Главная | Обратная связь

Публіцистика О. Забужко та Т. Прохаська

В щорічній анкеті критиків за 2000 рік, що проводиться журналом «Слово і час»? вибрана есеїстика О. Забужко була названа серед найкращих книжок в номінації «публіцистика» [2, 52]. Проте критичні відгуки полягають у сприйнятті читачем авторських рефлексій від саркастичної оцінки («Сильне, добре поставлене сопрано, під доволі потужним тиском, хоча й в міру дозованими порціями, виливається на читача через потоки думок, замішаних на емоціях і патріотичних імпульсах» [3, 22]) до нейтральної, в якій автор В. Полковський відзначає, що у своїх творах О. Забужко відображає своєрідну культурно-цивілізаційну ситуацію в Україні.

Проблема обсервації в українській літературі надбань попередніх поколінь літературних епох у публіцистиці О. Забужко постає не лише в аналізі культурної цивілізації, але й у вияві літературного наративу збірки «Хроніки від Фортінбраса», який є своєрідною візиткою стилю есеїв авторки. Ця жанрова форма з поєднанням публіцистичного (з відчутним пафосом, спрямованим на адресата) і літературного (у якому автор зазвичай «ховається» за образами, надає читачеві можливість самому декодувати зміст повідомлення) дискурсів допомагає уникнути як підвищеної патетики, спонукати до самостійного аналізу, так і надто акцентованого зосередження на логічній аргументації.

Враховуючи авторську потребу окреслення «інтелектуального портрету доби», не можемо проігнорувати думку філософа О. Соболь, яка, підкреслюючи неможливість трактування єдиного й однозначного сенсу історичного потоку подій, констатує, що «свідомо відмовляючись від будь-якої претензії на остаточну істину, філософський постмодерн прагне продовжити, поглибити, витончити іронічну викривальну стратегію модерну, стати своєрідною варіацією його апокаліптичного тону» [22, 176]. Містифікуючи письменника як учасника трагедії, вже не здатного до обсервації дійсності, авторка пояснює своє намагання вписати пережите не за естетичним досвідом художньої літератури (як це робить Фортінбрас), а в когнітивному та ідеологічному контексті публіцистичного дискурсу.

Отже, збірка «Хроніки від Фортінбраса» презентує проблематику переходової доби, яка й на сьогодні є актуальною. Це проблеми державотворення, які уповільнюються через активне функціонування соціокультурних і ґендерних міфів, успадкованих Україною від Радянського Союзу.

Тарас Прохасько — івано-франківський журналіст, прозаїк, літератор, що правду досконало імітує, створюючи світ – позаморальний, красивий і останній (Ю. Іздрик), не менш знана і не менш знакова постать українського літературного дискурсу, 2001-го року видав у «Лілеї-НВ» книгу есеїв, визначивши її формат як «не література».

Предметом обговорення в есеях Т. Прохаська став контекст (оточення і кругозір в термінології М. Бахтіна) життя сучасного українця з Галичини: місто і ландшафт, сни і дитячі спогади, сніг і гори, дрова і яблука, вода, дідове пуделко з тютюном, осінь, консервування плодів, сани... Оскільки сутність техніки есе – «в чергуванні та парадоксальному поєднанні різних способів оповіді» [5, 135], то воно найчастіше буває одразу філософським, автобіографічним, історичним. Ці жанрові можливості вповні демонструються у збірці «FМ “Галичина”». Світ спостерігається, згадується, сниться, він бентежить, радує, лякає і постає перш за все як враження, що потім витлумачуються, самого автора. Цей світ існує за містичним законом оновлення всього у відповідності до космічних величин. Основна опозиція, що описує явища, події, процеси, - «звичайне / незвичайне», де незвичайне – фактор відновлення чи демонстрації вічних законів існування речей у світі. Це варіант архетипічної пари «вічне / тлінне», «абсолютне / відносне». Мотив чуда – основний у збірці, тому у світі буденного автором відшукуються несподівані сполуки, зв’язки, спорідненості, звичайні й звичні справи і загальновідомі істини бачаться як несподівані й нові: «Зі всіх свят, зі всіх днів року Різдво найбільше дає нам можливість відчути свою людськість, свою людяність. Ми раптом опиняємося в ілюзорній ролі опікуна, а не того, ким опікуються. Боже Різдво полягає у тому, що ми, люди, маємо нагоду прийняти Бога до себе у такій формі, як ми самі» [19, 35]. «Я знаю з власного досвіду співіснування з птахами... Якщо рослини – це поняття, тварини — образи, то птахи — символи, знаки. Я не здивувався, що знайомий орнітолог став теологом. Бо птахи чимось подібні на ангелів» [19, 23].

