Главная | Обратная связь

Тенденції розвитку журналістики і сучасна публіцистика

Однією із тенденцій сучасних медіа є активне поширення телебачення як основного засобу впливу на людську свідомість, формування покірної людино-маси, появу якої спричиняють глобалізаційні процеси уніфікації національної свідомості, просування у мас-медіа космополітичної культури, що являє собою набір модно-масових зразків штучної культури, завданням якої також є знищення особистості, творчого стрижня в людині. Саме телебачення стає сприятливим середовищем для маніпулювання масовою свідомістю, громадською думкою, бо, як свідчать дослідження, воно є не лише найбільш масовим засобом масової інформації, але й таким, що приваблює малоосвічених людей. І цей факт засвідчує появу значної загрози життєспроможності суспільства та його розвитку за загальнолюдськими морально-етичними цінностями та законами демократії.

Насиченість українського телевізійного ефіру насиллям, що є комерційно виправданим (адже є найдешевшим та найефективнішим способом утримання глядача біля телеекрану), облудними ідеологічними формулами, стереотипами, загострює проблему національної самоідентифікації українців і вироблення національної ідеї, яка має стати стрижнем держави-нації.

У. Еко наводить приклад Італії із «інформаційним режимом» Берлусконі, коли більшість інформації споживачі ЗМІ отримують через телебачення, що озвучує думки влади, відсоток же інформації, яку споживачі отримують із італійських газет є значно нижчим, а ще меншою є кількість газет, які виступають з критикою уряду. «Правильне» оформлення новин на ТБ створює ілюзію свободи слова без введення цензури чи каральних акцій щодо журналістів [4,13].

Про подібну ситуацію говорив І. Слісаренко у 2004 році щодо України, проте із зауваженням, що «можна, звісно, тішитися, що національні канали приватизовані не однією особою, а кланами із непереборним бажанням втопити одне одного, втім, демонструючи лояльність таки одній людині в державі, яка роками суміщає посади глави держави і головного телеглядача» [19, 13]. Проте ситуація, продукована ЗМІ щодо іміджу України не лише в світі, але й для внутрішнього «споживання», є загрозливою для українського суспільства. Ще в 2001 році О. Ігнатова окреслила основні стереотипи, які перешкоджають самоідентифікації українців і баченню нації-держави як цілісного утворення:

1. Україна поділена на Схід і Захід. Схід є проросійським, Захід – свідомо націоналістичним. У свідомості українця держава не є цілісною, вона роздвоєна. Стереотип поділу заважає українцям відчути себе однією великою нацією зі спільною історією, культурою, спільними орієнтирами на майбутнє. Слід відзначити політичну аморальність політиків, що використовують цю ситуацію.

2. Україна стоїть на колінах, а з нею – її мешканці. Якщо вірити ЗМІ, то ми нація жебраків.

3. Українська культура є шароварною, маргінальною. Ті, хто впливає на культурну політику України, здається, роблять усе, щоб переконати пересічного українця, що історія України – це низка поразок, культура – вишиванки і народні пісні [8].

На сьогодні ситуація залишилась незмінною. Активна робота антиукраїнських сил на Сході України спрямована на роз’єднання українського суспільства, плекання проросійських інтересів. І ці стереотипи поширюються і доповнюються новими.

ЗМІ Росії ці негативні стереотипи видозмінюють: Україна краде газ, насильно українізує нещасних російськомовних, зазіхає на «місто російської слави» Севастополь - це формує неприязнь у всіх шарах російського суспільства. Проте, як зазначає О. Макарський в матеріалі «”Газова війна” в задзеркаллі ЗМІ» (Журналіст України. - 2009. - №1), інформаційна війна роботи ЗМІ Росії сприяла росту патріотизму серед більшості населення України. Ключові меседжі «Україна краде», «Україна обманює», безперервні образи російських медіа не можуть не викликати зменшення симпатій до «північного сусіда».

Крім окреслених проблем слід ще додати ситуацію катастрофізму, прагнення сенсаційності, технології песимізму, що визначають інформаційний простір України, сприяють уніфікації ціннісних орієнтацій споживачів медіапродукту, а також «вбивають» свідомого, мислячого громадянина.

За такої ситуації сучасні журналістикознавці пропонують два основні шляхи виходу із ситуації. Обидві ідеї запропоновані львівськими науковцями. Так, частина науковців, зокрема Б. Потятиник, Н. Габор, висувають думку про потребу медіаекології з основними її складовими - медіафілософія, медіаосвіта, де одним із потоків нейтралізації патогенних інформаційних потоків є медіаграмотність, медіакритика. Медіаекологія – напрямок «масової комунікації, яка обстоює принципи якісного інформаційного масового продукту, котрий не мав би негативного (патогенного) впливу на споживачів» [18, 46]. Одним із напрямків роботи є медіаграмотність, метою якої є пояснення впливу патогенного тексту споживачам продукції ЗМІ, що отримує форму, за висловом Б. Потятиника, журналістики для всіх.

