 |
|
Особливості підприємництва в агропромисловому підкомплексі
Досліджувати це питання слід з особливостей сільськогосподарського виробництва:
1. Природній фактормає важливе, а іноді і вирішальне значення. Земля –основний засіб і предмет праці, всезагальна умова для всякого виробництва, середовище для проживання людей. Слід розуміти, що природній фактор не обмежується землею як такою. До нього відноситься водний фактор, клімат, рельєф місцевості, ліси, заповідники тощо.
2.Речовий фактор – перш за все специфічні виробничі фонди (живі тваринні і рослинні організми).
3.Особистий фактор – робоча сила. Землеробство потребує більші високого рівня кваліфікації зайнятих: знання законів природи, розвитку тваринного і рослинного організмів, технології, досягнень НТР, менеджменту. У сільському господарстві існує сезонність праці, менша мобільність, різноманітність праці.
4. Відносно велика залежність від кліматичнихумов зумовлює значний ризик з боку підприємців, змушених витрачати частину капіталу на страхування, хоча повністю передбачити всі можливі колізії, пов'язані з повенями, засухою, втратами від шкідників і хвороб сільськогосподарських рослин і тварин, неможливо.
5.Сезонний характервиробництва у землеробстві зумовлює особливості організації праці, визначає певні вимоги до спеціалізації підприємств, що є причиною нерівномірності надходження продукції та доходів протягом року, вимагає більш широкого, ніж в інших галузях, користування кредитними ресурсами.
На селі поєднуються різні форми господарювання: суспільна трудова діяльність у товарних господарствах, особиста праця у підсобному і домашньому господарстві.
Складовою частиною аграрних відносин виступають земельні відносини.
Земельні відносини – це суспільні відносини з приводу володіння, користування, розпорядження і управління землею на державному, господарському і внутрішньогосподарському рівнях як об'єктом господарювання, так і засобами виробництва у сільському господарстві.
Об'єктами земельних відносин у сфері сільськогосподарського виробництва є землі сільськогосподарського призначення (рілля, землі під багаторічними насадженнями, сіножатями і пасовищами) всіх форм власності і господарювання, Суб'єктами земельних відносин є окремі громадяни (фізичні особи) та юридичні особи, держава в особі відповідних органів державної влади та територіальні громади сіл, селищ і міст в особі відповідних рад. Суб'єктами правовідносин щодо землі діють у межах чинного законодавства.
Важливу увагу необхідно приділити відносинам власності на землю, її формам.
1. Землеволодіння – це володіння ділянкою землі окремою особою, групою осіб або державою на правах повної власності.
2. Землекористування – це користування ділянкою землі окремою особою, кооперативами або громадськими організаціями, державними сільськогосподарськими підприємствами і закладами для певних цілей.
3. Розпорядження – це комплекс прав, які дозволяють її відчужувати: дарувати, продавати, передавати у спадок тощо.
У сільському господарстві існують такі форми підприємств:підсобні господарства; сімейні ферми; ферми з найманою працею; державна форма, колективні сільськогосподарські спілки; кооперативи, садівницькі підприємства; акціонерні товариства.
Розглядаючи дане питання теми, необхідно зрозуміти категорії "рента" і "орендна плата". Частина прибутку, яка створюється у процесі підприємницької діяльності на землі, та передається її власнику за право користуватись нею, називається земельною рентою.Вона виступає економічною формою реалізації власності на землю (і її природні ресурси), є доходом від земельної власності, не пов'язаним з підприємницькою діяльністю.
Орендна плата(частина прибутку орендаря-підприємця, який він віддає власнику землі за дозвіл користування землею) може не співпадати з земельною рентою у тому випадку, коли до її складу, крім ренти входять і такі елементи як відсоток на раніше вкладений у землю капітал, амортизація тощо.
Вивчаючи питання про форми земельної ренти (диференціальну, абсолютну, монопольну, екологічну), необхідно усвідомити причини, умови, джерела кожної з них.
