 |
|
ТАК ЗАГИНУЛО МІСТО ПОМПЕЇ
По класу повзли чутки: «Макар закохався!»
Усі крадькома поглядали на Макара Гусєва, підморгували один одному. Дівчатка хихикали.
Гусєв сидів нерухомо, дивився невидющими очима на дошку. Все його обличчя було хрест‑навхрест заліплене пластирем. Коли Таратар запитав, що означають ці таємничі знаки, Макар буркнув: «Подряпався. Електропроводка…» Клас поділився на два табори. Одні мужньо захищали гіпотезу про електропроводку, згадували різні випадки із свого життя, демонстрували давні подряпини й шрами. А дівчатка, певна річ, висунули свою гіпотезу, дуже близьку до дійсності…
За широкою спиною Гусєва сидить той, хто знає відповідь на питання, яке хвилює всіх. Але він нікому не скаже – прямий, блідий, з міцно стуленими губами Сироїжкін, бо й сам не може зрозуміти.
Учора ввечері Сергій побачив у дворі Майку Свєтлову й зраділо гукнув її: він хотів розповісти про Наднову. Все‑таки вона спалахнула! На світанку, коли астрофізик міцно спав, щасливця розбудив дзвоник Електроніка: на далекому Юпітері Рессі зафіксував спалах! Через увесь космос від далекого Юпітера мчала хвилююча новина. Електронік точно запам’ятав інформацію, взяв пакет з фотопапером і пішов у темну кімнату. А через годину Сергій тримав у руці фотографію: темне зоряне тло, і в центрі – яскрава точка, яка на кілька хвилин затьмарила всіх сусідок. Хвилини жила Наднова Сироїжкіна, проте в точній відповідності з розрахунками.
Майка в білій шапочці пробігла повз Сергія, і він здивовано помітив, що прямує вона до Макара Гусєва, який ганяв шайбу. Макар привітливо махнув ключкою. Майка підійшла до Макара впритул і трагічним голосом запитала:
– Ти живий?
Розгублений Макар не встиг відповісти, тільки скрикнув, коли дівчисько подряпало його. Потім Майка схлипнула і втекла.
– Чого це вона? – тупо запитував Макар, витираючи обличчя.
– Тобі краще знати, – відрізав Сергій і пішов додому.
…Сергій з ненавистю свердлив поглядом спину Макара, але той ні разу не обернувся. Щоки Гусєва палали. Сотні різних здогадок промайнули в непорушно застиглих суперників, та всі припущення були далекі від істини, оскільки ні той, ні другий не згадували про а‑килимок. Учитель пояснював чергову теорему, часто зітхав, поглядав на стелю. Подряпини в Гусєва помітив не відразу. Якби не базікання дівчаток – усі давно б поснули.
Глянувши знову на стелю, Таратар уявив горезвісний килимок, запитав серед уроку, чи не знає хто з учнів телефону Майї Свєтлової. І додав, що її приладом цікавиться відомий фізик.
Сергій зіщулився і зблід. Макар Гусєв запалав ще більше. Електронік запитав, чи не викликати Свєтлову зараз.
– Після уроків, – коротко відповів Таратар.
Клас тихо обговорював новину: чи зможе вчений розгадати секрет польоту антигравітаційного килимка?
Сироїжкін забув про свою Наднову. Він був зараз по‑справжньому самотній – один в цілому класі. «Як вона вигукнула: «Ти живий?» Що вона хотіла сказати своїм «живий?» І саме Макарові?..» Наприкінці уроку Гусєв засовався на парті, голосно кашлянув, написав і передав Електронікові довжелезну записку. Той ствердно кивнув, і Макар засяяв. Тепер він сидів з виглядом переможця.
Як тільки пролунав дзвоник, він крикнув:
– Товариші, приходьте сьогодні на стадіон! Не пошкодуєте…
Болільники відразу оточили Гусєва. На стадіон зібралися майже всі.
Фінал кубка на приз «Кришталева шайба»!
«Інтеграл» – «Хімік»!
«Інтеграл» – збірна їхньої школи. Від восьмих класів у збірній виступає Макар Гусєв.
Гусєва й зараз підбадьорювали:
– Дивись не підведи! Три шайби, Макаре!.. Як же ти вийдеш з латками? По телебаченню не покажуть… Навпаки, покажуть! Бойові шрами…
– Обіцяю великий хокей! – рявкнув Макар. – Електроніку, підтверджуєш?
