 |
|
КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ – ЗЕМЛЯ
Євген Велтистов
Нові пригоди Електроніка
Дитячий світовий бестселер –
Євген Велтистов
НОВІ ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОНІКА
Фантастичні повісті
© 
http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література
Художнє оформлення серії Світлани Железняк
Обкладинка та ілюстрації Вікторії Дунаєвої
З російської переклав Микола Видиш
ПЕРЕМОЖЕЦЬ НЕМОЖЛИВОГО
Перше квітня
ЗВИЧАЙНІ ГЕНІЇ
Б удинок прокинувся на світанку.
В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло – неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м’яке повітря.
Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами – ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..
Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:
– Е‑гей!.. Слухайте всі!.. Я – геній!
Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.
А голос уперто повторяв:
– Геній! Геній!
Пискливо обізвалося ще одне вікно:
– Геній – це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину…
Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:
– Дур‑ни‑ця! Я найсильніший у світі…
Ким був цей найсильніший у світі, не дав дослухати вітер. Він налетів несподівано, продзвенів бурульками, змішав і поніс із собою слова. Легке сонячне світло позолотило стіни, туман розвіявся. Будинок поволі гасив непотрібні вогні й мав вигляд звичайного будинку, збудованого за всіма правилами теореми Піфагора.
Вийшла з під’їзду школярка з важким портфелем і, оглянувши безлюдну вулицю, скорчила на будинок гримаску:
– Перше квітня допіру – нікому не вірю! – І побігла, хрумкаючи крижинками.
Учитель математики Таратар добре знав, який сьогодні день. По дорозі до школи він згадав епізод із свого шкільного життя. Півстоліття тому Семен Таратар написав на дошці дуже довге рівняння. Коли вчитель, розв’язуючи рівняння, накреслив графік, клас засміявся: на дошці чітко позначилася фігура крокодила. Вчитель, якого діти називали Крокодилом Крокодиловичем, уважно подивився на юного математика й сказав: «Я не ображаюсь. Це дотепне рівняння гідне п’ятірки з плюсом». Автор «рівняння Крокодила» почував себе ніяково…
Тепер він сам Таратар Таратарович – так називають його між собою діти. Купу хитромудрих рівнянь потрібно буде, щоб обрисувати його важкувату постать, натоптаний книжками пошарпаний портфель, окуляри від короткозорості. Щороку Таратар до першого квітня дає вільні завдання кожному класу: доводьте, що хочете… А своєму улюбленому восьмому «Б» сказав: «Спробуйте розв’язати відомі, але ще не розв’язані досі задачі…» Він знає, одразу ж, на перерві, його математики почнуть атакувати Велику теорему Ферма, недоведену вже понад триста років. Теорему вони, звичайно, не розв’яжуть, зате по‑новому побачать багато які істини…
«Я покажу вам Таратара Таратаровича! – думав з усмішкою вчитель, пригадуючи обличчя своїх учнів. – От поставлю всім п’ятірки з плюсом, а потім оголошу, що це був жарт…» Він зайшов у клас і зразу відчув: щось сталося. Учні, як завжди, підвелися, вітаючи вчителя, він звичним жестом дозволив їм сісти. Але повітря в кімнаті було немов наелектризоване.
– Немає Віктора Смирнова, – зауважив уголос Таратар, мигцем глянувши на ряди.
– Він запізнюється, – сказав хтось, саркастично посміхнувшись.
Учитель почав урок, не звернувши уваги на таємничий натяк про Смирнова.
– Понад триста років тому французькі математики Паскаль і Ферма заради забави вирішили проаналізувати гру в кості й відкрили ряд правил. – Таратар усміхнувся, уявивши події, про які розповідав. – Як ви знаєте, ці правила розвинулись у складні ігрові схеми, які застосовуються і в наші дні… Я не цікавлюся, якими методами користувалися ви, готуючи сьогоднішнє завдання, але зараз ми розглянемо результати… Отже, хто найсміливіший?
– Я! – прозвучав упевнений басок.
Макар Гусєв насилу виліз із‑за парти. Парта була тіснувата для атлетичної статури спортсмена. Він тримав згорнутий трубкою зошит.
– Як називається твоя робота, Гусєв?
– Про стереометрію винних бочок, які мають найвигіднішу форму! – відповідав Макар.
– Оце так! – захоплено видихнув хтось. – На власному досвіді?
– На досвіді Йоганна Кеплера, – парирував Гусєв.
Учитель помітив у голосі Макара бойовий запал і запросив його до дошки.
– Здається, саме так називалась одна з праць Кеплера, в якій він передбачив багато результатів інтегрального числення, – сказав Таратар.
Макар, що малював крейдою бочку, зраділо обернувся.
– Точно! Кеплер щойно одружився… Причому на дочці торговця. – Макар поділив бочку на частини й писав формули. (Схвальний гомін за його спиною свідчив, що всім подобається коментар до старовинної задачі.) З одинадцяти наречених ледве вибрав собі дружину, – мовив баском Макар. – Ну, а виноторгівець каже йому: «Ти хоч і придворний імператорський математик, але покажи мені, яка користь від твоєї вченості». – «Будь ласка, – відповідає Кеплер. – Я можу вирахувати, скільки вина в кожній твоїй бочці, не заглядаючи в неї…» Даремно смієтеся! Все це ми із Сироїжкіним прочитали в біографії Кеплера.
– Підтверджую, – сказав з місця Сергій Сироїжкін, – що Макар власноручно приніс бочку на сто літрів і розіклав її двома способами.
– Я, звичайно, не збираюся одружуватися, проте знаю точно, що методом Кеплера доводити важче, – зізнався Макар під загальний сміх. – Інша річ – інтегралами!
І він показав на дошку, де несподівано для всіх проста бочка воскресила історію чотирьохсотрічної давності.
Таратар дивився на бочку й на Макара. не приховуючи радості.
– Блискуче підтвердження низки перемог математики, – оголосив він. – Зверніть увагу на головний висновок Гусєва: цілий науковий трактат Кеплера, який був свого часу відкриттям, уклався в одну сучасну формулу. Молодець!
– Ну що ви, – відмахнувся, почервонівши, Макар. – В інших краще.
– Невже? – Таратар трохи здивувався. – Хто ж ці інші?
На стіл учителя посипалися зошити. Зошити з доведеннями й розрахунками восьмого «Б». Тут були доведення багатьох чудових нерівностей, недовідних теорем про квадратуру круга й поділ кута на три рівні частини, розрахунки руху материків, маси надзірок, тривалості життя елементарних частинок, точної швидкості світла й багатьох інших історичних та сучасних задач. Тільки математик здатний зрозуміти, що пережив у ці короткі хвилини вчитель. Але Таратар, прийнявши на свій стіл гору математичних рукописів, не втратив звичного оптимізму. Адже він сам викликав цей вибух несподіваної енергії. Вчитель устиг лише зазначити про себе, що серед усіх робіт немає нічого схожого на «рівняння Крокодила». Невже такі жарти застаріли?
Учні здали роботи. Тільки перед Вовою Корольковим, сусідом Сергія Сироїжкіна, лежав товстий зошит у коричневій палітурці.
«Невже й це також мені?» – весело подумав Таратар і запитав Королькова:
– Ну а ти?
– Я не хотів би… так відразу, – сказав, пополотнівши, Корольков.
– Чому?
– Це дуже цінна робота.
«Недаремно товариші звуть його Професором», – подумав Таратар і сказав:
– Назови тоді проблему, щоб усі оцінили її значення.
– Доведення теореми Ферма, – промовив ледь чутно Професор.
Таратарові стало шкода здібного учня: отак себе загнав, просто змарнів за письмовим столом. А в усьому винен він, учитель, із своїми вільними завданнями. Дай їм тільки волю, цим самолюбним юним «фермістам», – день і ніч атакуватимуть нерозв’язні задачі, поки не занапастять здоров’я. Та хіба ж доведеш теорему Ферма!
– А ти робиш зарядку врані? – запитав учитель Королькова.
Корольков глянув на вчителя з таким подивом, ніби той звернувся до нього по‑марсіанському.
– Це доведення Великої теореми Ферма, – вперто повторив він.
Таратар узяв Професорів зошит, швидко перегорнув роботу. В очах зарябіло від нескінченних фіолетових формул, що заповнили зошит. Професор писав дрібними, акуратними, майже друкованими літерами.
