 |
|
СЕАНС ОДНОЧАСНОЇ ГРИ
Шість гросмейстерів, шість екс‑чемпіонів світу з шахів одержали увечері листа однакового змісту. Незнайомець викликав їх на поєдинок, пропонуючи дати сеанс одночасної гри. Лист був написаний дуже шанобливо, але мав дивний підпис: «Електронік, машина п’ятого покоління».
Шість гросмейстерів знизали плечима й забули про лист. Їм було не до жартів, вони змагалися один з одним, щоб визначити, хто з них – гідний партнер чемпіона світу. А щоб здобути титул претендента, треба добре знати свого завтрашнього супротивника, його вдачу, слабкі й сильні сторони в грі, його мистецтво бути самим собою на звичайній шаховій дошці.
Матч претендентів проходив у павільйоні «Мистецтво». Це було одне з найбагатолюдніших місць на Виставці досягнень народного господарства. Зал не міг вмістити всіх болільників, і любителі шахів годинами простоювали перед павільйоном, спостерігаючи, як повільно пересуваються на електронному табло фігури. Зате кожний хід пішака викликав хвилювання, а хід слона можна було порівняти лише з ходом цих мирних тварин вулицями міста. Один з гросмейстерів перед матчем згадав про листа, і його товариші посміялися з винахідливого болільника, який придумав видати себе за машину, щоб одержати автографи.
На сцені були розставлені столики для гри, й телевізійні камери, призначені для трансляції матчу всередині павільйону, примірялися вже до поля бою, до глядачевого залу, до суддівської колегії, коли перед гросмейстером, що сів раніше призначеного строку в своє крісло, постав хлопчик у синій куртці й серйозним тоном промовив:
«Ви готові? Я роблю хід. Я вам писав», – саме так, непомітно для більшості населення земної кулі почався матч століття.
Несподівано для гросмейстера, для суддів, для глядачів хлопчик почав партію ходом ферзевого пішака.
Гросмейстер мигцем глянув на хлопчика й задумався.
А той перейшов до наступного столу.
Новий хід Електроніка викликав реакцію комп’ютерів на всесвітній виставці, розташованій недалеко від павільйону «Мистецтво». Комп’ютери, не перестаючи працювати, як і доти, обслуговували відвідувачів, але всі вони раптом тихо загуділи, й зал виставки немов виповнився непідробним хвилюванням: комп’ютери стежили за грою свого товариша з колишніми чемпіонами світу.
«Машина грає з людиною».
«Машина викликала на поєдинок гросмейстерів».
«Машина ставить задачі екс‑чемпіонам…» Так гуділи нетерпляче комп’ютери, аналізуючи кожний хід свого колеги.
– Це Електронік! – сказав зразу професор Громов, дізнавшись про настрій комп’ютерів. – Але де він грає?
Його повідомили, що комп’ютери мають своєрідну інформацію. Одна з машин – «Космос» – серед багатьох своїх справ випадково вловила космічний діалог «Земля – Юпітер», в якому повідомляється про кожний хід машини проти гросмейстерів на шаховій дошці.
Комп’ютери негайно включились у гру, як запеклі болільники.
Громов здогадався, що Електронік тримає зв’язок з Рессі. Професор подумав, чи потрібно витрачати коштовну машинну енергію на трансляцію матчу спеціально для Рессі, й хотів було розпорядитися відключити канал зв’язку, але щось утримало його від цього кроку. Він згадав різнокольорового загадкового Китюпа, який завжди мовчав…
Рессі не така примітивна система, щоб марнувати енергію. Електронік, звичайно, недаремно радиться з Рессі…
– На Землі чи на Юпітері – він повинен довести своє! – сказав тоді із загадковою усмішкою професор Г. І. Громов.
Цю фразу запам’ятали й пізніше цитували комп’ютери й живі свідки.
Та комп’ютерам було однаково, де проходить гра. Їм важлива була суть: перемога чи поразка машини… А Таратар і його восьмий «Б» особливо переживали за Електроніка: було ясно, що це вирішальний поєдинок всього його життя.
Громов попросив довідкову службу дізнатися, де можуть грати гросмейстери.
У залі, де проходив матч, стояла напружена тиша. Троє гросмейстерів застигли над дошками, обдумуючи запропоновану їм позицію.
