Главная | Обратная связь

Швайко Алли Григорівни

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З ТЕОРІЇ ВИХОВАННЯ

НА ТЕМУ:

Сучасні проблеми у вихованні учнів початкових класів

 

 

Підготувала:

Студентка 5 – го курсу

Ої групи

Швайко Алли Григорівни

Школа – це життєвий простір дитини; тут вона не просто готується до життя, а живе. Тому виховна роботапланується так, щоб сприяти становленню особистості як творця і проектуальника життя, гармонізації та гуманізації стосунків між учнями і педагогами, школою і родиною, керуючись ідеями самоцінності дитинства, демократичного діалогу між поколіннями.

Виховання – процес цілеспрямований, який орієнтує вихователя і вихованця на досягнення визначеної мети як ідеального передбачення результатів процесу.

Процес виховання можна представити як систему взаємодії педагога й учня, що забезпечує розвиток особистості, формування її ставлення до дійсності (людей, до себе, сім’ї, праці, держави, природи, світу речей).

Процес виховання має свої закономірності. Найважливіші з них:

1. Діяльність та спілкування індивіда – основа виховного процесу. Тому чим доцільніше організована діяльність вихованців, чим розумніше будується їх спілкування, тим ефективніше проходить виховний процес.

2. Людина привласнює соціально – історичний досвід із врахуванням своєрідності, специфіки потреб, мотивів, інтересів, тобто психічних процесів, функцій особистості в суспільстві, сім’ї,, колі друзів тощо. Виховний процес представляє собою постійну трансформацію зовнішніх впливів на внутрішні процеси особистості. Тому чим значніший вплив на свідомість, почуття, волю особистості і чим вища результативність виховного процесу.

Основними компонентами виховного процесу є:

- цільовий, який передбачає визначення мети;

- змістовний, що включає в себе основні напрями виховної діяльності;

- операційно – діяльнісний, який визначає комплекс педагогічних засобів для розв’язання мети, завдань;

- аналітико – результативний, у процесі реалізації якого виявляються зміни в рівні вихованості індивіда;

Визначення мети виховання дозволяє реалізувати таку його особливість, як спрямування в майбутнє, про що писав В.О.Сухомлинський: «Без наукового передбачення, без уміння закладати в людині сьогодні ті зерна, які знайдуть через десятиріччя, виховання перетворилося б у примітивний нагляд, вихователь – у неграмотну няньку, педагогіка – у знахарство. Необхідно науково передбачити – в цьому суть культури педагогічного процесу, і чим більше тонкого, вдумливого передбачення, тим менше несподіваних нещасть».

Гуманізм виховного процесу передбачає врахування вікових та індивідуальних особливостей вихованця. Вік школярів визначає зміст, методи і форми організації виховної діяльності. Так, у початкових класах учитель виступає як організатор виховної роботи. Не випадково психолог і педагог П.П.Блонський на запитання, чим відрізняється хороший вчитель від поганого, якщо знання і методика його викладання у них приблизно однакові, відповідав, що для хорошого вчителя всі учні різні, однакових немає, а для поганого всі учні однакові.

Індивідуальний підхід дозволяє розвивати неповторність людини, передбачати реакцію дитини на ті чи інші зовнішні впливи. Один з важливих шляхів реалізації принципу – вивчення дитини.

Таким чином, принцип урахування вікових та індивідуальних особливостей дітей вимагає глибокого і всебічного знання дитини, що передбачає вивчення її особливості, а саме:

- характеру взаємовідносин у сім’ї, з друзями, однокласниками;

- загального розвитку дитини, її інтересів, здібностей (культура мови, кругозір, начитаність, інтереси в галузі літератури, мистецтва, спорту);

- ставлення до навчання (мотиви, самостійність, активність), активної праці;

- рівня вихованості, особливостей темпераменту.

Знання особливостей розвитку дитини дозволяє організувати різні види діяльності, спілкування людини, що забезпечує розкриття потенціалу особистості, створюючи умови для її самореалізації, саморозкриття.

На основі всебічного глибокого вивчення особистості дитини вихователь може організовувати її діяльність і спілкування, які максимально забезпечили б у будь – якій ситуації виховний ефект.

Вчитель повинен знати про спонукальні причини найбрудніших і найвищих вчинків, історію зародження злочинних і великих думок, історію розвитку будь – якої пристрасті і будь – якого характеру.

Таке ставлення повинно бути і до так званих важких дітей(дітей розумово відсталих). Важка дитина – це людина, в якої в силу різноманітних причин бачимо ненормальності, якісь відхилення в поведінці, навчальній діяльності. Звичайні методи і прийоми виховання, які проводять до позитивних результатів у роботі з основною масою дітей, з важкими дітьми такого результату не приносять. Тому так важливо знати причини, а вони завжди індивідуальні. Найчастіше причини криються у вихованні, умовах, які оточували дитину в ранні роки її дитинства.

Принцип цілісного підходу до виховання

Постановка мети →Визначення завдань→Вибір форм, методів, засобів, видів діяльності, форм спілкування→Урахування умов, які забезпечують успіх досягненої мети→Вивчення результатів і корекція виховної діяльності.

