Главная | Обратная связь

Українська національна ідея» Д. Павличка

Д. Павличко окреслює українську національну ідею як «творця, захисника, відновлювача і будівничого державності народу, його дух свободи, вищий рівень самоусвідомлення, ознаку інтелектуальної зрілості, його здатність впливати на формування позитивного для себе політичного міжнародного клімату» [7, 26]. Публіцист звертається до історії українського народу, простежуючи щаблі становлення ідеї нації. Він говорить про поняття свободи. Україна на сьогодні може пишатись порівняно з іншими країнами колишнього СРСР станом свободи слова. Про це свідчать і оптимістичні хроніки наведені в «Журналісті України» (2009. - №3), де за дослідженням міжнародної правозахисної організації Freedom House в списку найбільших порушників прав людини у світі серед 10 країн та суперечливих територій «засвітились» Туркменіста та Узбекистан. В цих країнах відбувається тотальний державний контроль за щоденним життям громадян. Трохи, але не набагато кращою є ситуація ще в 11 країнах та суперечливих територіях, серед яких названа Білорусь.

Проте, за спостереженнями, маємо досить викривлене розуміння свободи: «Якщо стрижнем національної ідеї є свобода, то, власне, свобода повинна бути динамічним, живим рушієм політики, що могла б творити з усіх громадян України модерну націю, підносити її до рівня розвинених демократичних держав, але без упослідження, а з вивищенням нації корінної. А чим є національна свобода, як не творенням насамперед найнеобхідніших засад для духовного життя народу. А в нас за роки незалежності кількість україномовної преси зменшилась, а кількість російськомовної збільшилась у п’ять разів. 80 відсотків друкованих засобів масової інформації в Україні зареєстровані як російськомовні або двомовні видання, більшість з них фінансується з Росії. Подібна ситуація і на телебаченні» [7, 30-31].

Це спостереження ще раз підтверджує неможливість консолідації українського суспільства через панування проросійського і відверто антиукраїнського медіапродукту. Можемо констатувати своєрідний принцип «антиукраїнського насильства», відповідь і відсіч якому може дати світоглядна публіцистика. Слід оминути етап роз’яснень і коментувань медіанасильства медіаекологією. Як альтернатива «журналістики для всіх» вона має право на існування, проте, як відзначив В. Мостовий на конференції з питань журналістської етики щодо можливості виховати морального журналіста в неморальному суспільстві: в лікарні мають вилікуватись першими лікарі, отже, це стосується й журналістів.

Говорячи про потребу формування національної ідентичності та державної ідеології як стрижня існування незалежної держави, В. Зливков констатує той факт, що українське телебачення не лише не сприяє консолідації української нації, але й активно впроваджує модно-масові зразки глобалізаційної ідеї нівеляції національного, а це суперечить національним інтересам України. Як, наприклад, і суперечить діяльність Савіка Шустера в його програмі «Свобода із Савіком Шустером». Поведінка цього шоумена є не лише прикладом відсутності професійної етики, самолюбування, самозахопленням, але й підтримкою антидержавницьких, антиукраїнських настроїв в суспільстві. Можемо зробити висновок, що українське телебачення не є «українським» за своєю суттю (згадаймо й продуковані концепти «Наше кіно», під вивіскою яких виходять романтизовані фільми про російських бандюків чи сльозливі російські історії кохання, до речі, більшість цих «кіно шедеврів» є класичними прикладами екранного насильства): ані змістом, ані формою – на що вказує відсутність української мови та реалій українського життя на телеекранах. Хочеться процитувати наведений Д. Павличком канадський закон щодо засобів масової інформації, який наголошує: радіомовлення і телебачення має бути «у власності й під контролем канадців», має служити «збереженню, збагаченню й зміцненню культурного, політичного, соціального та економічного ладу Канади… поширенню канадського погляду на навколишній світ за допомогою різноманітних програм, що відображають канадську позицію, думки, ідеї, цінність та художню творчість» [7, 31]. На жаль, ми не маємо підтримки національної культури українською владою.

Д. Павличко аналізує політичне обличчя України, її європейський вибір. Публіцист формулює основне завдання української ідеї: «Створити націю, об’єднану не лише історичною пам’яттю, мовою і культурою, а й залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного суспільства і національної держави» [7, 37]. Завершення твору Д.Павличка «Українська національна ідея» оптимістичне, пронизане вірою у втілення української національної ідеї. Це завершення відповідає завданню світоглядної публіцистики – давати надію, здійснюючи пошук істини.

Й.Лось називає два всеукраїнських видання в яких можна зустріти зразки націєтворчої світоглядної публіцистики – «Українське слово» та «День». Ми погоджуємось із вибором львівського дослідника і пропонуємо простежити націєтворчий потенціал світоглядної публіцистики цих видань.

Газета «День» - всеукраїнська щоденна газета, що видається з вересня 1996 року. На сьогодні вона є прикладом української якісної преси, на сторінках якої порушуються актуальні проблеми українського суспільства, зокрема, проблеми державотворення, національної української ідеї. Успішність цього видання визначається також особистістю головного редактора – Лариси Івшиної. Аналізуючи її матеріали за останній рік, відзначимо такі характерні риси видання, яким воно завдячує своєму головному редактору. По-перше, це увага до питань української культури, що сприяє позитивному іміджу газети й України не тільки у власній державі, але й за кордоном. По-друге, сприяння формуванню сучасної української еліти, культивування в суспільстві високоморальних цінностей. По-третє, культивування свободи людини і її вибору, зокрема, свободи вибору слів журналіста.

В газеті «День» (№46, 19 березня 2009 року) вміщено матеріал О. Савицького, Н. Білоусової «Національна ідея та національний капітал: чи може бути одне без іншого?». В ньому говориться про нагальну потребу кристалізації національної ідеї, а, отже, національної стратегії, що б могла сприяти побудові сильної економіки. Публікація містить коментарі та думки спеціалістів, відзначається добором цікавих фактів, що творять чітку і вдалу аргументацію. Відзначаючи тенденцію «катастрофізму» щодо висвітлення українського буття Ю. Романюк говорить про потребу «масованого, енергійного і безперервного впливу мас-медіа на утвердження позитивних прикладів все державного і місцевого життя є невідворотною і найбільш актуальною» [10, с.18]. Аналізований матеріал є прикладом саме такого позитивного погляду на перспективу і перспективність української економіки.