Принесли ще три столики, й хлопчик у синій куртці зробив нові ходи білими. Хтось із суддів намагався протестувати, але найавторитетніший гросмейстер уважно подивився на суддівську колегію, і гомін затих. Глядачі здогадувалися, що перед ними шаховий геній: з самого початку гри він створив скрутну ситуацію для знаменитих гравців.
На першій дошці проти Електроніка виступав молодий ленінградський студент. Худенький, на зріст трохи більший від Електроніка, він, одначе, був грізним для будь‑якого супротивника, бо завдав поразки не одному відомому майстрові. Досить сказати, що із ста тридцяти партій з авторитетами сто дві студент виграв. Людина тонкої інтуїції, гросмейстер гідно оцінив хід білого ферзевого пішака, який спричинив ускладнення на дошці, й перебирав варіанти, щоб знайти безпомилкову контргру. Така можливість нібито існувала, коли білі могли проявити ініціативу на королівському флангу. Проте юний противник несподівано запропонував у жертву слона, і в чорних виникли труднощі. Гросмейстер нахмурився, оцінювально глянув на дебютанта: «Скільки йому років? Тринадцять… чотирнадцять? І такий серйозний… Напевне, як і я, любить зацукровані горіхи. Невже я можу програти цьому… піонерові?» – подумав він і відкинув з чола пасмо волосся.
Хлопчик у синій куртці був зосереджений, блідий від хвилювання і здавався самотнім у переповненому, напружено завмерлому залі. Він нічого не бачив, крім фігур на кожній з шести дошок, поміж якими ходив.
Електронік змужнів у своїй творчості, повторивши тисячі й тисячі історичних шахових партій. Він пам’ятав усі перемоги своїх суперників: знав їхні бійцівські якості, загартовані у вогні турнірної боротьби. Для нього не було несподіванкою, що гросмейстер на другій дошці обрав спокійну систему розвитку гри: екс‑чемпіон світу так чудово розставляв свої фігури, що звичайно позбавляв противника змоги активно вести боротьбу, й тут білим – Електронікові – треба було розгадати план дуже сильного позиційного шахіста.
На третій дошці розігрувалася старовинна іспанська партія. Такий початок завжди давав особливу втіху міжнародному гросмейстерові, який часто й досить майстерно застосовував цю зброю в турнірах на різних континентах.
У завжди врівноваженого гросмейстера під час гри було підвищене почуття небезпеки. Поглядаючи на суперника великими сумними очима, він жодним порухом не виказував своїх переживань. Тільки особливе мистецтво захисту в найнапруженіших партіях розкривало болільникам справжні почуття майстра. В партії з Електроніком після звичайних ходів на дошці виникла закрита позиція, яка вимагала маневрування в глибині своїх бойових порядків, і шанси сторін нібито були однакові.
Точно кажучи, й гросмейстери й Електронік діяли за однією формулою, на якій базується вся шахова теорія: завжди, в будь‑якій позиції існує кращий хід. Кожний гравець, як відомо, прагне виграти, але в поєдинку сильніший противник намагається виграти за мінімальну кількість ходів, а слабший, чинячи опір, прагне відтягнути свою поразку. І, як нерідко траплялося в історії шахів, той, хто програвав, завдяки надзвичайному напруженню сили волі, самодисципліні, тонкому знанню психології противника добивався перемоги, роблячи несподівані, ризиковані, навіть парадоксальні ходи. Машина в грі з людиною не проявляла таких властивостей: у програшних ситуаціях вона була млявим, сіреньким, нецікавим гравцем, якому проста логіка підказувала неминучий програш. Перебравши варіанти, машина звичайно здавалася.
А Електронік, на велику радість свого вчителя Громова, що спостерігав за грою, поводився інакше. Він виявляв ініціативу, йшов на розумний ризик, активно оборонявся – одним словом, виявляв кращі якості шахового бійця в усіх партіях.
Восьмий «Б» роздобув десь дошки, порозставляв фігури й пересував їх, усе ще не знаючи, що сеанс одночасної гри проходить зовсім поряд. Та й гросмейстери навряд чи здогадувалися, що грають не просто з геніальним хлопчиком.
Кількість болільників зростала. Професор Громов здивовано зауважив, що разом з восьмикласниками задумалися над дошкою академік Кримов і піаніст Турін; тут, у натовпі любителів, вони були звичайними болільниками.
Біля електронного табло кипіли пристрасті, виникали стихійні дискусії – вірна ознака того, що напруга гри зростала. Лише комп’ютери «переживали» про себе, програючи партії у своїх схемах, але напружене гудіння свідчило про те, що вони працюють на повну потужність.