– Підтверджую, – спокійно промовив Електронік.
– Це буде один з головних винаходів нашого проекту «Космічний корабель «Земля», – урочисто обіцяв Макар. – От побачите…
– При чому тут хокей? – запитав хтось.
– Надсила – майбутнє всіх людей… – загадково промовив Гусєв і закінчив: – Усі на хокей!
– Електроніку, ти здорово мене виручив. Молодець, що прийшов.
Макар лежав у своїй електричній бочці, набирався сили перед матчем.
Камера потріскувала, вібрувала, поглинаючи величезну кількість електрики.
– Розумієш, у мого батька великі дивацтва: кожні півроку пересуває меблі у квартирі. Я йому обіцяв допомогти, а тут матч. Вибач, що так вийшло.
– Дрібниці, – сказав Електронік.
– Сергійко – слабак, Вітька – слабак, про Професора й говорити нічого, – гудів у бочці Макар. – Тільки на твою електронну силу й надія.
До кімнати зайшов батько, заглянув у бочку:
– Що ти там робиш, Макаре?
– Електромасаж перед грою.
– Он який ніжний. – Гусєв‑старший здивовано знизав могутніми плечами. – Ми на гру після роботи приходили й вигравали. Цей нероба загоряє, а замість нього – працюй товариш…
– Татуню! Я відсидів п’ять уроків! – репетує Макар, висунувши залатане обличчя з камери. – Я все дороблю завтра. А Електронік не підведе – в нього залізна сила.
– Гаразд, побачимо, як ти зіграєш. – Гусєв‑старший підморгує Електронікові, тихо каже йому: – Я впораюся сам. Біжи на стадіон.
– Я обіцяв, я допоможу! – твердо відповідає восьмикласник.
– Добре, – погодився Макарів батько. – Скоро дружина помиє вікна, й почнемо. Якраз устигнемо до телевізора.
Після батька прийшла Нюрка, заглянула в бочку, запитала, подивившись скоса на Електроніка:
– Ти вже сильний, Макаре?
– Зараз перевіримо.
Силач виліз із бочки. Одним пальцем підчепив важку гирю, підкинув угору. І, ахнувши від захоплення, ледь устиг піймати гирю.
– Ура! Подіяло! – Він знову пірнув у бочку. – Електроніку, ти повинен мене зрозуміти. Перший мій винахід без сторонньої допомоги – і діє!.. Я почуваю себе гладіатором. Вимпел переможця буде твоїм. Електроне! Слово надсильної людини.
– У схемі камери я не сумніваюся, – підтвердив Електронік. – Біоструми м’язів потребують потужних підсилювачів. Якщо прийняти умовно один вольт за десятиповерховий будинок, то напруга батарейки від кишенькового ліхтаря буде завбільшки з висотний будинок, а біоструми нормальної мускулатури мають вигляд усього‑на‑всього м’яча, який котиться біля підніжжя цієї будови. Мізерно мала величина… Зараз вона в тебе збільшилась утроє. Ще півгодини й ти вийдеш надсильним хокеїстом.
– Навіть Таратар не пояснить так просто, як ти. Спасибі, Електроніку. – Силач повернувся на другий бік, погрозив могутнім кулаком невидимому противникові. – Ну, хай готують запасні ключки!.. А хоч ти розумієш, Електроне, що саме в мене в руках майбутнє всього людства?!
Через півгодини Макар виліз із бочки, пройшов навшпиньки у передню, мізинцем причинив за собою двері. Надсильна людина боялася робити різкі рухи.
Нюрка порозсаджувала біля бочки своїх улюблених ляльок, притихла.
Електронік і Гусєв‑старший пересували у вітальні меблі. Шафу поставили на місце дивана, диван на місце шафи. Стіл посунули до вікна, торшер поставили в куток. Макарів батько, видно, мав свій план меблювання, але який сенс був у простій перестановці речей, Електронік так і не зрозумів. Працював він сумлінно, і Гусєв з повагою поглядав на несподіваного помічника.
Потім вони ввімкнули телевізор.
– Зараз побачимо, Електроніку, як програє Макар «Кришталеву шайбу».
– Не програє, – спокійно заперечив Електронік.