Причиною диференціальної рентиє монополія на землю як об'єкт господарювання. Джерелом її формування є праця, що прикладається до кращих і середніх за родючістю ділянок землі. Розрізняють диференціальну ренту І (за родючістю ґрунту) і диференціальну ренту П (за розташуванням відносно місць збуту продукції).
Диференціальна рента Іяк економічна категорія – це відносини між власниками землі (орендодавачами) і підприємцями-фермерами (орендарями) з приводу присвоєння власником доходу, який перевищує середню норму прибутку. Збільшення її залежить від екстенсивного розвитку сільського господарства
Диференційна рента IIвідрізняється від ренти І умовою утворення – відмінностями у продуктивності додаткових вкладень капіталів у землю. Як економічна категорія диференціальна рента П – це відносини між орендодавцями і орендарями землі з приводу присвоєння власниками землі додаткового доходу ІІ пов'язаного з неоднаковою віддачею капіталу. Вона пов'язана з інтенсифікацією виробництва.
Причиною абсолютної земельної рентиє монополія приватної власності на землю. її одержують всі власники земель. Вона є різницею між суспільною ціною виробництва на гірших землях та індивідуальною ціною виробництва на кращих і середніх землях. Ця різниця перевищує середню норму прибутку внаслідок більш низької органічної будови капіталу у сільському господарстві, ніж у промисловості.
Монопольна рентапороджується обмеженістю і не відтворюваністю земель особливої якості чи певних кліматичних умов, за яких лише можливе отримання певної частини продукції сільського господарства (чай, кава, цитрусові, тютюн, виноград, рис і т.д.). Причиною цієї ренти є монополія на землю, розташовану у виняткових природних умовах.
Монопольна рента – це надприбуток внаслідок різниці між монопольною ціною та вартістю рідкісного продукту сільського господарства. Вона створюється від доходів тієї частини населення, яка купує на ринку дефіцитні землеробські продукти. Власники таких земель отримують додатково до інших видів ренти монопольну ренту.
Екологічну рентуотримують власники екологічно чистих земель, вироблена продукція на яких дуже дорога.
Важливим питанням даної теми є ціна землі – це така сума грошей, яка
будучи покладена в банк, дозволяє її власнику отримати дохід у формі відсотка,
що дорівнює земельній ренті:
Цз = R / Z · 100
де R – рента, Z – норма позичкового відсотка.
Ціна землі – ірраціональна форма, тому що земля по своїй природі не є товаром, вона не є результатом праці людей, а, отже, не має вартості. При певних соціально-економічних умовах вона набуває форми товару, ціна на який заснована не на вартості товару, а на доході, який земля приносить при її використанні власником.
Розглядаючи питання про агропромислову інтеграцію, необхідно визначити її сутність і основні форми.
Агропромислова інтеграція– це об'єктивний процес спеціалізованого, зв'язаного спільним виробничим циклом сільськогосподарського і промислового виробництва у єдину систему відтворення.
Вона реалізується у таких формах:
1. контрактна форма (угоди);
2. агрофірми, агрокомбінати, спілки, кооперативи;
3. агропромислове комбінування на регіональному рівні;
4. агропромисловий комплекс країни.
Економічне об'єднання підприємств, що інтегруються, може набувати різних форм. Умовно їх можна поділити на дві основні групи – горизонтальні та вертикальні.
Вертикальна – передбачає формування зв'язків між галузями різних сфер АПК.
Горизонтальна – стосується об'єднання підприємств в межах однієї галузі.
Агропромислові зв'язки на рівні виробничих підприємств і фірм у своєму розвитку спираються на більш значний економічний інтеграційний процес –формування структурного новоутворення в економіці в цілому, яке дістало назву аграрно-промислового комплексу (АПК).
Агропромисловий комплекс країни (АПК) –це економічна категорія, що виражає сукупність виробничих відносин між аграрним виробництвом і зв'язаними з ним галузями з приводу виготовлення і доведення до споживача товарів, створених з сільськогосподарської сировини.
