Главная | Обратная связь

Форми організації суспільного виробництва

Форма суспільного виробництва – це певний спосіб організації господарської діяльності.

Людство пройшло довгий історичний шлях розвитку і знало дві основні форми організації суспільного виробництва: натуральну, товарну і суспільну. Кожна з них має свої особливості та загальні риси. Історично першою формою суспільного виробництва було натуральне господарство, що виникло в період існування первіснообщинного устрою.

Натуральне господарство – такий тип організації виробництва, при якому люди виробляють продукти для задоволення своїх власних потреб, тобто продукти праці не набувають товарної форми і при значені для власного та внутрішнього господарського споживання безпосередніми виробниками. Типовою формою натурального господарства є багатогалузеве особисте господарство селян, рабовласницьке господарство, феодальний маєтків, кріпосних селян.

Натуральне господарство характеризувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю зв'язків, роз'єднаністю, відірваністю суб'єктів господарювання один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею.

Характерними рисами натуральне господарства є:

– замкнутість економічної діяльності. Кожна господарська одиниця відокремлена від інших, спирається на власні виробничі та природні ресурси, забезпечує себе всім необхідним для життя, тобто є самодостатньою;

– ґрунтується на ручній праці, примітивних засобах виробництва та найпростішій організації праці. Законом його розвитку, як правило, є просте відтворення

– відсутність обміну. Продукція розподіляється між учасниками господарства і безпосередньо надходить до їхнього особистого й виробничого споживання без зворотних зв'язків

– панівна форма суспільного виробництва в усіх докапіталістичних формаціях.

Історичне значення натурального господарства полягає в тому, що воно створило передумови для розвитку суспільного поділу праці. З'явилися перші галузі господарства – землеробство, тваринництво. На базі домашньої промисловості виникли умови для розвитку різних видів ремесла (гончарне, ковальське, ткацьке, столярне), тобто людина вперше почала виготовляти засоби виробництва, що зумовило підвищення продуктивності праці. Кінцевою історичною межею натурального господарства є феодальний спосіб виробництва, хоча елементи його мають місце і нині, там, де зберігається дрібне селянське господарство.

Поступово на зміну товарному господарству прийшло товарне виробництво як розвинутіша і ефективніша форма організації суспільного виробництва. Історія виникнення товарного виробництва своїм корінням заглиблюється ще до періоду розпаду первіснообщинного ладу. Така форма організації суспільного господарства була поширена в рабовласницькому суспільстві та за феодалізму. Найбільшого розквіту товарне виробництво досягло при капіталізмі. Історія його налічує близько 7000 років. І в сучасних умовах воно залишається панівною і достатньо ефективною формою суспільного виробництва.

Товарне виробництво — це така форма організації суспільного господарства, за якої продукти виробляються не для споживання їх виробниками, а спеціально для обміну, для продажу на ринку.

Товарне виробництво на відміну від натурального господарства є не замкнутою, а відкритою економічною формою господарства.

В товарному господарстві між виробниками існують не безпосередні господарські зв’язки, а опосередковані через обмін продуктами їхньої праці як товарами. При цьому виробники є економічно вільними у виборі товарів і партнерів, тобто виробникам притаманна економічна відокремленість. Також для товарного виробництва характерним є суспільний поділ праці, спеціалізація виробництва, свобода вибору ресурсів, засобів і цілей виробництва, конкуренція.

Товарне виробництво функціонує і розвивається на засадах таких економічних законів: закону вартості, закону попиту і пропозиції, закону конкуренції, законів грошового обігу та інших.

Які причини зумовили виникнення і функціонування товарного, виробництва, товарних відносин?

По-перше — наявність суспільного поділу праці, за якого відбувається спеціалізація виробників на виготовленні певних продуктів або на певних видах діяльності. Там, де немає суспільного поділу праці, не може бути і товарного виробництва, товарно-грошових відносин. Без поділу праці, без якісної диференціації трудової діяльності виробників обмін результатами їхньої праці буде економічно безглуздим, оскільки всі вони будуть виробляти одні й ті самі види продуктів. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами – результатами їхньої праці.

