроградi,що ви чудесно говорите по-українськи. ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этотпрекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за моювимову, то я з великою приємнiстю. Я ж сам українець, родився й вирiс наУкраїнi. СЄМЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножкопонимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiхається.) СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, такот, товаришi, я... (Озирається й говорить тихiще.) Я маю доручення зПетрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа. СЄМЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"? ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло. СЄМЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софiї.) Вы меня простите. СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка. ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело. СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да... ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, немає. Ми не маємо вказiвок, немаємо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiшаємось. СОФIЯ. А сил є досить? ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За ЦентральнуРаду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва.Нiкчемнi банди. СОФIЯ. (Виймає з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiлькип'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Подає.) А це лист вам. (ДаєГрiнберговi пакет i листи.) ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.) СОФIЯ. (Тим часом до Сємяннiкова.) А ви давно вже на Вкраїнi? СЄМЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь... СОФIЯ. Що ж вам подобається тут? СЕМЯННIКОВ. Как? СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь? ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали.(Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать. СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Анупокажите. ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодняночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников.(Софiї.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезнупослугу. СОФIЯ. Дуже рада. ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви моюадресу знаєте. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всьогонайкращого. (Стискує руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Алечисто особистого характеру... Ви, здається, артистка Петроградськогодержавного театру? СОФIЯ. Так. ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Колице є нескромнiсть з мого боку - вибачте, будь ласка. СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя -це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до неїможе бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в своєму сучасномудобробутовi, або, як кажуть тепер, в своїх клясових iнтересах. Тупою ясебе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько -залiзнодорожнiй робiтник, мати - селянка, брати-робiтники на заводi.Тiльки я та сестра маємо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли мибули дiтьми, то жили в домi вiдомої артистки Мусалової, може, чули? ГРIНБЕРГ. Аякже. СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з насартисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж iпокинула. ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б невмерла. Я б за одно це поставив би їй пам'ятника. СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять. ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй,ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софiї.) СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Цебуржуазнiсть - говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Ядумаю, це пройде безкровно? ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте. СОФIЯ. Бажаю успiху. (Прощається i проводжає їх до дверей.) ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.) СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправляє волосся.) ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходитьближче.) СОФIЯ. Будь ласка. ГРIНБЕРГ. Ви не можете сеї ночi перейти в нижнiй етаж або переночуватьу когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступатьякраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав довас. СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? Зартилерiї? ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього,але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудьнеприємнiсть. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку... прекраснутоваришку. О, це не комплiмент, а щира правда. СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiякої неприємностименi не буде. ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районiживете. Дуже вас прошу. Га? СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерикувпаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцiї пережила, i то неховалась, а то тут... ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно,виразно дивиться їй в очi.) Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад. СОФIЯ. До побачення. Всього доброго. ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення? СОФIЯ. Я думаю. ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.) СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивляється надверi, з яких виходив Панас.) ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсiм пiшли? СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашої власної хати. ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапляється на кожному кроцi. А ви вже знашими большевиками познайомились? СОФIЯ. З якими? ПАНАС. Адже це були Грiнберг i Сємяннiков, тутешнi лiдери большевикiв.Хiба ви не знали того? СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй нерозумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ятаєте, як ви менеколись лаяли за це? Чи ви вже все забули9 ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони. СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були. ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать? СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого жслова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiлькирозлучались. ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софiє, умиватись iди. СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається?(Обнiма Христю.) ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив. СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.) ПАНАС. (Сам. Стоїть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпуєголовою, немов одганяючи думки, рiшуче закачує рукава й починає стругати,наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".) Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий,одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцiрушниця. Коли роздягається, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак. МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома? ПАНАС. А що сталось? МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво. ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiває знов.) МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Iдiтьсюди. Швидче. (Вертається в кiмнату.) СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке? МАРКО. (Таємно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти. СЛIПЧЕНКО. Куди? МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззброїтьбольшевикiв. Всiм вiльним козакам з шостої години вечора бути на мiсцях. ПАНАС. (Уважно прислухається.) СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними,сукиними синами. МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома? СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, здається, його нема. МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добрепрацювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишенi ганчiрочку, струменти,сiдає за стiл i починає розбiрати рушницю.) СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиняється.) Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм вкосоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбнийдо матерi. СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там твої друзi кацапи сямають? ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапi йпочинає читать.) МАРКО. Вони по-українськи не розумiють. Вони тiльки покацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться. ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже". СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото,вже п'ята. Чуєш, Марку? МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Встає й пускаєелектричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругатьвиднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать. СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софiї. Софiя ж приїхала. МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона? ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiдає.) СЛIПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницюобдивиться... (Виходить лiворуч.) МАРКО. (Сiдає.) Ну, це здорово, що вона приїхала, От, Тихоне, у нас уродинi ще прибавилось буржуазiї та шовiнiзму. Софiя писала, що їй уже впечiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю дояхрьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка,Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме. Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя. СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiмає його, цiлує.) Здоров, гайдамаче!Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик!О-го-го! МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградськаголодня тебе не взяла. СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб'єш! ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софiє! СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумiється, нечути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiвпальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка. МАРКО. О, зате вiн ламає Українську державу, як бублика! СОФIЯ. О? Як так? МАРКО. А спитай його. "Вся власть совєтам, долой буржуазную Україну. Даздравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная"! СОФIЯ. Та невже? Чого ради? ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку. МАРКО. Я й не брешу. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться.Христе, накривай же стiл. ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.) СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приїхавши тане закусить. Оце добре було б. СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш? МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, добольшевикiв. СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що? МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне? ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеномi з своїми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши. МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки? ТИХОН. (Мовчить.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога. МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? Ати хто? ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшагокрестьянства! МАРКО. О, знаємо ми їх! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась. Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку,коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене,панське. Балакає мiшаниною українською з руською. БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiтє... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича.Iзвiнiтє, пожалуйста. ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. МикитаIванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка... БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, оченьприятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда? СОФIЯ. Так, оце допiру. БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi? СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть. БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка? ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.) МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подихає зголоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцiї. А нашi дурнi їм iворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишакаминазивають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани! Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках. МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попалив розбишаки. БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощується в куточку й живо, уважно погляди на братiв.) СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр,на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного. ТИХОН. (Читає.) МАРКО. Яке йому дiло до України? ТИХОН. А ти думаєш, ти її рятуєш своїм шовiнiзмом i що оддаєш на поталупанам i буржуям? СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв їх? Хто в нас пани вУкраїнi? Українцi? Буржуї - то якраз твої приятелi-кацапи, жиди, ляхи. Отхто буржуї! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашоговiдродження. Ренегат ти, зрадник! ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти їхнiх ворогiв. СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан?Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе явигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менiварнякаєш про робочих та воронiв їхнiх? Я вже їх добре знаю, не вчи! "Зробочими та селянами". Так ти ж i йди з ними! А не з сємяннiковими тагрiнбергами. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но нахвилиночку. СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би!(Виходить.) ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптомголосно смiється.) Всi здивовано дивляться на його. ПАНАС. А правда, Михаиле Петровичу, цiкава сценка? Як демократiя самасебе за горло душить? Ще трошки, i можна буде голими руками брать. Як вигадаєте? Ще трошки мовчки пiдождать i... готово. Правда? (Пiдморгує.) БIЛЯНКЕВИЧ. (Встає.) Я вас не розумiю. Извините, я, кажется, здесьлишнiй... (уклоняється дамам i ображено виходить.) ХРИСТЯ. Михаиле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образивчоловiка?! ПАНАС. Не хвилюйтеся, Христенько... Вiн не образився. Вiн пiзнiше усвiй час прийде. От вони перегризуть собi горла, а вiн тодi прийде,залигає обох i сяде. СОФIЯ. А вiн хто такий? ПАНАС. Безробiтний помiщик. Мав тисячу десятин, кiнський завод, дiвочийгарем, iнгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить i наймає у наскiмнату. Одягнений, як бачиш, пiд пролетарiя. ТИХОН. Любить неньку Україну й хоче записатись у вiльнi козаки. МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевикиприймають всякого, хто заявить себе ворогом українства. СОФIЯ. Та невже большевики тут такi вороги нацiонального вiдродження? Ячула, що... ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що вiн бреше? Хто ворог? Це ж тiльки брехнi! Iщо вiн... Це просто мерзость говорить подобныя вещи. СЛIПЧЕНКО. (Входить.) МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рiднiй большевицькiй мовi забалакав... ТИХОН. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать. СЛIПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто смiє поганить мою хату мовою ворогiвнаших?! Це що таке?! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Входить.) ТИХОН. Ви самi поганите її своїм шовiнiзмом, людожерством. СЛIПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.) МАРКО. (Схоплює рушницю й пiдбiгає з нею, замахнувшись до Тихона.)Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи! СОФIЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, Боже мiй! Батьку! Та що ж це таке?! Та дiти ж рiднi!Брати ж вони! МАРКО. Який вiн менi брат? ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган... СЛIПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть!Щоб i духу твого не було! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?! СЛIПЧЕНКО. Мовчи! В моїй сем'ї не було зрадникiв i не буде! Забiрайсь,запроданцю кацапський! ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) ТИХОН. (Рiшуче виходить.) СЛIПЧЕНКО. Убить його мало, паскудника! Тут розривають серце, а свої щей собi. Марку, Арсене, ходiмте! Арсене, бери мою рушницю. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Куди ж це й ви? СЛIПЧЕНКО. Боронить нашу землю, нашу державу, наш темний народ одворогiв його, од таких, як отой твiй син. Прощайся з синами. Та не рюмсатьменi i не розбалакувать, бо я вам всiм тут... Ну? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та це ж... Та як же... ночувать же прийдете? СЛIПЧЕНКО. Як живi будемо, прийдемо. А як нi, то заночуємо десь инде.Ну, Марку, швидче прощайся. Арсене! МАРКО. Та прийдемо! Чого там? Дурниця. Нiчого не бiйтесь, мамо. Батькоце так собi. Ми тiльки в караул. СОФIЯ. Тату, а може б, ви зостались же таки цей вечiр вдома? Ми ж небачились чотири роки. СЛIПЧЕНКО. Не можу, дочко. Ми з нашою державою не бачились тристарокiв. Коли б i ти могла, то й тебе забрав би з собою. Всiх! (Показує наПанаса.) Он зостається вам мужчина. Он як струже! Такi ще гiршi, нiж отой.Краще вже в большевики иди, а не будь таким байдужим. ПАНАС. (Струже й наспiвує "Гей, не шуми, луже".) СОФIЯ. (Обнiмає батька.) Ну, а я все ж таки благаю вас: не ходiть цейвечiр. Ну, цей же тiлько вечiр. Ну, до одинадцятої години. Посидьте зомною. Я ж так скучила за всiма вами. Таточку, хороший, дорогий! Ну, радивашої й моєї любови до України, не ходiть сьогодня. Марку, прохай тата. МАРКО. А може б, справдi, тату? ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) Старий, не ходи ти... Ну, нехай уже хлопцi,молодшi. А ти ж... СЛIПЧЕНКО. Хто старий? Я? Тепер нема нi старих, нi молодих. Не рюмсайтей одчепiться. Марку, Арсене, ходiмте. Нема чого! Вернемось усi живi йздоровi. Ну, ходiм, ходiм! (Схвильований, швидко виходить.) МАРКО й АРСЕН. (Мовчки прощаються й вибiгають за ним.) ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.) МАРКО. Та чого ви, мамо?! Та нiчого ж... Ех! ГЛИКЕРIЯ i ХРИСТЯ. (Виходять за ними.) ПАНАС. (Мовчки, зцiпивши зуби, стругає.) СОФIЯ. (Трiвожно. швидко ходить по хатi.) Завiса _ДIЯ ДРУГА _ Там же. Того ж вечора. В хатi темно, тiльки на стiнi, низько надверстатом Панаса, горить електрична лямпа з густим синiм абажуром. Крiзь темне вiкно видно вогнi городських будинкiв. Чути приглушенутрiскотню кулеметiв i рушниць. Помiж цим один за одним чуються вибухигармат - то ближче, то далi. З кожним вибухом в городi блимав свiтло,немов од блискавки, потiм за цим грохiт розриву. ПАНАС. (З молотком i долотом в руках, зiгнувшись, стоїть спиною довiкна над дошкою i вибиває. Не спiває.) СОФIЯ. (Стоїть бiля вiкна й неодривно дивиться на город.) ХРИСТЯ. (Лежить, згорнувшись, у куточку канапи й за кожним вибухомздригується, сiдає, озирається, непокоїться, знов згортається в клубочок,нарештi не витримує й повним муки, плачу й страху голосом скрикує.) О,Господи! Коли ж це скiнчиться? Сiм годин уже це страхiття! Я не можу! Я неможу. О! Знов! О, проклятi большевики, бодай вас Бог побив! Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафi. ХРИСТЯ. (Присiдає, стає на колiна й ховається за бiк канапи.) Софiє! Тане стiй же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софiє! Одiйди! СОФIЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає вiд вiкна, алезараз же знов пiдходить i дивиться.) Затихає. Тiльки зрiдка здалеку чути вистрiли рушниць. СОФIЯ. Здається, кiнець. Входить ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Голова їй зав'язана мокрою хусткою, стомленоговорить.) - Дiтоньки. Не сидiть ви тут, мої рiднi. Тут таке велике вiкно,що бомбi легко влетiти. Перейдiть у колiдорчик, пересильте там, там усе жтаки затишнiше. СОФIЯ. (Зараз же пiдходить до неї, нiжно обiймає й жартовливовиговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходiмте,ходiмте. Вже перестали. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й ви, дiтки, iдiть звiдси. Христе, Панасику. ПАНАС. Нiчого, мамо, ми затулимо вiкно газетою, то бомбi не видно буде,куди летiть. Лежiть собi спокiйно. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послiднi днi настали... Боже жмiй. Боже ж мiй! Де ж це нашi? Може, й на свiтi вже немає? Змилуйся,царице небесна... СОФIЯ. (Злегка веде.) Ходiмте, мамо, ходiмте. Як голова болить, тоходить не можна. Треба лежать. А ми пiдемо в коридорчик. Ходiмте. (Ведематiр.) ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Менi все здається, що це тутстрiляють. ПАНАС. Пiшла б ти справдi в коридорчик, там немає вiкон i менче чути. ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходiм i ти. ПАНАС. Менi треба кiнчить оцю поличку... ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобi треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик. ПАНАС. На тебе гарматнi вистрiли погано впливають, дитинко. ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю. Входить Софiя. СОФIЯ. Христе, перейшла б ти, справдi, в коридорчик,- ти тут тiлькинервуєшся. ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходiм зо мною. СОФIЯ. От тобi й маєш, чого ж там боятись? Там не достане нi одна куля. ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софiяздригуються.) СОФIЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-Богу, в такий час... Ну,невже вам хоч не цiкаво принаймнi, що там робиться? ПАНАС. Хiба вам не видно й не чути, що там робиться? СОФIЯ. Ну невже ж вам не цiкаво, хто кого перемагає? ПАНАС. Абсолютно не цiкаво. (Стукає.) ХРИСТЯ. (Пiдбiгає до його). Покинь стукати! (Нервується.) ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?! ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помiрають люди, коли твоїбрати... Як можна так?! ПАНАС. (Спокiйно.) Тiльки так i можна... (Раптом, не стримавши себе,вибухає несподiваним гнiвом.) Тiльки так i можна! Чуєш ти?! Тiльки такможна й треба. Треба-а! Чуєш?! ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш? ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тiльки так i можна! ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибiгає з хати.) ПАНАС. (Вражено, знiяковiвши.) От тобi й маєш. СОФIЯ. Навiщо ж ви її образили? ПАНАС. I на думцi не мав ображати й'. Стрiлянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматнi розриви чуютьсяраз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохiт. На фонi цьогогуркоту стають частiщими стрiли кулеметiв i рушниць. В городi займаєтьсяпожежа. Крiзь рiкно видно велике сяйво, дим i величезнi язики полум'я. ПАНАС. (Одкладае молоток i долото й пiдходить до вiкна) Одiйдiть, СофiєМикитiвно. (Бере їi за руку.) СОФIЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.) ПАНАС. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тенер такою, як... чотирi рокитому. Софiє! Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвономрозбиває шкло в вiкнi. Панас i Софiя разом одскакують од вiкна вбiк зашафу. Софiя машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту. ПАНАС. (Сильно обнiмає її, потiм раптом гаряче, жагуче цiлує.) СОФIЯ. (Якийсь мент стоїть в його обiймах непорушна, потiм одкидаєтьсяназад, вдивляється е Панаса.) ПАНАС. (Хоче пiдiйти до неї.) СОФIЯ. (Мовчки помалу, але рiшуче крутить головою.) ПАНАС. (Зупиняється. Далi повертається й iде до вiкна, стаючипосерединi його.) СОФIЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одiйдiть... ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.) СОФIЯ. (Пiдходить i стає також.) ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить доварстату i сiдає там, схиливши голову на руки.) СОФIЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющившиочi.) Стрiлянина потроху зменшується й затихає. СОФIЯ. (Ворушиться, встає i дивиться в вiкно.) Ще десь горить. ПАНАС. (Не рухається.) СОФIЯ. (Помалу пiдходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе! ПАНАС. (Сидить так само.) СОФIЯ. (Нiжно, але рiшуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад.Пильно дивиться якийсь час йому в очi, не приймаючи руки з чола його, йтихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовiсть?.. ПАНАС. (Мовчить i дивиться на неї.) СОФIЯ. Спомин? ПАНАС. (Не вiдповiдає.) СОФIЯ. Жарт? ПАНАС. А у вас що було? СОФIЯ. (Приймає руку з лоба й посмiхається.) Стара iсторiя. Невже ви щей тепер боїтесь "загубить своє першенство i владу мужчини?" Це ж, нарештi,скучно i смiшно, мiй друже. Що було чотирi роки тому принаймнi боляче, тотепер... просто смiшно. Добре, я вам перша скажу, щоб покiнчить з самогопочатку: у мене був просто страх кулi. Якби тут стояв Марко, я зробила бте саме. А про останнє треба вже у вас питать. ПАНАС. (Встає й посмiхається.) Та й питать не треба: так ясно i вам, iменi. (Береться за молоток.) СОФIЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, менi не зовсiм ясно, але, коли... ПАНАС. (Смiється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такi дрiбницi йговорить... Здається, кiнчилась уже "битва русских с кабардинцами"? СОФIЯ. (Рiзко одходить од його. Iде до вiкна й дивиться. Раптом пускаєелектрику й рiзко до Панаса.) Ви всi тут такi шовiнiсти й запальнiоборонцi старого ладу, як батько й Марко? ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвiтили? СОФIЯ. Хочу. Одповiдайте. Чи й на це запитання у вас нема вiдповiдi? ПАНАС. Де ж ви бачили тут "оборонцiв старого ладу"? СОФIЯ. Он вони! (Показує на вiкно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хочезнищить той лад? ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад? СОФIЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, незаслiплена диким нацiоналiзмом, може не належати до тих? Що можна стругатидошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всiїидоти, в яких ми бовталися досi? Ви гадаєте, що багато є таких боягузiв,якi в такий мент можуть ставати в позу фiлософського песiмiзму йприкривати ним свою дiйсну натуру? ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих i нечеснихлюдей є тепер багатенько. Так менi здається, Софiє Микитовно. СОФIЯ. Господи! А я їхала сюди i думала, що хто, а нашi не можуть бутиоборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай вРосiї буржуазiя, панство боронять своє панування. А хто у нас на Українi?Ми ж так любимо говорити, що ми "народ робiтникiв i селян", кого ж миот-там (киває на вiкно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко,нехай тисячi обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власнимируками держать i не пускають ярма з своїх бiдних темних ший. їм будепрощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соцiялiст. Ви ж колисьмучили мене за те, що я не була "громадянкою", як ви казали, що, будучиукраїнкою, я не цiкавилась полiтикою i хотiла бути актрисою. Ви ж самiменi давали книжки про соцiялiзм, ви ж мене вчили ненавидiть цейлицемiрний, несправедливий, грабiжницький i злочинний буржуазний лад. Хiбане правда? ПАНАС. Правда. СОФIЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчi нищать, руйнують, топчутьцей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе заголову, з непорозумiнням.) Господи! Я не розумiю, що ж це робиться?! Як жеце може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочутьбольшевики. Як ви, ви не розумiєте, що це ж величезна подiя всiх вiкiв,усього свiту? Що це переворот всiх цiнностей, що це зоря нового життя?