 |
|
Закономірність формування та сутність світового господарства
Історично світове господарство сформувалось у кінці XIX на початку XX століття.
Об'єктивні передумови виникнення світового господарства – це розвиток світового ринку, міжнародний поділ праці, інтернаціоналізація господарського життя.
В сучасних умовах, коли окремі країни стали ланками всесвітнього господарства, їх економіка як ніколи залежить від зовнішнього ринку. Ця залежність стану економіки від міжнародної торгівлі, світового ринку відображає об'єктивну тенденцію до господарського зближення країн світового співтовариства.
Основою і фактором розвитку світового господарства є міжнародний поділ праці (МПП) як економічна категорія – це зумовлена певним рівнем розвитку продуктивних сил специфічна форма поділу суспільної праці, що переросла національні межі і призводить до спеціалізації окремих країн і господарських структур на виробництві певної продукції та взаємному обміні.
У міжнародному поділі праці виділяють: загальний, означає поділ праці між країнами світу на рівні сфер суспільного виробництва (наприклад, промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту, зв'язку тощо); частковий, тобто поділ праці між країнами світу в одній сфері суспільного виробництва, наприклад, у промисловості за такими напрямами, як добувна, металургійна, хімічна, легка, машинобудування тощо; одиничний, означає поділ праці між суб'єктами світового господарства на мікрорівні, наприклад, на спільному підприємстві, на якому один партнер виконує управлінські функції, другий - виробничі, третій - збуту і постачання та ін.
Міжнародний поділ праці проявляється у міжнародній спеціалізації та кооперуванні виробництва. Розрізняють такі види спеціалізації: міжгалузева та внутрішньогалузева. Основними формами внутрішньогалузевої спеціалізація є предметна, подетальна, технологічна. Міджнародна кооперація виробництва – це процес формування стійких виробничих зв’язків між підприємствами різних країн, у результаті якого здійснюється спільна діяльність по створенню елементів готової продукції.
Організаційною формою міжнародної спеціалізації та кооперації виробництва виступають транснаціональні корпорації (ТНК).
Інтернаціоналізація виробництва – це розвиток міжнародних зв'язків у процесі функціонування продуктивних сил, у більш широкому інтернаціоналізація всього економічного життя, продуктивних сил та виробничих відносин.
Основними формами інтернаціоналізації економіки є інтеграційна та транснаціональна.
Інтернаціоналізація виробництва здійснюється різними шляхами: по-перше, через обмін засобами виробництва, а також у формі міжнародної спеціалізації і кооперації; по-друге, шляхом виробничого співробітництва, міжнародної міграції виробничих ресурсів; по-третє, через формування глобальної матеріальної, інформаційної, організаційно-економічної інфраструктури, що забезпечує здійснення міжнародного обміну, переміщення людей, співробітництво, тобто комплекс таких галузей господарства, як транспортна система, зв'язок, енергетичне господарство, а також інформаційний комплекс.
З часом форми інтернаціоналізації ускладнюються, стають різноманітнішими. Серед них, зокрема, слід виділити такі: міжнародна торгівля; міжнародна спеціалізація та кооперація; міжнародне переміщення фінансових та виробничих ресурсів; зарубіжна інвестиційна діяльність; надання міжнародних послуг; міжнародний обмін науковими та технологічними знаннями;створення міжнародних інформаційних центрів; створення міжнародних виробничих та науково-виробничих об'єднань; міжнародна міграція робочої сили; міжнародне співробітництво у вирішенні глобальних проблем.
В останню чверть XX століття у світовому господарстві виник новий процес – глобалізація.
Глобалізація – це результат розвитку продуктивних сил та інтернаціоналізації всіх сфер суспільного життя, встановлення сталих зв'язків між суб'єктами різних країн, внаслідок чого виробничий процес в одній країні стає складовою частиною процесу, який відбувається в інтернаціональному або світовому масштабах.
Характерні ознаки глобалізації: розширення торгівлі та її лібералізація; глибокі зміни у фінансовій сфері й утворення міжнародних фінансових інститутів; інтернаціоналізація обороту капіталу та усунення перешкод для його руху; розгортання діяльності транснаціональних корпорацій (ТНК) та їх зростаюча експансія; переважаюча орієнтація попиту на світовий ринок.
Світове господарство – це цілісна економічна система взаємодіючих, взаємопов'язаних національних господарств, пов'язаних між собою технологічними, економічними і соціально-економічними відносинами.
Рисами світового господарства являються цілісність, нерівномірність розвитку, суперечливість світового господарства, зростання економічної взаємозалежності між національними господарствами, стан навколишнього середовища, у всесвітньому господарстві діють загальні економічні закони, зокрема, закон вартості, внаслідок якого формується інтернаціональна вартість.
Основні етапи розвитку світового господарства такі:
I – друга половина XIX – початок XX століття – етап формування сучасного світового господарства: наявність колоніальної системи; суперечності між державами, що призвели до світових та локальних війн; експорт капіталу як наслідок монополізації виробництва.