Оптимальний вибір методів і засобів досягнення мети, їх диференціація в залежності від соціально – економічних, вікових особливостей, рівня культури вихованців.

Ознаками вихованості є ставленняособистості (інтерес, прагнення, готовність, любов до чогось), добровільне виконання певних дій (допомагати, робити фізичні вправи, виявляти самостійність), мотиви дій, вчинків.

Виховання як специфічний вид діяльності та наукова галузь охоплює відповідну сукупність методів.

Методи виховання – шляхи і способи діяльності вихователів і вихованців з метою досягнення виховних цілей.

Прийом виховання – складова частина методу, що визначає шляхи реалізації вимог методів виховання.

Сучасні засоби виховання – надбання матеріальної та духовної культури (художня, наукова література, радіо, телебачення, Інтернет, предмети образотворчого, театрального, кіномистецтва), форми і види виховної роботи (збори, бесіди, конференції, гуртки, ігри, спортивна діяльність), які задіюють під час використання певного методу. Дієвість методів виховання залежить і від того, наскільки у виховному процесі задіяна праця молодої людини над собою, природа, надбання національної культури (казки, легенди, колискові пісні, обряди, звичаї).

Розрізняють такі групи методів:

1. Методи формування свідомості особистості: бесіди, лекції, методи дискусії, переконання, навіювання, приклад.

2. Методи організації діяльності, спілкування, формування позитивного досвіду суспільної поведінки: педагогічна вимога, громадська думка, довір’я, привчання, тренування, створення виховних ситуацій, прогнозування.

3. Методи стимулювання діяльності і поведінки: гра, змагання, заохочення, покарання.

4. Методи самовиховання: самопізнання, самооцінювання, саморегуляція.

Бесіда – метод виховання та отримання інформації про особистість за допомогою безпосереднього словесного спілкування.

Одна з передумов ефективності бесіди – психологічний контакт із співбесідником. У процесі бесіди слід враховувати, що інформація може бути суб’єктивною і вимагає доповнень, уточнень, перевірки за допомогою інших методів.

При бесіді слід дотримуватись иаких вимог:

- обирати актуальну тему бесіди для її учасників;

- учні повинні мати певний обсяг інформації з пропонованої проблеми;

- необхідно трансформувати інформаційний матеріал відповідно до особливостей учнів класу;

- конкретизувати основні питання, які будуть ставитися під час бесіди;

- змоделювати можливі та бажані варіанти відповідей на них;

- використовувати для повідомлення інформації у формі монологу не більше 50% часу, відведеного навсю бесіду;

- визначити оптимальні прийоми активізації уваги учасників на початковому етапі бесіди (обговорення ситуації з життя, проблемне запитання, відеофрагмент);

- продумати оптимальні прийоми підведення підсумків бесіди залежно від її змісту та особливостей учнів (рольова гра, формулювання правил0;

- добирати доцільні прийоми для створення в учнів необхідного емоційного фону під час бесіди (логічні акценти, паузи, різноманітні варіанти інтонування під час подання інформації, музичні заставки).

Бесіда як виховний метод поділяється на види: фронтальна та індивідуальна. Головне – спонукати учнів до оцінювання подій, вчинків, явищ суспільного життя, сформувавши у них відповідне ставлення до них. Педагог має заздалегідь бути готовий до того, що під час бесіди учні захищатимуть свої помилкові погляди і переконання.

Бесіду поділяють на етапи:

а) обгрунтування теми;

б) діалог з дітьми;

в) підсумки бесіди

Хід бесіди слід заздалегідь продумати, спиратися на конкретні переконливі приклади. Не можна починати бесіду з моралізування, іронії і сарказму, пригнічення, пересторог, критики, до чого часто вдаються неосвідчені педагоги.

Моралізування. Полягає в тому, що учня інформують про те, як треба поводити себе з точки зору високої моралі, з позиції зразка, при цьому використовують звороти: «Ти повинен так робити...» чи «Ти не повинен так робити». Такі звернення викликають у дитини почуття провини і бажання захиститися.

Іронія і сарказм. Найчастіше вчителі вдаються до них, будучи нездатними стримати своє критичне ставлення до поведінки дитини. Це не посилює довіри і симпатії учня, бо ніхто не бажає бути об’єктом глузування.

Пригнічення. Відбувається внаслідок перепинення дитини, частої суперечки з нею, повчального тону, створення враження власної всемогутності.

Перестороги. Полягають у погрозах («Якщо ти не зробиш так, інакше...»), які, навіть адекватно відбиваючи наслідки певної поведінки учня, сприймаються ним як акт агресивності вчителя.

Вимоги до педагога – учасника індивідуальної бесіди: не слід намагатися говорити лише самому; потрібно дбати про тактовність своєї поведінки, власних слів, стримувати себе навіть тоді, коли виникне непереборне бажання перервати розповідь учня; особливе значення має увага до співрозмовника, спокійне реагування на його спірні висловлювання; стежити за основною думкою співбесідника, намагання зрозуміти хід думок, логвку його аргументів.

