Главная | Обратная связь

Поняття національної ідеї

Будь-яка держава-нація об’єднана певною ідеєю, має консолідуючий стрижень, таким стрижнем є національна ідея. Кожна суспільна формація утворює певну ідеологію, на основі якої розробляються важливі для життєдіяльності суспільства завдання, програми, законодавча база тощо.

Україна після розпаду СРСР обрала шлях незалежності, тому першими кроками молодої держави стали спроби вироблення пріоритетів нового шляху – незалежна держава, демократичні перетворення, впровадження ринкових інструментів господарювання. Концепція національної ідеї державотворення передбачає основні концепти громадянського суспільства – влада закону, культура та етика підприємництва, ідея державотворення.

Двохсотлітня історія України без державності, а, отже, збереження й плекання національної культури, ментальності, мови світочами українського народу, не наблизила Україну після проголошення незалежності до пошуку консолідуючої ідеї націєтворення. Більш того, як із сумною іронією відзначив Т. Балда, «історичні пошуки національної ідеї стають на порядку денному, як правило, у зв’язку із загостренням державотворчих питань (у Німеччині під час подолання політичної роздробленості, в Італії – при вирішенні питання суспільної єдності, національного визволення), - в Україні питання пошуку – традиційне» [1, 194].

Дослідниця А. Євграфова окреслила ряд завдань, які постають перед дослідником феномену національної ідеї в Україні: «По-перше, потрібно чітко окреслити саме поняття національної ідеї. По-друге, є необхідність хоча б з науковою метою диференціювати те поняття, тобто «розкласти» його на відповідні складові. По-третє, вивчити, осмислити й оцінити внесок учених, які так чи інакше займалися цією проблемою. По-четверте, проаналізувати продукт сучасних ЗМІ, щоб зробити аргументовані висновки щодо реального їх впливу на формування й утвердження національної ідеї як такої» [6, 5]. Ці завдання нам видаються слушними й сьогодні, адже запропоновані науковцями варіанти не вичерпали проблеми української національної ідеї, її визначення, складових, перспективи тощо. Слід згадати й той факт, коли на початку ХХІ століття чинний тоді президент Л. Кучма, підбиваючи підсумки років незалежності України, констатував, що національна ідея не спрацювала, тим самим виявивши своє нерозуміння поняття національної ідеї, роблячи помилкові підміни понять національної ідеї та руху національного відродження. Саме національний рух 1990-х виявив себе нежиттєздатним і таким, що втратив перспективу. Тому слід окреслити характерні риси національної ідеї:

- вона має бути інтегративним чинником суспільного життя країни, тому виконує в суспільстві функції гармонізації, національної самосвідомості, а також вона має містити в собі формулу успіху, підкріплену певними культурологічними знаками-символами, архетипами;

- вона є стрижнем держави-нації із функцією визначення стратегії розвитку, фундаментом національної ідентичності;

- вона має бути спрямована на незалежність держави та її соборність (єдність як територіальну, так і духовну).

Всі ці елементи об’єднані у визначенні, яке наводить А. Євграфова: «Українська національна ідея – теоретичний вираз своєї самобутності та індивідуальності, власної самоцінності, права на самовизначення та самостійний розвиток, на національну незалежність» [6, 5].

Основним «ініціатором» державотворення в будь-якому суспільстві є еліта. Проте еліта у державі за своїм визначенням неоднорідна:

– будь-яка держава підтримує існування офіційної еліти, вищих та середніх ешелонів влади та підтримуючих владу;

– у стабільній державі функціонує також суттєво незалежна від офіціозу духовна еліта, яка у кризові моменти починає трансформуватися в глобалізаційно–опозиційно, протиставлену офіційній еліті силу.