– Теорема Ферма доведена для шестисот окремих випадків, – повільно промовив Таратар, – Математики всього світу відмовились розв’язувати теорему. Невже тобі вдалося знайти зовсім новий приклад?
– Тут не приклад. Тут розв’язання всієї теореми!
Професор сів на своє місце, як переможець.
Таратар зважив у руці пухлий зошит. «Хіба мало було за триста років доведень недовідної теореми! Ось ще одна донкіхотівська спроба – можливо, навіть і оригінальна…»
– Заздалегідь поздоровляю, – Таратарові вуси хитро ворухнулися. – Хоч Ферма й не лишив нам ніяких доведень, вдома я перевірю твою роботу…
– Ферма не вважав за потрібне писати розв’язання, бо воно дуже довге, – нагадав Професор.
– І жодний геній не знайшов досі відповіді.
– Ну й що ж? – Професор здвигнув плечима. – Я і є той геній, який знайшов відповідь.
Таратар чекав вибуху сміху, але в класі чомусь було тихо. Він обвів поглядом клас. Усі були надто серйозні.
Таратар занепокоївся: що це з ними?..
– Можливо, я погоджуся з тобою, коли перевірю, – припустив Таратар.
– Певна річ, – спокійно відповів Професор. Тільки тепер він почав поступово рожевіти: спочатку спалахнуло одне вухо, потім друге. Як видно, совість спускала математика з недоступних наукових вершин на звичайну класну парту, обережно підтримуючи за вуха.
– А що тут такого! – втрутився Макар Гусєв. – Раз він довів…
І знову ніхто не засміявся.
– Правильно, Таратаре Таратаровичу… вибачте, Семене Миколайовичу! – підхопив Сироїжкін, скочивши з місця. – Якщо хочете знати, не один Професор так гадає! Не дивуйтеся, будь ласка, але тут усі генії!.. Звичайні генії… Ось подивіться, – І він вийняв з парти картонну коробку, на якій була зображена пара черевиків фабрики «Промінь». З коробки Сироїжкін дістав маленький прилад. Лампочка від кишенькового ліхтаря, мініатюрна турбіна, ручка. Конструктор запросив учителя:
– Покрутіть, будь ласка.
Таратар обережно розкрутив ручку. Лампочка засвітилася.
– Настільна електростанція, – сказав схвально Таратар. – До ладу зроблена. Та це вже сюрприз для вчителя фізики.
– Вічний двигун! – проголосив Сироїжкін.
– Дозвольте, – пробурмотів, нахмурившись, Таратар вічних двигунів, як доведено наукою, не може бути.
– Будь ласка – ось він! – Сироїжкін величним жестом показав на винахід.
– Просто тут механічна енергія перетворюється в електричну… – пояснив учитель.
– Правильно! – згодився щасливий винахідник. – Дуже навіть просто одна енергія перетворюється в іншу. Ви тільки покрутили ручку, а лампочка світитиметься день, два…
Таратар подивився на прилад. Лампочка справді горіла – лише від легкого повороту ручки. Такого «двигуна» Таратар ніколи досі не бачив.
– Ти стверджуєш, що у твоєму приладі немає ніякого джерела струму, – промовив учитель. – Значить, ти теж геній?
– Звичайно!
Таратар пройшовся по класу, короткозоро мружачи очі. «Що тут відбувається? Може, це змова?.. Чи мені все сниться?..» Він уважно оглянув ряди й на мить затримав погляд на серйозному обличчі. Електронік завжди каже правду, він не дозволить верзти дурниці…
– Як нелегко бути вчителем геніїв, – промовив тихо Таратар. – Тут згадували Кеплера. Вчителем великого Кеплера був знаменитий астроном Тіхо Браге, що вивчав планету Марс… П’єр Ферма… Мабуть, його вчителями можна назвати всіх давньогрецьких математиків… А у вас – Таратар. (Здається, йому вдалося відновити звичний настрій у класі. Генії посміхалися.) Як ти гадаєш, Електроніку, твій друг Сироїжкін справді винайшов вічний двигун?
Всі уп’яли очі в Електроніка. Він спокійно відповів:
– Назва не зовсім точна. Але цей двигун практично без тертя… – І Електронік став перелічувати формули нового винаходу.
– Коротше кажучи, вічний двигун, – перебив друга Сироїжкін і вказав на лампочку, що світилася.
– Ура Сироїжкіну! – крикнув Макар Гусєв. – Геній номер два.
У двері постукали. Відчинилися обидві стулки, і ввійшов Смирнов, який запізнився. Ввійшов він дуже дивно, боком, тулячи до живота великий алюмінієвий бак. Учні з першої парти кинулись йому на допомогу. Вітька Смирнов міцніше притиснув бак, прохрипів:
– Стривайте, хлопці… Я сам… Цінний винахід!
– Смирнов, що це за бак? – спитав Таратар.
– Це не бак. – Віктор Смирнов обережно водрузив свою ношу на стіл, витер піт з лоба, простодушно усміхнувся. – Вибачте, Семене Миколайовичу… Довелося діждатися, поки всі підуть з дому. Це каструля. Мама в ній варення варить. Ну, а поки каструля вільна, я її використав для досліду.
– Яку ж проблему можна зварити в такій каструлі? – пожартував Таратар.
– Ось. Дивіться!
Смирнов підняв покришку, й усі схопилися з місця, оточили вчительський стіл.
У каструлі лежала корова завбільшки з кішку. Справжня маленька корова з рогами й хвостом.
– Я не знав, що ти захоплюєшся іграшками, – сказав учитель.
– І ніяка це не іграшка! – образився Смирнов, навіть губи закопилив. – Це справжня корова. Тобто, звичайно, штучна.
Корова повернула голову й подивилася на дітей.
– Ой! – злякано вигукнула Таня Сорокіна. – Вона жує!
Корова ледь помітно рухала щелепами. Вона ліниво щось ремиґала, як ремиґають усі в світі корови.
– Руками її не чіпайте, – попередив винахідник. – Дослід не закінчено.
Посипалися запитання:
– Скільки їй місяців?
– Скільки вона важить?
– Чому така маленька?
– Що їсть?
– Звідки вона взялася?
Смирнов вислухав запитання.
– Одним словом, так. Відповідаю відразу всім, – сказав він. – Дозвольте, Семене Миколайовичу?.. Ви бачите штучну тварину. Модель типу корови. Виведена мною в цій самій каструлі. Як виведена – питання окреме… Вік понад три тижні. Харчується винятково кукурудзяними пластівцями… От, мабуть, і все. Це і є моє домашнє завдання, Семене Миколайовичу.
Таратар розгублено дивився на каструлю.
– Смирнов, я не давав завдання виводити тварин… Я не біолог.
– Ну звичайно, Семене Миколайовичу, – заспокоїв Віктор. – Корову я вивів просто так, для себе. А вам приніс математичний щоденник.
Він вийняв з‑під паска зім’ятий зошит, простягнув класному керівникові.
– Геній номер три, – діловито зазначив Гусєв.
– Чого ти всіх нумеруєш? – поморщився Сироїжкін. – А сам ти котрий?
– Сам я такий винахід задумав, що ви всі ахнете, – пообіцяв Макар.
Смирнов закрив каструлю покришкою, заклопотано взявся за ручки.
– Віднесу додому. Поки мати не повернулася. З метою конспірації, – пояснив він, – дослід проводиться під ліжком.
– Так, так, – кивнув Таратар. – Хлопці, допоможіть, будь ласка.
Восьмикласники обступили каструлю, повели винахідника.
Учитель складав зошити в шафу, перечитуючи заголовки: «Про стереометрію бочок», «Про рух материків», «Теорема Ферма». Він був в чудовому настрої, дуже задоволений результатами. Он скільки роботи загадав йому улюблений клас! Доведеться витратити весь вільний час на перевірку зошитів восьмикласників…
Як вони себе називають?
«Звичайні генії»…
Сміливість і навіть деяка зухвалість у творчості прийнятні, а от скромності цим геніям явно бракує…
На столі, всупереч, здається, всім законам науки, світилася лампочка. Таратар кілька разів обійшов навколо столу. В чому тут річ? Що за двигун придумав Сироїжкін?