На полі кружляли юні фігуристки в костюмах смішних звіряток – веселий пролог до хокейного матчу. Трибуни вщерть заповнили школярі. Були тут дорослі й, як повідомив диктор, гравці й тренери спортивних товариств. Нетерплячі болільники вже розгорнули плакати: «Ану ж бо хіміки!», «Боягуз не грає в хокей», «Кришталь роблять хіміки», – це, звичайно, були хіміки, що прилетіли з далекого північного міста. Юні кібернетики виставили одне лаконічне гасло: «Інтеграл – ключ до перемоги». Щодуху старався оркестр. Кришталева шайба – всесоюзний приз юних хокеїстів – світилася на суддівському столі. Команди вийшли на поле, обмінялися подарунками.
Диктор назвав гравців. Хіміки грали в червоній формі з жовтим кругом сонця на грудях. Білі майки господарів поля прикрашав звивистий знак інтеграла.
Перший і другий періоди проходили внічию, незважаючи на галас трибун і вперті атаки нападаючих: команди були однакові по силі. За три хвилини до перерви тренер «Інтеграла» випустив нову трійку. Диктор назвав Петрова, Данилова й Гусєва, додавши при цьому, що два десятикласники й восьмикласник учаться відмінно, а захоплення хокеєм з дитинства привело їх до фіналу у всесоюзній першості. Поки диктор закінчував фразу, тринадцятий номер змахнув у центрі поля ключкою, і трибуни вибухнули: гол!
– Макар, – сказав, не вірячи своїм очам, Гусєв‑старший. Прямо з центру вліпив….
– Непоганий початок для дебютанта, – підтвердив диктор. – Рахунок відкрив тринадцятий – Гусєв. Один нуль на користь «Інтеграла».
Підбадьорені математики знову підхопили шайбу, й тільки вона опинилася перед Гусєвим, як він швидко ковзнув до воріт і забив другу шайбу. Трибуни застогнали від красивого кидка, а тренер збірної Союзу підійшов до шкільного тренера й почав з ним розмовляти, показуючи на тринадцятого гравця.
Третій Макарів кидок за секунду до перерви здивував суддів: шайба явно летіла в ворота хіміків, але її там не було. Зате в сітці зяяла величезна дірка. Шайба пробила сітку й полетіла за трибуну. Макар стискував уламок ключки. Болільники стоячи кричали:
– Шай‑бу, шай‑бу!
Гол зарахували.
Гусєв‑старший хитав головою. З його обличчя було помітно, що він задоволений сином.
– Бомбардир… Хто б міг подумати?
– Я ж казав, що він заб’є, – нагадав Електронік.
У вирішальному періоді «запасний» Гусєв вийшов на лід у першій трійці «Інтеграла». Хіміки були готові: троє гравців оточили влучного бомбардира, воротар хіміків одягнувся у надміцний обладунок.
На полі творилося щось неймовірне. Хокеїсти «Інтеграла» майже не грали, шайба немов прилипла до ключки тринадцятого. Телекамера не відставала від нього ні на крок, але не завжди глядачі могли помітити, як він забиває голи. Макар Гусєв був невловимим. Він ковзав білою блискавкою по льоду, легко обходив усіх противників, кидав шайбу з будь‑якого положення. Ключка в нього раз у раз ламалася, розліталася від удару на тріски, але він устигав підхоплювати нову. Коли рахунок став 13:0, вся команда хіміків перейшла в глухий захист.
Трибуни гриміли:
– Гу‑сєв, Гу‑сєв!
Розчервонілий батько Гусєва кричав:
– Бий, Макаре! Молодчина! Знай Гусєвих!
Один лише Електронік спокійно спостерігав тріумф силача. Коли Макар, женучись на великій швидкості, звалив ворота хіміків і зробив пролом у дерев’яному бар’єрі, Електронік промовив:
– Отак загинуло місто Помпеї.
Батько чемпіона мовчки дивився, як піднімають Макара й виводять на п’ять хвилин з поля. Хокеїст навіть не кульгав, прямуючи до лави штрафників. Болільники аплодували героєві. До закінчення матчу залишалася хвилина й двадцять секунд. Доля «Кришталевої шайби» була вирішена.
– Що ти сказав про місто Помпеї? – запитаз Гусєв‑старший, переконавшись, що син не постраждав.
– Це сталося в сімдесят дев’ятому році нашої ери, – пояснив Електронік. – Жителі Помпеї були заядлі болільники. Вони готувалися до битви гладіаторів школи Юліїв і школи Клавдіїв і не звертали ніякої уваги на димлячий Везувій та на підземні поштовхи… Місто, як відомо, було раптово залито лавою і засипано попелом.