Цiлком нового, на инчих пiдвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Якви не бачите всiєї естетичної грандiозної краси цього? Господи! Ну, нехайобиватель, нехай буржуй гвалтує, що одбiрання в його награбленого ним єграбiж. Але як ви не розумiєте, що це ж саме одбiрання творить нове життя,нову мораль, красу, новi вiдносини людей, вiльнi, здоровi, гарнi? Як цеможе бути, вияснiть менi, що батько, Марко, що тисячi наших робiтникiв,рабiв нещасних, що вони цього не розумiють i б'ються з тими, хто несе їмвизволення? Я наче в кошмарi. Я не думала, що буде така боротьба. Яка жсила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як i вони.Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом? ПАНАС. (З цiкавiстю.) I невже ви серйозно вiрите в можливiсть цього...нового життя? СОФIЯ. При чому тут вiра? Я хочу, я бажаю цього всiма силами моєї душi.Хiба цього не досить? Хiба не досить, що весь народ, всi, хто працює, хтопокривджений, хто упослiджений, всi хочуть цього? Цього мало? Хто ж можестати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро,жагуче.) Ну, Панасе, забудем всi особистi нашi непорозумiння. Я говорю звами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили менедумати про такi речi. Я не знаю нiяких партiй, програм, я не большевичка,не меньшевичка, нiхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною iхоче добра як собi, так i своїм близьким. Ви розумiєте Мене? Ну, так я васпитаю всiм серцем своїм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро вашихблизьких, за щастя, може, всiєї людськости? Чому? ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софiє: не мучте мене.Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Янiчого не хочу. Я вже не соцiялiст. Я... Ну, знаєте що: не будемо луччеговорить про це. СОФIЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога? На вулицi пiд вiкнами внизу вибухають вистрiли. Кулi поцiляють в вiкно,шибки з брязкотом падають додолу. СОФIЯ. (Iнстiнктивно кидається до Панаса.) ПАНАС. (Тягне її до землi й сам лягає.) Лягайте! Лягайте! Вистрiли не перестають. ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить свiтло.) Вонистрiляють на свiтло. Лежiть. Стихає. Чути на улицi топотiння багатьох нiг, крики, глухiщi вистрiли. ПАНАС. (Прислухається.) Хтось одмикає дверi... З сiнешних дверей хутко входить. АРСЕН. (З рушницею в руцi. Голова обв'язана бiлим, на бiлому виступилакров. Вiн похитується i важко дихає. Помiтивши Панаса, скрикує). Хто це?(Наставля рушницю.) ПАНАС. Це я. Арсене. Це я. (Свiтить свiтло.) Що з вами? Ви раненi?! АРСЕН. Це нiчого. Дурниця... Тато прислав сказать... СОФIЯ. (Пiдбiгаючи, трiвожно.) Арсене! Хлопчику! Що в тебе? Ранено?Господи! Iди сядь, ляж... Панасе, дайте води, швидче! АРСЕН. (Кладучи рушницю на канапу.) Та нiчого нема. Не треба, так собi,вдряпнуло. Я на хвилинку. Мушу зараз... знов iти. Я тiльки сказать... (Нехоче сiдать.) Входить ХРИСТЯ. (Побачивши Арсена, кидається до його.) Що? Що таке? Тиранений. АРСЕН. (Нетерпляче.) Ай, дайте менi спокiй. Тато прохав сказать, що мивсi живi й здоровi. От i все. Щоб ви не турбувались. I... я б... водивипив. СОФIЯ. Зараз, зараз. Я подам. Та присядь. (Кидається до карафки з водоюй подає йому. В той же час пильно слухає, що каже Арсен). АРСЕН. (Сiдає). Я трохи втомився. Швидко йшов. За мною гналась цiлаюрба большевикiв. ХРИСТЯ. Ну, а хто ж перемагає? Хто то так страшно стрiляє? Нашi? АРСЕН. I вони, i нашi. У їх нема гарматчикiв-наводчикiв. Вони платятьпо тридцять карбованцiв у годину наводчикам. Десь взяли масу грошей. ХРИСТЯ. Масу грошей? СОФIЯ. На, голубчику, пий. АРСЕН. (Жадно п'є). Дякую. СОФIЯ. Може, ще? АРСЕН. Нi, дякую. Треба йти. СОФIЯ. Та спочинь трохи. Встигнеш. Розкажи нам трохи. Хто ж перемагає. АРСЕН. Я не знаю. Вони, здається, мають пiддержку. Ми одступаємо зцього району. ХРИСТЯ. Одступаєте? Чого? АРСЕН. Ну, я не знаю. Вони стрiляють з усiх вiкон, з дахiв, з льохiв.Зайняли пошту, телеграф, банк. СОФIЯ. Он - як! (Погляди на Панаса). ПАНАС. (Стоїть, спершись спиною до варстату, нiби байдуже слухає). ХРИСТЯ. Як же ви їм позволили зайнять?! У вас же вiйсько, гарнiзон. АРСЕН. Ну да, гарнiзон. Курiнь запорожцiв об'явив нейтралiтет. Полккошового Сiрка так само. А полк Сагайдачного увесь перейшов на бiкбольшевикiв. ПАНАС. (Кашляє, змiняє позу.) ХРИСТЯ. Полк Сагайдашного?! Отой самий, що так урочисто присягавсяна... АРСЕН. Отой самий. Та ще як, сволочi, зрадили. Ми вибили большевикiв зжiночої гiмназiї. Знаєте де? Ну, а тут недалеко казарми Сагайдашногополку. Ми, значить, рахували на те, що з'єднаємось з ними й очистимо зразуввесь район. I сагайдашники ввесь час нас кликали. Ну, ми вже пiдходимо доказарм. Большевики втiкають. Ой, як утiкали! Не дай Бог. Там їх полягло!Ну, нiчого. Сагайдашники виставили жовто-блакитний прапор, махають. Ми,розумiється, i на думцi нiчого не мали. Входимо в двiр. А двiр там такийпiвкруглий. Тiльки ввiйшли, тут як пальнуть вони з усiх вiкон на нас.Ми... ХРИСТЯ. Хто?! Сагайдашники?! АРСЕН. Атож. Ну, а коли сагайдашники зрадили, то розумiється, ми мусилиодступать. Як би не сагайдашники, ми б їх рознесли! Це ж банди хулiганiв.Убили наших там масу. Там i мене оце... ПАНАС. (Раптом зривається з мiсця i з вибухом лютi грозить кулаком увiкно.) О, проклятi поганцi! Оттак завжди, завжди, на протязi всiєї нашоїпроклятої нещасної iсторiї. Свої вбивають, свої паршивцi! (До Арсена,рiшуче.) Давайте сюди вашу винтовку, патрони, все. АРСЕН. На що?! ПАНАС. Ви зостанетесь вдома, ви раненi, а я пiду замiсть вас. Христю,дай менi пiджак i шапку. В тiй хатi. Давайте патрони. АРСЕН. Та як же... ХРИСТЯ. Панасе! Що ти хочеш... ПАНАС. Христе, я тебе прошу принести менi пiджак i шапку з тої кiмнати.Коли твоя ласка. Чуєш? АРСЕН. (Пiдводиться.) Почекайте. Але ж ми можемо вдвох пiти. Я вамзараз достану руш... (Хитається й хапається руками за Панаса i Софiю.) СОФIЯ. Арсику, любий!.. Вiн зомлiв. Христю, дай води, швидче ради Бога.Панасе, держiть з того боку. Кладiть на канапу. Арсику, хлопчику!.. Церана його. Пiддержуйте, я подивлюсь рану. Треба перев'язать. Христе,швидче води. Може, є йод, карболька або якась инча дезiнфекцiя. ХРИСТЯ. Є йод. СОФIЯ. Давай швидче. Води налий у глибоку тарiлку. Та швидче, Христе.(Розмотує в той же час пов'язку з голови Арсена.) Нiчого собi "вдряпнуло",така маса крови. Держiть, Панасе, держiть. Арсику, дорогий мiй, бiдний...От, Господи! Ах, яка ж рана! Христю, Бога ради, швидче ж. Серветок дай,серветок. Двi, три, чотирi. ХРИСТЯ. Зараз, зараз. Ах, Боже мiй. (Хапа з буфету глибоку миску,карафку з водою, слоїк з йодом i бiжить з цим дo канапи. Пiдставля стiлецьi ставить все це на його, хапається, трiвожно дивиться на Арсена. Зновбiжить за серветками. Подає Софiї.) На, на. Може, рушник? СОФIЯ. Налий води в тарiлку i влий туди йоду. ХРИСТЯ. Багато йоду? СОФIЯ. Ну, щоб добре жовта вода стала. Не бiйся, лий. ХРИСТЯ. (Готує воду.) Зараз. Зараз... (Пiдставляє стiльця з водою.) Такнiчого? Чи ще? СОФIЯ. Добре, добре. Серветку. Ах, бiдний хлопець. (Пролива рану.)