 |
|
Суспільне виробництво та його фази. Сфери суспільного виробництва.
Неокейнсіанство
Моделі стійкого економічного росту, теорії рівноваги розроблялися представниками неокейнсіанського напряму Роєм Харродом, Євсеєм Домаром, Робертом Солоу. Вони ґрунтувалися на тій самій методологічній передумові, що й модель Кейнса: рівновага досягається при рівності заощаджень та інвестицій. Але якщо розглядати проблему з позиції довгостроковості, то рівність досягається лише як середнє з багатьох відхилень у ту чи іншу сторону. Інвестиції можуть бути меншими від заощаджень, і тоді сукупний попит не може поглинути вироблений дохід, або більшими від заощаджень, коли наміри інвестувати переважають наявні заощадження, і тоді економіка реагує на надмірний попит інфляційним зростанням цін. При досягненні оптимального темпу зростання інвестиції, що передбачаються, порівнюються з фактичними заощадженнями.
Рівновага не досягається автоматично. Необхідна система регулюючих заходів, спрямованих на згладжування циклічних коливань і утримання системи в положенні, близькому до рівноважного. Ці заходи включають так звані вбудовані стабілізатори і компенсуючі ходи урядової економічної, політики: маніпулювання податковими ставками, ставкою відсотка, нормою обов'язкових резервів. Оскільки йдеться про довгострокову перспективу, необхідно не спорадичне, а постійне втручання держави.
Монетаризм
Кейнсіанськая концепція, що панувала в економічній науці упродовж понад чотирьох десятиліть (30-70 роки XX ст.), на початку 80-х років зіткнулася з глибокою кризою. Причиною її стали недоліки самої доктрини - ігнорування грошового чинника, надмірне вторгнення в природу економічного циклу, що порушує механізм саморегуляції, і економічна ситуація, яка змінилася, що не дістало пояснення в межах доктрини Джона Кейнса, наприклад одночасне зростання інфляції і безробіття (стагфляція).
Криза кейнсіанства спричинила відродження неоліберального напряму і появу нових його різновидів. Одним із найактивніших варіантів став монетаризм - концепція, яку розробили економісти Чиказької школи на чолі з Мілтоном Фрідменом. Відштовхуючись від загальної для всіх неокласиків ідеї про те, що ринкове господарство є в принципі стійким і має великі потенційні можливості ефективного саморегулювання, монетаристи головне джерело нестабільності і диспропорцій вбачали в порушенні законів грошового обігу, спричиненому активним втручанням держави в економічне життя. Таке втручання, що рекомендується кейнсіанською політикою швидкого реагування на циклічні коливання, на думку монетаристів, є безрезультатним і навіть шкідливим через наявність значних часових лагів, тобто проміжків часу від ухвалення рішення до реальних результатів його дії. Тому заходи, вжиті для стримування економічного зростання в період підйому, можуть почати діяти вже у фазі спаду, ще більше поглиблюючи рецесію.
Монетаристські ідеї щодо здатності економічної системи до саморегулювання набули розвитку в рамках декількох напрямів; що об'єднуються загальною назвою нової класичної макроекономіки, оскільки традиційні принципи класичної школи вони застосовували до аналізу макроекономічних процесів, з'ясовуючи умови динамічної рівноваги системи.
Один з напрямів - теорія раціональних очікувань - виходить з того, що в макроекономічному аналізі особлива роль належить суб'єктивним чеканням і прогнозам учасників господарського процесу. Чекання формуються на підставі досить повної інформації й уміння її аналізувати з метою виробити найбільш раціональні рішення. Господарюючі суб'єкти у змозі раціонально оцінити і враховувати у своїй діяльності будь-які заходи державної економічної політики і відповідно реагувати на них своїми рішеннями, які найчастіше суперечать цілям політики.
Тому активне державне регулювання економіки втрачає зміст і може забезпечити успіх лише випадково і за наявності елемента раптовості.
