Здавалка
Главная | Обратная связь

Феміністична проблематика публіцистики О. Забужко



Розглядаючи питання автора, звертає О. Забужко і на ґендерну проблему травми колоніальної історії, пов’язану зі статтю в есе «Жінка-автор у колоніальній культурі, або Знадоби до української ґендерної міфології». Літературний фемінізм – це особливий критичний дискурс, спрямований на підрив патріархальної культурної системи. Ґендерні дослідження передбачають студії над різноманітними аспектами чоловічої та жіночої відмінності: над особливостями мислення, поведінки, психології, мови, творчості. Практично – це пошуки нових підходів у відображенні чоловічого та жіночого культурного досвіду, в розумінні проблеми взаємодії характеру і статі, мови і статі тощо. Методологія ґендерних досліджень виходить із принципу симетричного моделювання чоловічого та жіночого досвіду в культурі. Мета феміністичної критики – емансипаційна спрямованість на звільнення від панівного традиційно-патріархального погляду. Аналіз має виявити суперечності між традиційно-патріархальним і феміністичним опануванням літератури, скомпрометувати різні стереотипи традиційної культури як культури ідеологічно спрямованої. Представники феміністичної критики (французька критика 70-х): Юлія Крістева, Люс Ірігарей, Сара Кофман. Українська феміністична критика представлена іменами С. Павличко, О. Забужко, Н. Зборовської.

М. Наєнко, роблячи огляд досліджень з літературознавства 90-х років, піддає критиці феміністичні дослідження. Існування феміністичної критики взагалі заперечується автором, що схиляється до думку про фемінізм як соціальний рух, а літературна критика в дусі феміністичної методології трактується як цілковитий плагіат теоретичної бази. Автор аналізує есеїстику О. Забужко («Хроніки від Фортінбраса»), праці Н. Зборовської («Феміністичні роздуми»), В. Агеєвої («Поетеса на зламі століть»), Т. Гундорової («ПроЯвлення слова»), С. Павличко («Дискурс модернізму в українській літературі»). Попри дискусійність постановки проблеми жінка-автор варто розглянути цю працю з позицій когнітивності. Адже есеїстика в цілому є прикладом творення національної картини світу (українська дійсність 1990-х років), а, як вказує М. Яцимірська, «мета когнітивних досліджень – побудувати інтегральну картину процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки людини» [19, 363].

Сама авторка вказує на власну «заангажованість у теоретичному аспекті проблеми», згадуючи критику роману «Польові дослідження…», яка створила певну скандальну «рекламу» імені О. Забужко (про це ми говорили раніше). Усвідомлюючи асоціативність власного імені, авторка повертається до тих проблем, що намагалась втілити в художньому тексті, - літератури «подвійної дискримінації», де автор є жінкою і представником «меншини» (української літератури, що загрожує колоніальній системі вже своїм існуванням).

Ім’я авторки проголошує появу феміністичного дискурсу, встановлює і вказує статус цього дискурсу в культурі й суспільстві. До того ж ім’я О. Забужко не просто елемент феміністичного дискурсу, а й константа, що виконує певну роль щодо наративного дискурсу. Цим пояснюється апелювання протягом усього тексту до творів С. де Бовуар, класика фемінізму. Наприклад, в метанаративному коментарі О. Забужко використовує цитату С. де Бовуар, яку підтверджує художнім втіленням основної тези («Жінка – відхилення од усталених канонів») у «Люборацьких» А. Свидницького, а потім робить загальний висновок щодо закоріненості української літератури на патріархальних моделях культурної поведінки. Вдруге авторка звертається до авторитету теоретика фемінізму, коли торкається аспекту деміфологізації жінки в тоталітарному суспільстві. Власне ім’я авторки «Польових досліджень…» і авторитет феміністичної концепції С. де Бовуар О. Забужко використовує як засіб подолання ґендерних стереотипів реципієнта.

Саме це бачиться метою есеїстки, власне цим пояснюється посилання на складний шлях роману «Польові дослідження…» до читача: «Начебто нормальні, ба, мало не інтелігентні люди демонструють такі на позір геть-то неадекватні реакції!» [6, с.152]. Авторка орієнтує читача і на певне сприйняття, ніби намагається уникнути неправильної інтерпретації.

Позитивне налаштування читача має визначальну роль у процесі комунікації, бо, як у коментарі, цей текст є «авторизована українська версія лекції», тобто жанру, що має специфічну комунікативну мету – пропагування знання, певної концепції, що склалася в науковій думці, можливо, з елементами певної новизни, авторської інтерпретації проблеми. Тому авторка й подає власні судження в контексті відомих, визнаних наукових фактів, які, проте, отримують в певних мовленнєвих ситуаціях елемент сенсаційності й близькі до епатажу.