Здається, череп не зачепило, але всю шкуру знесло. Арсику, милий! АРСЕН. (Розплющує очi, ворушиться). Що таке? СОФIЯ. Нiчого, нiчого, любий. Треба твою ранку перев'язать. Посидь так. АРСЕН. Менi по... погано... (Умлiває знов.) СОФIЯ. Знов умлiв. Крови загубив багато. ПАНАС. Може, покласти його? Йому так легче буде. СОФIЯ. Ну, давайте, тiльки обережно, будь ласка. Так, так...Пiддержуйте разом i голову, Христю, ти краще вiзьми його ноги йобереж-ненько поклади на канапу, Оттак... Так... Ну, от. Подушку треба. ХРИСТЯ. Зараз. (Бiжить у другу кiмнату, по дорозi дивлячись у вiкно, заяким глухо чується стрiлянина.) СОФIЯ. (Промиває рану.) Пiдставте стiльця з водою сюди ближче. Дайте тусерветку. Виймiть ще серветок. ХРИСТЯ. (З подушкою.) А там все стрiляють. Горить ще з одного боку. Всята кiмната аж жовта. Треба тихше, щоб мама не почула. Вона, здається,нарештi заснула. (Тим часом пiдкладають подушку пiд голову Арсеновi.) СОФIЯ. Ну, здається, промила. ХРИСТЯ. (Заглядає.) Господи! Яка рана! Арсик! Бiдний! О, проклятої душiбольшевики! Боже, що ж це буде? ПАНАС. Ну, я бiльше не потрiбний? СОФIЯ. Нi. ПАНАС. (Обережно обв'язує з Арсена пояс з патронами.) Вибачайте, я поясйого... ХРИСТЯ. Хтось у сiнях гомонить! (З страхом дивиться туди, за нею всi.) Входять Слiпченко й Марко. ХРИСТЯ. Тато й Марко! Слава БогуI СЛIПЧЕНКО. Арсен дома? (Злякано.) Що вiн?.. СОФIЯ. Нiчого, злегка ранений. Зомлiв. СЛIПЧЕНКО. А, та сама рана? На головi? МАРКО. (Хмарно ставить рушницю бiля дверей у куток i сiдає за столом.) СЛIПЧЕНКО. (Ставить рушницю там же i п'є просто з карафки. До Панаса,що виймає з-пiд Арсена пояс.) Що це ви робите? Не тормосiть його. ПАНАС. Менi патрони його потрiбнi. СЛIПЧЕНКО. На якого бiса? ПАНАС. Потрiбнi. СЛIПЧЕНКО. Може, до большевикiв пiдете добивать нас? ХРИСТЯ. Вiн з вами хоче. СЛIПЧЕНКО. А-а? Надумався? Ну, та пiзно. Ми виступаємо з города. Зайшлипопрощаться. Виганя кацапня з рiдної хати! Продали свої синки, продали,зрадили, наплювали самi собi в душу... Ай, Боже! Ай, Боже! Що з такимиробити? Що робить з ними? На вогнi пекти? Рiзать на дрiбнi шматки? I Тихонже з ними! ПАНАС. Так як виступать, то виступать. Нема чого сидiть. Ходiмте! СЛIПЧЕНКО. (Мовчки дивиться на його.) А дома ж хто зостанеться?Покинемо саме жiноцтво? ПАНАС. Ну, лишайтесь ви. СЛIПЧЕНКО. Мене й Марка розстрiляють сеї ж ночi. Перший Тихон викаже. СОФIЯ. Ах, тату, як можна таке говорити? СЛIПЧЕНКО. Не тiльки викаже, а сам розстрiляє. МАРКО. (З гнiвом б'є кулаком по столi й устає.) Якби не полкСагайдашного! На ранок ми б їх на трiсочки рознесли. СЛIПЧЕНКО. (До Панаса.) Самий вiрний, свiдомий, самий кращий полк...зрадив! Всi большевики. Не треба їм України, не треба їм волi, нiчого нетреба, дайте їм волю грабувать, насилувать, нищить. А большевики ж цедають, скiльки хочете. Розбили ж тюрму i випустили всiх уголовникiв.Озброїли їх i пустили по городу. Ну? СОФIЯ. Це не може бути. СЛIПЧЕНКО. Та як не може бути?! Пiди подивись: тюрма порожня. "Не можебути"! Через що ж не може? МАРКО. (Ходить по хатi, пiдходить до вiкна, знов до стола.) А мама де? ХРИСТЯ. Спить. У неї дуже болiла голова. СЛIПЧЕНКО. Ну, то й не треба будить. Скажете, що були. Та ми скоровернемось. Це чорта вже з два! Каменя на каменi не лишимо. Вивiшаємопадлюк до кореня. Кацапа як не винищити до ноги, то й ради з ним нема! Ну,будем прощатись. Ви, Панасе, зоставайтесь з жiнками. Треба ж кому-небудь. ПАНАС. (Спокiйно, але рiшуче.) Нi, не зостанусь. I не кажiть. Я йду зовсiма. СЛIПЧЕНКО. Гм!.. Як же вони... ПАНАС. Проживуть цей час без нас. Грошi мають. Що ж робить? Голосний дзвiнок. Всi змовкають i повертаються до дверей. СЛIПЧЕНКО. Хто б це мiг буть? МАРКО. Чи не Хомчук забiг за нами? Пора, тату. (Швидко йде в сiни.) СЛIПЧЕНКО. Гм! Дивно, дивно. Хто б це мiг бути? Через який мент чути дужий крик. Топотiння нiг. В кiмнату вбiгаютьбольшевики з револьверами i рушницями в руках. Деякi в салдацькiй одежi,деякi в штатськiй. Декотрi обмотанi "лентами" з набоями. Збоку в деякихвисять шаблi. Всi вони кричать "Руки вверх"! "Руки вверх"! I цiляться навсiх. Всi пiдводять руки догори. Слiпченко зробив був рух до своєї рушницi,але зупинився i також пiдняв. Слiдом за юрбою вводять Марка з пiднятими догори руками в супроводiтрьох большевикiв з револьверами i рушницями. 1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) А-а, вот он, старый пес! Попался,стерва? А кто еще тут есть? (До Панаса.) Ты кто? 2й БОЛЬШЕВИК. Да што їх розпитуваться много. Усiх на одну шворку та йгайда! 3-й БОЛЬШЕВИК. (До Панаса.) Ты - кто, я спрашиваю? ПАНАС. Хiба ви не бачите? 1-й БОЛЬШЕВИК. (Дивиться на верстат.) Рабочий? ПАНАС. Робочий. 1-й БОЛЬШЕВИК. (Побачивши Арсена.) А-а, раненый вильный козак? СОФIЯ. Это не вильный козак. Это гимназист. Его ранила пуля через окно.Посмотрите. Он сидел дома. Мальчик. 2-й БОЛЬШЕВИК. А ти хто ж така, заступниця? СОФIЯ. (Мовчки оглядає його з нiг до голови й одвертається.) 1-й БОЛЬШЕВИК. Подожди, товарищ. Невинных не трогать. 3-й БОЛЬШЕВИК. Ну, скорее, нечего! Сказано, этих двух. Черт с ними, сдругими. Ну, марш за нами. СЕРЕД БОЛЫЫЕВИКIВ. Идем, идем! (Надо скорее. Украинцы захватять.) СОФIЯ. Куди ж ви ведете їх? 2-й БОЛЬШЕВИК. А тобi какое дело? Хочеш з ними? Ходiм! 1-й БОЛЬШЕВИК. (До Слiпченка.) Ну, идем! Ведите того. СОФIЯ. (До 1-го.) Послушайте, товарищ, куда вы ведете их? МАРКО. Та що ти питаєш їх? Хiба ти не бачиш, з ким ти говориш? СЕРЕД ЮРБИ. Та што там за разговори? - Марш! Веди їх! - Да прикончить здесь и баста. - Стреляй их всех, буржуев! 1-й БОЛЬШЕВИК. Товарищи! Помнить, что мы не разбойники! Слышите?Перваго сам застрелю! (До Софiї.) Это ваш отец и брат? СОФIЯ. Да. 1-й БОЛЬШЕВИК. Мы их арестовали за контрреволюционное выступлениепротив рабочих и крестьян. Они будуть судимы революционным трибуналом. СОФIЯ. Мне можно следовать за вами? Я знакома с товарищами Гринбергом иСемянниковым. Я сегодня приехала из Петрограда. Вы можете отвести их ктоварищу Гринбергу? 1-й БОЛЬШЕВИК. Та што за разговори такi? Там гайдамаки набiжать, а митут з буржуями мармалади... веди їх к чортовiй матерi, а то тут жеперестреляю всiх, як собак. 1-й БОЛЬШЕВИК. Ну, идем! (До Софiї.) Следовать можете. Но... я Вам несоветую. СЛIПЧЕНКО. Прощайте, дiти! Мамi там ска... (Його штовхають у спинуприкладом, i вiн заточується й майже вибiга в сiни.) СОФIЯ. (До Христi.) У тебе є якесь пальто? Хустка? ХРИСТЯ. (Ридаючи.) Там... там... у... сiнях... на вiшальцi... а хусткана... скринi... СОФIЯ. Добре... ПАНАС. Чекайте, я з вами! (Бiжить у сусiдню кiмнату, вибiгає й прибiгаєу сiни з шапкою й пiджаком, на ходу одягається.) ХРИСТЯ. (Голосно ридає.) Коли в сiнях стихає, в кiмнату обережно входить Бiлянкевич. Вiн немоввинюхує, озирається, усе розглядає. Зупиняється i, скоса дивлячись навiкно i прислухаючись, ледве помiтно вдоволено посмiхається. Завiса _ДIЯ ТРЕТЯ_ Велика кiмната, канцелярiя. Канцелярськi столи, шафи, етажерки. Настiнi великий портрет Шевченка. В стiнi лiворуч вiкна на двiр. В заднiй стiнi двоє дверей. Однi ближчедо вiкон, другi в передпокiй. В стiнi праворуч також дверi в другi покої. В кiмнатi страшенний розгардiяш: шибки повибиванi, долi валяютьсяподертi папери, канцелярськi книжки, порозливано чорнило, деякi стiльцi йстоли побито, перекинуто. Бiля дверей передпокою стоїть на вартiкрасногвардеєць. На столах, пiдклавши книжки пiд голову, сплять двоєдругих красногвардейцiв. Бiля вiкна стоять инчi двоє й дивляться на двiр.