 |
|
Гендерні стереотипи
ПСИХОЛОГІЯ ГЕНДЕРУ
У дослідженнях гендеру як евристичного поняття можна виділити кілька тенденцій. Спочатку гендер розумівся як різниця між чоловіками і жінками за психофізіологічною статтю. Гендер у соціології зводився, практично, до соціального розподілу функцій, зумовлених психологічною специфікою особистості, тобто, соціологічне конструювання терміну пов’язувалося з розподілом праці чоловіків та жінок.
У науковий обіг поняття „гендеру” було впроваджено для розрізнення понять біологічної статі людини, її культурного і соціального конструктів. Нове поняття мало сприяти подоланню традиційного (есенціоналістського) наукового погляду, який би пояснював всі соціокультурні відмінності між статями, особливостями їхньої біологічної природи. У дослівному перекладі з англійської мови гендер тлумачиться як „рід” у лінгвістичному значенні слова.
Вважається, що вперше термін „гендер” був уведений у науковий обіг американським психоаналітиком Робертом Столлером у праці „Стать і гендер: про розвиток мужності та жіночності” (1968). „Гендер” він розглядав як поняття, що виражає психологічні, соціальні, культурні особливості, не зумовлені біологічною статю. Таке змістовне наповнення цього терміна дозволяло необов’язково пов’язувати буття жінки із „жіночністю”, а буття чоловіка з „мужньою” поведінкою. Такий підхід започаткував новий напрям соціальних досліджень – гендерний. Тепер цей термін вживається в різних значеннях, але понятійне поле його ще не до кінця окреслене, а під гендерним підходом розуміють:
ü окрему гендерну теорію, яка вивчає родину та соціальні стосунки статей;
ü універсальну концепцію патріархату як системи панування в суспільстві;
ü загально методологічний підхід, що розглядає стосунки статей як відношення влади.
З розвитком наукових досліджень стало зрозуміло, що з біологічної точки зору між чоловіками і жінками набагато більше схожості, ніж відмінностей. Багато дослідників вважає, що єдина значуща біологічна відмінність між жінками і чоловіками полягає в їх ролі у відтворенні потомства. Нині такі „типові” відмінності статей, як високий зріст, більша вага, мускульна маса і фізична сила чоловіків досить непостійні й набагато менше пов’язані зі статтю, аніж думали раніше.
За останні десятиріччя в Україні з’явилась нова сфера наукового знання, яка повільно, проте неухильно заявляє про своє існування – „гендерні студії”. Незважаючи на те, що на Заході ця тематика сьогодні привертає доволі велику увагу, ми не знайдемо в українських словниках ні значення слова „гендер”, ні тих коннотацій, які його супроводжують. „Гендерні студії” (Gender Studies) входять у науковий обіг у західно-європейських країнах, США і Канаді на початку 80-х років. Ще в 60-ті роки поняття „гендер” в тому значенні, як воно використовується сьогодні – співвідношення людей різної статі або соціальний конструкт статі, - було абсолютно невідоме і вживалось для описання лише граматичної категорії. Вживання цього терміну поза межами граматики (не як слово „рід”) вважалось абсурдом.
Англомовні журнали з філософії, соціології, культурології 90-х років демонструють, що це поняття не лише увійшло в сферу гуманітарного знання, але й стало постійною темою в багатьох європейських країнах. Великий інтерес, який сьогодні відчувається до гендеру як поняття, що відкриває нові теоретичні та пізнавальні перспективи, свідчить, що в останні два десятиріччя відбулось не лише переосмислення проблеми стосунків статей, але й про те, що стосунки статей лише тепер стали сприймати як форму соціальної організації. Аналогічні процеси відбувались наприкінці XVIII ст., коли значно розширились значення таких понять як культура, клас, демократія.
Англійським відповідником слова „стать” є „sex”. Традиційно поняття статі використовувалось для визначення морфологічних та фізіологічних відмінностей. Проте в 70-ті роки з’являються окремі роботи з соціології і культурної антропології, які пропонують розрізняти поняття „sex” і „gender”. Автори цих робіт засновувалися на тому, що окрім біологічних відмінностей між чоловіками і жінками існує поділ на соціальні ролі, форми діяльності, відмінності у поведінці, ментальних, емоційних характеристиках. Запровадження нового поняття було спричинене необхідністю подолання концепцій, що розглядали різні статеві риси і ролі як вияв „природних” властивостей. Культурна антропологія переконливо довела: те, що в одному суспільстві кваліфікується як жіноча ознака, в іншому може вважатись суто чоловічою рисою. Таким чином, статеву (чи, точніше, гендерну) роль припинили розглядати як вияв заздалегідь заданої природи, а вважали системою очікувань адекватної поведінки, при цьому гендер розглядався не як природна стать, а як „соціально-культурний конструкт”. З цієї точки зору деякі характеристики жінок, наприклад, емоційність, схильність до самопожертви, орієнтованість на сім’ю і дітей, поставали не природними властивостями, а характеристиками, сформованими певним типом суспільства. Таким чином, виявилось, що поняття „жіночість” і „мужність” зумовлені культурним середовищем.
Однією з перших робіт, яка звернула увагу на існування системи стать-гендер була робота Гейл Рабін (Rubin) „Обмін жінками” (1947). Використовуючи методи психоаналізу та структурної антропології, вона дослідила символічне значення факту обміну жінок в архаїчних суспільствах, прийшовши до висновку, що саме обмін жінок між племенами відтворює чоловічу владу і структури ідентичності, які відносять жінок виключно до сімейної сфери і оцінюють їх як біологічний фактор. Це породжує статево-гендерну систему як набір угод, через які суспільство трансформує біологічну сексуальність в продукт людської активності. Іншими словами, гендерна система, яка конструює дві статі як відмінні, нерівні і взаємодоповнюючі, фактично є системою влади і домінування, метою якої є концентрація матеріального і символічного капіталу в руках батьків.
Теорія З.Фрейда була однією з тих концепцій, яка глибоко вплинула на розвиток наукових поглядів щодо жінки у XX ст. З.Фрейд вважав, що особа жінки визначається самим фактом відмінності її анатомічної будови від чоловіка. „Анатомія – це доля”, - стверджував Фрейд услід за Наполеоном. Так, у психоаналізі З.Фрейда, формування маскулінності/фемінності є результатом вирішення Едіпового комплексу та комплексу Електри, в результаті якого відбувається ідентифікація дитини з батьком своєї статі. На думку психоаналітиків, досвід, який набувають хлопчики та дівчата в сім’ї визначається їх вродженими біологічними потребами. Як вважав Фрейд, саме відмінність жіночого тіла від чоловічого формує у жінки дві специфічні особливості – кастраційний комплекс і заздрість до чоловічих геніталій. Ці комплекси визначають три можливі лінії розвитку жіночої психіки:
- одна веде до придушення сексуальних імпульсів, а отже, до неврозів;
- друга – до модифікації характеру під чоловічі зразки, для якої характерні чоловікоподібне прагнення до творчої діяльності, сильні соціальні інтереси, активність;
- третя – до нормальної жіночності, під якою Фрейд розумів прагнення реалізувати бажання володіти чоловіком через заміжжя і народження сина.
Традиційний психоаналіз визнає, що чоловічі та жіночі моделі особистості діаметрально протилежні за своїми якостями і, якщо для типово чоловічої поведінки характерні активність, агресивність, рішучість, прагнення до боротьби та досягнень, здатність до творчої діяльності тощо, то для жіночої – пасивність, нерішучість, залежна поведінка, конформність, відсутність логічного мислення та прагнення до досягнень, а також більша емоційність та соціальна врівноваженість. З.Фрейд вважав, що особистість тоді розвивається гармонійно, повноцінно, коли вона наслідує описані вище моделі, і коли не порушується її статева ідентифікація.
Очевидно, що погляди З.Фрейда на жінку базуються на думці про її біологічну неповноцінність, з якої він виводить механізм формування психічних якостей жінки – заздрість до чоловіка. Дія цього механізму організовує внутрішні психічні процеси таким чином, що для жінки можливі лише три шляхи – істерія, чоловікоподібність і нормальна „жіночність”, у якій інтереси жінки обмежуються вузьким колом спальні, дитячої і кухні.