Звертатися до інших учителів Таратарові не хотілося. І без того в школі ходять легенди про його клас, про Електроніка, Рессі. Не вистачає ще історії «про вічний двигун».
І все‑таки проконсультуватися потрібно.
Таратар уклав двигун в коробку, заховав у портфель.
– Звичайні генії, – бурмотів він, надумали пожартувати із звичайного математика. Проте є найвища інстанція – експеримент. Так казав мій учитель, а він, як я давно вже переконався, був мудрець.
Друге квітня
ВІДНИНІ Й НАДАЛІ…
Таратар прийшов у Інститут фізики й сказав, що хоче показати прилад.
– Зайдіть у двісті дев’яту кімнату, – порадила секретарка.
В кімнаті під цим номером молодий співробітник клацав на машинці. Стіл його було завалено паперами. Фізик мигцем глянув на Таратара.
– У мене двигун… – почав Таратар.
– Зрозуміло, – сказав фізик і показав пальцем на плакат. Плакат був на всю стіну, але Таратар попервах його не помітив.
Плакат сповіщав: «Проекти вічних двигунів не розглядаються».
– Вся річ у тому, що він працює, – усміхнувся Таратар.
Він вийняв з місткого портфеля коробку, з коробки дістав винахід Сироїжкіна. З незбагненої причини лампочка й досі світилася.
Фізик одірвався від клавішів, уважно оглянув винахід.
– Зрозуміло, – чемно промовив він. – Шкільний прилад. Крутиш за ручку – лампочка світиться.
– Правильно, – зрадів учитель. – Крутиш – і світить.
Однак ця лампочка світиться уже три години.
Тепер усміхнувся співробітник:
– Не може бути. Зараз вона погасне. Почекаємо кілька секунд. Сідайте, будь ласка.
Вони сіли біля столу. Фізик кивком голови вказав на папери.
– Проекти вічних двигунів. Бездарне марнування вільного часу. Але на кожен лист треба відповісти.
– Співчуваю, – пожалів фізика Таратар.
– Нічого, у інших буває й гірше, – туманно відповів фізик. – Посилки нам, щоправда, не надсилають… Та ваш випадок найлегший.
Співбесідники розмовляли ще кілька хвилин про значення відкриття електрики, про Едісона, про те, що недавно на Марсі запалили лазером маяк… Науковий співробітник явно нервував, поглядаючи то на годинник, то на лампу. Лампочка світилася.
– Вибачте, в цій вашій штуці немає іншого джерела електроструму? – поцікавився науковий співробітник.
– Як бачите, нема.
– Незрозуміло… Зачекайте, будь ласка. Я скоро повернуся.
Він обережно впакував двигун, пішов з коробкою.
Таратар читав розвішані на стінах фотокопії документів. Це були постанови академій наук різних країн про ті задачі, що їх не розглядають учені. Найперший документ, датований 1775 роком, було прийнято Паризькою академією: «Віднині й надалі не розглядати поданих розв’язань задач подвоєння куба, трисекції кута, квадратури круга, а також машин, що нібито мають здійснити вічний рух…» Минули століття, а співробітник все ще відповідає на листи невгамовних винахідників…
Повернувшись, фізик простягнув коробку Таратарові:
– Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?
– Семен Миколайович.
– Семене Миколайовичу, хто ви за професією?
– Я вчитель математики.
– Чудово! – сказав фізик. – Вами дуже цікавляться двоє моїх колег. Вони теж математики. Я вас проведу, якщо не заперечуєте… Щодо приладу… Це ви сконструювали?..
– Мій учень… Сироїжкін.
– Здібний хлопець, – похвалив фізик. – Будова приладу відома давно. Але він діє якось по‑новому. Весь секрет, нам здається, полягає в рухомих частинах…
– Так я й гадав.
– Ми не можемо визначити, з якого металу вони зроблені. Радимо вам показати його в інституті твердих сплавів.
– Я знаю, що в двигуні практично мізерне тертя, – з гідністю зазначив Таратар. – Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання: цей двигун можна назвати вічним?
Фізик весело глянув на вчителя.
– З усіх проектів, які я переглянув, це найоригінальніший пристрій.
– Спасибі. Саме це я й хотів знати, – подякував Таратар.
Фізик привів Таратара в кімнату, де працювали два наукових співробітники. Тут паперів було значно більше: пухлі пачки розікладені на столах, стільцях, стелажах. Біля стіни напхані листами мішки.
Математики зраділи, дізнавшись, що їхній гість учитель, запросили Таратара сісти.
– Бачите, Семене Миколайовичу, – сказав один з математиків, – ми перебуваємо в дуже важкому становищі. Річ у тому, що тепер ми фермісти.
– Фермісти? – перепитав Таратар.
– Трапилося так, – пояснив його колега, – що математичний журнал для школярів «Пі» й ще ряд видань надрукували статті про теорему Ферма. І ось… – Математик красномовно показав на мішки. – Якби ви, шановний Семене Миколайовичу, погодилися з вашими математиками допомогти нам відповісти на ці листи…
– У мене восьмикласники, – сказав Таратар.
– Восьмикласники здатні футболом пожертвувати заради теореми Ферма!..
– Зараз у школі четверта чверть, – хмурячись, промовив учитель, – найвідповідальніша… Але я поговорю про вашу пропозицію з класом.
– Віднині й надалі!.. – сказав Таратар класові й процитував, які задачі не розглядають уже понад два століття академії наук усіх країн. – А ви примушуєте старого вчителя бігати по інститутських кабінетах з «вічним двигуном»!..
Він урочисто поставив на шафу прилад Сироїжкіна.
Лампочка світилася.
– Хто хоче відповідати на листи фермістів? – запитав Таратар.
Добровольців не знайшлося.
– Ех ви, генії, – сказав Таратар.
Генії дивилися на вчителя з цікавістю. Вони ще ніколи не бачили вчителя таким обуреним. Таратар ходив по класу сягнистими кроками, говорив дуже голосно, жестикулював. Жоден геній не наважувався в ці хвилини перечити йому.
– Рішення академій – не просто примхи академіків, – гримів Таратар. – Нерозв’язність проблем типу вічного двигуна доведена працями математиків дев’ятнадцятого століття Абеля та Галуа. І зауважте, як роблять справжні математики: замість того, щоб розв’язати одну маленьку задачу, вони створюють цілу теорію, яка містить відповідь на всі задачі такого типу… Неможливо – і квит! Чим більше я думаю про гору рукописів, які мені довелося бачити, тим ясніше розумію, що їхніх авторів спокусила жадоба легкого успіху в математиці, а не сама математика. Математика – це наполегливість, самозречення, нескінченна праця…
Після цих слів Професор засовався на парті і почервонів. А Електронік несподівано для всіх продекламував:
І корінь взявши з нема себе.
Побачив зірко в ньому мавку.
– Прекрасно! – підхопив Таратар. – Прекрасно сказано про уявні числа. «Нема себе» – тобто мінус одиниця. Квадратний корінь з мінус одиниці. Що це означає для нематематика. Головоломка – та й годі. А математик Хлєбников, автор цих рядків, побачив у ньому поезію…
Таратар заспокоївся і перейшов до уроку.
– Запишіть задачу, – діловито промовив він. – «Скільки коштує один грам світла при вартості електроенергії 4 копійки за кіловат‑годину й коефіцієнті корисної дії електричного джерела світла 10 процентів?»
– Десять мільйонів карбованців, – вмить відповів Електронік.
І генії підтвердили:
– Точно: десять мільйонів.
– Хіба ви розв’язували цю задачу? – підозріло запитав Таратар.
– Вона занадто легка, – сказав Макар Гусєв.
– Ну, якщо й для Гусєва легка, то яку ж проблему ви хочете розглянути?
Восьмикласники були одностайні:
– Про штучну тварину! Корову з каструлі!.. Смирновський винахід…
Вітька Смирнов сяяв, наче іменинник.
– Добре, – погодився Таратар. – Скажи нам, Смирнов, що ти хотів вирішити своїм дослідом?
Смирнов неквапливо підвівся, яскраво‑синіми очима подивився на вчителя.
– Взагалі мене цікавить проблема походження життя на Землі, – повільно сказав Віктор.
Ніхто не посміхнувся. У тиші різко прозвучало запитання Професора:
– А чому, власне, корова?