Надворi чується залп. 1-й КРАСНОГВ. Готово! Пришили. Больше не встанеть, сукин сын. 2-й КРАСНОГВ. Носом так и клюнул в стенку. 1-й КРАСНОГВ. Стой! Ведуть офицера! А-а, чортова душе, трусишся? Ач-ач,як ноги пiдгинаються. О, о, хапається за бариньку, за бариньку. А тiйякого чорта там нада? 2-й КРАСНОГВ. Жена, должно быть. Видишь, просит... Жалко, стало быть. 1-й КРАСНОГВ. Жалко? А нас чом не жалiла, як вони по мордах нас били тарозстрiлювали? Нехай тепер... А-а, руки хапає цiлувать. Так її, прикладом,падлюку. Верно, оттак, ногою. До стєнки ставай, чого там руки цiлувать.Правильно. Умлiла. Оттак краще. ВАРТОВИЙ. Крикни им, Корниенко, чтоб... Куда? Куда? Сюда нельзя. (Хочеспинить Софiю, яка швидко входить.) СОФIЯ. (Показуючи папiрця.) У мене пропуск. Сюди має зараз прийтитовариш Грiнберг. Менi його треба бачить. ВАРТОВИЙ. А ви кто будете? Из украинцев или наших? СОФIЯ. I з українцiв, i з ваших. ВАРТОВИЙ. Гм! Чудно. Таких мы вон куда отправляем. (Хитає в напрямiвiкон.) СОФIЯ. Не знаєте, хутко має прибути товариш Грiнберг? ВАРТОВИЙ. Я твоего дурацкого языка не понимаю, говори по-человечески! Дверi в заднiй стiнi лiворуч одчиняються. Звiдти виходить офiцер, заним С i н i ц и н, одягнений в штатське, молодий, бiлявий, в синiйкосоворотцi. СIНIЦ. (Голосно.) Свободен! Двух провожатых! Провожатые! 1-й КРАСНОГВ. (Починає будить тих, шо сплять.) Провожатые, вставай.Слышь? ОФIЦЕР. (Сяє вiд радости.) Благодарю вас, товарищ! Не беспокойтесь,пожалуйста, я и без провожатых. СIНIЦ. (Сердито.) Провожатые! Спят, черт бы их побрал. Провожатые! ПРОВОЖ. (Встають, похмуро чухаються, беруть рушницi й кажутьофiцеровi:) Ну, идем! В середину становись, куда лезешь! (Виходять.) СIНIЦ. (До вартового.) Следующаго! Много их еще там? ВАРТОВИЙ. Есть порядочно. Вот тут какая-то. (Показує на Софiю.)Товарища Гринберга хочет видеть. СIНIЦ. Вам товарища Гринберга? Пропуск есть? СОФIЯ. Єсть. (Показує папiрець i хоче подать.) СIНIЦ. (Маха рукою.) Не надо. Подождите. Он сейчас должен приехать.(Вартовому.) Следующего. (Iде до себе.) ВАРТОВИЙ. Сейчас. Закурить надо. (Закурює.) 1-й КРАСНОГВ. (Смiється.) А той офицерик зрадiв, що свободен. Я, каже,i без провожатих. А того й не знає, що тут-то й вся штука в провожатих. Отвони його проведуть, куда надо, i буде вже свободен. (Дивиться в вiкно.)Ану, чи вже вивели до стєнки? 2-й КРАСНОГВ. Сейчас выведут. ВАРТОВИЙ. (Гукає в дверi до передпокою). Следующий! Живо! З передпокою впихають молодого хлопця, гiмназиста. За ним, видираючисьз оук красногвардейцiв, вбiгає мати його, жiнка рокiв 38-40, ще не стара. ВАРТОВИЙ. (Одпихаючи її.) Куда? Куда? Нельзя! Какого черта пускаете,сволочи? Нельзя, говорю. МАТИ. (Хапаючи його за руки, трусячись, напiвбожевiльна угодливопосмiхаючись.) Я нiчого, я нiчого. Я постою тут. Это мой сын. Онгимназист. Коля, проси прощения. Проси прощения. Колечка, синочек мойединственный! ВАРТОВИЙ. Да нельзя, я вам говорю. Ну, народ... ГIМНАЗИСТ. (В одчаю.) Мамо, iдiть додому!.. Не треба... МАТИ. (Злякано.) Коля, замолчи, замолчи! Вы, господа, то есть товарищи!Не слушайте его, не слушайте. Он участвовал в любительских спектаклях ипотому говорит по-малороссийски. СIНIЦИН. (На порозi.) Ну, что ж следующiй? Что здесь? ВАРТОВИЙ. Да вот, эту женщину сюда пустили опять. МАТИ. (Кидаючись до Сiнiцина, хоче схопить його руки.) Не слушайте, неслушайте! Он только в любительских спектаклях. Это мой Коля. Он невиноват. Колечка, проси прощения. Коля, не стой так непочтительно! Онбоится, он только боится... ГIМНАЗИСТ. Ах, мамо! МАТИ. Коля, молчи! Молчи, Колечка! Они тебя отпустят. Ты здесь ничего,только в спектаклях, вы ж его опустите, правда? ГIМНАЗИСТ. Нехай розстрiлюють! Я їх не боюсь. Хай живе вiльнасамостiйна Укр... МАТИ. (Люто кидаючись до його.) Мовчи, тобi кажу! Сказився ти?! Що тиробиш?! Господа, он так, он... СIНIЦИН. Э, к чорту там! Свободен, двух провожатих. Следующаго. МАТИ. (Радiсно.) Свободен?! Колечка, чуєш: свободен! Спасибо, ой,спасибо ж вам! Хай вас Бог... СIНIЦИН. (Злiсно до вартового.) Випровадить их и следующаго! ВАРТОВИЙ. (До матерi i гiмназиста.) Ну, уходите! Скореє! (В одчиненiдверi.) Двух провожатых, свободен. Следующаго. МАТИ. (Ведучи за руку сина.) Спасибо, товарищи, спасибо! Идем, Колечка,идем! (Виходить.) Скорее, скорее, Колечка. 1-й КРАСНОГВ. Еге, "идьом. Колечка". Iди, iди, там тобi покажуть"свободен". 2-й КРАСНОГВ. А, видно заядлый хохленок. Самостийна Украина. Вот,увидит он самостийну. 1-й КРАСНОГВ. (Регоче навмисно грубим голосом, перекривляє гiмназиста.)"Хай живе вiльна, самостiйна Україна". I вигадали ж, буржуї проклятi.Поддєлуються под мужицький разговор i думають, що то комусь iнтересно. ВАРТОВИЙ. (У дверi до передпокою.) Ну, что ж там опять, черт бы вас...Что там? Скореє! Входить залiзнодорожник, молодий, лице блiде, з жахом в очах. ВАРТОВИЙ. Сюда. (Проводить до других дверей.) 2-й КРАСНОГВ. Вильный козак, должно быть. Надворi вибух залпу. Красногвардейцi дивляться в вiкно. 1-й КРАСНОГВ. О! офицер уже "свободен". Тiльки одною ногою подригує, якжаба. Так його за ноги, до купи. Прикладом би ще по головi, а то, сука, щеоживе. 2-й КРАСНОГВ. Пущай оживает, их в общую яму всех... Одну уже зарыли,душ сорок. Некоторые еще дышали. 1-й КРАСНОГВ. Та ну? Дышали? 2-й КРАСНОГВ. Один дуже стонал. Ничего, всех засыпали. ВАРТОВИЙ. А один, сукин сын, хитрый, притворился мертвым. Его, значит,хотели оттянуть в сторонку. А он, это, как вскочит, весь в крови, морды невидно, побили прикладами. Да как кинется до наших, да зубами. Впился, какбешеная собака, оторвать нельзя. Его бьют винтовками, а он уже без памятивпился зубами и висит. Так, подлец, и помер. Кусок тела вырвал. 1-й КРАСНОГВ. От проклята душа! Оттак вони нашого брата повсiгда.Помiра, а таки вирве в тебе шматок тiла. СIНIЦИН. (Виходить, за ним залiзнодорожник.) Свободен. Больше неводить. На два часа перерыв. ВАРТОВИЙ. Свободен без провожатых? СIНIЦИН. Без. (Виходить в дверi до передпокою.) ЗАЛIЗНОДОРОЖН. (З тим же переляканим лицем за ним.) ВАРТОВИЙ. Ну, свободны и вы, товарищи. 1-й КРАСНОГВ. Ну, только, ми тоже без провожатых. (Смiється й бере своюрушницю.) 2-й КРАСНОГВ. (Також бере.) Ох, да и спать же буду! Устал, как пес. Триночи ни на минуту не спал. 1-й КРАСНОГВ. Я з неделю вже не сплю. Та й ще не спав би з неделю, абипередушить усiх буржуїв. Вичистить до ноги, щоб i духу їхнього не пахло.Чисто всiх, з дiтьми, з жiнками... 2-й КРАСНОГВ. Чтоб и на расплод не осталось? (Поглядають на Софiю.) 