Інший напрям - теорія пропозиції - також відкидає необхідність активного державного втручання в економічне життя, зокрема політику стимулювання попиту, і переносить акцент на проблеми пропозиції ресурсів та їхнього ефективного використання. Для цього необхідно забезпечити максимальну свободу дії силам ринкового механізму, звільнивши його від перешкод, що створюються державною економічною політикою, зокрема, від надмірного податкового тягаря, і всіляко заохочуючи приватну ініціативу.
2.сучасні економічні теорії, інституціоналізм, неолібералізм, математична школа.
Інституціоналізм
Нарешті, вже в 30-х роках XX ст. сформувався ще один напрям економічної теорії, що спробував компенсувати один суттєвий недолік традиційних концепцій, помічений ще в XIX ст. історичною школою, - їхній антиісторизм і надмірний індивідуалізм. Представники цього напряму вважали, що не можна аналізувати поведінку суб'єкта, що хазяйнує, абстрагуючись від того середовища, у якому він діє. А тому економічні реалії не можна зрозуміти поза зв'язком з еволюцією суспільних інститутів, у межах яких і існує будь-який господарський суб'єкт. Інституціоналісти (20-30 рр. XX ст. - Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, 50-60 рр. XX ст. - Дж. Б. Кларк, А. Берли, Г. Мінз, 70-80 рр. XX ст. - А. Ноу, Дж. Гелбрейт, Р. Хейлбронер, Р. Коуз, Дж. Бьюкенен, Г. Мюрдаль, О. Уільямсон, Д. Норт) пропонували комплексне вивчення існуючого суспільного устрою, де взаємодіють економічні і неекономічні чинники, причому розглянуті у динаміці, у процесі історичної еволюції. Досягнення рівноваги в системі можливе, на їхню думку, лише за умови соціального контролю над економікою, що дав би змогу ефективно використовувати всі потенції ринкового механізму, усуваючи його негативні риси і недоліки.
Інституціоналізм— це сучасний напрямок у розвитку економічної теорії, що виник у США на початкуXX ст. Його представники (Т.Веблен, У.Мітчелл, Дж.Гелбрейт, Я.Тінберген) вважають, що неокласики дуже спрощено трактують предмет економічної науки, що вона не може обмежуватись суто економічними відносинами, оскільки на її розвиток впливає низка соціально-економічних інститутів: держава, правові структури, банки, крупні корпорації, науково-дослідні інститути, політичні партії, церква, суспільні організації тощо. Вони виступають з критикою капіталізму, за розширення соціальних програм, створюють теорії соціально-економічного розвитку корпорацій, їхньою заслугою є розробка методологічних принципів соціології як науки.
Неоінституціоналізм- найбільш популярний напрямок у розвитку економічної науки XX ст. У 60-х роках сформувалась теорія суспільного вибору (Дж.М.Б'юкенен), в основу якої покладено ідею взаємозалежності політичних та економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. У цей час у США виникла ідея „народного капіталізму" (А.Берлі, М.Надлер, С.Чейз), яка включає в себе: теорію дифузії власності, теорію управлінської революції та теорію революції доходів, зміст яких полягає у трансформації капіталізму.
Неолібералізм- це сучасний напрямок в економічній науці, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання, економічної свободи господарських суб'єктів, обмеженості економічної ролі держави. До неолібералізму відносять представників різних шкіл: чиказької (М.Фрідмен), лондонської (Фр. фон Хайєк), фрайбурзької (В.Ойкен, Л.Ерхард). Кожен із них по-своєму пропонує регулювати економічні процеси в тій чи країні, але всі вони дотримуються принципів лібералізму. Наприклад, Фрідріх фон Хайєк вважає за необхідне обмежити економічну діяльність держави в усіх сферах, відстоює принцип максимальної свободи людини, пропонує стимулювати розвиток дрібних господарських одиниць. Л.Ерхард, засновник теорії соціального ринкового господарства в ФРН (1948), вдало поєднує принцип саморегулювання економіки з сильною державною владою, значним державним регулюванням економіки.
Математична школа в економічної теорії виникла у середині ХІХ ст., на основі використання математичних методів та моделей для опису економічних явищ і процесів та розрахунку економічних показників. Найбільший внесок в розвиток цього напряму в економічної теорії зробили В. С. Джевонс, Л. Вальрас, В. Парето.
