Здавалка
Главная | Обратная связь

Навчальний матеріал



Законспектуйте. Наука як своєрідна форма пізнання, специфічний вид духовного виробництва і соціальний інститут виникла в Європі в XVI – XVII ст. Як різновид знання наука володіє низкою характеристик, таких як об'єктивність, прогностичність, системність, методологічна рефлексія, установка на істинність, доказовість, підтвердження досвідом. Головна особливість наукового знання це його раціональність. Говорячи про раціональність, слід мати на увазі здатність мислення працювати з ідеальними об'єктами і здатність слова відображати світ розумно-понятійно. В такому розумінні відкриття раціональності приписують античності.

В часи античності й у середньовіччя домінувало філософське осмислення світу. Поняття «філософія», «знання», «наука» фактично збігалися. У цей час панує дедуктивістська модель раціональності. Своє втілення вона знайшла в метафізиці Аристотеля, у «Початках геометрії» Евкліда, які аж до ХІХ ст. розглядалися як еталон наукової раціональності. Із зародженням експериментальних наук виявилося, що доказів розуму й логічної примусовості для розуміння наукової раціональності недостатньо. Індуктивістську модель наукового знання запропонував англійський філософ Ф.Бекон. Але уже в 2-й половині ХІХ ст. виявилося, що індуктивні узагальнення можуть бути спростовувані наступним досвідом і не мають доказового значення.

На початку ХХ ст. проблема критеріїв наукової раціональності вирішувалася у філософії неопозитивізму. Було запропоновано верифікаційну модель наукового знання. Логічний позитивізм (неопозитивізм), по суті, зводив філософію до логічного аналізу атомарних наукових висловлювань. Завдання філософії він вбачав у виробленні принципів обґрунтування теоретичного знання. У ролі такого принципу неопозитивізм запропонував верифікованість, тобто, підтверджуваність досвідом. Лише ті висловлювання мають сенс, які перевіряються досвідом. Але наука не може існувати тільки на основі досвіду. Математика, наприклад, не має потреби в такому обґрунтуванні. Як бути з формулюваннями загальних законів, фактами минулого? Окрім того, сам принцип верифікованості не верифікується, тобто, його слід віднести до безглуздих висловлювань.

У середині ХХ ст. К. Поппер у своїй концепції критичного раціоналізму запропонував інший принцип відмежування наукового знання від ненаукового – принцип фальсифікованості. Наукове ставлення, за Поппером, це, насамперед, критичне ставлення до результатів наукового дослідження. Випробування гіпотези на науковість полягає не в пошукові підтверджуючих фактів, а в спробах її спростування. Фальсифікованість дорівнює емпіричній спростованості. Якщо теорія побудована як у принципі не спростовна, вона не є науковою. (До ненаукових теорій, за К. Поппером, належать марксизм і фрейдизм). Наука, таким чином, аналізується Поппером не на рівні атомарних висловлювань, а на теоретичному рівні, як цілісна система. Модель свого наукового методу Поппер іменує методом „догадок і спростувань”. Тому, хоча насправді він намагається порятувати наукову раціональність від наявної ірраціоналістичної інтерпретації наукового знання, сам Поппер не зміг уникнути звинувачень в ірраціоналізмі. Критерій фальсифікованості Поппера теж згодом зазнав критики, оскільки далеко не всі положення науки зіставні з досвідом. Крім того, реальна наукова практика ніколи не наслідує даний принцип. Як тільки виявляються факти, які суперечать теорії, робляться спроби врятувати дану наукову теорію, а не відкинути її, замінивши на кращу.

У 60–80-х роках уявлення про наукову раціональність продовжують змінюватися. Т.Кун у книзі „Структура наукових революцій” розглядає розвиток науки як революційний процес зміни парадигм або дисциплінарних матриць. Діяльність є раціональною настільки, наскільки вчений у своїй діяльності керується панівною парадигмою.

Записати. Парадигма – це сукупність фундаментальних знань, теорій і концепцій, узвичаєних методів, зразків вирішення завдань і прийомів дослідження, що закріплюються в процесі навчання й освіти. Парадигма – досить консервативне утворення, і її переміна відбувається повільно і не завжди безболісно.

