Главная | Обратная связь

Збірка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі»

Збірка Ю. Андруховича «Диявол ховається в сирі» хронологічно є найновішою і вмішує твори за останні сім років (1999-2005). Жанрова специфіка творів визначається як «вибрані спроби», переклад обкладинки англійською мовою подає їх як вибрані есеї, отже, художні особливості цих текстів означені есеїстичністю мислення автора. Твори збірки – мозаїка світогляду письменника, його естетичних орієнтації, зокрема, карнавалізму, виголошеного автором органічною складовою національної літератури ще за часів активної творчості «Бу-Ба-Бу».

Книжка Ю. Андруховича поділена на три частини, три тематично-змістові рівні, які автор визначив сам. Проте цей поділ все ж лишається умовним, бо часто есеї різних тематичних рівнів об’єднані певними темами, мотивами, ідеями. Перший тематичний рівень означено як «Підсвідоме», епіграф розкриває напрямок роздумів автора – батьківщина: «…Я живу в країні, яка мене нікуди від себе не відпустить – вона вчепилася в поли мого плаща своїми спазматичними суглобами, готова роздерти мене на шматки з великої своєї любові» [1, 9].

Есей «Мала інтимна урбаністика» є рефлексіями автора з приводу внутрішньої культурної аури, що має будь-яке місто. Для письменника існує три життєво важливих міста, які втілюють поняття батьківщини, світу, що прислужився до становлення Ю. Андруховича як письменника, особистості, людини. Це рідний Івано-Франківськ (у згадках - Франківськ, рідше Станіслав), де автор перебуває переважну частину часу. Це Львів, що втілює юність і захоплення, місто одночасно любові (європейськість, загадковість і вишуканість старого міста) і розчарування (вплив совєтизації, невирішеність побутових проблем), місто «чуток і балачок», які утворюють з львів’ян «велику родину» [1, 19]. І, звичайно, Київ, в якому письменнику доводиться часто бувати. Це місто Ніщо-«прірви», стійка авторська асоціація міста з «м’ясом» («Всюди я бачив те саме: розпродаж м’яса з вуличних лотків» [1, 21]), з вбивством друга вказує на духовну «інакшість» Києва, де «письменники спілкуються тільки з письменниками. Або, як їм здається, з Богом розмовляють, бо що залишається?» [1, 17]. Алюзія до Шевченкових слів увиразнює певну духовну неповноцінність міста, його глобалістичну приреченість.

Інтерес до топосу як важливого чинника культурного простору продиктований його письменницькими уподобаннями – пошук ідеального місця, де людина почувається повноцінним членом суспільства. В іншому есе «Понад словами, понад мовчанням» також виступає образ Львова, подібний до створеного в «Малій інтимній урбаністиці»: «Львів – це Місто Чуток» [1, 159]. Ці два есе були написані в 1999 році, тому такою часової близькістю пояснюється використання образу Львова, який автор вважає місцем свого формування: «У тій, в’язкій, насиченій випарами й нашіптуваннями атмосфері божевільно-дивного міста я шукав самого себе, старанно оминаючи можливих кумирів» [1, 159]. Навіть згадка про чутки, що існували в місті в той період однакові в обох творах – «про якихось поетів-дисидентів, про таємні зборища на Чортовій Скелі. Про супергрупу «Вуйки» і рок-оперу «Степан Бандера» [1, 159]. Для Ю. Андруховича в цілому є характерним повтор фактів у різних творах. Це пов’язане з переходом спільних тем із твору в твір. Так, есей «Понад словами…», присвячений постаті поета Ігоря Калинця, який справив незабутнє враження на молодого Ю. Андруховича – «на єдиному подихові прочитав тоді “всього Калинця”» [1, 160]. І цей поет «був десь зовсім поруч, у Львові» [1, 161]. Отже, місто – не лише місце перебування, це, в першу чергу, духовний простір. Саме це зумовило виникнення такого поняття як геопоетика. Воно пояснюється в останньому есе розділу «Геопоетики» «Впритул до недосяжного»: «Насправді йдеться про досяжність недосяжного. Про те, що хоч будь-які тривалі й послідовні махінації з територіями, ментальностями, культурами загалом вдаються, час до часу трапляється неочікуване – вибух людського і поетичного, і геополітична система не спрацьовує, дає збій» [1, 235].