1-й КРАСНОГВ. Атож! А тих українцiв дак не то що розстрiлювать, апросто живими всiх у яму й засипать. От вам самостiйна Україна, от тепероддiляйтесь од Росiї. Верно! Другого способу на їх нема. Надворi залп. Жiночий приглушений крик. Всi кидаються до вiкна. Софiятакож. 1-й КРАСНОГВ. Ага, самостiйного гiмназистика "ослободили". А та, а тащо виробляє! ВАРТОВИЙ. Помешалась... Поет, смеется. Ах, ти... вишь беда какая вышла.Бедная! 1-й КРАСНОГВ. Та й її слiд би тоже... Що їх жалiть? Вони нас жалiли? Отнехай тепер самi покуштують. Усiх вирiзать, проклятих! 2-й КРАСНОГВ. Дда-а... Тронулась умом. Надо было отпустить малаго. 1-й КРАСНОГВ. Куда пустить?! Кого? Варняка чортзна-що. З тих малихповиростають великi, то вони нам покажуть. Ходiм лучче! (Виходять.) Вартовий i 2-й красногвардеєць iдуть за ним. СОФIЯ. (Сама. Дивиться у вiкно. Потiм непокiйно ходить по хатi. Хочейти до дверей у передпокiй, але роздумує i рiшуче сiдає чекать. Надворiчується знов залп. Софiя схоплюється, хоче бiгти до вiкна, але зупиняєтьсяй сiдає.) ГРIНБЕРГ. (Входить задиханий, але оживлений, в пiдняттю, простягаобидвi руки Софiї, швидко пiдходить до неї.) Ради Бога, извините, товарищ,что задержал вас. Невозможно было вырваться. Здравствуйте, дорогая! Спобедой, с торжеством пролетарского дела! СОФIЯ. (Вiтається.) Я до вас у важнiй справi. Я не хотiла вам потелефону... ГРIНБЕРГ. Ну да, ну да... Конечно. Ну? Что? А? Жарко было ночью А? Акак они, мерзавцы, удирали! А? Это было прямо таки великолепн. Мы их били,как куропаток. Да ведь банды хулиганов, жуликов. Ну, вы н-оченьволновались ночью? Ваш дом не пострадал? Я думал о вас и, представьте,делал все, что мог, чтоб снаряды не летели в вашу сторону. Я даже... СОФIЯ. (Нетерпляче.) Я дуже дякую вам, але я хочу попрохати вас... ГРIНБЕРГ. Знаете что, товарищ: говорите по русски, ей-Богу, теперькак-то не до этого. Вы меня извините, но момент слишком важный иторжественный, что ли, чтоб... СОФIЯ. (Рiзко.) Хорошо. Я буду говорить так, как вам хочется. ГРIНБЕРГ. Не так, как мне хочется, а... СОФIЯ. Дело в том, что ночью при мне на квартире красногвардейцыарестовали моего отца и брата. Они находятся здесь, в этом штабе. Их хотятрасстрелять. ГРIНБЕРГ. Вашего отца и брата? За что? Ведь они, вы говорили, рабочие. СОФIЯ. Да, но они украинцы. Вiльнi козаки. ГРIНБЕРГ. Вильные козаки? Гм! Они здесь? СОФIЯ. Да. Я насилу упросила подождать с казнью до вашего прихода. ГРIНБЕРГ. (Стурбовано.) То есть как? В каком смысле? СОФIЯ. Я сподiваюсь, що ви їх визволите. ГРIНБЕРГ. Ах, товарищ, да оставьте вы хоть в эту минуту вашеукраинофильство. И как вы, право... СОФIЯ. (Тихо, зцiпивши зуби.) Я ошиблась. Я надеюсь на вашу помощь. ГРIНБЕРГ. В качестве кого они арестованы? СОФIЯ. В качестве врагов, конечно. Что за вопрос? ГРIНБЕРГ. (Рiзко.) Я понимаю. Но они кто: офицеры, солдаты, вольныеказаки, гайдамаки? СОФIЯ. Вольные казаки. Я ведь сказала вам. ГРIНБЕРГ. Вольные казаки? Так что ж я могу сделать? Я ничем не могупомочь. Мы издали приказ: всех "вильных" казаков расстреливать. Этозлейшие враги рабочих. Провокаторы, изменники, разбойники! Это негодяи,которых всех до одного... СОФIЯ. Товарищ, я говорю с вами о своем отце и брате! От огульнойхарактеристики вы могли бы воздержаться. ГРIНБЕРГ. Извиняюсь. Очень извиняюсь. Я понимаю ваше положение. И мнеочень-очень досадно, что именно вам я не могу помочь. Именно вам. Носогласитесь сами, товарищ, я иначе не могу. Почему освободить вашего отцаи брата и не освободить всех? Потому что они ваши родственники? У менясамого - брат контрреволюционер. Но если его поймают, я не буду старатьсяосвобождать его. Борьба. В социальной войне нет ни отца, ни матери, нибратьев. Братья - все социально угнетенные, враги - все угнетатели. Японимаю, вы как женщина... И потом стоящая далеко по своему социальномуположению от борющихся низших классов. СОФIЯ. Ах, причем здесь женщина, социальное положение? ГРIНБЕРГ. Да при том, что нужно иметь мужество в борьбе, товарищ. Инужно быть близким к борющимся, чтобы уметь ненавидеть и интересы ихставить выше родственных связей. Если бы вы были в наших рядах, вы даже неподумали бы о том, чтобы просить за двух... контрреволюционеров, хотя быони были родственниками. Но вы, конечно, в другом положении... И я,понятно, не могу быть в претензии. Наоборот, вы оказали нам такую услугу,которая... СОФIЯ. Во имя чего же я оказала ее, как вы думаете? ГРIНБЕРГ. Да, конечно, симпатии ваши... СОФIЯ. Перестанем об этом. Значит, вы решительно отказываетесь помочьмне? ГРIНБЕРГ. Я не могу этого сделать, товарищ, поймите вы это. Я нарушусвой долг, совершу подлость, измену. Ведь я просто не имею физическойвозможности выпустить их. Товарищи не дадут все равно, я должен обманутьих, солгать. Поймите, что вы требуете невозможнаго. СОФIЯ. Значит, их расстреляют? Так, как тех? (Хитає головою на вiкно.) ГРIНБЕРГ. Я не знаю, за что их арестовали; может быть, выяснится... Ноя лично... СОФIЯ. Хорошо. Довольно. Я понимаю, что вы не можете. ГРIНБЕРГ, Но уверяю вас, что не могу. Напрасно вы... СОФIЯ. Да верю я! Что же мне делать, Господи?! Ведь не могу я, поймите,не могу я... ГРIНБЕРГ. Я вас понимаю, я понимаю. Но бывают такия положения, когда... Входять Гликерiя Хвед i Христя. Гликерiя Хвед в темнiй великiй хустцi,в пальто, Христя в чепурненькiй шапочцi. ГРIНБЕРГ. Куда? Куда? Кто такие? Зачем? СОФIЯ. Это ко мне. Мать и сестра. ХРИСТЯ. (До Грiнберга схвильовано.) Нам сказали, что вы приехали, - мыпришли... Вы, вероятно, от сестры знаете... Мы вас умоляем. ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Падає навколюшки перед Грiнбергом.) Господин,помилуйте, зжальтеся, кормильцi ж вони нашi. ГРIНБЕРГ. Товарищ!.. Сударыня, что вы, что вы! Встаньте. (Хоче пiднять,але Гликерiя Хведоровна хапає його за ноги, благаючи "Помилуйте! Невстану".) Позвольте, сударыня... (До Христi.) Да помогите же, подымите... ХРИСТЯ. Мы вас умоляем. Спасите их. ГРIНБЕРГ. (До Софiї.) Товарищ, да поднимите же вашу мать, что же этотакое? СОФIЯ. (Мовчки, тiсно стуливши губи, хмарно дивиться вбiк.) ГРIНБЕРГ. Сударыня, встаньте, я вас прошу. Поймите же, что я не могутак... О, Господи! Но не могу же я, я права не имею. ХРИСТЯ. Мы вас умоляем, вы можете. ГРIНБЕРГ. А, черт возьми! (Одсувається од Гликерiї Хведоровни, вонаповзе за ним. Тодi вiн рiшуче, сердито повертається й виходить в дверi допередпокою.) ХРИСТЯ. (Пiдводить Гликерiю Хведоровну.) Встаньте, мамо... Встаньте,годi. Буде з нас... Навалялись в ногах Софiїних приятелiв... (До Софiї.)О, сестро, Бог тобi цього не простить! Невинно дивишся? А хто ж з оцимсамим шепотiвся учора та щось йому передавав? Га? Хто успiху їм бажав?А-а, чула я вчора, та не знала, що то за успiх, а то б... Ага? А хто зотим паршивцем Тихоном наслав на тата й Марка большевикiв учора? Не ти?Проклята! Приїхала? Продала всiх нас i втекла сюди, сидиш... ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)