З.Фрейд будував свою концепцію на основі практики – його пацієнтками були жінки середнього класу, які дійсно зазнавали психічних стресів внаслідок пригноблюваного та безправного положення в сім’ї.
Інтерпретація і критика теорії Фрейда розглядалась з різних позицій, у тому числі в рамках психоаналізу. На наш погляд ця теорія є некоректною і надто забіологізованою, так як у ній повністю нівелюється значення соціуму, як такого, що в рівній мірі впливає на формування тендерної поведінки особистості.
В аналітичній психології К.Г.Юнга жіноче та чоловіче має дві форми існування: надособистісну та персональну. К.Г.Юнг писав, що “колективне несвідоме ідентичне у всіх людей та утворює тим самим загальну основу душевного життя кожного, будучи за природою надособистісним”. Архетипи Аніми та Анімуса, що являють собою надособистісну форму існування чоловіків та жінок, «…самі по собі порожні та чисто формальні…» Аніма та архетип матері пов’язані з жіночим об’ємом, Аніма – жіночий праобраз, фемінна частка особистості. На початку життя Аніма та архетип Матері зливаються, що залишає відбиток на усе життя, особливо для чоловіків. Пізніше, у дорослого чоловіка «… Аніма розкривається переважно в проекціях на протилежну стать, відносини, з якою стають магічно ускладненими. До 35 років чоловіки можуть переживати повну втрату Аніми. На цій стадії для чоловіка важливо бути чоловіком. Юнаку, що дорослішає, важливо звільнитися від Аніми своєї матері. Тому що Аніма повністю полярна чоловічому Его, вона виражає полярні бажання, ідеї, використовує протилежні форми переживань та мислення. Жіночий початок, риси Аніми у чоловіка витискуються та проектуються на жіночі образи. Жінка ж назавжди залишається під впливом Аніми. В жіночій психіці чоловічий початок представлений архетипом Анімуса. Якщо жіноча природа емоційна, то Анімус втілює інтелект. Юнг в своїх роботах підкреслює, що повна втрата Аніми призводить до послаблення життєвих сил, появи стереотипності, тупості, однобокості, неакуратності.
На наш погляд, положення теорії визначають можливість існування в нормі лише двох типів гендерної ролі, оскільки процес її формування детермінується Жіночим та Чоловічим архетипами колективного несвідомого, ідентичного для всіх, тобто є запрограмованою. Біологічні задатки та соціальне оточення не визнаються як такі, що корегують гендерну роль особистості, що на нашу думку є не коректним. Однак, на наш погляд, при визначенні механізму формування гендеру необхідно враховувати надособистісний рівень, а саме колективне несвідоме, оскільки він несе у собі компонент культури та традицій даного суспільства, без якого картина формування жіночого та чоловічого в особистості буде не повною.
У теоріях зв’язків з об’єктом авториголовну увагу приділяють зв’язкам дитини з матір’ю та іншими значущими фігурами раннього дитинства. Останні стають базою для розвитку дитини, при цьому, особливості, які характеризують зв’язки дитини з оточенням є основою для більш пізніх інтерперсональніх зв’язків особистості. У даній теорії основою є внутрішні образи матері та батька; крім того, феномен гендеру є характерологічною особливістю, що формується в зв’язку з особливостями его-об’єктних зв’язків: це або оральна залежність, або симбіотична прив’язаність тощо. Внутрішній об’єкт може бути різним у своїх проявах, а саме – в залежності від того, який цей об’єкт, виникають специфічні характеристики “Я”: м’якість, доброта, невпевненість тощо. В теоріях зв’язків з об’єктом, лібідо спрямоване на об’єкт, (первинними лібідозними об’єктами є батько та мати), але не з метою редукції напруження, як у Фрейда, а для встановлення зв’язків з іншими. Важливим процесом у розвитку особистості є процес інтеріоризації, за допомогою якого особистість може прийняти риси та функції значущих осіб.
На нашу думку, теорія зв’язків з об’єктом розкриває формування гендерної ролі особистості на початкових стадіях її розвитку, однак не розглядає її динаміку та можливі зміни, в процесі функціонування в суспільстві. Причину цього, ми вбачаємо в неповній, незавершеній схемі рівнів формування та функціонування тендерної ролі особистості даної теорії.
У трансперсональній концепції гендер виходить за межі особистості. Тут одним з перших енергетичних поділів світу на більш об’єктному рівні є поділ на Чоловічий та Жіночий початок світу. Тому принцип існування чоловічого та жіночого повинен пронизувати все, що стосується людини. Тому чоловіче та жіноче – це не лише особистісні утворення, але й, передусім, певні надособистісні енергетичні процеси. В пубертатному віці в чоловікові та в жінці відкривається відповідно чоловічий або жіночий об’єм.
С.Гроф у своєму перинатальному підходівиділяє нову площину формування гендеру, він говорить про його формування ще до народження дитини. Підхід С.Грофа базується на розгляді перинатальної динаміки обґрунтуванням концепції базових перинатальних матриць (БПМ). Формування гендеру відбувається в процесі проходження дитиною базових перинатальних матриць.
Такий підхід не розглядає, а ні біологічних задатків, а ні соціального оточення, як необхідних умов для її формування.
Біологічна концепція представлена роботами Лайонел Тайгер і Робін Фокс, які стверджували, що людські істоти не є продуктом культури, і тому будували свої висновки на основі вивчення приматів, оскільки вони нібито схожі з людиною, але не випробовують на собі впливу соціокультурних чинників. Л.Тайгер і Р.Фокс вважали, що домінування осіб чоловічого роду біологічно детерміноване (закладено в спеціальних біологічних програмах – біограмах) і характерне для всіх тварин, у тому числі і людини. Влада в будь-якому суспільстві належить чоловікам тому, що це обумовлено самою природою. Але людина як соціальна істота не зводиться до біології, тому даний напрям бачиться нам недоцільним для використання.
Інший послідовник даного напрямку, представник соціобіологічної концепції – соціобіолог Едуард Уілсон, „розвиваючи” теорію Ч.Дарвіна, стверджував, що предметом природного відбору є не тільки фізичні, а й поведінкові характеристики. Він постійно проводив паралелі та вишукував аналогії між тваринами та людьми, повністю виключаючи при цьому вплив культури на людину. Ще один представник цієї школи, Девід Береш, пояснював відмінності в чоловічій і жіночій поведінці тим, що кожна біологічна істота використовує різні способи для збільшення своїх шансів на виживання і відтворення. Саме це визначає різні соціальні ролі жінок і чоловіків. Так, „особам чоловічої статі вигідно бути агресивними, гарячими, непостійними і нерозбірливими. Жінкам вигідніше бути сором’язливими, стримуватися, поки вони не зможуть знайти чоловіка з відповідним генотипом”. Д.Береш навіть пояснював згвалтування як природне слідство природної чоловічої агресивності. Його твердження не витримують ніякої критики. Якщо звернутися слідом за ним до світу тварин, то можна побачити, що навіть серед „найагресивніших” видів не практикується „зґвалтування” самки самцем.
В.А.Геодакян запропонував еволюційну теорію статей, згідно якій диференціація статей є результатом спеціалізації живих істот за двома головними аспектами еволюції: збереження та зміна генетичної інформації. Адаптивні, слідкуючи системи, що еволюціонують у мінливому середовищі, диференціюються на дві підсистеми з консервативною та оперативною спеціалізацією, останнє підвищує стійкість систем. Згідно цієї концепції жіночий початок є стабілізуючим, а чоловічий – мінливим, підданим еволюції. Дана теорія трактує й психологічну різницю статей: згідно В.А.Геодакяну, факт наслідування чоловіком маскулінної, а жінкою – фемінної форм поведінки закладений в еволюційному розвитку тобто в філогенезі всього живого і є необхідним для виживання. Він вважає, що генетична структура жінок влаштована так, щоб накопичувати, зберігати і передавати інформацію майбутнім поколінням. На відміну від цього, генетична і психічна структура чоловіків пристосована до пошуку і збору нової інформації. Висновок: чоловіки – це творці, а жінки – консерватори (у хорошому, як вважає Геодакян, значенні слова). Із цих інформаційно-біологічних міркувань автор робить висновки щодо політичної діяльності жінок, вважаючи, що їм не слід прагнути зраджувати своє „природне призначення”.