Сутність подається через її втілення, варіювання, емпіричну проявленість, - конкретність і справжність: «Краса дається нам секундами. Вона дозована, як гомеопатичні препарати. Якщо не витримати дозування, то можна просто померти від тиску серця... Це щось невловиме, його не можливо зафіксувати ні фотоапаратом, ні відеокамерою, ні диктофоном. Лише течія на шкірі, слизовій і очному дні – йде вулицею дивовижна жінка, і ти бачиш лише одну її щоку, падає яструб із синього осіннього неба, вітер здмухує пелюстки з квітучого дерева, пірнаєш у прозоре плесо гірської ріки... наївна і мила стара поштівка, яка вилітає з випадково вибраної книги, дванадцять білих коней у місячному сяйві мчать горами...» [19, 34]. Це світ реальності, що переживається і спостерігається, а тому невіддільна від особистості, що її сприймає. Сутність постає не як готова догма, а втілюючись у неповторності явища, процесу, предмету, події. Смисли народжуються «тут і зараз», у дійсному досвіді автора, що й описується текстом, універсалізуючись, узагальнюючись. Багато тут йдеться про різні звичаї, правила, забаганки, що їх виробили люди через стикання з повторюваністю багатьох явищ у світі. Регулярність же як принцип плину речей заперечується цими явищами через неповторність кожного прояву життя і підтверджується через споконвічність, абсолютність, справжність того, що приходить знов і знов.

Предметом зображення є природність життя як такого, соціальні виміри речей – асоціації до нього. Тому в есеях Т. Прохаська так багато небуденних характеристик життя: «Ще навчаючись на біологічному факультеті, я зауважив, що сама біологія є настільки ж фундаментальною підставою освіти, світобачення і розуміння філософських побудов, логічних конструкцій і навіть художньої творчості, метафор, як ще, може, лінгвістика» [19, 23]. «Немає вірнішої методики організації щоденного життя, ніж мудрого підпорядкування фенології – плинові змін року. Якщо застосувати цю методику, то можете бути спокійними за власну голову – ніяких непорозумінь у ній не станеться... їжа буде ліпшою, сон цікавішим, вино цілющішим» [19, 6]. «Ще й ще раз переконуюсь, що людині залишилося дуже багато від холоднокровних організмів... Рештки холоднокровності прослідковуються насамперед на рівні роботи мозку. Від перепаду температури міняється весь уклад мислення, світосприйняття, механізми пам’яті і можливості уяви. Коли гаряче, то думки не можуть бути подібними на ті, коли дуже холодно... Але найголовніше – добові перепади нагрітості помешкання дають можливість жити природним ритмом, а не бути об’єктом великого комфортного інкубатора» [19, 36].

Світ у його проявах провокує безкінечність прочитань, тому будь-який досвід особистості – участь в бойових діях, читання агіографічної літератури, колекціонування атласів рослин, вивчення комунікативних технологій — може бути придатним для його усвідомлення. Т. Прохасько говорить про те, якими способами людина дійсність сприймає (або має сприймати) і як вона цей процес вербалізує: «А ми, вважаючи, що говоримо поетично, кажемо – листя пожовтіло, жовте листя. Та хіба воно таке однакове? Хіба воно просто жовте? І хіба так само жовте на дереві, в часі падіння і на землі? А на землі воно що — не міняє кольору залежно від того, чи лежить поодиноко, чи зібране у купу, чи полежало кілька хвилин, чи пару днів і ночей. А якщо ще був мороз чи дощ?» [19, 6]. «Коли живеш у горах постійно, то дрова стають якоюсь такою важливою частиною життя, як хліб, молоко, ліжко, сорочка, фуфайка. Дрова стають твоїм продовженням – ніби частиною власного тіла. Ти бачиш у цих брусках сконденсоване тепло, без якого твоє тіло перестане бути твоїм» [19, 9].