Переконання –метод виховного впливу, за допомогою якого вихователь звертається до свідомості, почуттів, життжвого досвіду дітей з метою формування свідомого ставлення до дійсності і норм поведінки.

Переконуючи інших, вчитель повинен сам глибоко вірити у те, про що повідомляє. Переконувати можна словом і ділом. Переконання складається з гіпотези (того, що треба довести), доказів чи аргументів (того, за допомогою чого доводиться гіпотеза), і демонстрації (способу доведення).

Гіпотеза – наукове припущення, яке висувають для пояснення явищ дійсності.

Доказ (аргумент) – думка, істинність якої перевірена і доведена. Він має бути чітко сформульований, відповідати обговорюваній проблемі.

Демонстрація – логічне розмірковування, під час якого із доказів (аргументів) доводять істинність чи хибність гіпотези.

Навіювання застосовують при зниженому рівні усвідомлення і критичності, регулюючи і стимулюючи психічну і фізичну активність.

За способами впливу на об’єкт виділяють такі види навіювання:

1. Пряме навіювання (команда, наказ, навіювання – настанова, настанова).

2. Опосередковане навіювання. Розраховане на безперечне прийняття інформації, але повідомлення подають у вигляді розповіді, опису якого – небудь випадку чи натяку. Воно краще сприймається учнями, ніж пряме.

Педагогічна вимога – педагогічний вплив на свідомість учнів з метою їх до позитивної діяльності або гальмування негативних дій і вчинків.

За формою висловлення вимоги бувають прямі і опосередковані.

Прямі вимоги містять чітку вказівку щодо того, які дії та як їх потрібно виконувати. Висловлюють їх у безапеляційній формі, рішучим тоном, що не терпить заперечень, підкреслюють інтонацією, мімікою. Опосередковані вимоги(порада, прохання, довіра, схвалення) не стільки самі стимулюють відповідні дії, як викликані ними психологічні переживання, інтереси, прагнення. Їх поділяють на три групи. Перша пов’язана з позитивним ставленням педагога до вихованця (прохання, довіра, схвалення). Друга – не передбачає чіткого ставлення вихователя до дітей, а базується на ставленні вихованця до стимульованої діяльності (порада, натяк, умовна вимога, вимога в ігровій формі). Третя група демонструє негативне ставлення педагога до діяльності вихованця, до вияву певних його моральних якостей (осуд, недовіра, погрози). Першу групу опосередкованих вимог називають позитивними, другу – нейтральними, третю – негативними.

Вправляння – виконання учнем певних дій з метою вироблення і закріплення необхідних навичок та позитивних форм поведінки.

У педагогічній практиці не завжди є можливість і потреба очікувати, поки учень сам почне свідомо виконувати вимоги, яких він повинен дотримуватись з першого дня перебування у школі. Поки він усвідомить доцільність, справедливість і необхідність вимог, почне дотримуватися їх, його слід тактовно і неухильно привчати належно поводитися в конкретних життєвих ситуаціях. На перший план у таких ситуаціях виходить метод привчання – організація планомірного і регулярного виконання дітьми певних дій з метою перетворення їх на звичні форми суспільної поведінки.

Виховуючі ситуації – спеціально організовані педагогічні умови для формування в учнів мотивів позитивної поведінки чи подолання недоліків.

Cитуація стає виховуючою тоді, коли набуває виховного спрямування. Чим привабливіша, складніша, проблемніша вона для учня, тим більше зусиль він затратить на її аналіз, тим кращим буде результат. Виховуючі ситуації сприяють формуванню в учнів здатності уявляти себе на місці іншої людини, приймати найбільш доцільні рішення, узгоджувати з ними власні дії.

Такі ситуації є різноманітними за своїми особливостями: вербальні (наведення афористичних висловів, розповіді із моральною проблематикою, казкові сюжети і реальні події), уявні (створення учневіумов для аналізу ним своєї поведінки,оцінки певної події), конфлікти (в їх основі – гострі моменти,психологічні зриви, потрясіння), ситуації-задачі, ситуації-вправи (обговорення проблем ігрової ситуації, що спонукають учнів до певних дій, моральних вчинків).

Прийоми створення виховуючих ситуаційподіляють на творчі та гальмуючі

Творчі прийоми передбачають виявлення педагогом доброти, уваги та піклування, які сприятимуть пробудженню й активізації прихованних гуманних почуттів учня, зміцненню його впевненості у своїх силах, залученню до цікавої діяльності. Гальмуючі прийоми постають як паралельна педагогічна дія, осуд,наказ, ласкавий докір, натяк, удавана байдужість, іронія, розвінчання, вияв обурення, попередження, вибух емоцій.

У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихованців. Найефективніші серед них - гра, змагання, заохочення і покарання.

Гра -один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.

Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри – дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально – виховних завдань).

 

Список використаної літератури:

1. І. О. Трухін, О. Г. Шпак Основи шкільного виховання — К., 2004.

2. В. І. Лозова, Г. В. Троцко Теоретичні основи виховання. — Х., 2002.

3. М. П. Волкова Педагогіка. — К., 2007.

4. А. Нісімчук Педагогіка. — К., 2007.