Електронік почував незвичайне піднесення і легкість, Вибираючи з безмежної маси варіантів найважливіші й аналізуючи їх моментально – перш ніж зробити черговий хід. У ньому пробудився той важливий для шахіста комбінаційний зір, уміння робити невеликі відкриття у хвилини натхнення, які раніше називав «формулою геніальності». Формула, котру він так тяжко шукав, не існувала. Але Електронік знав, як математично описати ті творчі процеси переробки інформації, якими він користувався під час гри, коли піднімав руку, щоб пересунути фігуру на чорній або білій клітинці. «Та я ж мислю! – вражено подумав Електронік. – І я знаю, як я мислю!» Це було найважливіше для нього відкриття. Він відчував задоволення.
Тишу в залі порушив грім аплодисментів. Дисципліновані глядачі не стримали своїх емоцій, спостерігаючи, як розвиваються події у третій партії. Тисячі разів випробовував гросмейстер в іспанській партії хід конем, активізуючи свої фігури, і маневр цей звичайно удавався. Але хлопчик у синій куртці несподівано здвоїв пішаки, й вони відразу стали контролювати ряд важливих пунктів у центрі шахової дошки.
Гросмейстер бачив, що білі дістали перевагу, однак не це його хвилювало зараз: юний противник зробив відкриття, знайшов оригінальне рішення, продовжив старовинну іспанську партію сучасним ходом. От чому торжествували глядачі… Гросмейстерові нічого не лишалося, як усміхнутися противникові й зосередитися над новою задачею.
І знову пролунали оплески. Хлопчик виграв на п’ятій дошці! Болільникам неважко було помітити перевагу білих: король чорних не був забезпечений захистом, і ніякої контргри не вийшло. Проте шахісти не люблять категоричних оцінок, тому вони терпляче очікували, поки екс‑чемпіон світу не визнав себе переможеним. Це було дивовижно: перемога нікому не відомого хлопчика. Судді лише зараз виявили: вони навіть не знають його прізвища.
У ту мить, коли білі завершували найсильнішу атаку на сусідній дошці, в павільйоні «Електроніка» сталася пригода, яка порушила нормальну роботу виставки кіберів. Несподівано для відвідувачів ті комп’ютери, що могли рухатися, заквапилися, ніби по команді, до виходу.
Одним з останніх залишав виставку респектабельний Епікак. Боки його шаріли золотим рум’янцем. Він вигукнув, порівнявшись з Таратаром:
– Ваш Електронік виграє!.. Історичний матч – машина проти гросмейстерів! Я вже повідомив у газети…
– «Життя – це шахова партія», – процитував Таратар слова Сервантеса, які прийшли йому на думку.
– Уперед! – скомандував Сироїжкін товаришам. – До Електроніка!
Комп’ютери появились у залі, коли глядачі аплодували п’ятій перемозі юного гравця; зрозуміло, що на новоприбулих ніхто не звернув уваги. Електронік відразу помітив колег, кивнув їм із сцени. Він подумав: «Чи розуміють вони, чого я навчився?» По зосередженому вигляду автоматів здогадався, що вони аналізували кожний його рух. Він уявив себе збоку – як він робить хід за ходом, примушуючи шахових знаменитостей промовляти одне слово: «Здаюся!» І цієї радісної хвилини послабив увагу, припустився маленької неточності в легкофігурному ендшпілі. Його противник був насторожі й атакував конем на відкритому фланзі.
Усі ще раз переконалися в тому, що навіть талановиті гравці можуть припускатися помилок… Однак як же реагуватиме досвідчений гросмейстер? А той, широко посміхаючись, запропонував хлопчикові нічию. Зал оцінив великодушний жест досвідченого бійця.
– Дозвольте мені, – сказав гросмейстер, коли затихли оплески, – представити переможця цього несподіваного матчу. Здається, – додав він лукаво, – я маю на це право як єдиний учасник, що не програв…
Та насамперед він урочисто підвів хлопчика до своїх колег, і екс‑чемпіони потиснули йому руку.
– А тепер, хлопчику, будь ласка, назви себе, – сказав гросмейстер.
– Я – Електронік, – промовив хлопчик із сцени, – помічник учителя математики Таратара.
– Електронік? Як це… зрозуміти? – збентежено запитав один з тих, хто зазнав поразки, і дістав з кишені зім’ятий лист. – Тут, здається, написано ваше ім’я?!