– Певна річ, можна вивести кого завгодно: мавпу, курку, рибу… – подумавши, відповів Віктор. – Якщо підійти кількісно – різниця нібито невелика. Ось вам приклад: у людини та в інших живих організмів є білки із ста чотирьох амінокислот. Вони розміщені ланцюжками в певному порядку. Коли порівняти ланцюжки, то, спрощено кажучи, людину відрізняє від мавпи лише одна амінокислота, від курки – чотирнадцять, від риби – двадцять дві. В мене вийшла корова – отже, різниця у дванадцять амінокислот. Звичайно, все це дуже схематично…
Діти загомоніли:
– Здорово!.. Наш Вітька – академік! А як ти ото полічив?..
– Я не лічив, а виявив у джерелах. Сам усе розшукав. – Смирнов глибоко зітхнув. – Дуже важко працювати без допомоги фахівців.
Цікаво знати, – пропищала Кукушкіна, – у кого з нас різниця в одну амінокислоту?..
– До речі, різниця між людиною і дріжджами, – незлобиво відповідав Віктор, – лише сорок три амінокислоти.
– Ну то й що? – стрепенулася Кукушкіна.
– Це означає, що в нас спільні предки.
Сміх прозвучав як оплески, схвалюючи сміливий висновок дослідника.
– Усе це теорія, – зітхнув Смирнов. – А на практиці невідомо ще, що буде далі. Адже корова росте…
– Смирнов, скажи, будь ласка, ким ти збираєшся стати? – запитав учитель.
– Біологом, – сказав Віктор.
– А я гадав, що всі мої учні стануть математиками. – Таратар задумливо дивився у вікно.
– Я лікарем буду, – зізналася Кукушкіна.
– Я – астрофізиком, – сказав Сироїжкін.
– А я випробувачем! – Макар стукнув себе кулаком у тверді груди.
– Отже, я помилявся, – сухо промовив Таратар.
І всі відчули в його словах велику тугу. Ніхто не міг спокійно дивитися на сумного Таратара. Краще б Таратар гнівався!
– Чому ж помилялися, Семене Миколайовичу! – дзвінко вимовив Сергій Сироїжкін. – Ви самі казали, що математика – мова всіх наук. Ми не відмовляємося від математики. Ми тільки вибираємо собі фах.
– У давнину говорили: числа керують світом. І завжди знаходилися люди, які свято вірили в це. – Вчитель почав говорити тихо, але з кожним словом голос його міцнішав, і всі заспокоїлися. Таратар захищав справу свого життя, наводив приклади беззавітного служіння математиці. Лобачевський усе життя розмірковував про природу геометрії і прийшов до геніального відкриття, яке перевернуло уявлення його сучасників про будову Всесвіту.
Теоретик Гедель марно намагався узагальнити всю математику, але натомість він вивів систему логічно нерозв’язних теорем. Фізик Дірак відкрив нову елементарну частинку – позитрон – на кінчику пера, у безглуздому й зайвому на перший погляд корені своїх математичних рівнянь.
– Коли Дірак розповідав про це студентам на лекції, він увесь світився і називав математику прекрасною, – натхненно мовив Таратар. – А ви кажете – «випробувачем»… Випробувачем чого? Так, я саме тебе питаю, Гусєв, тому що бачу якийсь шолом на твоїй голові…
На Макарі був шолом мотоцикліста.
Він підвівся із‑за парти, випростався на весь зріст – ставний, вродливий, справжній мотогонщик у шоломі й спортивному костюмі.
– Вибачте, Семене Миколайовичу. В мене винахід… Щоправда, не мій, а Майки Свєтлової із школи хіміків. Вона ненавидить хімію, вона – геній фізики. Зараз ви побачите.
І Макар спритно витягнув із парти сяючий квадрат. Спочатку всі подумали, що це металевий лист – дуже дорово відбивав він світло. Потім побачили, що лист слухняно гнеться в руках Макара й навіть згортається трубочкою.
– Антигравітаційний килимок, – пояснив Макар, демонструючи винахід. І точно: лист, як і всякий килимок, складався з переплетених смужок. – Назва, я вважаю, чисто жіноча, але не я автор, Майка називає його «а‑килимком». Нехай так!.. А раз є а‑килимок…
З цими словами Гусєв схопився за а‑килимок і вмить злетів до стелі. Всі в класі чули, як його шолом гучно бахнувся об бетонне перекриття. Однак Макар – ні крику, ні стогону. Висить собі, тримаючись за килимок, питає згори: «Ну, як?» Хитрий випробувач: надів міцний мотоциклетний шолом!
– Гусєв, спускайся! – голосно промовив учитель.
– Я зараз… Ніяк не знайду контакти. – Тепер Гусєв держався за а‑килимок однією рукою, а другою водив по стелі. – Ой, тримайте мене! – закричав на весь голос випробувач.
Гусєв лежав на підлозі. На його могутніх грудях красувався килимок, сплетений з металевих пластин.
Таратар випередив усіх. Він допоміг Макарові підвестися, підняв з підлоги килимок, заховав у свій портфель.
– Так буде краще, безпечніше, – пояснив він Гусєву.
Макар, розтираючи забиту спину, пробурчав:
– Не переплутайте контакти, Семене Миколайовичу.
Я ще не освоївся з цим винаходом.
– Нічого, розберемося, – відповідав Таратар. – Разом з учителем фізики. А ноги ж цілі?
– Цілі… Будьте обережні, Семене Миколайовичу. У ваші роки не можна падати зі стелі.
– Віднині й надалі! – гаркнув Таратар, обернувшись до класу. – Ніяких більше дослідів, винаходів і такого іншого. – Віднині й надалі, – грізно повторив він, – ніякого новаторства без мого дозволу!
Таратар і справді розсердився. Не вистачало ще, щоб його учні падали зі стелі! А коли б Гусєв зламав ногу? Як би вчитель пояснив його батькам, що це трапилося саме на уроці математики? Та й навіщо взагалі такі переживання! Досить ризикованих винаходів! Він, учитель, розбереться в усьому сам.
Небезпечний килимок Таратар забрав із собою.
Ніхто не помітив у метушні, як один з учнів підійшов до шафи, де зберігалися рукописи, й узяв товстий зошит у коричневій палітурці. «Теорема Ферма» знову була у Професора.
Двигун Сироїжкіна лишився на верхотурі шафи. Про нього незабаром усі забули, навіть Сергій. Лампочка кілька днів світилася, потім перегоріла. Але двигун працював…
Третє квітня
КОСМІЧНИЙ КОРАБЕЛЬ – ЗЕМЛЯ
– От і дочекалися! – сердито сказав Сергій Сироїжкін. – «Віднині ніяких дослідів»! Так я й знав: Таратар не сприймає наші винаходи всерйоз. Теж мені генії з восьмого «Б»! А я гадав, що він найкращий у школі вчитель.
– Таратар має зрозуміти, – спокійно промовив Електронік, – що генії – ті ж самі люди, тільки вони переробляють значно більше інформації. Чому машина працює на повну силу, а людина напівсили? Це несправедливо.
– Робота над проектом «Космічний корабель – Земля» йде повним ходом, – провадив далі Сироїжкін. – Перевіримо?
– Перевіримо, – сказав Електронік і ввімкнув свій радіотелефон на гучність.
Пролунав ні з чим не зрівнянний сумбур звуків, який складався з формул, запитань, смішків, вигуків, голосного читання наукових текстів, ігреків, іксів, інтегралів, нескінченно довгих рівнянь. Усередині Електроніка немов працювала радіостанція: десятки два голосів ставили своєму вірному другові запитання, а він миттю відповідав, причому водночас кожному й усім. Досить було якомусь учневі восьмого класу «Б» набрати на телефонному апараті три одиниці підряд, як він негайно з’єднувався з найкращим у світі математиком, знавцем різних наук, хранителем інформації, ходячою енциклопедією – словом, із самим Електроніком.
Сироїжкін та Електронік сиділи біля школи на лаві, й мало хто з перехожих звернув увагу на двох хлопчаків у розстебнутих пальтах і зсунутих набакир шапках. Навіть коли зазвучав радіотелефон, майже ніхто на них не глянув. Хіба мало підлітків крутять набридлий усім транзистор!
Люди вслухалися в звуки капежу, цвірінькання горобців, в хрускіт снігу під ногами…
А восьмий «Б» в цей час працював.