– Ти, я бачу, спокійний болільник, – зазначив з усмішкою Гусєв. – Дивись, хіміки зняли воротаря, пішли в атаку. Ех, немає Макара.
Вони так і не дізналися, чим закінчилася атака хіміків. У сусідній кімнаті пролунав гучний тріск і плач Нюрки. Гусєв з Електроніком поспішили на допомогу.
Нюрка ревіла біля бочки. Перед нею, химерно перекосившись, стояв стіл із зламаною ніжкою. Зі столу впали Макарові зошити, розлилося чорнило.
– Що це ти, дочко, накоїла? – суворо запитав батько.
Дівчинка простягнула йому поморщену пластмасову ляльку:
– Он яке страхіття.
Електронік відразу помітив, що камера надсили працює.
Саме вона й зіпсувала ляльку. Він вимкнув бочку.
Нюрка завередувала:
– Не хочу такої ляльки! – і гнівно стукнула кулаком по шафі.
Шафа задеренчала й раптом розвалилася. Посипалися дошки, вішалки, білизна.
Нюрка ледве встигла відскочити.
– Що ти робиш? – закричав Гусєв і кинувся до дочки.
Схопив її, охнув від могутнього поштовху, сів на підлогу.
Нюрка стояла, наче богатир.
– Обережніше! – крикнув Гусєву Електронік і залізною рукою взяв силачку. – Ти любиш казки? – запитав він дівчинку.
– Люблю, кивнула Нюрка.
– Ходімо, я розповім тобі про прекрасну ляльку й хороброго робота, – обіцяв Електронік, підхоплюючи дівчинку. – Де твоє ліжко?..
Поклавши надсильне маля спати, Електронік повернувся. Гусєв сяк‑так навів у кімнаті порядок.
– Що з нею було? – стривожено запитав він. – Ударила мене, як справжній боксер.
Електронік мовчки вказав на бочку.
– Це мине?
– Вранці устане з нормальною силою.
– Добре, що матері вдома немає, – зітхнув Гусєв і знову пішов до телевізора. – Ну, я тобі покажу, герою!
– Ви зробите помилку, – попередив Електронік. – Він сьогодні надсильна людина. Я поясню йому, як поводитися з камерою.
– Правильно, переможців не судять, – погодився батько силача.
Мабуть, найуважнішим глядачем матчу був Електронік. Він запам’ятав найдрібніші рухи хокеїста під номером тринадцять, зробив про себе розрахунки надсили і в черговій розмові з Рессі передав йому дані. Рессі зацікавився системою Гусєва й зажадав подробиць. Ні, він не був запеклим хокейним болільником, тим більше що плавав в океані незнайомої планети. Просто Рессі теж мав біоелектронну систему в деяких механізмах, й оскільки він іноді відставав від спритного кита Юпітера, то шукав різних способів збільшити свою швидкість. В кінці, як завжди, Рессі передав:
«КИТЮП МОВЧИТЬ».
Китюпом він, заощаджуючи час та енергію, називав тепер кита Юпітера.
Сьоме квітня
КОРОВА З КАСТРУЛІ
– Сироїго, це я, Смирнов. Можеш заглянути до мене? Треба порадитися.
– А що в тебе сталося?
– Розумієш, по телефону всього не поясниш. З моєю коровою можуть трапитися неприємності.
– Я не ветеринар. Я астрофізик – ти маєш знати, Вікторе. І до того ж зайнятий: розмірковую про потойбічні світи.
– Кинь ти ці дурниці. Тут складніше питання…
– Земні справи в даний момент мене не цікавлять.
– Ага, отак! Ну, прощавай.
– Прощавай…
Віктор Смирнов знизав плечима: ну й задавака цей астрофізик. Ніби ніхто не знає, що він пише вірші. «Потойбічні світи» – теж мені наукова проблема!..
Віктор набрав номер Вовки Королькова й почув, що той компонує надзвичайно важливий твір.
– Професоре, – переконував Смирнов, – твоє геніальне творіння не втече, а тут жива істота…
– Як не втече? Я можу забути алгоритм, – боронився Професор. – Зараз моделюю третю частину симфонії. Ось послухай…
– Оригінально, хоч і погано чути. Як називається?
– «Концерт для вертольота з оркестром».