Характеризуючи культурологічну ситуацію в Україні часів Радянського Союзу, О. Гуцуляк вказує на наявність прошарку людей, що оберігали національну культуру, чинили спротив тоталітарній дійсності: «Функцію носіїв феномена “обережительство” в умовах радянської дійсності поклала на себе українська інтелігенція, переважно селянського походження, для якої селянин як носій національної самоідентичності і звитяжного духу не є істотою нижчою від представника партійно-державної номенклатури чи зденаціоналізованого “трудящого”. Український інтелігент, після розчарування у соціалістичній реальності, знайшов для себе як інтелектуала ідеальну нішу “всевидющого ока” і носія месіанської ролі “обережителя духовності”. Звідси постала потреба у своїх авторитетах, у своїх ”священних текстах”» [5, 84-85]. Такими текстами, на думку автора, стали художні та публіцистичні твори О. Гончара, В. Симоненка, Г. Тютюнника, В. Земляка, В. Стуса, Л. Костенко, Є. Гуцала, Б. Харчука, П. Загребельного, В. Шевчука та інших. С.ди ж слід залучити й діяльність українських діячів діаспори. Зокрема, фундаторами української національної ідеї Т. Балда називає Є. Маланюка, Т. Осьмачку, В. Барку, О. Лятуринську, Яра Славутича, Ю. Шевельова та багатьох інших, чия діяльність була пов’язана із газетою «Свобода», що була одним із речників українського національного духу у США. Саме ці тексти мають становити Книгу національного буття, бо є втіленням філософської інтерпретації (або герменевтики) ідеї нації, втіленням національної свідомості.

Іншим мірилом державної політики є ставлення до людини, адже держава повинна дбати про людину «як найвищу суспільну цінність». Як зазначає М. Пірен: «Джерелом найбільшого багатства у світі є людина з її знаннями, тобто психологічно і фізично здорова людина зі знаннями, освітою, культурою». Тому напрямок виховання людини, яка ідентифікує себе із певною нацією-державою, мовою, традиціями, культурою може стати частиною утворення, яке іменує себе народом. Головними дійовими особами в розвитку держави є вчителі, науковці, висококваліфіковані державні службовці, інженери. Отже, «саме вони і нація-держава можуть забезпечити Україні успішну мобілізацію того, що є найважливішим, динамічне економічне, політичне, духовне й культурне піднесення та відродження» [7, 7]. Таким чином, визначаючи авторів обговорення проблеми національної ідеї в ЗМІ, відзначимо наявність «публіцистичного» автора. Маємо на увазі окреслення автора світоглядної публіцистики М. Титаренко – «публіцист, дописувач, оглядач, аналітик (часто – позаштатний дописувач), письменник, мислитель, світоч».

У матеріалі-роздумі «Що вважати національною ідеєю?» автори С. Біляцький та Н. Ярова зазначають, що «головною національною цінністю України, головним її ресурсом є інтелект нації. Вже у найближчі десятиліття на першому плані історичної сцени опиняться ті країни, ті народи, які забезпечать собі високий рівень освіченості, духовності, майстерності і усіх її проявах, виховують у собі нестримну потребу творчого пошуку» [2, 180]. Ця філософсько-публіцистична рефлексія двох економістів опублікована в рубриці «Рефлексії» спеціалізованого наукового журналу «Соціальна психологія» покликана звернути увагу науковців, висловлюючись образно «публіцистів суспільства», на проблеми становлення в Україні поняття національної ідеї: «У будь-якому суспільстві (точніше – у будь-якій культурі) існує певна угода, своєрідний консенсус. Його ще називають національною ідеєю. …Коли програмові цілі суспільства формулюються в моральних поняттях, а не в конкретних цифрах, то це не дозволяє затиснути людські волі в єдиний кулак, але зате відкриває простір для творчості індивідів та їх самодіяльних об’єднань» [2, 181]. Автори підкреслюють «статус» національної ідеї, як основа духовного, ідейного об’єднання, вона не може підмінятись поняттями, що презентують економічну позицію країни, як «добробут» (як заявив свого часу прем’єр В. Янукович «Національна ідея – це добробут»), «продуктивність праці» тощо.