Вільям Стенлі Джевонс (1835 – 1882) відомий англійський економіст, статистик і філософ, засновник математичної школи політичної економії. Народився у Ліверпулі у заможної сім’ї торгівця. Закінчив Лондонський університетській коледж, де вивчав математику, хімію та металургію. Водночас займався самоосвітою, цікавився статистикою, економікою. У 1866 р. В. С. Джевонс отримав наукове звання і посаду професора кафедри логіки, філософії й політичної економії в коледжі Оуенс в Манчестері. У 1876 – 1880 рр. працював у Лондонському університетському коледжі, де викладав курс політичної економії.
Велику роль на формування світогляду В. С. Джевонса зробили утилітаристські ідеї англійського філософа Єремії Бентама, які були розповсюджені в країні у тої час. Економічні ідеї В. С. Джевонса співзвучні з законами Госсена, що і дало підстави вважати його одним із засновників маржиналізму.
В історію світової економічної думки вчений увійшов як один із авторів математичної форми виразу економічної науки.
Основні економічні ідеї В. С. Джевонс виклав в працях „Теорія політичної економії”( 1871) та „Принципи науки” (1874), де з суб’єктивістсько-психологічних та індивідуалістських позицій розглядалися процеси і явища господарського життя. Його ідейними спадкоємцями по лондонській економічній школі стали відомі економісти ХХ ст. Е. Кеннан, Ф. фон Хайєк, Л. Роббінс та ін.
У своїх економічних працях В. С. Джевонс виклав своє розуміння предмета політичної економії, розвивав теорію граничної корисності, теорію обміну (цінності) та теорію капіталу, розробив теорію пропозиції праці.В. С. Джевонс вважав, що:
– предметом вивчення політичної економії є поведінка суб’єкта господарювання з метою виявлення можливостей максимального задоволення потреб при мінімумі зусиль. „Політична економія, – писав В. С. Джевонс, – це наука про зусилля для задоволення потреб; вона вчить нас знаходити найкоротший шлях до досягнення задоволення наших бажань. Мета, до якої ми прагнемо, – це здобуття якомога більшого багатства, затративши якомога менше праці” [17, с. 14];
– необхідно відмовитися від терміну „політична економія” як синоніму загальної економічної теорії. Відмова обґрунтована тим, що цей термін перестав відповідати тим пріоритетам, які раніше вивчала економічна наука. На думку В. С. Джевонса, головним суто економічним завданням науки стало вивчення умов отримання споживачем максимуму насолод (задоволення потреб) з мінімуму зусиль (витрат). А це ніяк не пов’язане з політичними, моральними і іншими факторами.
– найкращим терміном для економічної науки є „економікс”, тобто економічна теорія, тому що він більше відповідає тим завданням, які розв’язує ця наука. В. С. Джевонс був першим серед вчених-економістів, хто відмовився використовувати термін „політична економія” як синонім загальної економічної теорії. А. Маршалл же ввів термін ”економікс” в науковий обіг лише у 1890 р.;
– проблеми виміру є перешкодою на шляху перетворення економічної теорії в одну із природничих наук. На думку В. С. Джевонса, „політичну економію можна було б поступово підняти до точної науки, якщо б комерційна статистика була б набагато більш повною і вірогідною, ніж сьогодні, щоб можна було б з допомогою числових даних надати формулам вичерпне значення
2суть і структура продуктивних сил та виробничих відносин.
Продуктивні сили завжди розвиваються в умовах певного суспільного устрою. Люди виробляють матеріальні блага не поодинці, не ізольовано один від одного, а об'єднуючись певним чином, щоб спільно впливати на природу, добувати засоби до існування.
Матеріальна виробнича діяльність людей стала основою виникнення і розвитку суспільних зв'язків та відносин. Спільна праця згуртовувала людей, робила їх постійне спілкування життєво необхідним. Тому виробництво завжди, за будь-яких умов має суспільний характер, є суспільним виробництвом.