Сивий гросмейстер, знавець іспанської партії, напруженим зусиллям волі примусив себе згадати, з чим було пов’язане це дивне, почуте ним колись мимохідь ім’я «Електронік». Згадав і від хвилювання порожевів.
– Ви… – почав він обережно, не знаючи, як звертатися до звичайного на вигляд шахового вундеркінда, – учень професора Громова?
– Так, це мій учень, – відповів із залу Гель Іванович.
А Електронік уточнив:
– Машина нового покоління.
Болільники сиділи так тихо, ніби в залі не було жодної людини. Тільки пустотливий вітер насмілився шелестіти шторами, й очманіло кричали на вулиці якісь птахи. Деяким вразливим болільникам здавалося, що вони чують, як за вікном розпускаються бруньки.
На електронному табло поряд з прізвищами всесвітньовідомих шахістів спалахнуло: «ЕЛЕКТРОНІК».
Треба було осмислити, що означало це незвичайне ім’я в тисячолітній історії шахів і як розуміти тепер рекордний рахунок 51/2: 1/2 на користь машини!
– Як ви оцінюєте свою перемогу? – запитав серед тиші нетерплячий болільник.
Електронік засяяв, не приховуючи своєї радості, і його усмішка сподобалась усім.
– Я немов став іншим, – дзвінко сказав Електронік. – Це велике задоволення – мислити як людина й знати, що ти мислиш.
– Електроніку, ти вивів формулу геніальності? – крикнув із залу Макар Гусєв.
– Я зрозумів, що точної формули не існує, – признався, усміхаючись, Електронік. – Але є основні закони творчості. Той, хто виконує їх, може здобути перемогу.
– Які закони? – пролунало в різних кінцях залу.
– Працьовитість! Захопленість! Знання! Сміливість!
Завзятість! Мінус зазнайство! Всі поняття із знаком плюса чи множення… Крім одного мінуса! – Голос Електроніка дзвенів. – Тепер я знаю це точно!..
Звичайні генії з восьмого «Б» перезирнулися. Злощасний мінус примусив декого з них почервоніти. Електронік відзначив про себе гнучкість формули: мінус може перетворюватися на плюс – плюс скромність!
– Я багато чого навчився сьогодні, – підсумував він.
І знову всі згадали, хто такий переможець.
– Матч століття! – проголосив головний суддя.
А досвідчений гросмейстер поправив:
– Можливо й тисячоліття…
Глядачі в залі знову зарухалися й загомоніли. Найкмітливіші болільники кинулися до сцени за автографом. Учні з восьмого «Б» кричали «ура». Комп’ютери запустили на всю потужність свої мікрофони.
До Електроніка не можна було пробитися, його оточили щільним кільцем. Переможець, усміхаючись, роздавав автографи, але при цьому чомусь чудно гудів. У загальному гаморі мова переможця не вирізнялася, зате кожний з друзів Електроніка виразно чув його. Електронік увімкнув свій радіотелефон і розмовляв одразу з усім восьмим «Б».
– Макаре, твої досліди з камерою сили підказали мені, як зосередити силу волі…
– Професоре, я чув твою музику по радіо, вона надихала мене…
– Сергію, тепер я знаю, як закінчити проект «Космічний корабель «Земля»…
І дорослі виразно почули голос Електроніка, який звучав на далекій від них сцені, кожний – саме ті слова, що йому призначалися. Піаніст Турін – про прекрасну й потрібну людям музику, вчений Кримов – про близьку розгадку антигравітації, а Таратар – про те, що він найкращий у світі математик. Але найголовніші слова Електронік сказав професорові Громову:
– Я вивчив помилки й перемоги всіх великих людей минулого, проте тільки живі люди, такі, як ви, допомогли мені подолати труднощі. Тепер я знаю, що значить слово – Учитель!
Голос Електроніка раптово обірвався. Припинилося дзижчання комп’ютерів. Чуткі шахові болільники насторожилися, затихли.
– Увага! – промовив Електронік, – У кого є екрани, негайно ввімкніть! Це важливо… Говорить Юпітер!
По залу із свистом, гуркотом і блисканням немов пронісся космічний вітер. Комп’ютери, що тримали зв’язок з Юпітером, показували на екранах кольорові хвилі. Потім пропливло якесь димчасте тіло, що мінилося металевим блиском. І раптом на всіх екранах засвітилася чудернацька й весела собача морда!