Восьмикласники вимагали від Електроніка відповіді на запитання: яка зараз погода на Марсі та Юпітері, які існують моделі центральної нервової системи людини, які формули польоту ракети, мухи й крижня, нарешті – рівняння перевірки надсили, надспритності, надточності. В Електроніка просили графіків радіосигналів з інших галактик, математичні ігри, теорії зародження життя, просили дати ноти симфонічної поеми Скрябіна «Прометей», склад ракетного палива й фарб Леонардо да Вінчі. Електроніка запитували, як лікувати кішку від нежиті, що говорили стародавні греки про атоми, хто з динамівських хокеїстів хвилину тому забив гол спартаківцям та інше. Звичайні генії з восьмого «Б» працювали над своїми відкриттями й разом з тим цікавилися поточними подіями у світі, а Електронік їм допомагав у міру своїх здібностей.
Якщо скласти всі відкриття восьмого «Б», то виходив ніби план майбутнього всієї планети, всього людства. Він називався так: проект «Космічний корабель – Земля». Певна річ, людство нічого не знало про цей план.
План – тільки припущення, яке треба довести, а доведення – основа всієї науки. От чому, незважаючи на удачу перших дослідів, восьмий «Б» не квапився заявляти про свій проект.
Лише професорові Громову було відомо про задуманий проект. Він дозволив Електроніку користуватися інформацією обчислювального центру. Без такої допомоги весь замір був би несерйозним заняттям.
Сироїжкін попросив друга ввімкнути мікрофон.
– Космічний корабель – Земля, – промовив він неголосно у мікрофон, і всі голоси, почувши цю фразу, зупинилися на півслові, замовкли в чеканні.
Це була урочиста хвилина для Сироїжкіна. Проект, що Його вони задумали з Електроніком, здійснювався. Над ним працював увесь клас, можна сказати – цілий «науковий колектив».
І Сергій не міг відмовити собі в задоволенні процитувати першу фразу з їхнього колективного проекту:
– «Ми живемо в одному Космічному кораблі – Земля і думаємо про його майбутнє. Кожен робить свою справу. Та всіх нас хвилює проблема – майбутнє людства…» А далі він говорив про те, яку хто розв’язує зараз задачу:
– Ти, Макаре: як зробити людину надсилачем…
– Ясно! – обізвався Макар.
– Ти, Майко: як долетіти до зірок…
– Чи не дуже гучно сказано? – зіронізувала автор а‑килимка.
– Ти, Вікторе: як забезпечити харчами людину в дорозі…
– По‑моєму, примітивний висновок, – парирував володар штучної корови.
– Ти, Професоре: як розвивати науку й мистецтво..
– Стараюсь, – сухо відповів Професор. – Але хто це говорить?
– Говорить Сироїжкін!.. Моя работа – таємниці зоряної енергії. А зараз ми з Електроніком обговорюємо Таратара. Його незрозумілу заборону: «Віднині й надалі»… Які є ще проблеми, труднощі, перешкоди?
Проблем було чимало. Авторів проекту бомбардували запитаннями. В основному винахідники скаржилися на нестачу потрібної інформації, матеріалів, устаткування, а головне – часу: їм було мало двадцяти чотирьох годин! У деяких восьмикласників виникли складності в стосунках з батьками.
– Заждіть ви про бабусь та дідусів, – перебив скаржників дівчачий голос. – Заскиглили! Ти мені ось що скажи, Електроніку: чи не винаходимо ми велосипед?
– Велосипед ми не винаходимо, – відповів Електронік, – його давно винайдено.
– Ти не зрозумів, я не про велосипед, – беззлобно пояснила Майка. – Таратар захопив мій а‑килимок. А може, він викине його в сміттєпровід? Зрозумійте, товариші, я нічого не маю проти Таратара, але чи ми не винаходимо нікому не потрібні речі? Адже не ми одні працюємо над проектом майбутнього.
– Правильно, – підтвердив Сироїжкін. – Як це ми не подумали? А ще проголосили себе геніями… Можуть і засміяти!
Цієї хвилини Електронік уявив розрахунки кожного досліду, а потім і всього проекту «Космічний корабель – Земля».
І вперше в житті дуже збентежився: він не сподівався, що на нього чекає непосильна праця…
Електронік вирішив порадитися з професором Громовим.
Гель Іванович Громов сидів біля пульта електронної машини і спеціальним світловим олівцем креслив на екрані формули й рівняння. Машина обчислювала й майже миттю видавала відповіді, вимагаючи нової роботи. Олівець упевнено писав нові знаки. Громов розробляв схеми майбутніх машин.
Приємно було мати справу з таким розумним партнером, який лічив у мільйони разів швидше, ніж людина. Але вчених уже не задовольняли самі тільки швидкості. Для обробки дедалі більшого потоку інформації потрібні інші якості машини: наприклад, здатність мислити подібно до людини, яка не перебирає всієї інформації, а знаходить найкоротший шлях для розв’язання задачі. Але як мислить сама людина, як працюють складні механізми її мозку?
Вчені не мали точної відповіді на це питання.
Громов креслив зрозумілі машині символи й заразом малював на екрані людинок. Дуже різних людинок. Майбутні машини Громов уявляв у людській подобі.
Він міркував: «Мало сконструювати машину, її треба навчити й виховати. Тоді вона розумітиме людей, працюй ватиме з точним знанням мсти…» Громов знав одного робота, який досягнув великих успіхів в обчислюванні, проте був надто впевнений у своїй винятковій безпомилковості; не минало й дня, щоб він не зробив якоїсь дурниці, і все тільки через те, що погано навчений…
Професор намалював якесь обличчя і подумав:
«Щось дуже знайоме… Де я його бачив?» Екран відреагував негайно. Спалахнув напис: «Це Електронік».
Громов усміхнувся: «Авжеж, це мій Електронік», – і побачив у дверях симпатичну фізіономію учня.
– Заходь, – привітливо сказав професор Електронікові. – А ми тебе щойно згадували. Як говориться, легкий на спомин.
Електронік усміхнувся:
– Не все вдається легко. Доводиться робити багато розрахунків. – Він глянув на екран і відразу оцінив учителеві формули. – Я бачу, ви теж розв’язуєте важкі задачі.
– Стараюся… – зніяковіло признався Громов. – Роботу тільки розпочато, ми поговоримо про неї пізніше… Як ваш проект «Космічний корабель – Земля»?
– Є складні питання, – відповів Електронік і став розповідати про те, як восьмий «Б» долає труднощі.
Громову подобалася дитяча назва: «Космічний корабель – Земля». Поки Електронік розповідав, він намалював на екрані машини кулю. Машина відповіла знаком запитання: вона знала тисячі предметів і понять круглої форми й уточняла для себе завдання.
Громов написав на екрані: «Земля».
Машина миттю дала картину Землі – таку, яку видно з космосу. Блакитна куля з обрисами материків, з білими шапками полюсів, із серпанком хмарності. Великий корабель мчить людство зі швидкістю мільярд кілометрів у рік крізь морок вічної ночі.
– Цікаво, який екіпаж корабля зараз, цієї хвилини?
– Перевіримо, Електроніку? – допитливо промовив Громов і накреслив на склі: «Населення Землі».
Над земною кулею спалахнуло дев’ятизначне число.
Остання цифра мигнула й почала нарощувати число. Кожної секунди населення планети збільшувалося на дві людини. За добу народжувалося майже двісті тисяч нових землян.
– За століття населення потроїться, – підрахував Електронік. – Елементарна задача. Але декого лякають ці цифри.
– Якщо навіть і потроїться, не станеться ніякої катастрофи. Ті, хто говорить про новий потоп чи обледеніння, про смерть від ядухи, внаслідок розвитку промисловості, помиляються, – сказав Громов. – Земля завжди була й буде домом людства.
– Теоретично допустима кількість жителів на кожний квадратний метр планети, включаючи моря й океани, сто двадцять чоловік, – мовив Електронік. – Щоб умістити їх, вся земна куля має стати суцільним містом заввишки у дві тисячі поверхів. Це можливо через тисячу років.
– Перший космічний корабель людства «Восток», – нагадав учневі професор, – уміщав лише одну людину. Але саме Гагарін відкрив шлях до інших планет і зірок, і людство активно освоює цей шлях. Хто сказав тобі, що люди погодяться перетворити свій дім, свою Землю в гігантський мурашник?
