Главная | Обратная связь

Доходи населення: сутність, види, джерела формування

Доходи – це грошові або натуральні надходження, які має населення для задоволення своїх потреб. Доходи за характером надходжень поділяються на економічні й соціальні.

Економічними доходамиє такі доходи, які отримують на основі права власності на певний фактор виробництва: робочу силу, засоби виробництва, землю, грошовий капітал, інтелектуальну власність.

Соціальними доходами називаються такі, які надходять від держави через суспільні фонди споживання, трансфертні платежі тощо незалежно від тру­дового внеску або участі у підприємницькій діяльності. Формами таких до­ходів можуть бути: компенсації безробітним, виплати по соціальному стра­хуванню, допомоги малозабезпеченим, багатодітним, пенсії тощо.

В умовах ринкової економіки система доходів споживчого призначення складається з:

доходів, що залежать від трудової діяльності: заробітна плата, тих хто працює за наймом, особисті доходи працівників від реалізації продукції колективних підприємств, доходи від індивідуальної діяльності, підсобного господарства, кооперативної діяльності тощо;

доходів, які безпосередньо не залежать від результатів праці. Це суспільні та благодійні фонди споживання. Кошти з цих фондів можуть надходити населенню у вигляді грошових виплат через бюджет, а також через соціальні фонди підприємств і організацій у вигляді грошових виплат через бюджет, а також через соціальні фонди підприємств і організацій у вигляді грошових виплат і безоплатних послуг, натуральної видачі, благодійної допомоги, різних пільг;

доходів від власності: дивіденди від акцій, відсотки за майновим паєм, вкладеним у підприємство, відсотки за вкладами до ощадного та інших банків.

За способом привласнення всі доходи в країнах із ринковою економікою прийнято поділяти на дві групи: трудові – одержані від участі в праці та під­приємницькій діяльності, й нетрудові – які не залежать від трудових зусиль (дивіденди, проценти, доходи від власності і т.д.).

Розрізняють різні види доходів, зокрема: грошові, натуральні, сукупні. Грошові доходи– це доходи, які населення отримує у формі грошей. Сюди відносяться заробітна плата, підприємницькі доходи, грошові випла­ти із суспільних фондів споживання (пенсії, стипендії, грошові допомоги), гонорари, грошові надходження на цінні папери, проценти за депозитами тощо. Натуральні доходи– це доходи від особистих господарств, які йдуть безпосередньо на споживання їх власників, а також натуральні виплати й надходження із громадських фондів кооперативних господарств і суспільних фондів споживання. Сукупні доходи– всі доходи, які населення отримує, в грошовій і на­туральній формах, а також у вигляді пільг із суспільних фондів споживання (безплатні освіта та охорона здоров'я, пільгове або безплатне утримання ді­тей в дошкільних закладах, путівки до санаторіїв, будинків відпочинку).

Доходи поділяються також на номінальні й реальні. Номінальні – вся су­ма доходів у грошовій формі, одержаних із різних джерел. Реальні – це кіль­кість матеріальних і духовних благ та послуг, які реально можна придбати на отримані грошові доходи.

Основною формою доходів населення є доход від праці – заробітна плата.

Заробітна плата – це ціна, що виплачується найманим працівникам за використання їхньої праці.

Для характеристики рівня оплати праці застосовуються по­казники номінальної і реальної заробітної плати. Номінальна заробітна плата – сума грошей, яку одержує працівник за свою працю. Реальна заробітна платавизначається масою товарів і по­слуг, які можна придбати за номінальну заробітну плату за існу­ючого рівня цін після відрахування податків та інших платежів.

Зміна рівня реальної заробітної плати також визначається певним індексом (коефіцієнтом), який обчислюється за форму­лою:

Індекс реальної заробітної плати = Індекс номінальної заробітної плати / Індекс цін (вартості життя)

При обчисленні рівня заробітної плати застосовується показ­ник мінімальної заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата – рівень заробітної плати, ниж­че якого вона бути не може. Основою мінімальної заробітної плати є прожитковий мінімум.