Проте, як зауважує Й. Лось, на захист від деморалізації суспільства має стати потужний напрямок якісної журналістики, що плекає вічні моральні цінності, сприяє консолідації суспільства, національної самоідентифікації українців, де журналіст є «апостолом істини». Цим напрямком має стати публіцистика, що має власне українські традиції. Аналізуючи сучасну журналістику і тенденції розвитку світу, Й. Лось подає свою систему публіцистики, яку поділяє на такі рівні: світоглядна публіцистика, розслідувальна, історична, сюжетна.

Науковець звернув увагу на значущість публіцистики у здійсненні націєтворчої функції в суспільстві, такої, що протистоїть глобалізаційним тенденціям і плекає ментальні прояви в людині.

Аналізуючи систему підготовки журналістів в країнах Європи та США, дослідник відзначає, що українське журналістикознавство створило більш вдалу системи підготовки фахівців-журналістів, адже засоби масової інформації як сфера, що збирає, обробляє, творить і передає інформацію, впливають на формування картини світу в свідомості людини, українська ж журналістика має досвід протистояння глобалізаційним процесам через глибокі національні почування. Проте йдеться не про всю сучасну українську журналістику, а лише про її частину, а саме світоглядну публіцистику. Серед засобів масової інформації, які здійснюють націєтворчу функцію, а, отже, подають приклади світоглядної публіцистики названо газети «День», «Українське слово».

Аналізуючи політично-культурну ситуацію в України межи століть, В. Єшкілєв відзначив, що держава включена до моделювання глобального культурно-політичного субстрату, джерелом живлення якого має стати національна колективна свідомість. Він зазначає, що «пріоритети і преференційні первні епохи завше існують на початку свого суспільного буття у вигляді філософських й культурологічних концептів, мистецьких течій, ігрових згущень суспільної динаміки» [5, 145]. Автор пропонує власний шлях формування модерного українського суспільства – творення сакральних текстів. Цей мистецький напрямок, який Н. Зборовська окреслила як «неототалітаризм», має на меті творення «нових світів», які в свою чергу «повинні всотатись у дійсність і змінити її» [3, 71]. Держава має ґрунтуватись на національних міфологічних символах та історичних джерелах самоідентифікації, отже, очевидною стає й прийнятність постмодерного методу гри з ієрархіями символічних форм національного буття. Формування світоглядних пріоритетів відбувається як у літературі, так і в публіцистичній творчості.

Проте думки В. Єшкілєва входять у протиріччя із загальною спрямованістю тенденцій глобалізації, яка прагне вироблення людино-маси, сприяє інформаційному рабству, поширенню космополітичної культури та звуження ролі національної культури. Глобалізація, зокрема в інформаційній сфері, збільшила роль «старих» та спричинила виникнення нових засобів масової інформації й комунікації, використання яких як потужних засобів впливу на суспільство дає небачені до того результати.

Поняття «глобалізація» є широковживаним, існує кілька теорій його походження. За однією з найбільш ґрунтовних, вважається, що цей термін закріпився як один із стереотипів у другій половині 90-х років, активно його почали вживати з 1996 року після Всесвітнього економічного форуму в Давосі. Давоський форум – відомий законодавець інтелектуальної моди в сфері економіки, а тому і термін глобалізація зусиллями ЗМІ швидко перестав здаватися екзотичним. Як зазначає О. Пахльовська: «Глобалізація – це світовий процес максимально прискореного обміну інформацією. І культура, яка намагається відрізати себе від цього процесу, однозначно приречена на провінційність, відсталість, на субординовану роль у світовому змаганні за інтелектуальне і технологічне лідерство» [15, 163]. Ця думка є слушною щодо перспектив розвитку інформаційного простору України, проте це не значить, що слід займатись сліпим калькуванням іноземних зразків.

Говорячи про українські традиції публіцистичного тексту Й. Лось зазначає: «Обмаль національного інстинкту в сучасній журналістиці. Крім інших причин, це є результатом незнання своїх традицій та відсутності цивільної відваги щодо свого історичного покликання. Мусимо надолужити час, коли нам не дали суспільно дозрівати. Водночас – не забувати про свій національний ідеал – живе багатство душі у досконалій формі різного звичаю і мудрого внутрішнього закону» [11, 163].

Таким чином, руйнівним тенденціям ЗМІ, які спрямовані на послаблення України, слід протиставити могутню зброю – світоглядну публіцистику, а досягти цього можна лише виховуючи свідомого своєї місії, талановитого, креативного журналіста.