Здавалка
Главная | Обратная связь

Особливості та закономірності трансформації міжнародних систем



Трансформація міжнародних систем є послідовним процесом зміни кількісних параметрів учасників міжнародних відносин, який з часом призводить до якісних змін, що стосуються структури міжнародної системи. Таким чином, міжнародна система постійно змінюється, переходячи із стану в стан, від одного типу до іншого.

Дослідники, використовуючи концепцію Дж.Віко про три стадії суспільного розвитку, роблять спробу визначити чотириступеневий процес розвитку міжнародної системи, що включає в себе стадії виникнення, зміцнення, розквіту та занепаду. На стадії виникнення відбувається посилення могутності однієї з держав, що сприяє ієрархізації системи на основі орієнтацій та взаємозв’язків між її елементами. Зміцнення передбачає зростання могутності одного з «полюсів», що призводить до диференціації держав відповідно до їх могутності, створення зв’язків взаємозалежності та субординації. Розквіт системи проявляється у досягненні нею найвищих параметрів могутності полюсів, які відбуваються у ще більш сталих та міцних взаємозв’язках між елементами системи. Руйнація та занепад міжнародної системи пов’язані із диференціацією сил, появою нового центру могутності, що сприяє становленню нової системи взаємовідносин.

Таким чином, процес трансформації міжнародних систем є постійною зміною їх кількісних та якісних характеристик на кожному етапі історичного розвитку. Сьогодні дослідники аналізують нові параметри, що впливають на функціонування міжнародних систем, зміну та співвідношення їх структурних компонентів.

Після розпаду Радянського Союзу, як однієї з двох наддержав, відбулося руйнування попередньої міжнародної системи, а остаточні контури нової системи міжнародних відносин ще тільки формуються. У багатьох дослідженнях, особливо російських науковців, провідною є ідея формування багатополюсного світу, що приходить на заміну ідеям домінування США на міжнародній арені. Формування багатополюсної системи трактується дослідниками як об’єктивний процес, зумовлений дезінтеграцією біполярної системи, появою нових центрів сили в низці регіонів тощо.

Цікавою в цьому контексті є концепція С.Хоффмана, який, аналізуючи новітні тенденції у розвитку міжнародних відносин, бере до уваги такі фактори, як збільшення кількості держав, зростання ролі недержавних акторів, які стають складовими структури та ставлять під свій контроль суттєву частину ресурсів держави, нарощування та посилення взаємозалежності, зміну співвідношення між економічним і військовим потенціалом, таким чином визначаючи тенденції появи нових ієрархічних структур в міжнародній системі. Якщо спочатку ієрархія міжнародної системи базувалась виключно на силовому факторі, то сьогодні вплив мають економічні, енергетичні, військові, ідеологічні, соціокультурні чинники. В умовах взаємозалежності відносини конкуренції між державами все ще зберігаються, однак перспективи пов′язані передусім зі стратегією солідарності та співробітництва. Таким чином, в рамках даної концепції С.Хоффман відкидає поняття «полюс», що притаманне для міжнародних відносин, головним регулятором яких був закон балансу сил, і використовує поняття «центр сили», яке позначає існування в міжнародній системі різноманітних структурних ієрархій.

У сучасній міжнародній системі поряд із США на роль впливових міжнародних акторів претендують Китай, Індія, Японія, Росія, Німеччина, Франція, Великобританія тощо. Три останні є активними та впливовими членами Європейського Союзу, який перетворюється у самостійний суб’єкт міжнародних відносин. Низка дослідників саме ЄС вважають актором, який за певних умов може претендувати на роль полюса в новому варіанті біполярної системи. Такі ж прогнози існують і щодо Китаю.

До загальних особливостей сучасних міжнародних систем можна віднести:

· Відсутність верховної влади або світового уряду, що зумовлює децентралізованість міжнародної системи.

· Гетерогенність (різнорідність) за складом своїх елементів, відсутність спільних для всього людства принципів і норм.

· Умовний характер меж міжнародної системи, неможливість визначити межі глобальної системи.

· Середовище міжнародної системи як сукупність всіх об’єктів, зміна яких впливає на систему, а також тих об’єктів, які змінюються в результаті поведінки системи.

Окремі дослідники, аналізуючи стан і тенденції розвитку сучасних міжнародних відносин, стверджують, що структура відносин у міжнародній сфері починає втрачати системні риси, а набуває швидше мережевого характеру. Найбільший вклад у розвиток мережевого напрямку досліджень світової політики внесла Е. Слотер, яка у своїй книзі «Новий світовий порядок» (2004 року) запропонувала гіпотезу про мережеву трансформацію структури міжнародних відносин.