Продуктивні сили становлять лише одну сторону суспільного виробництва. Адже в процесі виробництва люди вступають у певні відносини не тільки з природою, а й один з одним.
Ці взаємовідносини людей у процесі виробництва отримали назву "виробничі відносини" і є другою складовою способу виробництва.
До виробничих відносин належать насамперед виробничо-технічні відносини, тобто взаємини між виробниками безпосередньо на конкретному підприємстві. Але для успішного функціонування підприємства необхідні зв'язки його з іншими підприємствами і навіть галузями виробництва. Отже, до виробничих відносин належать також відносини між людьми різних підприємств чи галузей виробництва.
Невід'ємним елементом виробничих відносин є відносини в процесі розподілу, обміну та споживання суспільного продукту.
В основі виробничих відносин лежить власність на засоби виробництва. Тобто від того, в чиїй власності перебувають основні засоби виробництва, залежить сутність, характер усієї системи виробничих відносин. Характер власності визначає форми відносин між людьми у суспільстві: панування і підкорення чи співробітництво та взаємодопомога.
Форми власності визначають форми розподілу, обміну та присвоєння виробленого, визначають місце людини в системі виробництва, тобто – це власник, управлінець чи виробник. Левову частку прибутку отримує власник засобів виробництва, а виробник – заробітну плату.
Продуктивні сили та виробничі відносини є нерозривними й у взаємозв'язку становлять "спосіб виробництва".
Отже, виробничі відносини – це об'єктивні, матеріальні відносини, які не залежать від волі та бажання людей, а залежать від рівня та характеру розвитку продуктивних сил. Процес стихійного розвитку продуктивних сил відбувається доти, доки нові продуктивні сили не вступають у конфлікт зі старими виробничими відносинами. Відтак починається руйнування старих виробничих відносин і заміна їх новими.
Не слід абсолютизувати факт залежності виробничих відносин від розвитку продуктивних сил. Необхідно враховувати свідому діяльність людей. Адже люди, вступаючи в певні відносини, завжди діяли і діють свідомо. Об'єктивність встановлення тих чи інших виробничих відносин означає, що їх характер визначається не станом суспільної свідомості чи свідомості окремої людини, а характером і рівнем розвитку продуктивних сил, тобто тими можливостями, які створюють для людської діяльності продуктивні сили. Виробничі відносини – це результат людської свідомої діяльності, однак складаються вони хоча й свідомо, але не довільно і залежно від того, якої суспільної форми, умов соціального розвитку потребують продуктивні сили.
4фази та сфери суспільного виробництва.
Суспільне виробництво та його фази. Сфери суспільного виробництва.
Суспільне виробництво – це сукупність галузей та сфер матеріального і нематеріального виробництва, між якими існує впорядкована система зв’язків.
Суспільне виробництво складається з матеріального виробництва, куди входять галузі і підприємства, за ств. матеріальні блага в такій сфері, як промисловість, с/г, будівництво, надають матеріальні послуги (транспорт, зв’язок, торгівля, побутове обслуговування) і нематеріального виробництва, що ств. особливі товари і надає послуги (освіта, медіа обслуговування, наукове консультування). Фази суспільного виробництва – виробництво, розподіл, обмін і споживання.
У виробництві люди пристосовують речі прилади до задоволення своїх потреб. Виробництво відіграє вирішальну роль тому, що відносили, які скл. у виробництві, визначають характер відносин в наступних фазах.
Розподіл має місце в самому процесі виробництва. В розподілі встановлюється пастка окремих груп, класів у виготовленні продукції. Якщо це приватне підприємство, то продукт буде розподілятися в інтересах власника.
Нас цікавить обмін в процесі руху суспільного виробництва. Саме в обміні торгівлі кожний учасник виробництва отримує ті блага, які відповідають пастці в розподілі (у вигляді грошей).
В процесі споживання ств. продукція. Індивідуальне споживання – це коли робоча сила споживаючи продукцію відтворює працю. Виробництво служить для споживання, адже виробництво задля виробництва – абсурд.