Законспектувати. Розвиток науки подано Куном як процес виникнення, еволюційного змінювання й різкої зміни парадигм. Вибір на користь нової парадигми здійснюється як на раціональних, так і нераціональних підставах. Більшість членів наукового співтовариства повинна вірити, що нова парадигма дає кращі засоби для розв’язання наукових завдань. Проте ця віра все-таки спирається на раціональні основи, закладені в логіку наукового дослідження.

Записати. Англійський філософ І.Лакатос нове розуміння раціональності пов'язує з поняттям «науково-дослідної програми», яке схоже на кунівське поняття парадигми. Науково-дослідна програма – це безліч теорій, які приймаються послідовно одна за одною і співіснують разом, оскільки вони мають спільне начало. Тобто, в основі теорій лежать поєднальні фундаментальні ідеї й принципи. У Т.Куна зміна парадигм подібна до релігійного перевороту. І.Лакатос трактує прийняття програми, на відміну від Куна, як конвенцію, в основі якої лежать раціональні міркування логіко-методологічного й емпіричного характеру. Однак, оскільки конвенція – це вибір між двома альтернативами, вільний вибір, то тут також міститься ірраціональний момент.

Прочитати. При визначальному впливові в науковому мисленні доказів розуму і доказів досвіду, у ньому очевидно залишається місце для ірраціональних моментів. Це дало підстави найбільш радикальному представнику постпозитивістської філософії методологу науки П. Фейерабенду для того, щоб прирівняти науку до інших видів людської діяльності, таких як міф, релігія, магія, містика, мистецтво. Фейерабенд звертає увагу на обмеженість можливостей науки, на те, що вона не в змозі замінити для людини інші форми пізнання і духовного освоєння дійсності. Розвиток науки Фейерабенд розглядає як конкуренцію різних теорій. Ці теорії неможливо порівнювати на раціональній основі, тому що кожна з них має власні постулати, власні підстави. Процес розвитку науки стає у Фейерабенда цілковито ірраціональним процесом. Він не визначається ніякою внутрішньою логікою наукового знання.

Із сказаного вище можна помітити, що створення абсолютної, остаточної моделі наукової раціональності неможливе. Уявлення про наукову раціональність і раціональність взагалі історично зазнають змін. Російський дослідник В.Стьопін пропонує розрізняти класичну, некласичну і посткласичну форми раціональності. Класична раціональність з її установкою на об'єктивність знання цілковито виключала суб'єкта з процесу пізнання. Сучасна криза раціональності – це криза класичних уявлень, які беруть початок від епохи Нового часу. Класичний раціоналізм має свої хиби. Він не дав адекватного пояснення процесу пізнання й творчості. Глибинні шари людської істоти, що не відчувають повного підпорядкування розумові, але притаманні людській діяльності, виявилися неврахованими. Некласична парадигма береться враховувати вплив людини на пізнавальний процес. Вона співвідносить природу об'єкта із засобами й методами її дослідження, але не усвідомлює світоглядну обумовленість процесу пізнання. Посткласична раціональність усвідомлює нерозривний зв'язок між ціннісними-смисловими структурами свідомості суб'єкта, що пізнає, і характером його пізнавальної активності. Поняття раціональності стає ширшим від поняття раціональності науки. Воно містить у собі не тільки логіко-методологічні стандарти, але й поведінку людини, аналіз цілераціональних дій. У розширений обсяг поняття раціональності включаються інтуїція, евристика, прагматичні характеристики. Один із дослідників проблеми раціональності В. Швирьов пропонує розрізняти «відкриту» і «закриту» раціональність. Відкрита раціональність передбачає плюралістичність, самокритичність, рівноправність різних позицій як усередині філософії, так і в інших сферах культури. Те, що видається раціональним у системі «закритої» раціональності, перестає здаватися таким у контексті «відкритої». Так, наприклад, вирішення проблем виробничих не завжди раціональне в контексті екологічних. Діяльність ірраціональна, з погляду науки, може бути виправдана прагматичними міркуваннями одержання ученого ступеня і т.д.