По-друге — наявність економічного відособлення виробників благ як власників. Продукти праці протистоять один одному як товари, якщо вони вироблені економічно самостійними виробниками, що самі розпоряджаються результатами своєї праці. Тобто якщо товаровиробник водночас є і товаровласником. Власник самостійно вирішує на свій страх і ризик, що, де, коли і скільки виготовляти, з ким здійснювати обмін і на яких умовах. Тобто економічна відокремленість зумовлює наявність сильно визначеного економічного інтересу суб'єкта і свободу вибору ним господарської діяльності. Вона неподільно пов'язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною й юридичною свободою виробника.

По-третє – економічна відособленість товаровиробників – це таке становище, а якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів.

Специфіка товарного виробництва, насамперед, пов'язана з існуванням різних його типів. Товарне виробництвоподіляється на просте і розвинуте (підприємницьке). Просте ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва, невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним об'єднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. У товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція. Його представляють приватні власники міста і села, які займаються дрібним виробництвом чи дрібною торгівлею, застосовують особисту працю або працю членів сім'ї і живуть на доходи свого господарства. До найхарактерніших його ознак належить відносно низький рівень суспільного поділу праці, функціонування індивідуальної робочої сили, приватна власність, незначна конкуренція товаровиробників, стихійність. Просте товарне виробництво мало місце в рабовласницькому і феодальному суспільстві, тобто притаманне докапіталістичним суспільствам.

Однак воно не являлось панівним, відігравало підпорядковану роль. Панівним було натуральне господарство.

Таким чином, основними рисами простого товарного виробництва є:

– дрібна приватна власність на засоби виробництва.

– особиста праця товаровиробника.

– метою виробництва виступає власне споживання (задоволення власних потреб).

– товар використовується не лише для споживання, а й для нагромадження.

Розвинута форма товарного виробництва – це вищий і ефективний ступінь товарної організації господарства, заснований на великій приватній власності, найманій праці й машинній індустрії. Притаманна капіталістичному суспільству.

Це вища форма товарного виробництва, коли товаром стають не тільки засоби виробництва і продукти праці, а й робоча сила. Об'єктами купівлі-продажу стають фабрики, заводи, акції, облігації, кредитні ресурси. При капіталізмі формується широкий внутрішній ринок, швидко розвивається світова торгівля і світовий ринок.

Основними рисами розвинутого, підприємницького товарного виробництва є:

• Приватна власність на засоби виробництва.

• Наймана праця у великих обсягах

• Метою виробництва виступає не лише задоволення власних потреб, а й отримання прибутку.

Спільними рисами простого і підприємницького товарного виробництва є: приватна власність на засоби виробництва; спеціалізація виробників; виробництво продукту в формі товару.

Відмінними рисами виступають: по-перше, простому товарному виробництву властиве об'єднання власника-виробника із засобами виробництва, капіталістичному виробництву характерне відокремлення безпосередніх виробників від засобів виробництва. Власник засобів безпосередньо сам може не працювати; по-друге, просте товарне виробництво засноване на особистій праці власника, а розвинуте – на найманій праці; по-третє, метою простого виробництва є споживання, а розвинутого –одержання прибутку.

Як відмічалось вище, в умовах товарного виробництва продукт набуває форми товару.

Товар – це продукт праці, призначений не для безпосереднього споживання, а для обміну шляхом купівлі-продажу. Товар є економічною клітинкою товарних відносин. Саме в обміні товарами приховані й зосереджені таємниці ринкової економіки. Товар є попередником багатьох інших категорій ринкової економіки – грошей, капіталу, найманої праці, кредиту тощо. Тому для їх розуміння важливо з'ясувати сутність товару. Однак однозначного визначення товару не існує. Економісти Заходу трактують товар як будь-яку річ, яка продається і купується.

Товарами можуть бути лише обмежені в кількості (рідкісні) продукти. Повітря, яким дихають люди, вода у вигляді дощу (чи в річці, озері, океані) не можуть бути товарами, тому що їх кількість необмежена. Товар має дві властивості: споживну вартість та вартість.

Споживна вартість – це здатність товару задовольняти певну потребу того, хто його купує (олівець – писати на папері, автомобіль – переміщуватись у просторі). Якщо якась річ не має споживної вартості, то її ніхто не купує, тобто вона не є товаром.