В Україні склалась така структура заробітної плати:

основна частина заробітної плативраховує суспільно нор­мальну міру праці, яка формується під впливом об'єктивних умов виробництва і праці, стійкі відмінності у кваліфікації працівників, складність і відповідальність їхньої роботи, умо­ви праці, її інтенсивність тощо;

додаткова частина заробітної плати, яка залежить від таких аспектів виробничої діяльності працівників, які не можуть бу­ти повною мірою враховані заздалегідь, відображають спе­цифічні умови праці на цьому підприємстві або особливості працівників.

Відповідно до цього заробітна плата виступає в двох конкретних формах: погодинної і відрядної плати.Усвою чергу кожній з них властиві системи.До системи погодинної оплати праці належать проста, погодинна, і погодинно-преміальна оплата. До системи відрядної оплати праці слід віднести пряму відрядну, відрядно-преміальну, акордну.

Заробітну плату, що виплачується за певний час функціо­нування робочої сили (година, день, тиждень, місяць), нази­вають погодинною заробітною платою.

Одиницею вимірювання погодинної заробітної плати є по­годинна ставка заробітної плати, яку іменують ціною праці. Ціна праці – це лише спосіб (а не суть) вираження вартості робочої сили. Вона має таку формулу:

Ціна праці = Денна вартість робочої сили / Середня тривалість робочого дня

Відрядна заробітна плата – це така форма заробітної плати, за якої вартість (ціна) робочої сили сплачуєть­ся залежно від кількості або якості виготовлених за одиницю часу виробів чи виконаних операцій.

В Україні діє тарифна система, яка складається з тарифної ставки, тарифної сітки і тарифно-кваліфікованого довідника.

Тарифна ставка являє погодинну або місячну зарплату, в ос­новному, для визначення оплати праці або розцінки за одиницю продукції.

Тарифна сітка – це шкала співвідношення в оплаті праці різ­них груп робітників залежно від складності робіт і рівня кваліфі­кації виконавців, складається з тарифних розрядів і тарифних ко­ефіцієнтів.

Тарифно-кваліфікаційний довідник виконує роль інструмента та­рифної системи, що визначає характеристику робіт за їх склад­ністю та вимогами для одержання відповідного розряду.

Основними шляхами вдосконалення тарифної системи в Україні є: забезпечення відповідності між розмірами тарифних ставок та умовами відтворення робочої сили; досягнення єдності у визначенні якості праці при нарахуванні заробітної плати; встановлення науково обґрунтованих меж граничних ставок тарифної сітки; посилення диференціації в оплаті праці залежно від її умов; підвищення частки тарифу у складі заробітної плати; встановлення вищих тарифних ставок працівникам, від яких залежить прискорення науково-технічного прогресу; підвищення тарифного коефіцієнта при отриманні працівником вищого розряду; підвищення стимулюючої ролі основної заробітної плати.

В умовах ринкової економіки не всі верстви населення спроможні конкурувати на ринку праці. Адже на ринку існують верстви населення соціально вразливі та непрацездатні. До них відносять: підлітків, пенсіонерів, інвалідів, багатодітні сім’ї тощо. Про їх рівень життя має дбати держава, яка повинна здійснювати соціальний захист вразливих верст населення. Система соціального захисту – це система правових, соціально-економічних та політичних гарантій, які надають умови для забезпечення засобів існування: працездатним громадянам – за рахунок особистого трудового внеску, економічної самостійності і підприємництва; для соціально-вразливих верст населення – за рахунок держави, але не нижче прожиткового мінімуму. Соціальний захист має враховувати: забезпечення членам суспільства прожиткового мінімуму та надання допомоги тим, кому вона необхідна, створити громадянам країни можливості заробляти кошти на життя будь-якими способами, які не протирічать закону, забезпечення сприятливих умов праці робітникам, забезпечення екологічної безпеки та ін.

Особисте споживання матеріальних благ і послуг, як заключна фаза суспільного відтворення, здійснюється в домашньому (сімейному) господарстві. Сім'я є об'єктом отримання доходів і їх використання. Ведення господарства здійснюється залежно від сімейного бюджету, що являє собою співвідношення між доходами і витратами сім'ї.