Еволюційна теорія В.А.Геодакяна нівелює значення соціального середовища, що на наш погляд являється недоліком даної концепції, оскільки людина є істота біосоціальна, і неможливо її розглядати поза її природного оточення – суспільства. Ця ідея дає обґрунтування наявності розбіжностей у поведінкових реакціях та їх стійкості між чоловіками та жінками.
Теорії соціального научіння та когнітивного розвиткустверджують, що провідними в розвитку гендерної поведінки є батьківські моделі, які дитина намагається наслідувати, а також підкріплення поведінки яке використовують батьки (позитивне – за поведінку, що відповідає статі, негативне – за невідповідну). Головним принципом научіння є диференціація статевих ролей шляхом спостереження, заохочення, покарання, шляхом прямого або непрямого впливу. В статевій соціалізації дитини, крім позитивного та негативного підкріплення, важливу роль відіграє й пізнавальна інформація, яку дитина отримує від дорослого, а також розуміння нею власної статевої приналежності.
Теорія соціального научіння та когнітивного розвитку, на нашу думку, розкриває технологію формування гендеру. При проведенні нашого дослідження ця теорія була взята за методологічну основу. Однак, дана теорія не приділяє уваги вродженим якостям людини, які рівнозначно з набутими – соціальними, впливають на його формування, що, на нашу думку, є недоліком теорії соціального научіння та когнітивного розвитку.
Теорія генезису маскулінності в концепції науково-дослідного проекту АН СРСР “Соціально-психологічні проблеми соціалізації та засвоєння статевих ролей”визначає, що в людині біологічно закладена фемінність. Згідно цієї теорії усі люди народжуються фемінними, але в процесі розвитку особистості суспільство примушує хлопчиків відмовитись від фемінності, жорстко контролює виконання чоловічих ролей для хлопчиків, що призводить до відмови від фемінності. При цьому, чоловіча ідентичність, в зв’язку з відсутністю чітких чоловічих нормативів, будується на негативному підґрунті: не можна бути схожим на жінку. Стимуляція маскулінності з боку дорослих також є негативною: не схвалювання “чоловічих” проявів, а покарання за “не чоловічі”. Від дитини вимагають робити щось таке “чоловіче”, що не є чітко визначеним. При цьому засобами виховання маскулінності у хлопчиків є погрози та покарання близьких людей. У зв’язку з цим у дитини виникає тривога, що часто проявляється у зусиллях бути надмірно маскулінним, та панічному страху зробити щось “жіноче”. В результаті маскулінна ідентичність формується передусім як результат ототожнення себе з якоюсь статусною позицією, або соціальним міфом “яким повинен бути чоловік”. Створена таким чином статева ідентичність є дифузною, легко вразливою та одночасно дуже ригідною.
Серед інших теорій статі, теорія генезису маскулінності розглядає процес формування гендеру як такий, що відбувається як на біологічному, так і на соціальному рівні. Ми дотримувалися цієї ж ідеї. Однак, в даній теорії первинною визначається фемінність, тобто біологічний рівень у структурі має лише вона. Маскулінність, згідно теорії, формується в процесі спілкування з соціумом, що говорить про її формування лише на соціальному рівні. На наш погляд, така позиція не є правомірною, оскільки в теорії не визначено різницю між маскулінним та фемінним елементами тендерної поведінки особистості, тобто рівні їх формування та організації мають бути єдиними. Тому в нашому дослідженні фемінний та маскулінний елементи визнаються як рівноцінні компоненти.
Представники нової психології статівважають, що головну роль у формуванні психічної статі та статевих ролей відіграють соціальні очікування суспільства, які виникають відповідно до конкретної соціально-культурної матриці і знаходять своє відображення в процесі виховання. Дж. Стоккард та М. Джонсон, спираючись на основні положення теорії соціального очікування суспільства, висувають важливе твердження про те, що стать біологічна (хромосомна та гормональна), тобто стать вроджена може лише допомогти людині визначити потенційну поведінку, а головною, при формуванні статевої самосвідомості, є стать психологічна, соціальна, яка засвоюється протягом життя та на формування якої великою мірою впливають расові, класові, етнічні варіації статевих ролей та відповідні до них соціальні очікування.
Ми дотримуємося основних положень нової психології статі, в яких відмічено вплив культурно-історичного фактора на формування гендерної ролі. Однак, на нашу думку сучасні теорії визнають соціальний фактор як головний, а біологічний залишається поза увагою дослідників.
Традиційна європейська філософія завжди обстоювала диференціацію й зіставлення чоловічого начала як первинного і духовного тілесному і вторинному жіночому началу. Ф.Енгельс у своїй праці „Походження сім’ї, приватної власності і держави”, де він розглядає історію і соціально-економічні основи дискримінації жінок з позицій класового аналізу. Ця робота широко використовується сучасними феміністками, особливо соціалістичної і марксистської орієнтації. Енгельс пояснює походження та існування дискримінації жінок тим, що в руках чоловіків сконцентрована власність, причому ця власність є основою придушення не лише жінок, але й чоловіків, які її не мають. Дискримінація жінок представляється як окремий випадок придушення людини в антагоністичному класовому суспільстві, а способом її подолання може бути тільки революція і встановлення соціалізму.
Ідея соціостатевої стратифікації суспільства, що міститься у дослідженні, так і залишилася в тіні. Ф.Енгельс йде від аналізу питання, чому саме в момент появи приватної власності розподіл праці за статевими ознаками набув такого вирішального значення. У ранній роботі К.Маркса і Ф.Енгельса „Німецька ідеологія” наведено положення, що „перший розподіл праці був між чоловіком і жінкою для виробництва дітей”. Він став історично першим актом у формуванні системи розподілу праці і становлення суспільства. Більш того, „разом з розподілом праці, ... що є притому ... нерівним розподілом праці і його продуктів; ... власність, ... первинна форма якої вже є в сім’ї, де дружина і діти – раби чоловіка. Рабство в сім’ї – правда, ще дуже примітивне і приховане – є перша власність, яка є розпорядженням чужою робочою силою. Втім, розподіл праці і приватна власність – тотожні вирази: в одному місці говориться по відношенню до діяльності те ж саме, що в іншому – по відношенню до продуктів діяльності”. Марксисти стверджували, що з ліквідацією приватної власності будуть ліквідовані не лише статева нерівність, а й гендерні ролі взагалі. Як видно, Маркс і Енгельс впритул наблизилися до проблеми гендерної ієрархії і стратифікації суспільства, але йдуть від її аналізу.
Більшість розглянутих нами теорій, незважаючи на всю їх дисциплінарну відмінність, схожі в одному – вони спираються на позиції біодетермінізму. Тобто, на основі факту біологічних відмінностей між жінками і чоловіками як природної даності усі подальші психологічні, соціологічні і навіть філософські теорії просто описують і апологізують (виправдовують) ці відмінності.
Сучасна гендерна теорія не намагається заперечити відмінності між чоловіками і жінками. Вона просто засвідчує, що сам факт відмінностей не такий важливий, як важлива їх соціокультурна оцінка й інтерпретація, а також побудова владної системи на основі цих відмінностей.
Вирішальну роль у появі принципово нової наукової парадигми в дослідженнях статі став фемінізм. Теорія гендеру знайшла подальшу розробку насамперед в жіночих та феміністичних студіях, проте на відміну від них, вона акцентувала увагу не на проблемах жінок, а на взаємовідношенні жінок і чоловіків у суспільстві. Гендерні студії стали тим відгалуженням феміністичної теорії, яке наголошувало, що неможливо адекватно зрозуміти становище жінки в суспільстві без аналізу і розуміння гендерних відношень. Поняття гендеру виявилось надзвичайно продуктивним не лише для теоретичних концепцій, але й для тих політичних теорій і практик, які виходили з необхідності зміни соціального становища жінок у суспільстві.