Цим пояснюється й те, що текст, «не вкладається» у рамки лекції. Фрагментарність оповіді, сповнену авторськими коментарями і оцінками, а, отже, оповідь, позначену суб’єктивно-емоційними домінантами, варто розглядати як своєрідний тип есе, де автор сприймає себе водночас креатором і реципієнтом.

Певна частина праці «Жінка-автор у колоніальній культурі, або знадоби до української ґендерної міфології» присвячена розгляду ґендерних проблем українського суспільства та їх історичної зумовленості. За фактологічною базою авторка звертається до творів української літератури, які й ілюструють аспекти ґендерної проблематики.

Літературний наратив твору покликаний виявити жіночий суб’єкт, конструювання жіночої картини світу. Скажімо, вказуючи на недолугість створеного патріархальною традицією міфу «трьох Лесь» (Леся Українка, О. Теліга, Л. Костенко) - «Української Поетеси – Діви-Войовниці», авторка підкреслює викривленість жіночої картини світу у двох аспектах: по-перше, прагнення жінок-авторок відповідати канонам «чоловічого» уявлення про творчість – «щоб подобатися, «Лесі», отже, належалося слугувати «живим докором» сучасникам-мужчинам – за «брак мужності» в боротьбі за національне визволення» [6, 179]; по-друге, автори чоловіки (критики) продукували нав’язаний образ (починаючи з Франкового «одинокого мужчини»). О. Забужко наводить приклад спроби Д. Донцова підвести творчість О. Теліги під канони «міфу Лесі», що виявляється в підкресленні паралелей, як емоційно-експресивних типу «пророків, які з дому неволі вказують народові великі шляхи визволення, чекає каміння і хрест» [4, 613] (алюзія до творів Лесі Українки та О. Теліги), так і прямих вказівок: «подібно як і Леся Українка» [4, 616]. На її думку, сама О. Теліга зробила ряд кроків до жіночої емансипації, проте обмежилась аналізом бачення української жінки в художніх творах авторів-чоловіків (стаття «Якими нас прагнете?») і не змогла «поставити під сумнів примусовий модус такої залежності» [6, 179]. Хоча, на нашу думку, О.Теліга, порушуючи питання ролі жінки в суспільстві мала на меті власне постановку проблеми. Відсутність жінки-особистості в національному русі було вагомим прорахунком в національній ідеї. Про це зауважувала О. Теліга в статті «Якими нас прагнете?», підкреслюючи те, що в літературі чоловіками-поетами, національно свідомими, не створено позитивного образу жінки-українки (Є. Маланюк, Л. Мосендз) [20].

Соціокультурні моделі чоловічого і жіночого в українській літературі мають, як вказує О.Забужко, ряд характерних домінант:

- архетип сержанта в творах Т. Шевченка («землячок з циновими ґудзиками»), Т. Зіньківського («ундер-цер» Сидор Макарович Притика), Григора Тютюнника («відпускник» з твору «Син приїхав») який ґрунтується на бажанні підпорядковуватись «сторонньому чоловічому первневі» [6, 165]. Він сполучається зі «страхом жінки» - в творчості М. Гоголя «відьми», «потопельниці» тощо;

- архетип байстрюка в творах Григора Тютюнника;

- культ Роксолани, що будується «на султановій любові до “нашої Насті з Рогатина”, тимчасом як власне політична кар’єра Анастасії Лісовської (…) зостається мовби “за кадром”» [6, 168] (романи П.Загребельного).

Суспільно-політичний контекст української ґендерної проблеми увиразнює літературну ситуацію. Таким чином, порушена авторкою проблема культового стереотипу жінки (в літературі зокрема) і породжених ним чоловічих образів накладає відбиток на самоусвідомлення жінки-автора.

Високо оцінюючи драматургію Лесі Українки, О. Забужко з прикрістю констатує, що письменниця стає жертвою «ґендерної чистки». Леся Українка, як зазначає авторка есею, змогла в своїй творчості обернути патріархальні античний та християнський міфи на «повноформатно-жіночий» [6, 175]. В своїх образах драматург обертає маргінальну проблему на центральну. Саме кардинальні зміна естетичних позицій, фемінізація суто патріархальної теми є спробою правки викривленої картини світу. О. Забужко свідомо підкреслює саме цю письменницьку стратегію, тому згадує побіжно О. Кобилянську, яка творила феміністичний образ сучасниці.

Есе «Жінка-автор…» має на меті скоригувати суспільну думку стосовно бачення жіночої творчості в контексті сучасного літературного процесу, запобігти подальшому продукуванню деформованих картин світу, сприяти протистоянню стереотипам офіційного (патріархального) світогляду, табуйованості тоталітарного типу.