Сімейний доход – сума доходів свідомо організованої на основі родинних зв’язків та спільності побудови невеликої групи людей, життєдіяльність яких спрямована на реалізацію соціальних, економічних та духовних потреб індивідів, сім’ї, суспільства в цілому.

Сімейні доходи формуються з різних джерел: оплата праці членів сім'ї; доходи від власності; доходи від особистого підсобного господарства; виплати за пай у кооперативних підприємствах; доходи від індивідуальної трудової діяльності; надходження з суспільних фондів споживання (трансферти); дивіденди (якщо члени сім'ї є власниками акцій); інші надходження (спадщина, аліменти, гонорари тощо).

Споживання сім'ї – це придбання і використання товарів особистого користування. Частина доходу сім'ї, яка залишається після виплати податків і не використовується на споживання, становить заощадження, що зберігаються на банківських рахунках, вкладаються в облігації, акції тощо.

Сімейний бюджет поповнюється також за рахунок виплат за паєм у ко­оперативних підприємствах, дивідендів (якщо в сім'ї є члени акціонерних товариств), доходів від індивідуальної трудової діяльності. Можуть бути й інші надходження – спадщина, аліменти, гонорар. У період переходу до ринкової економіки в умовах нестабільності та інфляції статистика збіль­шення номінальних доходів недостатньо характеризує рівень життя насе­лення. Країна зіткнулася з наявністю бідності, критеріями якої є: дохід на одного члена сім'ї (нижче прожиткового мінімуму) та структура домашньо­го споживання (зокрема, частка витрат на харчування), що має тенденцію до зростання.

Бідноювважається сім'я, доходи якої не дають можливості її членам задовольнити свої найнеобхідніші потреби – потреби в продуктах харчування, одязі, житлі тощо.

Бідність, малозабезпеченість має декілька рівнів і характеризується та­кими показниками: прожитковим мінімумом; гарантованим прожитковим мінімумом; мінімальним споживчим бюджетом.

Для характеристики межі бідності аналізується структура споживання сім'ї. Ще в середині XIX століття німецький економіст Е. Енгель визначив закономірність, яка названа законом Енгеля. Згідно із законом Енгеляу міру зростання доходів сім'ї загальне споживання благ збільшується, але у різних пропорціях та структурних співвідношеннях.

Причинами нерівності розподілу доходів населення є:відмінність в освіті й особистих здібностях; нерівномірний розподіл економічних ресурсів; відмінність у становищі на ринку; різне ставлення до ризиків; наявність зв’язків або дискримінація.

Для визначення нерівності розподілу доходів використовується крива Лоренца. Крива Лоренца дає підстави для висновків про ступінь розриву між фактичним розподілом доходів і станом рівноваги. Нерівність у розподілі доходів графічно виражає зміну конфігурації кривої Лоренца у бік збільшення її увігнутості відносно лінії абсолютної рівноваги.

З метою зменшення диференціації доходів між окремим сім'ями (домогосподарствами) держава регулює розподіл та перерозподіл ринкових доходів: використовує прогресивну шкалу оподаткування; удосконалює систему державних трансфертних виплат; розширює суспільні блага.

Сучасна економічна теорія за основу виміру суспільно­го добробуту приймає оптимум Парето (за ім'ям італій­ського економіста Вільфредо Парето (1848-1923 рр.)), який вважав, що добробут суспільства досягає максимуму тоді, коли будь-які зміни у розподілі доходів не погіршують доб­робуту жодного із його членів.

Інший італійський учений Енріке Бароне розкритику­вав таке розуміння механізму максимізації добробуту су­спільства. Він вважає, що зміни, викликані перерозподілом доходів, які спричиняють отримання вигод одними та збитків іншими, можна розглядати як приріст суспільно­го добробутуза умови, що ті, хто зазнав збитків, добро­вільно схвалять ці зміни. Це означає, що не завжди ті чле­ни суспільства, чий рівень доходів зменшився, програли.