– Щось я не розумію тебе, творець вертольота…
– Сам ти творець корів! – образився композитор.
– Так, я – творець саме корів, – з гідністю відповідав Віктор. – Вважай, Професоре, що ти не маєш ніякого відношення до розгадки походження життя на Землі…
– І не треба! Це може зробити будь‑яка електронна машина, якщо їй дати точну програму… – І Корольков кинув трубку.
Незворушний Віктор Смирнов відчув, що він хвилюється. «Що сталося? Невже їм якісь там твори дорожчі за товариша?» Був ще Макар Гусєв. Він, звичайно, не науковий консультант, але сильна й відверта людина.
– Макаре, мені терміново потрібна твоя сила!
– Моя сила всім потрібна, – прогудів Макар у трубку.
– Річ у тім, що сам я не справлюсь із своєю коровою, – повідомив його Віктор. – Вона дуже велика.
– Ти хочеш, щоб я підняв її за роги? – серйозно сказав Макар.
– Досить жартувати, Гусєв. Приходь. Ти дуже потрібний.
– Як я до тебе прийду, коли я лежу в камері?! Ну, подумай сам! У мене сьогодні відповідальне змагання, я не можу марнувати жодної хвилини. Бери свою каструлю і йди з нею до мене.
– Несерйозна людина ти, Гусєв!
– Ось‑що, Вітько, я цього не чув, а ти не потрапляй мені на очі! Зрозумів?..
Винахідник розгубився. «Ну й генії! Ну й науковий колектив! Просто егоїсти – кожний працює для себе. А ще – «Космічний корабель «Земля»! Хіба такий проект розв’яжеш самотужки?..» Він набрав на телефонному диску три одиниці, сказав нерівним від хвилювання голосом:
– Електроніку, це Віктор Смирнов. Ти терміново потрібен!
– Зараз прийду, – спокійно відповів Електронік.
Віктор Смирнов передчував, що його дослід з коровою закінчиться скандалом. Річ у тім, що батько Смирнова, інженер за фахом, чудово розумівся на найскладніших верстатах і механізмах, але не любив тварин. З дитинства Віктор чув, що коти й собаки небезпечні, поширюють усілякі інфекції, їх не можна гладити, а якщо подряпають чи – ще гірше – вкусять, доведеться робити уколи. Тварини, на батькову думку, були безпечні тільки на малюнках.
У першому класі Віктор попросив цуценя. Йому сказали, що це безглузда вигадка, бо цуценя ні з ким буде залишати дома. Він обіцяв виховати цуценя сам. Гаразд, сказали йому, коли станеш самостійним, будеш у четвертому класі, тоді побачимо… У четвертому класі батьки зажадали, щоб Віктор добре вчився й ідеально поводився. У щоденнику Віктора зарясніли п’ятірки. Але цуценя в домі так і не з’явилося…
У восьмому класі Віктор вивів Штучну Тварину.
В унікальному досліді йому допомагав Електронік. Живильне середовище надіслав з планети Юпітер Рессі. Корова, як казав сам автор, виявилась наполовину земна, наполовину неземна.
Коли корова була дуже маленькою, Віктор сушив собі голову, чим годувати тварину. Він підкладав хлібні крихти, листя, капусту, моркву, пропонував молоко, воду, суп, компот – корова не реагувала на жоден земний продукт.
Біолог засмутився.
Та якось він помітив, що корова жує. Це було світове відкриття: мікрокорова задоволено їла примітивні кукурудзяні пластівці!
Віктор збігав у крамницю й приніс коробку з пластівцями. Він ліг на диван, поставив перед собою каструлю і час від часу підсипав у неї з коробки. За годину коробка була порожня, а корова немовби трохи поправилась.
Біолог купив ще три коробки…
А далі рахунок пішов на десятки. Віктор безперестану бігав у магазин, носив коробки в сітках, рюкзаці, зв’язував їх у великі паки. Корова вилізла з каструлі й жувала меланхолійно посеред кімнати. Тільки встигай підносити!
Електронік, з’явившись на дзвоник товариша, побачив зовсім дорослу корову.
– Ото, – схвально сказав Електронік, – швидко виросла!
– Здорово, правда? – Віктор сяяв. – От що значить уважний догляд і регулярне харчування. Три коробки пластівців за годину!
Весь куток був захаращений порожніми коробками.
– Давай зробимо машину, яка перемелюватиме картон, – запропонував Електронік.