Психолог Рода Унгер у роботі „Про редифініцію понять стать і гендер” запропонувала застосовувати слово „стать” лише коли мова йде про специфічно біологічні аспекти людини і використовувати слово „гендер”, по відношенню до соціальних, культурних і психологічних аспектів. Таким чином, щоб описати співвідношення статей у суспільному значенні, довелось відмовитись від поняття розрізнення статей, яке базувалось на утвердженні біологічних особливостей, і насамперед тому, що таке розрізнення передбачало незмінність жіночих і чоловічих статевих ролей. Це не лише сприяло легітимізації патріархальної системи влади, але й розглядало її як природно дану. Розрізнення понять стать і гендер мало сприяти усуненню цього причинного зв’язку і вести до усвідомлення того, що поняття „жіночість” і „мужність” обумовлені багатоманітністю культурних значень.
Сучасна наука послідовно і продуктивно опрацьовує дане поняття як одне з найважливіших для аналізу чоловічої/жіночої поведінки. Зміст поняття „гендер” полягає, насамперед, в ідеї соціального моделювання чи конструювання статі. Соціальна стать конструюється соціальною практикою. У суспільстві виникає система норм поведінки, що передбачає виконання певних статевих ролей; відповідно, виникає жорсткий ряд уявлень про те, що є „чоловічим” та „жіночим” у даному суспільстві. Гендер – сукупність соціальних репрезентацій, а не закріплена природою даність; гендер – „культурна маска”, те, що ми думаємо про неї у межах наших соціокультурних уявлень. Більше того, стать і є лише гендером, тобто тим, що стало статтю в процесі її соціалізації. Не стать належить людині, а людина статі, а вона визначена владою і мовою.
У сучасному суспільстві все важче провести межу між біологічною зумовленістю статі та її соціальним моделюванням. „Сьогодні немає нічого менш надійного, ніж стать. Принцип невизначеності поширюється на статеві відносини, як і на відносини політичні й економічні”.
При всьому розмаїтті підходів і позицій стосовно визначення гендеру є сенс виділити дві концепції: теорію соціальної конструкції гендеру і теорію гендерної системи.
У логіці першого підходу (гендер як соціальний конструкт) називають три групи характеристик: біологічна стать, статево-рольові стереотипи, поширені в тому чи іншому суспільстві, і так званий „гендерний дисплей” – різноманіття виявів, пов’язаних з визначеними суспільством нормами чоловічої і жіночої дії та взаємодії. Поняття „гендерний дисплей” запроваджене І.Гоффманом і виражає безліч виявів культурних складових статі. Згідно з такою точкою зору, гендер постає як вимірювання соціальних відносин, вкорінене в даній культурі.
Поняття „гендерна система” включає різноманітні компоненти і по-різному визначається різними авторами, як ми вже мали змогу переконатися в цьому вище. Гендерна система є сукупністю відносин між статями (і в середині статей). Оскільки гендерна система передбачає гендерне вимірювання публічної і приватної сфери, співвідносить систему тендерної ієрархії з іншими соціальними ієрархіями і системами домінування, то в аналізі такого типу велика роль відводиться вивченню ролі соціальних інститутів, що реалізовують гендерні технології. Владні значення гендерних відносин багато в чому відкрилися через розвиток саме такого підходу. Так, Г.Рубін, наприклад, показує, що статево-гендерна система конструюється як набір домовленостей, якими суспільство трансформує біологічну сексуальність в продукт людської активності. А.Річ зазначає, що гендер є своєрідною системою, яка продукує відмінності і вписує ці відмінності у відносини влади і підпорядкування. Влада базується на розгалуженій системі відмінностей, статеві відмінності виявляються в цій системі генетично первинними. Саме на цій лінії диференціації помітно, як влада і суспільство загалом моделюють гендерне протистояння, перетворюючи так звані „несоціальні” відмінності в „соціальні”, стать/секс – у стать/гендер.
Отже, конструкція гендеру є одночасно і процесом уявлення, і продуктом уявлень людини – як про інших, так і про саму себе. У своїй теорії Д.Лорбер показує передумови і компоненти гендеру. Вони можуть бути розглянуті через етапи становлення гендеру як статусу і структури:
· стать (sex) як біологічна категорія – безпосередньо дане поєднання генів і гені талій, дородовий, підлітковий і дорослий гормональний набір;
· стать (sex) як соціальна категорія – призначення від народження, засноване на типі гені талій;
· статева (sex – gender) ідентичність – усвідомлення себе як представника даної статі, відчуття свого жіночого чи чоловічого тіла, усвідомлення своєї приналежності до статі в соціальному контексті;
· стать (gender) як процес – навчання, научіння, прийняття ролі, оволодіння поведінковими діями, вже засвоєними в якості відповідних певному тендерному статусу;
· стать (gender) як статус і структура – завершення оформлення гендерного статусу індивіда як частини суспільної структури приписаних відносин між статями, особливо структури панування і підпорядкування.
Особлива увага у гендерних дослідженнях приділялась технологіям формування гендера, научінню і засвоєнню гендерних норм, які багато в чому визначають моделі відносин в тому чи іншому суспільстві. Прагнення систематизувати і вибудувати наявні позиції за поняттям гендеру подано в дослідженнях О.Вороніної, Т.Кліменкової, М.Малишевої та ін. Узагальнений варіант західних підходів з даного питання представлений в моделі, запропонованій О.Вороніною. Вона виділяє: гендер як соціальну конструкцію; гендер як соціально-демографічну категорію; гендер як суб’єктивність; гендер як ідеологічний конструкт; гендер як мережу (network); гендер як технологію; гендер як культурну метафору.
У проблематиці „гендер як ідеологічний конструкт”, наприклад, представлена одна з феміністських ліній аналізу, що визначають гендер як інстанцію чоловічого домінування. Вона організує сексуальність через владну систему, де можливості контролю належать чоловікам.
Гендер як культурна метафора осмислюється в філософії постмодернізму під впливом теорії деконструкції Жака Дерріди і є ще одним досить продуктивним аспектом аналізу предмету. Термін „деконструкція” означає процес розгадування метафор, викриття їх прихованої логіки, яка зазвичай існує у вигляді бінарних опозицій (культура-природа, суб’єкт – об’єкт, чоловік-жінка). Принциповою позицією Ж.Дерріди, на відміну від структуралізму Леві-Строса, який виходив із констатації цих бінарних опозицій, є теза, що не існує чистих розрізнень без домінації, що в такій опозиції одна сторона завжди підпорядкована іншій. Сенс операції реконструкції полягає у викритті того чи іншого поняття як ідеологічно сконструйованого, а не простого відображення реальності. Цей аспект більшою мірою виражає культурно-символічну природу гендеру. Наявний культурно-символічний гендерний ряд передбачає наявність ціннісних орієнтацій і установок, сформульованих таким чином, що все, що визначається як чоловіче чи ототожнюється з ним вважається позитивним, значимим і домінуючим, а те, що визначається як „жіноче” – негативним, вторинним і субординованим. Проникнення чоловічого і жіночого як онтологічних начал в систему інших базових категорій трансформує і їхнє власне, спочатку природно-біологічне значення. Стать стає культурною метафорою, а ця метафора здатна виконувати функцію не лише опису, а й оформлення соціальної реальності. Це виявляється не лише в тому, що чоловік і чоловічі предикати є домінуючими в суспільстві, але й в тому, що чисельні феномени й поняття не пов’язані зі статтю, визначаються саме через цей культурно-символічний ряд, створюючи ієрархію всередині вже цих – нестатевих пар понять. При цьому багато явищ і понять приймають гендерне забарвлення. Дана лінія аналізу розвивається в основному французькою постструктуралістською традицією (Л.Іррігарей, Х.Сіксу, Ю.Крістєва), де вельми помітний вплив ідей Ж.Дерріда. Проте насправді їх об’єднують швидше теми дослідження (мова, влада, поняття „жінка”), ніж єдина методологічна платформа. У дещо іншій термінології ця ж лінія аналізу гендеру розгорнена в аспекті вивчення статевого символізму.
