 |
|
ЕЛЕКТРОНІКИ, СИРОЇЖКІНИ ТА ІНШІ
Ішли останні кадри телефільму «Пригоди Електроніка».
Срібний хлопчик і собака повільно вирушили до школи. До скляно‑урочистої будівлі, що стояла на зеленому полі серед житлових будинків.
«Приїхав!» – гукнув з екрана телевізора всевидющий рудий хлопчак Чижиков. І його відразу почули на всіх поверхах. Безлюдна нібито школа несподівано ожила, заблискотіла розчахнутими вікнами, загомоніла звичним багатоголоссям, загриміла тупотом швидких ніг. З дверей ринули юрби дітей. Вони струмували з усіх боків до зніяковіло застиглих мандрівників, які повернулися до своєї рідної школи. «Приїхав! Приїхав! Приїхав!» – летіли в небесну височінь дзвінкі голоси, пронизуючи хмари, прискорюючи політ голубів, а потім, підхоплені весняним вітром, линули все далі й далі над містом: «При‑ї‑ха‑а‑ав!»
– Куди я приїхав, якщо я нікуди не виїжджав? – запитав Електронік, вимкнувши телевізор. – Це Рессі повернувся з космосу. А я грав у шахи з гросмейстерами.
Сергій Сироїжкін з цікавістю глянув на друга. Все достоту, наче в кіно: Елек – це Елек, геніальний, можна сказати, надсучасний робот, майже справжня людина. Сергій пригадав, як зустрівся на березі річки з електронним хлопчиком, схожим на нього, мов дві краплі води. Як робот ходив за нього до школи й заробляв п’ятірки. Як Елек винайшов Рідкісного Електронного Собаку – Рессі. 1 вони разом рятували рідкісних тварин, виручали з біди самого Рессі. Так, у їхньому житті було немало справдешніх пригод, вони описані в книжках, але як давно, здавалося, це діялося… Ніби минули не роки, не місяці, а століття.
– Твоя правда, – сказав Сергій другові й налив у склянку лимонаду. – Це кіно. Поки його знімали, ти обіграв у шахи екс‑чемпіонів світу. Обіграв – та й годі. Без усякої там фантастики. – Він недбало махнув рукою, ніби був учителем і тренером нового чемпіона. – Зрозумів?
– Я давно зрозумів, що кіно – це фантазія на плівці, – підтвердив Електронік. – У моїх схемах події зафіксовано точніше.
– Ще б пак!..
І все‑таки Сироїжкіна схвилювало побачене на екрані. Колись він ховався від людей, боячись, що його виведуть на чисту воду – збагнуть, що він підміняє себе Електроніком. І ось у кіно його витівка обернулась на веселий жарт. Усі знають тепер, що в нього є вірний друг, який мріє стати людиною. Такою, як він, – Сергій Сироїжкін.
– Подобається мені Чижиков‑Рижиков! – несподівано сказав Електронік і посміхнувся. – Він до всього доходить своїм розумом.
Сироїжкін трохи було не похлинувся лимонадом.
– Немає в нас такого у школі! Ні Чижикова, ні Рижикова! Це придумано, щоб смішніше було! – обурювався Сергій.
– Сьогодні Чижиков у кіно, – спокійно відповів Елек, вичисляючи близьке майбутнє, – а завтра може з’явитися…
– Завтра в мене алгебра, – перебив Сироїжкін, забувши про раптову славу.
Так, завтра перший у його житті екзамен. Що буде, як провалить? Ганьба! Ніяке кіно не допоможе… Доведеться починати життя спочатку.
Елек відчув тривогу у голосі друга, запропонував:
– Ходімо повторимо алгебру. Це займе півгодини. І пробіжимося навколо будинку…
Вони зійшли східцями у двір, вигукуючи й повторюючи формули. Формули дуже важливі, значущі, від них залежить завтрашній ранок Сергія Сироїжкіна.
А в дворі математики збилися з програми, не могли відразу втямити, що тут відбувається.
На них неслася юрба дітей і гукала хором:
– Е‑лек‑тро‑ник!
– Це я! – сказав Елек і зупинився, зробившись на хвилину власною статуєю.
Але ніхто не звернув на Електроніка уваги. Юрба промчала до сусіднього під’їзду, де якийсь малюк проголошував:
– Я – Електронік! Я – Електронік!
І присідав, і сяяв, і пританцьовував від задоволення, бачачи, що його, саме його дитяча ватага на чолі із старшим братом визнала Електроніком.
Згодом Елек визначить це явище як «наплив і відплив хвилі слави» і дасть математичну модель непередбачуваних заздалегідь подій… Зараз він мовчки спостерігав.