Здавалося, Електронік збентежився, ніби подумав: чи мав він право втручатись у справи людей?.. Та врешті‑решт він захищав проект восьмого класу «Б»!
– Я не знаю точно, що буде через тисячу років, це розрахунки одного західного вченого, – сказав він учителеві. – А от Майка Свєтлова сумнівається: може, ми працюємо даремно й винаходимо велосипед?
– Велосипед? – Громов ледь помітно усміхнувся. – Антигравітаційний пристрій, штучна тварина… – почав перелічувати він, – ні, я щось не знаю інших таких вирішень. Хоч, звичайно, роботи над цими проблемами ведуться, але кожний дослідник думає по‑своєму.
– І ми по‑своєму уявляємо майбутнє Землі. Нам не подобаються деякі пропозиції, – вів далі Електронік.
– Які?
Наприклад, сучасний проект міста Ойкумепополіса. Його запропонував грецький учений. Я особисто вважаю його помилковим.
Громов попросив машину показати проект Ойкуменополіса.
Місто‑спрут з каменю та бетону заповнило весь екран. Воно простягнуло свої гігантські щупальці вздовж морів, океанів, рік, озер, обхопивши їх у кам’яні обійми. Все було точно розраховано в цьому місті. Головні багатства планети – вода й повітря (5 квадрильйонів тонн повітря і 1,3 мільярда кубометрів води, з якої тільки два проценти прісної) – охороняються особливо ретельно. Ойкуменополіс ділив планету на окремі ізольовані кабіни. їх було три: «природна зона», «сільськогосподарська зона» й саме «місто». Кабіни повністю ізольовані, в кожній свої порядки – тільки так, стверджував автор, планета зможе забезпечити нормальне життя.
Уся земна куля, саме життя в Ойкуменополісі були розрізані на частки. Було щось протиприродне в цьому розподілі Землі.
Громов дивився на екран, не приховуючи подиву.
– Чесно кажучи, вперше бачу Ойкуменополіс, – признався вчений. – З яких міркувань виходив його архітектор?
На вимогу Громова екран повідомив, що при сучасних темпах розвитку західним країнам вистачить запасів залізної руди, алюмінію, міді, олова, цинку та інших корисних копалин щонайбільше на два‑три десятиріччя.
Громов похитав головою, й Електронік здогадався, що ці факти не тільки правильні, а й сумні.
– На жаль, – повільно сказав Громов, – ті, хто століттями володіли цими багатствами одноосібно, завжди черпали їх, не оглядаючись, не турбуючись про майбутнє. Але ж відомо, що цінності земної кори колись та виснажаться.
– Земна кора за своїми пропорціями подібна до яєчної шкаралупи, – підказав Електронік.
– Порівняння правильне. Проте Земля – не просто куряче яйце, Електроніку! Наша Земля – найдивовижніша планета у Всесвіті, вона має всі умови для життя. Треба до неї дуже дбайливо ставитися, розумно господарювати.
Професор натиснув кнопки машини, на екрані проступив рядок: «Щороку в світі помирає понад 10 мільйонів чоловік від голоду.
– Площа земель, придатних для посіву, дорівнює квадрату зі стороною 5700 кілометрів, – сказав Електронік, – продуктів харчування має вистачити всім.
Професор уважно подивився на учня.
– Приватному підприємцеві не вигідно вкладати кошти в бідні й пустельні землі, й через те засівається лише половина корисного квадрата.
Місто‑спрут знову виросло на екрані.
– Ойкуменополіс, – іронічно промовив Громов, – Неважко здогадатися, для якої мети воно придумане: хтось займатиме цілі поверхи, відпочиватиме у природній зоні, дихатиме свіжим повітрям, а інші – працюватимуть біля конвейєра, прибиратимуть вулиці, бачитимуть сонце тільки в телевізорі…
І він стер з екрана чужий проект.
На щастя, людство й не мало наміру будувати місто‑спрут.
Люди інакше перетворювали свою планету.
Люди освоювали Океан.
Громов і Електронік бачили на екрані підводні селища, міста, порти. У блакитних просторах працювали заводи й електростанції, механізми добували нафту, а люди керували всіма машинами. У підводному світі трудився диспетчер Світового океану Командор, який свого часу врятував Рессі від загибелі.
Люди знаходили нові джерела харчування.
Ось сліпучі, розжарені піски Сахари. На колись неродючому піску – довгі ряди покритих прозорою плівкою теплиць. У теплиці парко й гаряче, але робітник задоволений плодами своєї праці: він показує рекордної величини огірки й помідори, жовтогарячі, яскраво‑червоні, золотаві фрукти. Вони ростуть без усякого грунту, можна сказати – з повітря, яке «приготовлене» таким чином, що дає рослинам всі соки землі…
А ось домогосподарка смажить на сковороді біфштекс, інша готує курча. Прославляють ці кадри не вправних кухарів, а вчених, які винайшли штучний білок…
Люди економили цінні метали: старі механізми не викидали, а знову привозили на заводи.
Кран бере сталевими клішнями спрацьовані машини, деталі, металобрухт. Їх пресують у балабухи, завантажують у спеціальні печі. Печі виплавляють залізо, хром, нікель, мідь – метали, з яких колись були зроблені старі механізми. Наприклад, легковий автомобіль – це майже тонна сталі, чверть тонни заліза, тринадцять кілограмів міді, двадцять п’ять – цинку, дев’ять – свинцю… Із заощаджених матеріалів можна виробляти нові автомобілі. Люди лікували природу, з якою раніше поводилися немилосердно, лікували так само турботливо, як лікують хвору людину.
Моря й океани очищали від бруду. У великі озера вдували кисень, як вдувають його в акваріум, щоб там не щезло життя. на голих місцях саджали ліси. В пустелі тисячі кілометрів були покриті прозорою плівкою, яка стримувала піски; штучні водоймища наповнювалися водою. Вода й повітря – основні умови життя на планеті – вироблялися людиною за суворими планами.
Звичайні електростанції не могли вже забезпечити всі потреби необхідною енергією. В океанах плавали металеві острови – атомні електростанції. На Місяці провадилося будівництво гігантської станції, яка накопичуватиме енергію Сонця. І, як обіцяли вчені, наближалася до розгадки термоядерна реакція, яка дасть найдешевшу електроенергію.
Усі ці сцени показували, як проходила науково‑технічна революція на планеті Земля. Вона почалася в середині двадцятого століття, розвивалася дуже бурхливо, а кінця її поки що ніхто не передбачав.
Громов згадав про проект восьмого «Б». Один з авторів піклувався про харчування людей, вирощуючи штучний білок. Другий – про найвигідніший космічний транспорт – гравітаційний корабель. Третій – про зоряні джерела енергії… Проект починався як забавна гра. Але в будь‑якій дитячій грі закладено серйозний зміст. Так міркував професор Громов, спостерігаючи за своїм учнем.
Електронік установив зв’язок з Рессі, підключився до великої машини.
Екран спалахнув так яскраво, що Громов на мить замружився. Спочатку йому здалося, що океан Юпітера міниться всіма барвами веселки. Та, мабуть, це було неточно. Барви Юпітера не були схожі ні на семибарвне суцвіття небесної дуги, ні на відбите алмазом сонячне світло, ні на світіння криги в глибинних печерах Антарктиди, ні на схід Сонця в космосі – взагалі ні на що знайоме людям. Океан вигравав різнобарвними хвилями; водночас щось народжувалося, спалахувало й вмирало; океан, мов кольорова музика космосу, жив своїм життям.
– Рессі, – сказав Електронік, показуючи на іскри, і збільшив зображення.
Рессі! Хто б міг упізнати в цій яскравій істоті Рідкісного Електронного Собаку, винахід Електроніка – кудлатого симпатичного тер’єра. Земний пес в океані далекої планети мав вигляд заморської дивовижі. Кожна волосинка довгої шерсті стояла сторчма й світилася по‑особливому. Навіть очі були різноколірними. Рессі «освоював» Юпітер.
Коли кілька місяців тому Громову зателефонував диспетчер Космосу Астронавт і запитав його думку про те, чи зможе Рессі працювати на Юпітері, професор сприйняв його слова за жарт. Але пропозиція була серйозна. На Юпітері виявили першу живу істоту. Вона плавала з величезною швидкістю в океані планети й зовні скидалася на земного кита. Космонавти назвали її китом Юпітера.