Законспектувати. Новий постнекласичний тип раціональності активно використовує нові орієнтації: нелінійність, нерівнозначність, незворотність і т.д.; широко використовувані в синергетиці теорії самоорганізації матеріальних систем, представленої іменами Г.Хакена, І.Пригожина та ін. У рамках цієї парадигми відбувається відмова від притаманної класичній раціональності опозиції суб'єкта й об'єкта. Як підкреслюється в колективному дослідженні київських вчених «Природничо-наукове пізнання: зміна методологічних орієнтацій»: «Самого себе натураліст постмодерністської епохи усвідомлює уже не декартівським суб'єктом, не галілеєвським читачем «Книги природи», не знаряддям геґелівської абсолютної ідеї, за допомогою якого вона нібито усвідомлює себе, він усвідомлює себе однією з найскладніших синергетичних систем, активно і нелінійно взаємодіючої з розмаїттям інших синергетичних систем, що входять у глобальний еволюціонізм». Насамкінець слід зазначити, що становлення постнекласичної науки не знищує методів і пізнавальних установок класичної і некласичної раціональності. Постнекласична наука лише обмежує і більш чітко визначає коло їх застосування.

Переходячи до наступного питання слід підкреслити, що внутрішня організація і регулювання процесу пізнання здійснюється за допомогою методів пізнання (сукупності розумових і практичних правил і прийомів, які дозволяють швидко досягти результату). Вони дисциплінують пошук істини, допомагають рухатися до мети найкоротшим шляхом, економлячи сили. Саме тому проблема методу посідає настільки важливе місце в гносеології у всі часи. Ф. Бекон порівнював метод із світильником, і це не випадково. Методологія як загальна теорія методу формувалася у зв'язку з необхідністю узагальнення й розробки тих методів, які були відкриті у філософії й науці.

Записати. Найбільше продуктивно проблема методу розроблялася у філософії: діалогічний метод Сократа і Платона, індуктивний метод Ф. Бекона, раціоналістичний метод Р.Декарта, антитетичний метод І. Фіхте, діалектичний метод Г. Геґеля і К. Маркса, феноменологічний метод Е. Гуссерля, герменевтичний метод тощо.

Законспектувати. Дуже тісно методологія пов'язана з логікою. Успіхи формальної логіки породили ілюзію, що тільки її засобами можна вирішити усі без винятку проблеми методології. Починаючи з Нового часу, проблеми методології розвиваються в рамках окремих наук.

Класифікація методів здійснювалася по-різному. Серед філософських методів заведено виокремлювати діалектичний і метафізичний. Вони не вичерпують усіх філософських методів. Аналітична філософія спирається на аналітичний метод, герменевтика – на процедуру розуміння, інтуїтивізм – на інтуїтивний метод тощо. Філософські методи мають універсальний, загальний характер і являють собою систему м'яких принципів.

Записати. Наукові методи підрозділяються на загальнонаукові, частковонаукові, дисциплінарні і методи міждисциплінарного дослідження. До загальнонаукових належать системний метод, структурно-функціональний, імовірнісний, кібернетичний, формалізація, моделювання тощо. На сьогодні бурхливо розвивається синергетика, яку можна розглядати і як метод дослідження відкритих систем, що самоорганізовуються. Прийнято також виокремлювати методи емпіричного дослідження: спостереження, експеримент, порівняння, опис, вимір. Методи теоретичного пізнання: формалізація, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний, моделювання, метод сходження від абстрактного до конкретного. До загальнологічних методів належать такі: аналіз і синтез, абстрагування, узагальнення, ідеалізація, індукція, аналогія, системний і структурно-функціональний.

У соціально-гуманітарних науках використовуються специфічні засоби і методи. Ідеографічний метод – опис індивідуальних особливостей одиничних історичних фактів і подій. Питально-відповідний метод або діалог. Розуміння. Аналіз документів. Інтерв'ю. Проективні методи – вивчення особистісних властивостей людини в психології. Тестування. Біографічний метод. Метод соціометрії – застосування математичних методів у вивченні соціальних явищ. Ігрові методи.