– Ніколи, – діловито сказав Смирнов. – Сьогодні треба вирішити: що робити далі з піддослідною твариною? Розумієш, приїжджав батько з відрядження. Мама, звичай‑но, не проти корови, вона добра. А батько скаже: «Або я, або вона…» Електронік підійшов до корови, зміряв її поглядом.
– Півтонни буде, не менше… Через тиждень вона не вміститься в кімнаті.
– Усьому ж уся й проблема, – зітхнув винахідник. – Куди її дівати?! А взагалі – дуже слухняна, тиха, навіть не мукає. Шкода буде віддавати.
Корова, ніби зрозумівши, що йдеться про її долю, підвела голову від каструлі з пластівцями, глянула на хлопчаків величезними очима.
– Крім того, дослід не закінчено, – провадив далі Вітька. – Я певен, Електроніку, що саме біологи дадуть відповідь на питання про походження життя на Землі й на інших планетах.
– Існує багато математичних моделей еволюції живого на Землі, – сказав Електронік. – Але й досі ніхто не змоделював усіх умов, за яких відбулося зародження життя. Надто далеко від нас той час.
– Важко уявити, як усе було мільярди років тому, – признався експериментатор.
– Спробуємо поміркувати інакше. – Електронік показав на географічну карту півкуль, що висіла на стіні. – Земля тут зменшена в п’ятдесят мільйонів разів. А якщо ми обчислюватимемо в такому ж масштабі, тільки часовому, історію Землі? Вийде, що нашій Землі на цій карті трохи більше, ніж сто років. Зрозуміло? Сто років! Отже, перші живі клітини на ній з’явилися близько п’ятдесяти років тому.
– Цікаво, – сказав Смирнов.
Електронік продовжував підрахунки, і його товариш пересвідчився, як наочно постала перед ним вся історія земного життя.
Лише чверть століття тому з’явилися на планеті викопні риби, а п’ять‑десять років тому панували гігантські ящери. Найвищі ссавці, за умовним годинником Електроніка, існують півроку, найвищі мавпи – місяць. Якихось кілька днів тому на земній кулі різко похолодніло, рівнини скувало кригою – з’явилася печерна людина, яка билася з хижаками кремінною сокирою і зберігала знайдений вогонь. Піраміди фараонів побудовані дві з лишком години тому. Америка відкрита Колумбом дванадцять хвилин тому.
– Так що за твоїм годинником, – підхопив Смирнов, – моя корова існує мільярдні частки секунди. І ніхто не знає, на що вона здатна. – Віктор почував себе майже Дарвіном.
– Дослід потребує спостереження й наукового обгрунтування, – сказав Електронік. – Це складна робота. Накопичуй поки що матеріал.
У розпалі дискусії клацнув замок, грюкнули двері, зайшов Вікторів батько. Він поставив чемодан, обняв сина, привітався з Електроніком і уп’ялив очі в корову.
– Що це? – запитав інженер Смирнов, уважно роздивляючись велику тварину.
Віктор сунув руки в кишені.
– Це корова, тату, – скромно признався він. – Моя корова.
Смирнов кілька хвилин обдумував визначення.
– Корова, – повторив він. – Здоровенна корова… Навіщо вона тут?
– Я її виростив. Сам!.. Правда, Електроніку?
Електронік кивнув.
– Коли я від’їжджав, тут не було ніякої корови, – стримано завважив Смирнов.
– Вона була маленька… – заходився пояснювати винахідник. – Сиділа спокійно в каструлі… У мене під ліжком. А зараз виросла. Їй лише три тижні, тату.
– Нісенітниця якась, – нахмурився інженер. – За три тижні можна скласти екскаватор, але не корову.
– Правильно! – зрадів Віктор. – Коли з’являється нове відкриття, всі кажуть одне й те ж: цього не може бути! Ти, тату, підтверджуєш історію всіх великих відкриттів.
Батько, не звернувши ніякої уваги на свою роль в історії відкриттів, оглядав кімнату, захаращену коробками. На корову він більше не дивився.
– Стайня… Скотний двір… – Він підозріло понюхав повітря.
– Не турбуйся, – швидко сказав Віктор, – відходів не дає.
– Адже існують у світі штучні корови, – пригадав інженер. – Стоїть собі на кухні бак, на зразок пральної машини. Туди засипають сировину й одержують синтетичне молоко… Це в усіх нормальних людей. А в тебе, Вікторе, неодмінно на всю кімнату і з рогами!.. Що вона весь час жує?