II – 20-30-і роки XX – до 80-х років XX століття – світове господарство поділено на дві системи: світове капіталістичне та світове соціалістичне. Внаслідок ліквідації колоніальної системи в 60-і роки відбулося входження у світову економіку великої групи країн, що розвиваються. З середини 50-х років починають розвиватися інтеграційні процеси в різних регіонах світу.
ІІІ – 80-90-і років XX століття – дотепер – світове господарство характеризується цілісністю світової економіки на ринкових засадах, нерівномірністю економічного розвитку, глобалізацією економічних процесів і явищ.
Разом з тим характерними ознаками світового господарства в сучасних умовах є динамізм економічного розвитку, стабільні темпи економічного зростання, посилення диференціації економічного розвитку країн, що розвиваються, поглиблення інтеграційних процесів у країнах світу.
У своєму розвитку міжнародна економічна інтеграція проходить такі етапи: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) спільний ринок; 4) економічний союз; 5) повна інтеграція.
Нині в світі налічується більше трьох десятків регіональних інтеграційних угрупувань. Серед них можна виділити: в Західній Європі – Європейський Союз (ЄС); у Північній Америці – Північноамериканську угоду про вільну торгівлю (НАФТА) і в Азіатському регіоні – Азіатсько-тихоокеанське економічне співтовариство (АТЕС).
Світове господарство як система взаємопов'язаних національних економік в той же час є і системою міжнародних економічних відносин, що склалися на основі міжнародного поділу праці та високого рівня інтернаціоналізації продуктивних сил. У цю систему входять такі форми міжнародних економічних відносин: міжнародна торгівля, валютно-фінансові відносини, вивіз капіталу і міжнародна інвестиційна діяльність, міжнародна міграція робочої сили, науково-технічне співробітництво; валютно-фінансові відносини, вільні економічні зони.
Зовнішньоторговий оборот складається з експорту та імпорту. Співвідношення вартості експорту та імпорту за певний проміжок часу знаходить своє відображення у торговельному балансі, який буває активним, коли вартість експорту перевищує вартість імпорту або пасивним, коли вартість імпорту перевищує вартість експорту.
Відставання платоспроможного попиту від темпів та масштабів виробництва, обмеженість у зв'язку з цим внутрішнього національного ринку змушує уряди різних країн шукати різні шляхи стимулювання зовнішньоекономічної діяльності виробників товарів. До основних типів зовнішньоторгової політики відносяться: 1) лібералізація, фритредерство, тобто політика вільної торгівлі, невтручання держави в господарську діяльність; 2) протекціонізм, тобто політика сприяння розвитку національної промисловості, сільського господарства та послуг.
У сучасних умовах, коли на світовому ринку пропозиція перевищує попит, коли ведеться гостра конкурентна боротьба за споживача, кожна з розвинених країн здійснює зовнішньоекономічну експансію. Сучасні тенденції розвитку світової торгівлі свідчать, що найбільш поширеною є політика лібералізації: зменшення митних зборів, скорочення використання валютних і кількісних обмежень, розвиток інтеграційних процесів, посилення відкритості національних економік. Разом з цим поряд з політикою вільної торгівлі діє і протекціонізм. Він включає: 1) встановлення високого мита на іноземні товари; 2) кількісні обмеження імпорту; 3) валютні обмеження; 4) заохочення експорту товарів видачею субсидій, податкових пільг тощо.
Кожна країна, яка бере участь у міжнародній торгівлі, одержує кошти за експортовані товари і розраховується з іншими за імпортовані, вступаючи, таким чином, у валютні відносини. Міжнародні валютні відносини –це сукупність економічних відносин, що складаються при функціонуванні валюти у світовому господарстві та обслуговують взаємний обмін результатами діяльності національних господарств.
Складові частини валютної системи: визначення основних міжнародних платіжних засобів; режим валютних паритетів та курсів; умови конвертування обігу достатньою кількістю платіжних засобів, які користуються довірою; уніфікація основних форм міжнародних розрахунків; статус міждержавних інститутів, які регулюють валютні відносини; режим міжнародних валютних ринків, ринків золота тощо.
Міжнародна валютна система органічно поєднує такі елементи, як світовий грошовий товар, міжнародну ліквідність, валютні курси та валютні ринки, міжнародні валютно-фінансові організації. Носієм міжнародних валютно-грошових відносин є світовий грошовий товар, у ролі якого вперше з'явилось золото, а пізніше – кредитні гроші (векселі, банкноти, чеки та депозити).
Ціна валюти даної країни, виражена в одиницях валюти іншої країни, називаєтьсявалютним курсом.Розрізняють фіксовані (тверді) та плаваючі (гнучкі) валютні курси. Перший встановлюється державою на основі стану платіжного балансу, рівня інфляції та інших факторів, а другий визначається за підсумками торгів на міжбанківській валютній біржі (тобто визначається співвідношенням попиту і пропозиції). На валютний курс впливають окремі фактори, зокрема, стан зовнішньоторговельного балансу, попит населення на товари іншої держави, відносні зміни в доходах, цінах, реальних відсоткових ставках, спекуляція тощо.