Продовжуючи геопоетичні візії есеїв Ю. Андруховича слід звернути увагу на одну цікаву, цілком художню, функцію топосу води, яка, певно, прийшла з художніх творів письменника. У романі Ю. Андруховича «Перверзія» важливою постає гороскопна характерологія, бо герої повісті – Риби за гороскопом. Звідси й авторська надзвичайна любов до води й пристрасне ставлення до риби, що часто набуває образів-характеристик світу (наприклад, «Живокіст серцевидний» - «Усе разом нагадувало недоїдки з велетенських доісторичних риб» [1, 310], або «Мала інтима урбаністика» - «Я знав, що львівську річку заховано під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі» [1, 19], або «Роман з універсумум» - «…Задуха, важкість, наступання на п’яти, дихання в потилицю і мертва риба! Безодні мертвої риби!» [1, 41]). Як вказує Н. Зборовська, зодіакальний знак Ю. Андруховича – Риби, тому «біографічно-гороскопні знаки присвоюються героям двох останніх романів [«Московіада», «Перверзія» - О.Т.]. …Останній роман широко розгортає пророцтво, накладаючи його цілком на карнавальну поведінку героя-риби» [9, 92]. Ця гороскопна художня концепція є естетичним кредо Ю. Андруховича, отже, пояснює появу химерних водних символів і знаків у його публіцистиці.

Згадаймо дещо теорію цієї просторової категорії в дослідженнях відомих вчених. Просторова опозиція вода / земля має давнє походження. Річка – це найчастіше рубіж між чужим і своїм простором. Мотив входу у річку символізував початок дуже важливого, героїчного. В давні часи на Україні вважали, що вода виходить з-під землі і утворює річку (море) [21, 105]. За спостереженнями В. Проппа, річка завжди виявляється останньою перешкодою на шляху казкових героїв, що поверталися з царства мертвих до царства живих [18, 217]. Таким чином, важливість водного простору як одного з елементів творення картини світу будь-якої нації підкреслює і Ю. Андрухович в есе «Як риби у воді. 29 річкових пісень», бо річки «є благословенням цього світу» [1, 200], а також є «притаманним європейській урбаністиці компонентом» [1, 200]. Ідеальний простір у автора представлений водною стихією, в якій живуть риби: «Повільні й велетенські риби, краса риб у каналах, у самому серці старого міста – це й була Європа» [1, 203].

Життєдайність водного простору пов’язана із його позитивами – «Річки є не тільки кордонами, але й можливістю долання кордонів» [1, 204], вода є доланням спеки. Географічними ознаками України є її обрамлення чотирма річками, а, отже, це вводить її в атлантичний простір Європи. За спостереженням Ю. Андруховича, поетів часто пов’язують з річками, це спостереженням для автора є більш глибоким, бо річки є запорукою різноманіття культур. Есе має чітку ідейну позицію: Україна – це європейська держава і річки її підтверджують цю причетність, проте така тенденційність послаблюється певною інтимністю теми, коли автор рефлексує з приводу водного простору і його символів як чогось дуже особистого, невіддільного від особистості.

Проблема патріотизму постає в есеїстиці Ю. Андруховича об’єднана кількома концептами, а саме концептом Європи, стосунків України з Росією і Польщею.

Ряд есе автора присвячені розгляду проблеми бачення України в Європі: «What Language Are You From», «Чи не погодитися з Яворським», «…Но странною любов’ю», «Країна мрій», «Фантазія на тему прозорості», «Атлас. Медитації» та ін. Як вказує дослідниця концепту Європи в українському науково-публіцистичному дискурсі Я.Прохода: «У контексті України як ідеологеми концепт Європа розгортається у таких напрямках: Європа – орієнтир, вибір, вимір, вектор-курс, стратегія, шанс, перспектива» [26, 416]. В есеях Європа постає і як об’єкт ментальної географії, і як активант європейської інтеграції, і як елемент творення нового українського суспільства і як метафора духовної культури. Ю. Андрухович веде роздуми щодо негативного іміджу, який Україна має в Європі і можливих шляхів подолання негативу. Проте, як зауважує письменник, проблема інтеграції України в ЄС полягає й у тому, що Європа не прагне цього союзу оглядаючись на Росію, бо Україна входить в коло її ненастанних інтересів.