Астронавт посилався на думку свого друга – диспетчера глибин Командора: тільки одна штучна система могла у вельми незвичайних умовах вивчати таємничого кита, не поступаючись йому в швидкості й маневреності, збираючи й надсилаючи на Землю різноманітну інформацію. Це – Рідкісний Електронний Собака, чудовий плавець глибин Рессі, з яким Командор був, як відомо, добре знайомий.
Громов попросив вихідні дані про Юпітера й сів складати нову програму для Рессі. Все життя Громов мріяв побувати на далекій планеті й мати відданого четвероногого друга. Як він зрадів, коли Електронік запропонував йому змонтувати електронного тер’єра!.. Ніхто, навіть сам Електронік, не підозрівав, що Гель Іванович дуже прив’язався до механічного Рессі. І ог саме Рессі мав розвідувати п’яту, найбільшу планету Сонячної системи.
Один із космічних кораблів захопив незвичайного пасажира, що подорожував на Юпітер. Тепер у нічному небі Громов насамперед відшукував яскраву зірку.
Рессі можна було в будь‑яку мить побачити й на екрані: телекамери, обладнані в ньому, передавали зображення на Землю, й електронні машини записували на своїх дисках всю інформацію.
Рессі просторував у кольорових хвилях океану, вивчав барви, форми, будову речовини, закони незнайомої природи – все, що становило приховану суть цієї планети, механізми її життєдіяльності. А поряд з Рессі пливло, мов тінь, цікаве створіння. Величезне, воно світилося ізсередини, вмить змінюючи забарвлення разом з переливами хвиль, наче гігантський хамелеон.
– Кит Юпітера, – сказав хрипло Електронік. – Рессі намагається установити з ним контакт.
Рессі поряд з китом здавався дуже маленьким, але плавали супутники дружно. Куди Рессі – туди й кит. Куди кит – туди й Рессі. Живий кит Юпітера й механічний розвідник із Землі уважно вивчали один одного.
Що відбувалося на далекому Юпітері, поки що ніхто не знав. Була тільки інформація без певних висновків.
І Рессі, передаючи на Землю свої спостереження у вигляді цифр, закінчував кожне повідомлення заздалегідь обумовленою фразою:
«КИТ ЮПІТЕРА МОВЧИТЬ».
Це означало, що справжнього контакту між Рессі й дивною істотою Юпітера ще не налагоджено. Не знайдено спільної мови.
Громов огледівся. Тут, у машинному залі, все ясно: сірі, спокійні тони стін, металеві футляри машин, чутливі зіниці приладів. За вікном буяє весняне сонце, галасують хлопчаки…
А на Юпітері? Хтозна, які там бурі й шторми, які небезпеки в океані Юпітера?.. Тільки Рессі з його чутливими механізмами здатний борознити простори невідомого океану.
– Не жаль було відпускати Рессі? – запитав Громов.
– Жаль? – Електронік усміхнувся. – Звичайно, жаль. І мені, і всім товаришам. Але відкриття Рессі дуже важливі для науки.
Сам Електронік. хазяїн Рессі, працює на повну силу. Він знає, що час від часу з’являються нові, досконаліші покоління електронних машин, і намагається не відстати від них, вибирає найважчі задачі. В цій роботі схеми його перебудовуються, накопичують досвід, щоб наступного разу швидко знайти правильне розв’язання.
Громов подумав: як вони скоро виросли – його електронні діти!.. Можна на мить забути, хто з них на якій планеті перебуває, кому пропонувати формули, а кому – електричний струм для підкріплення сил.
– Які в тебе плани? – запитав професор учня.
Той якийсь час оцінював запитання.
– У мене немає ніяких перспектив, – несподівано сказав електронний хлопчик.
Професор здивувався. От тобі й оптиміст!
– Як це розуміти, Електроніку?
– Я не можу розв’язати деякі проблеми.
– Наприклад?
– Як стати чемпіоном з шахів, – пояснив Електронік. – Обсяг усієї інформації, що міститься в будь‑якій шаховій партії, як відомо, не може переробити ні жива, ні штучна система. Я не бачу виходу.
Громов глянув на Електроніка з подивом: невже він сам прийшов до такого важливого висновку?
– Отже, з’явилася нова задача? – запитав він.
– Нерозв’язна, – уточнив Електронік.
– Якби вона була нерозв’язна, – примружився Громов, – на цій планеті не було б жодного чемпіона з шахів. Жодного полководця. Жодного відомого вченого… Як вони діяли?.. – Не знаю. Я аналізував помилки великих людей і не знайшов для себе відповіді.
– Ти не відмовишся зіграти партію в шахи? – запропонував Громов.
Професор розумів, що його учень поставив перед собою найважчу для електронної машини задачу. Навчитися вільно грати в шахи, відкрити в кінцевому підсумку закони творчості – ця задача складна навіть для нього, спеціаліста по машинах. Інтуїція підказувала Громову: щоб її розв’язати, треба починати з гри.
Четверте квітня
В ЧЕКАННІ НАДНОВОЇ
Як важко бути генієм, навіть звичайним!
Іде, наприклад, людина вулицею і несе бочку. Відразу видно – людина сильна, бувала, міцно тримає бочку. А перехожі оглядаються, пропонують допомогу, дехто ступає вбік: а раптом бочка зірветься, придавить?
Біля під’їзду стоять бабусі. Здалеку загледіли людину з бочкою, обговорюють, що та як. «Ой людоньки, либонь, Макар Гусєв!.. Навіщо йому бочка! Для якої потреби?.. Ти не знаєш, Нюрко?..» І Нюрка, Макарова сестра, серед сусідок. Зуби ще не всі виросли, а вже противна старушенція!
Ну й намучився Макар з бочкою з‑під капусти!..
Як поясниш рідній бабуні, що таке стереометрія винної бочки?
Стереометрію вона мимо вух пропустила, а про вино відразу зрозуміла:
– Ти що ж це надумав, безсоромні очі твої!
– Та не я, бабусю, а вчений Кеплер.
– До відповідальності твого вченого притягти треба!
Макар розреготався:
– Та він, бабусю, чотириста років тому помер…
Бабуся заспокоїлася, навіть у стереометрію Кеплера вникати стала. І знову, не розібравшись, накинулась на Макара:
– Ти мені своєю історією голову не мороч. Про яке ще там одруження торочиш?.. Я батькові поскаржуся.
– Та чого ти турбуєшся, бабусю! – глухо обізвався Макар. – Це ж моє домашнє завдання! З фізики!
– От і добре, – погодилася бабуся. – Я тобі зараз булочок напечу.
– Не хочу я ніяких булочок! – сердито бурчить Макар. – Не заважайте готувати уроки!
А Нюрка вже гасає по двору й біля кожного під’їзду сповіщає, що Макарів друг, учений Кеплер, збирається одружуватися, а бочку принесено для вина на весілля… Капосне дівчисько, хоч не показуйся через неї на вулиці…
Як відомо, домашнє завдання Гусєва про стереометрію винної бочки схвалив Таратар. Шкода тільки, що антигравітаційний килимок зник у портфелі Таратара… Блискуче задумане випробування провалилося. Тут, удома, Макар цілий вечір піднімався з килимком під стелю і, роз’єднавши пластини, стрибав на диван. А в класі, в урочистий момент, раптом заплутався в контактах. Спину ломить так, що й не зігнешся…
Майка Свєтлова розізлилася: «Без килимка не з’являйся на очі!» І Сироїжкін дивиться вовком, бурчить: «Такий винахід загубив. Та на а‑килимку й на Місяць полетіти можна…» Знаємо, про який ти Місяць говориш, залицяльнику нещасний, за Майку переживаєш…
От Електронік – справжній друг. Хоч би що трапилося, наука для нього насамперед. Вислухавши ідею Макара, дві години скнів з ним над розрахунками. Саме бочка й була найголовнішим винаходом Гусєва.
…Макар, ніби давньогрецький філософ Діоген, забрався в бочку. Діогенові, звичайно, не доводилося лежати на цвяшках, але ж він, за переказами, жив у звичайній бочці. І Кеплерові з його розрахунками стереометрії бочки не прийшла в голову ідея Гусєва. А Макар, виконавши розрахунки Кеплера, узаконивши у своїй кімнаті бочку, перетворює її на «камеру надсили».