У статевому символізмі більшості культур „чоловіче” ототожнюється з духом, Логосом, культурою, активністю, силою, раціональністю, світлом, наповненістю, формою і т. д. „Жіноче” – з матерією, хаосом, природою, пасивністю, слабкістю, емоційністю, пітьмою, порожнечею, безформністю. У європейській традиції патріархату ці ряди розглядаються не тільки як дихотомічні, але й як ієрархічно підпорядковані. Статевий символізм, хоч і у достатньо опосередкованій, розчиненій формі, але також відображає владні складові гендерної диференціації суспільства, що перекликається з актуальними концепціями символічної влади. Загалом, слід зазначити, що аналіз гендерних відносин є, по суті, аналізом співвідношення влади статей в економічній, соціальній, політичній сферах життєдіяльності.
Проте постмодерністський вихід за межі ессенціаліського погляду на існування єдиної специфічної „сутності” жінки або чоловіка призвів до проблематичності самого поділу на стать і гендер. Ця проблема була гостро поставлена в межах чорного фемінізму. Жінки і чоловіки належать до різних рас, етнічних груп, соціальних класів: про який одиничний суб’єкт можна говорити в такому випадку, яку групу жінок чи чоловіків можна вважати представниками категорії. Ця проблема розглядається у праці „Незручність статі” (Gender Trouble) Джудіт Баталер. Виходячи з ідей „історії сексуальності” Мішеля Фуко, де він показав, що тіло, яке традиційно розглядалось як „природне” має свою історію, тобто, наше розуміння жіночого/чоловічого тіла з самого початку опосередковане культурою і соціумом, вона наводить аргументи, які унеможливлюють поділ не гендер і стать, оскільки саме тіло розуміється як соціальна конструкція. Це приводить до парадоксальних висновків: якщо не існує ніякої „природної” міжстатевої границі, то й тілесні ознаки повинні сприйматись як визначальні ознаки в межах культури. Тобто, якщо поділ на „жіноче” і „чоловіче” може бути зрозумілим як культурна конструкція, то не існує біологічної детермінації нашої тілесності взагалі. „конструктивізм” Дж.Батлер викликав критику з боку багатьох дослідників. „Якщо я не маю статі, чому я боюсь ходити одна вночі?” – мала назву одна зі статей, де містилась критика Батлер. Подальша дискусія показала, що проблема суперечності між „біологічним детермінізмом” і „соціальним конструктивізмом” залишається невирішеною.
Таким чином гендер постає аналітичним поняттям для розкриття внутрішніх механізмів формування західної культури. Адже при побудові системи знання, зокрема філософського, постійно використовувались деякі базисні онтологічні очевидності – світло і темрява, біле і чорне, чоловіче і жіноче і так далі. Стійкий характер біологічної визначеності статі дозволив говорити про жіноче і чоловіче як про деякі „начала”. Задіяність чоловічого і жіночого як онтологічних начал в систему інших базових категорій трансформує їх власний, первісний природний смисл. Таким чином, як бачимо, стать виконує роль культурно-формуючого фактора, а гендерна асиметрія є одним з головних факторів формування західної культури.
Гендерні дослідження як науковий напрям стали результатом інтенсивного розвитку феміністських практик. Нова фаза в розвитку цього могутнього наукового потоку позначається в 80-х р. р., коли стався перехід від аналізу патріархату і специфічного жіночого досвіду до аналізу гендерної системи. Жіночі дослідження (women’s studies) поступово переростають в гендерні. Зміщуються не лише акценти феміністських досліджень, але й сама тональність аналізу: спостерігається перехід від акценту на „додавання жіночого фактору” до аналізу того, як гендер існує, конструюється і відтворюється в усіх соціальних процесах.
Жінки часто представляються як певна погроза для моральних устоїв суспільства і соціальної стабільності; вони небезпечні, брехливі і в більшій мірі ніж чоловіки залежні від біологічних інстинктів. Цікавим прикладом цього може служити те, що в засобах масової інформації в останній час багато говориться про ПМС (предменструальний синдром). Згадується, що у судовому процесі, жінку, яка вбила свого чоловіка кухонним ножем, оправдали на основі того, що вона страждала ПМС. Суд прийняв до уваги, що це була щаслива і любляча сімейна пара. Передбачення про вплив ПМС на психічний стан жінки можна порівняти з тим, що, як свідчать дослідження, у багатьох жінок, які здійснюють насильницькі, деструктивні дії проти чоловіків виявляється підвищений рівень тестостерону в крові. Хоча це і не є пом’якшуючою обставиною у суді, та пояснення агресивної поведінки у жінок посиланням на ПМС у суді зустрічаються все частіше.
Категорія гендера роз’яснювала, що включення жіночих досліджень в теоретичне знання не обмежується включенням знання про жінок і їх досвід в ту чи іншу сферу, а означає зміну взаємозв’язку аргументів і обґрунтувань всередині відповідної дисципліни. Тут на перший план висуваються підходи, за якими всі аспекти соціальності і культури можуть мати гендерний вимір. Нова концепція гендеру перевела предмет „жінки” у ширше проблемне поле статевої відмінності як такої (деякі дослідники зазначають, що цей зсув співпадає з переходом від „соціальної” до „культурної історії”). Зміст жіночих досліджень розширився, охопивши також проблеми маскулінності і сексуальності. Тепер гендерні дослідження збагатилися напрямом „man’s studies”.
У сучасних чоловічих студіях є порівняно небагато наукових досліджень стосовно обмежень, які накладає традиційна чоловіча роль. Найбільш серйозні проблеми для чоловіків, на думку багатьох дослідників, породжує норма емоційної твердості, яка пов’язана із забороною на виявлення чоловіками емоцій. Результати деяких досліджень показують, що чоловіки і жінки однаково емоційні, але виражають свої емоції з різною інтенсивністю, що пояснюється відмінностями в ситуативних експектаціях і нормах стосовно емоційної експресії для чоловіків і жінок. Подібно до норми емоційної твердості норма антижіночності придушує виявлення емоцій, не дозволяючи виявити бажані, але такі стереотипно жіночі моделі поведінки, як ніжність і емпатія. Отже, традиційно-стереотипна чоловіча гендерна роль через те, що деякі її аспекти є дисфункційними і суперечливими, може бути джерелом тривоги і напруження, що негативно впливатиме на психологічне здоров’я чоловіків. Наукові дослідження обмежень, які накладаються традиційною гендерною роллю на розвиток особистості, показують, що традиційно-стереотипні гендерні ролі необхідно змінювати. Взаємовплив соціальних та гендерних ролей – достатньо відомий факт. Однак визначальним є вплив соціальної ролі на поведінку. Норми чоловічої ролі набувають життєвості, посилюються соціальними моделями й продукуються культурними каналами, зокрема засобами масової інформації. Носії ролей перебувають під постійним нормативним та інформативним тиском. Чоловічий суб’єкт перебуває у морі соціальної інформації, яка надає знання про те, що таке „мужність”; суспільство заохочує їх до гендерно-відповідної поведінки і карає за найменші дії, які не вписуються у межі рольових норм (так званий нормативний тиск).
Нормативний тиск у процесі статеворольової соціалізації хлопчиків і дівчаток виявляється, наприклад, у негативній реакції батьків і вчителів на ігри дітей, які є характерними для протилежної статі. Велику роль регулятора статевої поведінки виконує соціально-статевий контроль, ядром якого є обмеження і заборони, завдяки яким суспільство уніфікує поведінку індивідів. Роль нормативного тиску в бажанні дорослої відповідати гендерним ролям теж велика. Так, права і можливості для кожного гендерного статусу в родинному осередку регулюються ціннісно-нормативною системою шлюбно-сімейних відносин. В цю систему включається гендерний, шлюбний і репродуктивний статус, пов’язаний із взяттям або відмовою від шлюбу, народженням дітей, виконанням родинних ролей, а також з моделлю соціально схвалених уявлень, що служать зміцненню сімейних структур, інституту батьківства.