Законспектувати. Розрізнення наук про природу і наук про дух уперше відбулося в Баденській школі неокантіанства й у філософії життя В.Дільтея. Специфіка наук про дух або соціально гуманітарних наук складається в принциповій присутності людини як суб'єкта діяльності, діалогічному характері гуманітарного знання та інтерпретаційному характері методів, а також у неминучості аксіологічного моменту в процесі пізнання. Особливе значення в соціально-гуманітарному пізнанні має герменевтичний метод або процедура розуміння на відміну від превалювання пояснювального характеру пізнання природничих наук. У межах герменевтики немає єдності в трактуванні розуміння. Проте можна виділити декілька принципів, що характеризують процедуру розуміння: діалогічність, герменевтичне коло, конгеніальність, попереднє розуміння. Діалогічність виражається в тому, що будь-яке розуміння – діалог між інтерпретатором і автором тексту. Поняття герменевтичного кола відображає циклічний характер розуміння: від попереднього розуміння цілого через послідовне розуміння частин до більш повного й адекватного розуміння цілого. Конгеніальність відображає вимогу домірності творчих та інтелектуальних потенціалів автора й інтерпретатора. Тут існує дві позиції. Перша: інтерпретатор має передати точний зміст. Друга: інтерпретатор повинен розуміти текст краще ніж автор, виявляти зміст, неусвідомлений автором. Принцип попереднього розуміння має на увазі, що розуміння визначається традицією, до якої належить автор, забобонами, особистим досвідом тощо.

Важливо підкреслити, що розуміння й пояснення використовується і в науках про природу, і в науках про дух. Розуміння – це універсальна процедура осягнення змісту явища й події, у якому поєднано як ірраціональний, так і раціональний моменти. Розуміння можливе там, де є зміст. Воно прагне зберегти унікальне в об'єкті, осягнути його як цілісність. Пояснення – універсальна гносеологічна процедура осягнення сутності досліджуваного об'єкта або явища, підведення його як окремого випадку під закон. Особливістю сучасної філософії є те, що світ розглядається як сукупність знакових систем (мов). Отже він може бути прочитаний. У такому контексті герменевтика набуває особливого значення в осмисленні світу.

Проблеми пізнання й методології наукового пізнання знайшли своє відображення в працях сучасних українських та російських філософів.

Навколо дослідження проблем логіки, теорії пізнання й методології наукового пізнання були зосереджені наукові інтереси видатного українського філософа П.В.Копніна. Спираючись на апарат сучасної формальної логіки, досягнення в галузі психології наукової творчості, вчені київської школи, створеної П.В.Копніним, досліджують такі складові наукового пізнання як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, система теоретичного знання, світогляд. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком, плідно вивчає діалектику, логіку й теорію пізнання на основі аналізу філософії Канта, Геґеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики. В центрі наукових інтересів видатного російського філософа Е.В.Ільєнкова було дослідження проблем діалектики як логіки і теорії пізнання. Він розробляв принципи діалектичного мислення, такі як принцип суперечності, сходження від абстрактного до конкретного, співвідношення історичного й логічного тощо. Ільєнков сформулював „оригінальні ідеї” стосовно категорій „ідеал” та „ідеальне”. В останні роки життя багато уваги приділяв аналізу теоретичних і методологічних проблем формування вищих психічних здібностей людини у зв’язку з дослідженнями О.І.Мещерякова у царині становлення і розвитку психіки сліпоглухонімих дітей.

Свідомість і мислення були проблемами, осмисленню яких присвячено практично всі праці видатного філософа М.К.Мамардашвілі. Як можна мислити думку, тобто помислити те, чим мислиш – основне питання, на яке філософ шукає відповіді.

Висновок.Сучасний стан науки, на відміну від класичного, характеризується розумінням впливу пізнавальних засобів суб’єкта на об’єкт пізнання. Причому, цей вплив здійснюється не тільки засобами формально-логічної раціональності, але, перед усім, через гуманістичну навантаженість наукового пошуку у будь якій сфері пізнання. Виявити та опанувати поки що стихійні шляхи цього навантаження – мета сучасної методології та теорії пізнання.

 

 

Тягнібедіна О.С.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.