Під мережею дослідники розуміють сукупність державних і недержавних утворень у певній сфері політики, які взаємодіють між собою на основі ресурсної залежності з метою досягнення загальної згоди, за допомогою формальних і неформальних норм щодо питань, які всіх цікавлять. Саме тому духовні цінності, ідеї, вірування, ідентичності розглядаються як важливі частини процесу функціонування мереж, які визначають його характер. Мережі характеризуються взаємовигідним обміном ресурсами між їх учасниками, що призводить до високого ступеня взаємозалежності між ними. Важлива роль належить й існуванню кооперативного інтересу, який протиставляється особистому інтересу, що притаманний ринковим відносинам. Мережева організація передбачає відсутність ієрархічних зв’язків, які замінюються відносинами, що виключають субординацію акторів і сприяють формуванню «культури консенсусу».

Інші дослідники мережею вважають сукупність діючих незалежно один від одного вузлів, які пов’язані між собою відносинами, що характеризуються розпорошеністю та відсутністю стійких ієрархій. Кожен вузол може бути пов’язаний з багатьма іншими вузлами, що діють самостійно та незалежно. Таким чином, основними характеристиками мереж є децентралізованість і фрагментованість. Дослідники цього явища прикладами мережевої організації називають міжнародні злочинні групи (терористичні формування, мережі міжнародної нарко- та работоргівлі). Такі організації неможливо знищити, тому що у них немає керівної верхівки, а вузли настільки слабо пов’язані і самостійні, що ліквідація деяких з них не буде перешкоджати функціонуванню інших.

Е. Слотер поділяє мережеві відносини на горизонтальні (між галузевими національними міністерствами та відомствами одного рівня) та вертикальні (взаємодії між галузевими національними відомствами та галузевими наднаціональними міжнародними організаціями). Окремим різновидом виступають також так звані дезінтегровані міжнародні організації – галузеві міжнародні установи, в рамках яких відносини частково підтримуються через міжміністерські зв’язки, а частково – через взаємодію груп, що не пов’язані з державним апаратом.

Міжпарламентські та міжурядові мережі Е.Слотер відносить до більш вищого рівня та виділяє такі їх різновиди:

1) міжурядові мережі, які діють у структурі міжнародних організацій (зв’язки в рамках НАТО (міністри оборони), СОТ (глави торгових відомств), МВФ (міністри фінансів), їх учасники регулярно проводять зустрічі - консультації, результати яких враховуються при наступній побудові національної політики чи відображаються у міжнародних договорах;

2) неофіційні форуми на найвищому рівні («Велика вісімка», яка функціонує у формі щорічних самітів, у ході яких виробляються загальні підходи до глобальних проблем, улагоджуються протиріччя між учасниками, відбуваються консультації між лідерами великих держав);

3) «мережі мереж» (ОБСЄ), які функціонують як сукупність міжурядових мереж різних галузевих напрямків.

Таким чином, прихильники мережевого підходу вважають, що сучасними тенденціями світового розвитку є те, що держави більше не є монолітними утвореннями, але розпадаються на окремі функціональні органи влади, які напряму (без посередництва центрального уряду) виходять на міжнародну арену та стають вузлами мереж, що складаються із аналогічних їм владних органів інших держав. Ця взаємодія може відбуватися через наднаціональні структури (такі як ЄС), в рамках міжнародних організацій, у формі прямого співробітництва міністерств і відомств, на основі міжособистісного спілкування політичних діячів тощо.

Отже, в рамках мережевого підходу до аналізу міжнародних відносин йдеться як про зміну організаційного принципу функціонування міжнародних взаємодій – про перехід від міжнародної анархії разом із прерогативою державного суверенітету до горизонтального співробітництва, яке базується на галузевому самоуправлінні, так і про зміну типів міжнародних акторів і структури міжнародної системи – від держав до галузевих відомств із втратою чільного місця єдиної наддержави у мережевій структурі міжнародних відносин.

Висновки.Системний підхід у теорії міжнародних відносин використовується при вивченні різноманітних міжнародних явищ і процесів, зокрема міжнародної інтеграції, прийняття зовнішньополітичних рішень, міжнародних конфліктів тощо. Водночас основне значення для теорії міжнародних відносин має аналіз та моделювання розвитку міжнародних систем, характеристика їх структурних особливостей, які дають змогу краще розуміти принципи міждержавних взаємодій, розробляти та шукати шляхи вирішення загальних і специфічних проблем міжнародного життя.

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.