Окрім нормативного тиску, гендерна поведінка регулюється також інформаційним тиском. Поняття „інформаційний тиск”, так як і „нормативний тиск”, визначає механізм детермінації гендерної поведінки людини очікуванням суспільства. Цей механізм показує, що людина підпорядковується нормам не тому, що боїться осуду з боку суспільства, а тому, що без інформації, яку вона отримує від інших, неможливо визначити, що саме є правильним. Тому людина, визначаючи свою позицію, більшою мірою спирається не на власний досвід, а на інформацію, що надається оточуючими. Інформація про правильну статево рольову поведінку передається через літературу, телебачення, мовлення. Дослідження показали, що засоби масової інформації є дуже важливим факторами гендерно-рольової соціалізації. Аналіз інформації, яка надходить до людини з телевізійних каналів, продемонстрував, що телебачення створює стереотипні, традиційні образи чоловіків і жінок. А.Бандура стверджує, що телебачення може суперничати з батьками і вчителями в якості джерела рольових моделей для наслідування. Культура численними способами доносить до кожної людини моделі поведінки чоловіка і жінки. Уявлення про психологічний гендерний тип є втіленим у міфах, релігії, літературних героях, які несуть в собі цілий набір гендерних стереотипів. Учителі, однолітки, батьки, книжки, іграшки тощо – це ті джерела, з яких дитина дізнається про поведінку, що оцінюється суспільством як така, що відповідає тому чи іншому гендерові. Інформаційний і нормативний тиск пояснює силу впливу гендерних норм на поведінку людей.
Розвиток цих досліджень виокреслив як складність в розумінні гендеру, так і різноманітність методів дослідження гендеру. Одним з найбільш поширених є розуміння гендеру як соціальної конструкції, в межах якого розглядається конструювання гендеру через різні інститути соціалізації, культуру, поділ праці. В межах цього підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відношень між жінками і чоловіками, яка не лише характеризує їх відношення у сім’ї, але й визначає їх соціальні відношення в основних інститутах суспільства. Соціальне відтворення гендерної свідомості на рівні індивідів підтримує основану на статевій ознаці соціальну структуру. Втілюючи у своїх діях очікування, пов’язані з гендерним статусом, індивіди констатують гендерні відмінності і одночасно зумовлені ними домінування і влади. На думку Джоан Скотт, усвідомлення гендерної приналежності – констатуючий елемент соціальних відношень, що ґрунтується на сприйнятті міжстатевих відносин, а стать – це пріоритетний спосіб вираження владних відношень.
Гендерні дослідження розглядають відносини влади і намагаються дешифрувати політико-культурні метафори, що виражають тиск чоловічого менталітету. Усі ці моменти показують, що процес оформлення і розвитку гендерних досліджень виявися в сучасному суспільствознавстві „гарячою точкою”, оскільки в ньому сконцентрувалися і знайшли своє вираження досить багато ліній теорії пізнання. Найважливішим є те, що „провокація” з боку феміністських, а потім і гендерних досліджень посилила необхідність оформлення метатеорії, покликаної розкрити відносини між наукою, владою і гендером. Формування гендерного підходу в соціальному і гуманітарному знанні є чимось набагато більшим, ніж появою нової теорії. Це принципово нова концепція, визнання якої іноді означає зміну ціннісних орієнтацій людини, перегляд багатьох звичних уявлень та „істин”, що дозволяють долати проблеми гендерної конфліктності та агресивності.
Отже, проведений аналіз засвідчує, що гендер постає міждисциплінарною теоретичною конструкцією, до якої звертається соціологія, політологія, соціальна психологія. Визначаючи провідні методологічні підходи в рамках гендерних досліджень, аналітики виділяють декілька основних. Це метод „соціалістичного фемінізму” та метод „теорії відмінності”. Перший тип методології гендерних досліджень будується на факті визнання суб’єктивної ідентичності, на визнанні відсутності різниці між жіночим і чоловічим типами суб’єктивності, а отже, і агресивності. Такий підхід використовує, насамперед, американська традиція. Другий тип методології виходить з відмінності (або розрізнення) як в структурі суб’єктивності, так і всередині структури жіночої або чоловічої ідентичності. Цей тип методології відповідає, швидше, європейській і особливо французькій традиції гендеристики. Кожному з двох типів методології властива певна мова опису. У першому випадку мова опису оперує традиційними поняттями, такими як суб’єкт, свідомість, самосвідомість і т.д. Крім того, сучасна наука характеризується появою гендерних технологій як методів, механізмів, каналів формування інституту статі і закріплення відповідних статевих ідентифікацій.
Гендерні стереотипи
Гендер як технологія, гендер як дискурс передусім конструює певні статеві ідентичності через політику репрезентації у всіх ідейно-значущих і ціннісно контролюючих сферах: релігії, мові, освіті та вихованні, мистецтві, медіа, моді і т.д. Під статеворольовою ідентичністю ми розуміємо єдність самоусвідомлення і поведінки особистості, що відносить себе до тієї чи іншої статі і орієнтується на вимоги відповідної статевої ролі. Ще одне поняття, яке слід було розглянути – це статеворольова поведінка, що визначається як статевоспецифічна поведінка в несексуальній сфері, пов’язана із засвоєнням типових для культури чоловічих та жіночих норм і цінностей; установки й диспозиції на відповідну поведінку та її внутрішньоособистісні регулятори. Створення і репрезентація певних гендерних образів мають на меті закодувати їх як гендерні стереотипи (стандартизовані уявлення про моделі поведінки і риси характеру, що відповідають поняттям про „чоловіче” або „жіноче”) і через показ, навчання, повторення, контроль добитися їх засвоєння в процесі соціалізації особистості. Гендерні стереотипи задають траєкторії життєвого шляху і стандарти образу життя, множать навколо себе оцінювально-орієнтовані дихотомічні асоціації (активне/пасивне, справа/обслуговування та ін.) Дослідники пропонують різні моделі отримання статевої ідентичності. Так, одна з сучасних концепцій розроблена Сандрою Бем, яка вводить поняття „гендерної схеми”, показує, що діти досить рано починають використовувати когнітивні можливості цієї схеми, щоб сприймати нову інформацію, в т.ч. і про себе, структуруючи її в „сітці” даної схеми. Установки і репрезентації понять спонтанно діляться на „чоловічі” і „жіночі”, незважаючи на те, що існують інші способи вимірювання навколишнього світу. Характерний приклад з області гендерної напередзаданості мови: так, слова „ніжний” і „солове” спонтанно зараховують до категорії ремінних, а слова „ствердний” і „орел” – маскулінних. (Способи мовного маніпулювання людською сексуальністю розкриті і описані М.Фуко.)
У XXст. психологи сконструювали кілька спеціальних шкал мужності-жіночності (тести Термана-Майлз, Гілфорда, ММРІ та ін). Шкали базувалися на уявленні про те, що в межах певної норми індивіди можуть розрізнятися за ступенем маскулінності-фемінності, але самі ці характеристики вважалися альтернативними: висока маскуліннсть повинна була корелювати з низькою фемінністю і навпаки, причому для чоловіка була нормативною та бажаною висока маскуліннсть, для жінки – фемінність. У подальшому з’ясувалося, що не всі характеристики поляризуються на жіночі і чоловічі. Водночас різні шкали (емоцій, інтересів, поведінки) не збігаються: той, хто високо маскулінний за одними шкалами, може бути ремінним за іншими. Отримані факти сприяли перегляду уявлень про ці інтегральні властивості особистості.