Ставши товаром, продукт повинен мати спроможність обмінюватися на інші товари.

Ця властивість товару отримала назву мінової вартості.

Мінова вартість— це кількісна пропорція, в якій один товар обмінюється на інший. Мінова вартість є формою другої властивості товару–вартості. Вартість відображає соціально-економічну форму товару.

Вартість,на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є складнішим. Вартість – те спільне, що відбивається у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнюваними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості – мають спільну міру.

Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння різноманітних благ і послуг, якими вони обмінюються.

Кількісні характеристики праці, витраченої на виготовлення товару, втілюються у величині вартості товару.

Розрізняють індивідуальну і суспільно необхідну працюй відповідно індивідуальну і суспільну вартість товару.

Товаровиробники діють у різних індивідуальних і природнокліматичних умовах. Згідно з цим у товарах втілюється різна індивідуальна вартість. Робочий час, витрачений на виробництво товару окремим виробником (підприємством), називають індивідуальним робочим часом,а вартість, створену ним, – індивідуальною вартістю.

Проте на ринку у процесі обміну враховується лише суспільна вартість.Величина її визначається не індивідуальними витратами праці, а суспільно необхідним робочим часом,тобто тим робочим часом, який визначається наявними суспільно нормальними умовами виробництва при середньому в конкретному періоді і в даному суспільстві рівні уміння й інтенсивності праці товаровиробників.

Отже, величина вартості товару значною мірою визначається суспільно необхідними витратами і, як правило, збігається з індивідуальними витратами праці тих товаровиробників, які доставляють на ринок переважну більшість товарів одного виду.

Величина вартості товару змінюється прямо пропорційно кількості й обернено пропорційно продуктивній силі праці.

Базовою величиною для визначення вартості товару є витрати простої праці(тобто без спеціальної кваліфікації). Складна праця– кваліфікована, вона вимагає попередньої підготовки виробника і створює більшу вартість, ніж проста. Складна праця зводиться до простої (редукція праці) через ринкові відносини.

У процесі праці людина створює споживну вартість і вартість товару. Це випливає з подвійної природи праці, яка створює товар.

З одного боку, праця – це процес створення певного продукту або послуги.

Це пов’язане з спеціалізацією виробництва. Результатом такого процесу завжди виступає певна конкретна споживна вартість. Таку працю називають конкретною працею.

З іншого боку, всякий процес праці – це процес затрат людської робочої сили, мозку, нервів. Ці затрати характеризують працю з її кількісного боку, не торкаючи її конкретної форми.

Ця праця в фізіологічному розумінні отримала назву абстрактної праці,і саме вона створює вартість товару. Отже, вартість – це втілена в товарі абстрактна праця.

Абстрактна праця – це специфічна форма праці, яка властива лише товарному виробництву, тому що вона виражає відносини відособлених виробників. Там, де нема відособленого виробництва, необхідність у такій праці не виникає. Це означає, що вартість – це не природна, а суспільна властивість товару.

Саме тому вартість – це не просто втілена в товарі праця, а передусім відношення між людьми, приховане речовою оболонкою. Зв'язок двох властивостей товару з двоїстим характером праці, затраченої на його виробництво.

У сучасній неокласичній економічній теорії існують деякі інші підходи до характеристики товару та його властивостей. Зокрема введені в науковий обіг такі поняття, як "корисність", "цінність" та "рідкість" товару.

Корисність у неокласиків, на відміну від споживчої вартості, поняття чисто суб'єктивне, індивідуальне для кожної конкретної людини. Вона показує ступінь задоволення або приємності, які отримує конкретна людина від споживання того чи іншого товару або послуги.

Цінність. Люди, купуючи ті чи інші товари, тим самим ніби оцінюють ступінь їхньої корисності конкретно для себе. Неокласики оцінку ступеня корисності блага індивідом подають як цінність. Тому цінність для них категорія суб'єктивна. Цінність має лише те, що є цінним в очах покупця, чиї суб'єктивні оцінки і є основою для визначення виробленого блага як вартості.

Поєднання вартості й цінності та їхнє суспільне визнання відбивається в ціні.