– Кукурудзяні пластівці, – зраділо сказав біолог. – От бачиш, тату, ти вже задумався про практичну користь мого винаходу!.. Другий ступінь визнання. Ще трохи, й ти скажеш: «Що в ній нового? Корів завжди вирощували в каструлі…»
– Забери її геть, – похмуро промовив Смирнов‑старший і пальцем показав на двері.
Смирнов‑молодший загородив собою тварину.
– Ти гарненько подумай, тату… Адже ця корова з Юпітера. Один екземпляр у всій Сонячній системі! Електроніку, підтверди.
– Так, – підтвердив Електронік, – це дуже важливий винахід. Єдиний науковий екземпляр.
– Забери, Вікторе, цей екземпляр, з дому! – наполягав батько. – Не хочеш? Я справлюся сам!
Інженер Смирнов був досить високого зросту. Він обмотав кисть руки носовою хусточкою, взяв корову за ріг і повів за собою. Вона йшла слухняно й ремиґала на ходу. У двері просунулася тільки морда з рогами. Сама корова не пролізала.
Смирнов не на жарт розсердився, промовив нарешті фразу, яку передбачав Віктор:
– Або я, або вона! – і грюкнув дверима… – Май на увазі, Вікторе, – крикнув він з їдальні, – я не вийду, поки ти не вирішиш!..
Електронік на прощання сказав:
– Я міркуватиму над цією задачею. Я проконсультуюсь із фахівцями.
Біолог поринув у роздуми біля неоціненної корови. Він чув, як за стіною бурчить батько. Марно було пояснювати йому все значення проекту «Космічний корабель «Земля» і, зокрема, першої штучної тварини для майбутнього людства. От якби це майбутнє було представлено не твариною, а яким‑небудь крокуючим планетоходом, батько б залюбки потурбувався про його подальшу долю. Зараз на інженера не могли вплинути ніякі наукові авторитети…
За годину батько зайшов у передпокій, голосно сповістив:
– Я викликав фахівця з виставки.
– Звідки? – запитав син.
– З Виставки досягнень народного господарства. Хай корову забирають собі… Все‑таки наукова установа…
Представник виставки, подзвонивши у двері, спитав, чи тут перебуває експонат з колгоспу «Юпітер». Інженер без зайвих слів провів фахівця до корови.
– Цікава порода, – визнав спеціаліст. – Як же вона потрапила до квартири?
– Запитайте в мого сина, – кивнув Смирнов. – Він винахідник.
Винахідник мовчав.
Фахівець похвалив зовнішній вигляд, прикинув на око вагу, але, дізнавшись, що корову годують кукурудзяними пластівцями, махнув рукою, заявив, що такий експонат для виставки не годиться.
– Чому? – запитав інженер.
– Чоловіче добрий, – примружився спеціаліст, – сам подумай: ми демонструємо рекордсменів, вирощених у типових умовах, а не на кукурудзяних пластівцях…
Через два дні Віктор Смирнов вийшов із квартири з великою алюмінієвою каструлею.
Біля під’їзду його чекав приятель з мотоциклом. Вітька сів у коляску, обхопив руками каструлю. Там лежав безцінний винахід: маленька, завбільшки з кішку жива корова. Вона зменшилася, немов була надувна, до попередніх розмірів, як тільки її перестали годувати.
Електронік, з’єднавшись по радіо з Рессі, описав незвичайний зріст штучної тварини, й той повідомив у відповідь, що його постійний супутник Китюп – кит Юпітера – іноді з невідомих причин зменшується в розмірах, але потім набирає попереднього вигляду. Можливо, це була особливість усіх живих істот Юпітера? В усякому разі, Електронік по телефону порадив Вікторові поки що не годувати корову. Та в того й не було ніякої можливості носити в квартиру коробки з пластівцями. Добре ще, що замкнута в його кімнаті корова не мукала, поводилася тихо, поступово зменшуючись у розмірах. У її мовчанні було щось спільне з поводженням загадкового Китюпа, про якого, як завжди, Рессі повідомив:
«КИТЮП МОВЧИТЬ».
Зараз корова, лежачи в каструлі, жувала, щоб підкріпитися для дороги. За містом на неї чекав просторий теплий гараж, заставлений коробками з кукурудзяними пластівцями.
Восьме квітня