Валютні ринки– це особлива сфера економічних відносин, пов'язана із здійсненням операцій (купівля, продаж, обмін) з іноземною валютою та платіжними документами в іноземних валютах (чеки, векселі, телеграфні та поштові перекази, акредитиви тощо). Найпершим таким ринком був ринок золота як грошового товару, де воно продавалось на основі ціни, закріпленої міжнародним договором.
У 1944 році було створено міжнародну валютну систему, яку назвали Бреттон-Вудською (м. Бреттон-Вудс, США).
З квітня 1979 року вступила в дію Ямайська валютна система, оскільки попередня система вичерпала свої можливості. Основні принципи цієї валютної системи такі: демонетизація золота; перехід до використання національних валют у міжнародних розрахунках; прийняття системи плаваючих курсів; надання статусу головного резервного засобу міжнародної валютної системи так званим спеціальним правам запозичення (СДР).
Сучасна валютна система– це багатовалютний ринковий стандарт. Нині існує кілька режимів "плаваючих" валютних курсів (незалежне, кероване та спільне плавання).
Однією з важливих форм міжнародних економічних відносин є вивіз капіталу.Вивіз капіталу –це вилучення частини капіталу з процесу національного обороту і включення у виробничий процес в різних формах та інших країнах. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється різними шляхами: 1) за рахунок будівництва за кордоном власних (або на паях) підприємств; 2) через придбання контрольного пакету акцій або частини акцій діючих підприємств; 3) через відкриття за кордоном власних філій або договірних компаній.
Прямі інвестиції вкладаються переважно в акції промислових, торговельних та банківських підприємств, що забезпечує володіння або певний контроль над діяльністю цих підприємств. Більша частина прямих інвестицій припадає на промислово розвинені країни, решта – на країни, що розвиваються. Портфельні інвестиції мають місце тоді, коли кількість придбаних експортером капіталу акцій іноземного підприємства не забезпечує над ним повного контролю або коли власники капіталу прагнуть розмістити його в різних галузях. Різновидністю портфельних інвестицій є участь іноземного капіталу у спільних підприємствах.
Формою руху позичкового капіталу є кредит. Міжнародний кредит можна розглядати і класифікувати за різними ознаками: цільовим призначенням – комерційні (безпосередньо пов'язані з зовнішньою торгівлею і послугами); інвестиційні (надаються для будівництва та розширення діючих об'єктів); формами надання – товарні (надаються у формі товарів і матеріальних цінностей); фінансові (на прямі капіталовкладення, придбання цінних паперів, погашення зовнішньої заборгованості); валютні (надані банками в грошовій формі); строками –довгострокові (до 10 років); середньострокові (1-5 років); короткострокові (від 3-6 місяців до 1 року).
З вивозом капіталу тісно пов'язана і така класична форма міжнародних економічних відносин, як міжнародна міграція робочої сили.
Міжнародна міграція робочої сили являє собою процес її стихійного або організованого переміщення в межах міжнародного ринку праці і включає в себе: еміграцію, тобто переміщення частини трудових ресурсів з однієї країни в іншу та імміграцію, тобто приплив робочої сили з-за кордону.
Головною причиною міжнародної міграції робочої сили є економічні умови життя трудящих: матеріальна незабезпеченість, зубожіння, безробіття. На міждержавне переміщення робочої сили впливає також різниця у рівнях заробітної плати. Причинами міграції також можуть бути національні, релігійні, політичні та інші чинники.
Розвиток економічного співробітництва, валютних, фінансових, кредитних відносин між державами сприяє появі міжнародних фінансово-економічних організацій, які здійснюють їх регулювання. Провідне місце серед них займають Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, регіональні банки та валютно-кредитні організації ЄС – Європейський інвестиційний банк, Європейський фонд валютного співробітництва, Європейський банк реконструкції та розвитку.
Вільна економічна зона – це спеціальна економічна зона, обмежена частина суверенної території країни, на якій діють особливі пільгові економічні умови для іноземних і національних підприємців (пільги митного, валютного, трудового режиму), що створює умови для розвитку промисловості й інвестування іноземного капіталу.
Головні цілі організації ВЕЗ такі: прискорення соціально-економічного розвитку даного регіону; оволодіння світовим досвідом; розширення зовнішньоекономічних зв'язків; експериментальна перевірка нових методів виробництва, господарювання, управління бізнесом і регіоном. ВЕЗ допомагають розв'язати проблеми розвитку зовнішньої торгівлі, формування раціональної інфраструктури, забезпечення зайнятості, підвищення рівня життя тощо.
Залежно від конкретних цілей ВЕЗ можуть бути різних видів: вільні торговельні зони, експертні промислові зони, банківські і страхові зони, технологічні зони, комплексні зони.