Сатиричний пафос, що зближує твір з жанром памфлету (елемент критики), виявляється в оцінці журналу «П’ята пора», що визначається різкістю у висловах (наприклад, «”Власне-жіночий” душевний досвід було випхано з мейнстріму колоніальної культури й полишено на відкуп тим “невдахам”, котрі “не вийшли” на “одинокого мужчину” (…), примирившись зі своєю “богоданою”, “природженою” меншовартістю – для цієї “дамської кімнати” на початку 90-х було навіть створено окремий журнал» [6, 186]). «Пасивно-вичикувальний» образ жінки в поезії Любові Голоти супроводжується коментарями феміністок Е. Дженг і К. Гейлбран, які відкидають залежність жінки від основоположної ролі чоловіка і нав’язування теми кохання як прерогативи жіночої творчості. Отже, художній текст протиставлено текстам науково-популярного характеру. Таке зіткнення думок формує ефект «короткого замкнення», під час якого оголюється істина, віднайдена автором у ході такого протистояння. Гра інтертекстів створює полемічну ситуацію, що ґрунтується на антитезі.

Шкідливість такого журналу як «П’ята пора» визначається «позицією влади мовця». Тому авторка сатирично констатує: «До обнадійливих симптомів сучасного нашого “ґендерного одужання” зараховую (не без зловтіхи!), між іншим, і той факт, що така «П’ята пора» по трьох випусках безславно наклала головою в економічній борні, не здобувшись на будь-яку читацьку підтримку» [6, 190]. Тут авторка виявляє рису свого письма, яку О. Корабльова щодо її художньої прози визначила як «агресивність і палкість», покликана вже мовно-стилістично вивільнити «тоталітарну свідомість від офіційного мовлення колоніальної доби» [14, 137].

Саме цей момент є важливим для спростування тієї критики роману «Польові дослідження», яку наводить О. Забужко наприкінці твору, бо ця критика «багато більше говорить про сучасне українське суспільство, ніж про його літературу» [6, 191]. Таке своєрідне обрамлення есе критичними зауваженнями роману – зразку сучасного феміністичного твору про національне буття і свідомість, боротьбу жінки із стереотипами, породженими патріархально-тоталітарним суспільством, є засобом, що має сприяти вдалому комунікативному акту, закроєному на полеміці (текст есе і претексти – роман та його критика). В монологічній полеміці з аудиторією спілкується лише автор. Цей вид полеміки передбачає наявність одного комунікатора, який захищає свою точку зору.

Як вказує О. Корабльова, «жіноча емансипованість у О. Забужко насамперед пов’язана з сексуальною розкутістю, яку супроводжує розкутість соціальної поведінки та мовної деклараційної позиції» [14, 136]. Навіть мовлення роману, на думку О. Забужко, стало «культурним шоком», що породив негативне сприйняття роману. Аналізуючи стиль роману вже згадувана дослідниця роману відзначає: «Відмова від будь-якої табуйованості чи на рівні ідеології, чи на рівні текстології, пропаганда якоїсь неймовірної жіночої експресії, що межує з психічним зривом, але сповнена жаги життя й світовідчування – це характеристики ідіостилю О. Забужко» [14, 137]. Табуйованість поведінки жінки виявляється навіть на мовному рівні. Склався стереотип жіночої мовної поведінки, якою патріархальне суспільство обмежує жіночий дискурс. Продукується образ «сварливої жінки» - «пострах патріархальної культури», бо «ненормативний дискурс» є прерогативою влади, якої жінка позбавлена апріорно. Крім того, мова з її здатністю до магічного впливу містифікує жінку, перетворюючи на страшну відьму, тому «артикуляція жіночого гніву в кращому разі спричиняє культурне замішання, в гіршому – сприймається як непорозуміння» [14, 193].

Есеїстика О. Забужко тому й є такою «надавторською», що обстоює право художника слова виражати свою думку більш художньо, ніж це в публіцистиці, і більш відверто, ніж це, відповідно, у художній літературі. Це характеризує есе як специфічний жанр публіцистики – підкреслено «авторизованої».

Феміністична концепція автора в літературі виходить за межі поставленої проблеми, залучаючи коло культурологічних, суспільно-політичних, історичних та ін. аспектів ґендерної проблематики. Літературний наратив представляє фактографічну базу, що виконує різні комунікативні функції. Причому цілісна модель тексту містить різного роду інтертексти: суму претекстів не лише запозичених безпосередньо (цитати), але й трасформовано – метатексти (коментарі), архітексти (здатність есе до жанрової дифузійності) та ін.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.