Дала виникнула й утвердилася тенденція до розрізнення численних форм маскулінності та фемінності, що спричинило певною мірою втрату самостійності значення цих понять. Не останню роль тут відіграла феміністична реакція на поляризацію та ієрархічну підпорядкованість гендерних визначень, яка властива андроцентричному мисленню. Тому природно став формуватися погляд на маскулінність і фемінність як автономні, „рівноправні” психологічні характеристики. У 1975 році С.Бем вводить поняття психологічної андрогінності та формулює гіпотезу про її зв’язок з душевним благополуччям людини. Диференційна соціалізація може призвести, за словами С.Бем, до розвитку у чоловіків і жінок відмінних психологічних рис. Наприклад, іграшки, диференційовані за ознакою відповідності тій чи іншій статі, здатні культивувати у дівчат ставлення опіки до оточуючих, а ц хлопців – наполегливість і дух змагання. Однак в реальному житті соціальні норми і соціалізація не створює дуже мужніх чоловіків і дуже жіночних жінок. С.Бем вказує на те, що маскулінність і фемінність не протиставлені один одному, а в межах одного індивіда можуть поєднуватися та існувати одночасно і маскулінні і фемінні риси. Більш того, вона вважає, що найкраще бути андрогінним, тобто, увібрати найкраще з обох гендерних ролей.
До 70-х років прояв маскулінних рис у жінок і фемінних у чоловіків був для психологів причиною неспокою. Однак дослідження не підтверджують положення про те, що відхилення від статеворольових стандартів призводить до психологічної неузгодженості (O’Heron and Orlofsky, 1987, 1990). Дійсно, згідно теорії С.Бем, психічне здоров’я не повинне мати гендеру, а андрогінія позитивно впливає на психологічний стан індивіда. Був встановлений зв’язок андрогінії зі ситуативною лабільністю (здатністю бути наполегливим чи центрованим на інтересах інших в залежності від ситуації) (Bem, 1975; Vonk and Ashmore, 1993); високим рівнем самоповаги (Mullis and McKinley, 1989; Orlofsky, 1977; Spence et al., 1975); мотивацією досягнення (Spence and Helmrich, 1978); хорошим виконанням батьківської ролі (Baumrind, 1982); суб’єктивним відчуттям благополуччя (Lubinski et al., 1981). В додаток до, цих даних, Заммічєлі та його колеги (Zammichieli et al., 1988) виявили, що у сім’ях, де обидва партнери є андрогінними, виявлявся більш високий рівень задоволеності шлюбом, аніж в сім’ях, де один чи обидва партнери були гендернотипізовані. С.Бем провела серію досліджень, в яких показала, як андрогінні індивіди обох статей демонструють „маскулінну” незалежність, коли на них здійснюється тиск, і „ремінну” турботливість, граючись з кошеням. На відміну від андрогінів, у індивідів, які належать до одного з традиційних статевих типів, форми поведінки, які є характерними для протилежного типу, були представлені недостатньо. Андрогінні індивіди могли демонструвати як фемінні, так і маскулінні якості залежно від того, яка саме реакція відповідала ситуації. Ці результати виявили те, що андрогінія дає людині більше свободи. Бем зробила висновок, що високофемінні жінки і високомаскулінні чоловіки гірше справляються з діяльністю, яка не відповідає традиційним нормам статевої диференціації. Вона висунула тезу про те, що люди знімають цю статево рольову стерео типізацію, стаючи більш „андрогінними”. Вона вважає, що „слід всіляко сприяти тому, щоб і чоловіки, і жінки проявляли як інструментальність, так і експресивність, як напористість, так і лагідність, як маскулінність, так і фемінність, залежно від того, який з цих типів поведінки в даний момент більше підходить до конкретної ситуації”. Сандра Бем вказала на те, що мужність і жіночність не протиставлені одне одному, а людина може мати одночасно як чоловічі. Так і жіночі риси, тобто увібрати в себе найкраще з обох статей.
Теорія гендерної системи С.Бем пропонує своє розв’язання проблеми формування суб’єктивності: виділення „я” – асиміляції концепції” в гендерну схему. Гендерна ідентичність формується у дітей у 5-7-ми річному віці (К.Міллет говорить навіть про вік 18 місяців). Ця первинна соціалізація пов’язана, в основному, з несвідомими і пасивними механізмами засвоєння культури, але вже тут концепція „я” дитини стає статевотипізованою , а самооцінка – заручницею гендерної схеми. Дитина регулює свою поведінку залежно від домінуючих уявлень жіночності і мужності.
Фахівці зазначають, що на етапі первинної соціалізації і статетипізації головну роль відіграють: сім’я, групи однолітків, відповідні засоби масової інформації, дошкільні дитячі установи і початкова школа та „значущі інші”. На подальших етапах соціалізації – повторної соціалізації (17-25 років) і ресоціалізації (перегляд норм і зразків поведінки, пов’язаних, як правило, з могутніми соціальними трансформаціями, що задають для особистості попадання в критичну і не релевантну колишнім нормам ситуацію), - особливо значущі освітні інститути (навчальні заклади), співтовариства, засоби масової інформації.
Концепція андрогінії С.Бем неодноразово піддавалась критиці (Ashmore, 1990; Sedney, 1982). Сама С.Бем, засмучена через те, що концепція андрогінії пояснює, що деякі із схвалюваних якостей являються „чоловічими”, а деякі „жіночими”, - а це суперечить спробі зменшити гендерну поляризацію. Багато психологів пропонують зовсім відмовитись від термінів „мужність” і „жіночність”, які тільки закріплюють гендерні відмінності і стереотипи (Betz, 1993). Спенс і Хелмріх (Spens and Helmrich, 1981) запропонували замість цих термінів використовувати наступні: інструментальність, що відображає здатність до самоствердження і компетентність (ключові аспекти традиційної мужності), і експресивність, що представляє якості, традиційно пов’язані з жіночністю, наприклад, опіка, увага до оточуючих, емоційна експресивність і чуттєвість (Betz, 1993). В своїй праці (1993) Бем визнає, що концепція андрогінії далека від реальності: згідно неї зміни повинні відбуватися на особистісному рівні, тоді як насправді ліквідація гендерної нерівності неминуче вимагає змін в структурі суспільних інститутів. Не можна не погодитися зі С.Бем в тому, що завдяки андрогінії не потрібно відмовлятися від тих якостей і моделей поведінки, які суспільство вважає невідповідними гендеру. Важливість цієї концепції також і втому, що вона дозволяє усвідомити однакове позитивне сприйняття якостей, які традиційно вважаються жіночими чи чоловічими. Особливо важливим це є в площині того, що чоловічі якості до теперішнього часу стараються представити більш нормативними і бажаними. Можна стверджувати, що андрогінна гендерна роль більшою мірою відповідає потребам і очікуванням сучасного суспільства, а тому статеворольову соціалізацію важливо спрямувати, спираючись на засвоєння молоддю андрогінних гендерних ролей.
Поруч з цим, з’являються дослідження, в яких відображаються спроби виявити вплив гендерних стереотипів на оформлення гендерної ідентичності в різні періоди соціалізації, а також визначити і дешифрувати зміст і репрезентаційні можливості різних соціалізуючи каналів з точки зору їх гендерної насиченості і специфіки впливу. Мова, релігія, освіта, культура (як елітарна так і масова) настроюють на певне ціннісне сприйняття суспільством чоловіків і жінок та посилюють його. Визнання легітимності цих норм тими, хто має менший доступ до суспільних благ (власності, влади, престижу), надає цим моральним нормам панівного характеру. В основі гендерних відмінностей лежить ієрархія, в якій маскулінне означається як домінуюче, а фемінне – як підлегле. У результаті і жінки, і чоловіки виявляються „жертвами” традиційної системи норм і стереотипів.
Особливості соціалізації чоловіків і жінок. Від народження дитина потрапляє у просторово-часовий плин соціального оточення, яке задає безліч стереотипів статево рольової поведінки, що нав’язуються батьками, родичами, вихователями: „Це не гарно, це не личить дівчинці (хлопчикові)”; „Не плач, хлопчики не плачуть!”; „Не бийся, так дівчатка не повинні поводитись”. З першими усвідомленнями себе як представника певної статі дитина пов’язує це з цілою низкою ознак – з одягом, правилами поведінки, виявами почуттів або їх забороною. На природні психологічні відмінності між обома статями накладаються моделі чоловічих і жіночих ролей, що відповідають чинній суспільній свідомості.