– Дивіться, наш Рессі! – крикнув Сергій. – Ось він!
– Що це?.. Який Рессі?.. Чому там собака? – почулися голоси болільників, а восьмикласники заходилися галасливо пояснювати.
Рессі, не кліпаючи, дивився на людей. Очі його палали, кожна волосинка світилася, паща була відкрита.
– З Юпітера повідомляють, – пролунав підсилений мікрофонами голос Електроніка, – що Рессі приймає інформацію від кита Юпітера… Кит є першою відомою нам штучною системою на цій планеті… Академіка Кримова й професора Громова розшукує Центр космічного зв’язку…
Учені попрямували до виходу. Їх обганяли, обмінюючись короткими репліками, квапливі комп’ютери.
– Хотів би я знати, – замріяно промовив Громов, – скільки мільйонів років цей кит мовчав і чому заговорив?..
Він згадав, що Електронік тримав зв’язок з Рессі. Можливо, Рессі й навчався нових способів опрацювання інформації. А може, саме блискуча перемога електричної машини пробудила кита Юпітера?
У ці хвилини з Юпітера надходила важлива для людей інформація. Для людей з космічного корабля «Земля».
Разом з восьмим «Б» – Сироїжкіним, Гусєвим, Смирновим – повертався Електронік. В хутряній шапці, зсунутій набакир, він здавався звичайним хлопчаком. Розмахуючи руками, розмовляв, слухав Рессі, осмислював відповіді.
– Ви не уявляєте, як багато значите для мене, – говорив Електронік товаришам. – Коли я готувався до матчу, то згадував наш клас. Завтра продовжимо роботу над нашим проектом. Так, Семене Миколайовичу?
– Так. – Таратар усміхнувся, уявивши на мить нові досліди своїх геніїв. – Точніше, почнемо спочатку?
– Почнемо, – впевнено повторив Електронік.
Десятки запитань посипалися на нього. Ніхто не міг чекати ні хвилини. Учні розуміли, який важливий для майбутнього людства цей звичайний квітневий день, коли народився Переможець неможливого.
Квітень виблискував, кинувши на просторе аквамаринове полотно сонце, хмари, сніг з дощем. З краю цього полотна ліниво наповзала лілово‑чорна хмара. Здавалося, досить відслонити за кінчик хмару – й побачиш ніч, зоряний космос, далекий Юпітер, а на ньому – Рессі.
Пронизавши хмару, сяяв срібний шпиль вежі, яка приймала сигнали з космосу.
Хтось із перехожих увімкнув транзистор, і алею виповнила музика. Без слів було ясно, що промовляють звуки рояля: «Електронік потрібен усім!» Електронік схвильовано глянув на друзів:
– Спасибі вам, Переможці неможливого!
ЩО ДАЛІ?
Невже забудуться ці історії?
Ні, не забудуться!
Он стоїть у просторому дворі на Липовій алеї біла школа. Якщо ми завітаємо сюди через, багато‑багато років і попадемо на урок математики, то побачимо Електроніка. Він такий самий, як і був, нітрохи не змінився. Всі ці роки він разом з Таратаром не тільки навчав дітей, а й учився сам. Помічникові вчителя ніяк не можна відставати від часу!
А якщо ми прийдемо в школу юних кібернетиків після уроків, то застанемо Електроніка у дворі в оточенні хлопчаків та дівчаток. Вони люблять посміятися й годинами слухають Електроніка. І той – вкотре! – згадує, як зустрівся з першим другом, дивовижно схожим на нього, із Сергієм Сироїжкіним.
Електронік не забуває уточнити час дії:
– Це було ще до того, як заселили Марс, як Місяць став електростанцією Землі, а машина обіграла, в шахи чемпіона світу.
– Це ви перемогли врешті‑решт чемпіона? – запитують діти, хоч і знають, що саме Електроніка називають Переможцем неможливого.
Електронік розповідає, як він відкрив головні для машини закони.
…Вночі у школі світиться одне вікно: це Електронік у кабінеті математики гортає том за томом цілу ніч. І йому дуже заздрять ті, в кого під подушкою лежать книжки, відкладені на найцікавішій сторінці.
Минають місяць за місяцем, рік за роком… Дедалі більше стає друзів у Електроніка.
І в розповідях про його пригоди ніколи не знадобиться слово
КІНЕЦЬ .