Що таке камера надсили? На вигляд бочка як бочка, а всередині – проводка за точною схемою. Забиваються в дошки цвяшки, й виток за витком обплітається бочка всередині електропроводом. Далі вмикається штепсельна вилка в мережу, й людина залазить у камеру, яка посилює біоструми приблизно в сто разів.
І вилазить надсилачем!
Тепер для Макара підняти однією рукою важенну штангу – абищиця. Забити десять голів у ворота – будь ласка. Побити світовий рекорд у стометрівці – то не проблема. Треба тільки бути дуже обережним, особливо в кімнаті: одним порухом пальця можна, наприклад, зламати стіл…
З бочки Макарові видно тонкі ноги в голубих колготках.
– Знову шпигуєш? – грізно питає Макар.
– Я не шпигую. Просто цікаво. – Нюрка присіла навпочіпки. – Що це таке? Ти наче космонавт…
Макар знає: є такі таємниці, які нікому не викаже навіть найбалакучіше дівчисько.
– Камера надсили, – відповідає Макар, ляскаючи по своїй бочці.
– Ти будеш сильним? – здогадується Нюрка.
– Твій брат – найкращий у школі спортсмен, – нагадує Макар.
– Так, – підтверджує сестричка.
– А віднині я буду найсильнішою у світі людиною… Тільки дивись, Нюрко, нікому ні слова!
– Здорово! – плеще в долоні Нюрка. – Я нікому не скажу. Макаре, хочеш, я принесу тобі провід? Я на східцях бачила.
– Давай, – погоджується майбутній силач.
Нюрка вибігає і повертається з важким мотком проводу.
– Спасибі, стара! – хвалить її винахідник.
…Через півгодини Макар увімкнув провід у мережу. У штепселі спалахнула мініатюрна блискавка, будинок поринув у темряву. Макар відшукав ручний ліхтар, посвітив на своє креслення.
– Тепер завжди буде темно? – питає Нюрка.
Вона боїться темряви, але не виказує найсильнішу людину.
Коротке замикання виручило Сергія Сироїжкіна: в темряві він вислизнув з дому.
Ось уже півмісяця Сергій вів дивний з погляду батьків і звичайний з точки зору астрофізика спосіб життя.
Удень Сергій позіхав, клював носом, а з настанням темряви в ньому пробуджувалась енергія. Сироїжкін відмовлявся дивитися телевізор, навіть якщо транслювався хокей, сидів до півночі над графіками, таблицями, картами зоряного неба. А коли батьки засинали, потихеньку тікав з квартири.
Він забирався під самісінький дах. Тут, у затишному куточку, була влаштована справжня обсерваторія. Два стільці, похідний стіл, підвішений ліхтар, карти й фотографії. У відчинене вікно націлена труба саморобного телескопа. Знаменитий Ейнштейн сказав, що ідеальним місцем для вченого був би віддалений від світу маяк.
Тільки вчений може оцінити приємні хвилини самотності. Людина й Всесвіт наодинці одне з одним. Пильні, мов у рисі, очі Сироїжкіна розрізняють зірки до восьмої величини, а телескоп наближає далекі галактики. В галактиках є величезні, в сотні мільйонів сонць, зорі; це зорі‑бабусі, їм вісім мільярдів років; побачиш таку – і немов заглянув у глибину часів, у самісінький «початок світу», коли не було ще ні Сонця, ні Землі.
Та є і зорі‑малята, зовсім дитячого віку – в один мільйон років. Вони світять спокійно в нічному небі, але одного разу, буквально на наших очах, вибухають, розгоряються, як засвічена в темряві лампочка, потім згасають.
Астрономи кажуть, що народилася Наднова зоря, й заносять її в окремий список. Вивчаючи Наднові зорі, вчені намагаються розгадати механізм їхнього народження.
Сотні їх у списку астрофізиків, проте ще ніхто не спостерігав Наднову до спалаху.
Телескоп Сироїжкіна націлений в зоряне скупчення Плеяди. Тут, за його з Електроніком підрахунками, має спалахнути Наднова.
Того вечора, коли в будинку погасло світло, в обсерваторії Сергія очікував Електронік. Він запалив ліхтар, розіклав на столі знімки сузір’я, де передбачалося народження Наднової.
– Звідки вони взялися? – радісно запитав Сергій, розглядаючи фотографії.
– Надіслали обсерваторії Криму, Індії та Австралії, – скрипучим голосом промовив Електронік. – У відповідь на нашу телеграму.
– Так швидко? – здивувався Сергій.
– Я прийняв їх по телефону. Запам’ятав інформацію, а потім надрукував. Ти ж знаєш, моє око – точна копія фотоапарата.
– Звичайний геній науки, а також техніки, – задоволено сказав Сергій.
Відтоді як Електронік змонтував усередині себе радіотелефон, він став незамінимим для восьмикласників, які вирішили довести, що генії можуть бути в кожному класі кожної школи, якщо вони працелюбні Й мають досить інформації. Довідки з архівів, розрахунки Обчислювального центру, навіть опис найскладніших схем можна було одержати по телефону Електроніка. А якщо матеріал був надто громіздким, якщо комусь потрібні були фотографії, копії стародавніх рукописів чи реферати докторської праці, Електронік друкував їх на фотопапері або на машинці.
– Бідолаха ти, бідолаха, – пожалів друга Сироїжкін. – Скільки працюєш через нас! Ти не втомився? Ти не перегориш?
– Я почуваю задоволення, коли допомагаю вам. – Електронік усміхнувся. Не так, як усміхаються люди, а якось особливо, по‑своєму, скупою усмішкою. – Ти чиниш неправильно, коли жалієш мене. Хвали мене більше, і я ще краще працюватиму.
Сироїжкін здивовано глянув на товариша.
– Так, – промовив Електронік. – Я з тих, кого лікують аплодисментами. Поки я, звичайно, можу працювати.
– Чудово! – Сергій заплескав у долоні, – Ти найкращий у світі астрофізик, біолог, математик, фізик, хімік, психолог, механік, володар знаменитого Рессі й консультант восьмого «Б». Не беручи до уваги іншого.
– Ми доведемо Таратарові й решті, що звичайні генії існують! – хрипло сказав Електронік. – Наші винаходи потрібні людям.
Вони стали згадувати, як Таратар підозріло поставився до лампочки, що світилася, як обережно заглядав у каструлю, як, розчепіривши руки, ловив Макара, коли той падав, і розсміялися. От би Таратара сюди, в обсерваторію, – чи повірить він у майбутню Наднову? Мабуть, ні. І поки що матиме рацію: будь‑який розрахунок, будь‑яку теорію підтверджують чи спростовують лише результати досліду.
– А раптом ми помилилися? – запитав Сергій. – І обсерваторії попереджено. Соромно буде…
– Помилилися? В чому? – суворо запитав Електронік. – За розрахунки я ручаюся. Ми виходили з опублікованих даних цих обсерваторій.
– Пам’ятаєш, – підхопив Сергій, – я сказав: «Чому ніхто не спостерігав Наднову до вибуху? Адже вони від чогось повинні вибухати…» Ти відповів мені, що ніхто у світі не знає точно причини вибуху, інакше б Всесвіт не був для людини загадковим. А я тобі навів приклад з будинком – як уранці спалахують вікна, бо люди збираються на роботу. І в зорі є своя причина… І тоді ми стали говорити про масу, енергію, відстань.
– Ти майстер ставити дуже складні запитання, – підтвердив Електронік. – Я так не вмію.
– Зате ти вмієш розвивати й підкріпляти будь‑яку думку… Але якщо у вихідних даних є хоч маленька неточність, різниця у відповіді може становити плюс‑мінус кілька століть, – заявив Електронік.
– Ти хочеш сказати, що мені доведеться сидіти на горищі кілька століть?
– Сподіваюся на розрахунки… Однак вибух триває кілька хвилин. Ти можеш проспати.
– Я не спатиму, – переконано сказав Сироїжкін і глянув у вічко телескопа. – Поки що нічого не видно.
– Якщо спалах станеться удень, – мовив Електронік, – радіотелескопи вловлять його. Та в нас є Рессі. Він спостерігає з Юпітера.
– Рессі напевне не проґавить! – зрадів Сергій.
Про Рессі Сергій завжди згадував із задоволенням