Численні стереотипні і суб’єктивні налаштування не тільки існують як система поглядів на норми статево-рольової поведінки, а постають як соціальні експектації, очікування, а тому відіграють активну роль у формуванні соціальних дій і вчинкових стратегій людини. Якщо реальна поведінка не збігається з нормативами, то суспільний загал вдається до тиску на свідомість особистості, використовує проти неї певні санкції. Інколи останні є досить жорстокими (в архаїчних суспільствах за порушення статево-гендерної ідентичності та інші відхилення від загальноприйнятих стандартів винних карали вигнанням або ще більш суворими покараннями). Однак у сучасному світі подібні санкції носять переважно психологічний характер (осуд, негативні оцінки тощо), що спричиняють переживання соціального відступника (почуття провини, сорому, конфліктності тощо). Щоб уникнути неприємних переживань, представник кожної статі прагне задовільнити моральні очікування, втілюючи своїм способом життя адекватні форми гендерно-рольової поведінки.
Перебіг процесів гендерно-рольової соціалізації чоловіків і жінок має багато відмінностей. Для жінки, за історично сформованими патріархальними стереотипами, переважає орієнтація на сім’ю та сімейні цінності, майстерність ведення домашнього господарства тощо. Для чоловіків, відповідно до тих самих стереотипів, нормативно бажаною є більша активність за межами сім’ї, а відтак його професійна діяльність, суспільна активність, службовий успіх. Успішність самореалізації чоловіка пов’язується з його кар’єрою, часто зі статусом, матеріальним прибутком та фінансовими можливостями. Існує прислів’я, що демонструє відмінності тендерної соціалізації чоловіків і жінок: „Для жінки сім’я – це друга робота, а для чоловіка робота – це друга сім’я”. Тому важливою умовою самореалізації для жінки вважається вчасний, успішний і щасливий шлюб. Жінка, яка не створила сім’ю, сприймається оточуючими невдахою, її називають „старою дівою”. Чоловіка, який ніколи не одружувався, ніхто не називає невдахою, для нього навіть немає відповідного прізвиська.
Зазначені стереотипи впливають на свідомість дитини, яка тільки починає шлях у суспільному житті. Так, дівчатка часто ростуть з переконаннями, що вони не можуть бути такими цінними працівниками у професійній сфері, як чоловіки, що знаходить відображення у їхній самооцінці і певною мірою „виправдовує” той факт, що серед жінок дуже мало справжніх лідерів. Якщо врахувати існування соціальних та економічних умов, що закріплюють таке викривлення дійсності, стає зрозумілим, що існує серйозна соціально-психологічна проблема, пов’язана із самореалізацією спочатку дівчинки і дівчини, потім молодої і зрілої жінки. Ці проблеми і спричинили появу різноманітних феміністичних рухів, що покликані допомогти жінкам у подоланні цих труднощів.
У процесі гендерного розвитку хлопчик також стикається з численними проблемами – з визнанням в оточенні однолітків, лідерством, суперництвом тощо. Якщо для дівчинки проблема лідерства полягає в тому, що вона, за логікою суспільних стереотипів, не повинна до нього прагнути, то для хлопчика навпаки – людський загал змушує вважати лідерські досягнення невід’ємною цінністю свого буття. Чоловік, який залишається нереалізованим у сфері лідерства, часто громадською думкою вважається менш компетентним, ніж чоловік з високим статусом. Це тисне на його свідомість, змушує відмовлятися від покликання на користь сходження щаблями влади. Для хлопчика прагнення відповідати взірцям маскулінності є не стільки внутрішнім мотивом, скільки суспільною її адекватністю стандартам фемінності-жіночості.
Таким чином, гендер – це складне, біологічно зумовлене, соціокультурне явище, яке характеризується численними відмінностями в ролях, поведінці, ментальних та емоційних рисах-параметрах між чоловічим і жіночим. Це один із базових вимірів соціальної структури соціуму, що разом з іншими соціодемографічними і вітакультурними характеристиками – раса, клас, вік – організовує соціосистему. Масове відтворення гендерної свідомості на рівні індивідів підтримує засновану за ознакою статі соціальну структуру, тому коріння багатьох гендерних відмінностей варто шукати в культурних і етнонаціональних традиціях та соціалізації, і лише їх менша частка залежить від вроджених, біологічних відмінностей між чоловіком і жінкою. Як соціальний феномен гендер поєднує досить обсяжну кількість компонентів, які можна розмежувати на дві групи складових: а) як соціального інституту і б) як індивідуального статусу. Перша група містить:
· гендерні статуси, що соціально нав’язані суспільним оточенням як соціостатеві ролі, норми та експектації;
· гендерний розподіл праці, а саме розмежування суспільної та домашньої праці між членами суспільства, які є носіями різних гендерних статусів;
· гендерно визначене родинне підпорядкування як набір прав і можливостей для кожного тендерного статусу в сімейній (родинній) ієрархії;
· гендерні біологічні (статеві) сценарії поведінки, а саме нормативні взірці сексуального бажання і статевої дії, що закріплені за конкретним гендерним статусом;
· гендерні якості особистості, передусім комбінаційне поєднання характерних рис, які визначають певний набір почуттів і поведінки членів різних гендерних статусів;
· гендерну ідеологію, яка виправдовує існування гендерних статусів, їх різну оцінку в суспільстві;
· гендерний імідж (образ дії і поведінки), що передбачає культурну репрезентацію перед гендером, його тілесності у символічній формі й творах мистецтва, які репродукують і легітимізують гендерні статуси.
Гендер стосовно індивіда певної статі як самостійного обіймає:
· біологічну стать, яка визначається з моменту народження й заснована на наявності певних геніталій;
· гендерну ідентичність – особисте осмислення і прийняття своєї приналежності до певної статі;
· гендерний шлюбний і репродуктивний статус, що відображає виконання або відмову від шлюбу, дітонародження, батьківських ролей;
· гендерні сексуальні орієнтації, тобто соціально й індивідуально прийняті взірці сексуальних почуттів, бажань. Їх практичне втілення та ідентифікація з ними;
· гендерну особистість, для якої характерні інтерналізовані моделі соціально прийнятих почуттів, емоцій, переживань, котрі зміцнюють сімейні структури, материнство й батьківство;
· процес щодо виробництва гендера як такої соціальної практики у вивченні статевої поведінки, коли переважають гендерно забарвлені взаємостосунки у просторі певного соціально бажаного статусу;
· гендерну презентацію, а саме показу, демонстрації себе як особистості з певними гендерними якостями через засоби одягу, косметики, прикрас й інших інформаційно значущих (тілесних) маркерів.
Окреслена сукупність компонентів гендера та умов його соціалізації дає підстави розглядати особистість як носія гендерних норм, що привласнені нею у суспільному житті. Саме дієвість соціальних норм і культурних традицій формують свідомість людини, її погляди, поведінку і навіть стиль та зміст життєдіяльності.
Впродовж віків основоположними гендерними технологіями були мова, релігія, освіта і виховання. Історія дає обширний матеріал для аналізу, дозволяє побачити в структурах повсякденності укоріненість міфології чоловічого і жіночого. Різні типи сімейного виховання, способи передачі культурного досвіду, відповідні механізми ініціації, весь ритуально-обрядовий контекст і т.д., - усе наповнене відповідними образами чоловічого і жіночого, все це формувало стійку політику репрезентації.
Сучасна ситуація характеризується тотальною візуалізацією соціального простору, а нові покоління все більше соціалізуються в контексті аудіовізуальної культури. Тому на зміну базовим гендерним технологіям (мова, релігія, традиційне навчання і виховання) приходять більш видовищні та ефективні з цієї точки зору гендерні технології, які можна узагальнити терміном „соціальний дизайн”. Це, передусім, екранні технології – кіно, телебачення з його затверджуючою кліповою культурою, мода, весь іміджевий потік масової культури, реклама.
Використання гендерних технологій відкриває перед вченими соціальних і гуманітарних дисциплін нові аналітичні можливості для дослідження агресивності, як соціально-психологічного феномену. Вони дозволяють розкрит