Структура АПК включає чотири сфери:
I сфера – індустріальна, і, тобто галузі, які забезпечують сільське господарство технікою, виконують ремонтні роботи, ведуть специфічне будівництво
на селі, виробляють мінеральні добрива, засоби захисту рослин і т.д. Машино
будування (тракторне і сільськогосподарське, для легкої та харчової
промисловості), хімічна промисловість (виробництво мінеральних добрив,
засобів захисту рослин), мікробіологічна й комбікормова галузі тощо.
II сфера – аграрна сфера – власне сільське господарство, мисливство,
рибальство, лісове господарство, садівництво, городництво, особисте підсобне
господарство селян;
ПІ сфера – галузі, які займаються заготівлею, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогосподарської продукції.
IV сфера – галузі виробничої та соціальної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, матеріально-технічне постачання, складське та сфера, що забезпечує загальні умови життєдіяльності людей - культурно-побутове обслуговування населення) тощо.
Велику увагу слід приділити агробізнесу як підприємницькій діяльності в АПК. В умовах перехідної економіки ринкові зміни все більше охоплюють аграрний сектор господарства. Підприємництво в ньому прийнято називати агробізнесом. Цей процес розвивається у двох основних напрямах. По-перше, у сферу агробізнесу включається все більше суб'єктів. По-друге, агробізнес набуває тих же форм, що й в інших галузях економіки.
Ключовою фігурою агробізнесу, як і бізнесу взагалі, є бізнесмен, якому притаманні такі риси, які відрізняють його від інших суб'єктів господарювання.
Суб'єктами агробізнесу є фірми як у сільськогосподарській, так і несільськогосподарських сферах. Існують індивідуальні сімейні фірми і сімейно-групові у формах партнерств.
Як економічну категорію агробізнесможна визначити так: це система взаємовідносин між фермерами, зодного боку, і державою, кооперативами і приватними компаніями – з другого.
Провідне місце в ринковому механізмі агробізнесу належить ціні. Розрізняють три види цін: підтримуючі,що встановлюються державою переважно на продукцію тваринництва; гарантовані – специфічні ціни на рослинницьку продукцію, зокрема, на зерно; ринковіабо фермерські ціни,які здійснюють найбільший вплив на фінансовий стан виробника. При регулюванні цін застосовується паритет цін – це співвідношення фермерських цін і цін на всі споживані фермерами товари і послуги, включаючи і споживчі, а також виплачувані ними податки, відсотки, страхові платежі тощо. Паритетна ціна використовується як найбільш загальний орієнтир для державного цінового регулювання.
Важливим елементом агробізнесу є бюджетне субсидування, оподаткування та кредитування. Важлива роль в агробізнесу належить кооперації, як особливої форми організації підприємництва в АПК.
План семінару
1. Підприємництво його суть, умови розвитку та принципи:
а) поняття підприємства та його функції, суб’єкти та об’єкти підприємництва;
б) умови розвитку та принципи підприємницької діяльності;
в) підприємство (фірма) – первинна ланка ринкової економіки, види підприємств та їх об’єднань в Україні;
в) кругообіг і оборот капіталу, структура капіталу (фондів);
г) маркетинг та менеджмент підприємництва.
2. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин:
а) економічна сутність домогосподарств та їх функції;
б) доходи, витрати та заощадження домогосподарств.
3. Витрати виробництва і прибуток:
а) сутність та класифікація витрат в ринковій економіці;
в) собівартість продукції: суть, види, структура та шляхи зниження;
б) прибуток підприємства, його суть та види;
в) підприємницький дохід, позичковий відсоток, торговий прибуток.
4. Особливості підприємництва в аграрному секторі:
а) аграрні відносини, їх специфіка та місце в економічній системі;
б) рентні відносини;
в) агропромислова інтеграція та її форми, АПК;
г) роль і місце агробізнесу в системі АПК розвинутих країн.