Навколо них гасали, стрибали, скакали на одній ніжці, затято сперечалися, мріяли вголос десятки Сироїжкіних та Електроніків. А втім, декотрих на перший погляд важко було розпізнати – хто вони такі. Ясно одне: всі грали в робота й людину.
Ось стрибає по накреслених на асфальті «класах» дівча, спритно вибиваючи ногою з клітки в клітку коробочку з‑під гуталіну, й вигадує на ходу:
Знають люди, знають звірі:
Два на два – завжди чотири.
Справжня дружба не загине…
Роботе, ти не людина…
– Не людина? – запитав, зупинившись, Елек.
– Чому не людина? – повторив похмуро Сергій. – Не звертай уваги на цокотуху! – Він потягнув приятеля за рукав.
Дівчатка, які брали участь у грі, засміялися, роздивляючись дуже схожих хлопчаків.
– Щоб задачі підкорялись… – почала одна школярка.
– Щоб роботи посміхались… – додала глузливо друга.
– Щоб долать проблеми всі… – підхопила третя. І хором закінчили:
Електронік, Електронік,
Ти завжди потрібен всім!
Приятелі збентежено пирхнули й пірнули в кущі.
– Телеепідемія? – запитав Сироїжкін.
– Я аналізую, – відповів Елек. – Ми збиралися повторити алгебру, – нагадав він.
Вони зайшли в сусідній двір, сподіваючись знайти тут тихе місце, й натрапили на суперечку.
– Дивак цей Електронік, – репетував біля під’їзду здоровенний кучерявий парубійко. – Нового життя захотів! Круглий відмінник… Робот‑ідеаліст…
– Виходить, стати людиною – це дивацтво? – запитала дівчинка у білій тенісці.
– Звичайно! – підтвердив свою думку помахом кулака кучерявий. – Усе життя вчитися! Яке ж це життя?! Треба придумати щось новеньке…
Приятелі, порозсідавшись на лаві, підтримали оратора смішками.
– Ви правильно кажете, – вступив у суперечку Електронік. – Я переконався, що все життя треба вчитися.
– Ти хто такий? – швидко зреагував заводій суперечки.
– Електронік! – відрекомендувався Ел.
– У нас своїх Електроніків вистачає! – усміхнувся кучерявий, показуючи на приятелів. – Йди‑но звідси, хлопче, не лізь не в свою справу.
– Щось ти не дуже чемний! – заступився Сергій за друга.
Один з парубків ліниво, з погрозою в голосі сказав:
– Хочеш, наочно продемонструю? Сергій повернувся, пішов геть.
– Може, провчити? – запитав Електронік.
– Не варто. Хай самі розбираються! – Сергій стенув плечем.
Вони ще чули репліки:
– А він, либонь, має рацію! Справжня людина – це ввічлива людина…
– Може, і в бійці накажеш бути ввічливим?..
Друзі простували алеєю. Дивно складався цей вечір. Одні грали в героїв фільму, інші погрожували розправою. І ніхто не визнавав справжніх Електроніка й Сироїжкіна. Одне слово, кіно…
Сергій та Елек побачили вдалині Майку. Вона заклично махнула рукою. Хлопці помчали назустріч. Біля альтанки, віддаленої від електричних алей і затіненої кущами, їх. зупинив застережливий жест.
– Тс‑с‑с! – Майка тримала палець біля губ.
А втім, секрету тут не було, тому що на весь сквер, відштовхуючись від стін кінотеатру, схожого на лицарський замок, летіли хвацькі перебори гітари й незграйні голоси підлітків:
Геній, якого не знали ніколи,
Майка Светлова з сусідньої школи.
Майка а‑килим сплела…
Ла‑ла‑ла‑ла, ла‑ла‑ла‑ла!
– Що це значить? – Майка нахмурила брови. – Про кого «ла‑ла»?
– Про кого? – насмішкувато перепитав Сергій. – Про твій антигравітаційний «а‑килимок», на якому полетів учитель фізики. Пам’ятаєш? Вони, мабуть, прочитали у книжці…
– Що було – те загуло, – байдуже мовила Майка. – А зараз…
Тріскотня гітари посилилась, голоси завили в модному ритмі:
Любить на килимі Майка літати!
Спробуй її отак упіймати,
І це не усі ще діла…
Ла‑ла‑ла‑ла, ла‑ла‑ла‑ла!
Майка обернулася до Сергія.
– Пора додому! Завтра екзамен.
– Пора, – погодився хлопець. Несподівано для себе він стрибнув на лаву й вигукнув у близьку ніч:
Електронік, Електронік,
Ти завжди потрібен всім!
На мить завмерли всі звуки, навіть шепіт Всесвіту. Світ увібрав нову інформацію. Але Електронік ніяк не прореагував на заяву Сироїжкіна, слава не вивела його із звичайної рівноваги, і світ знову став таким, як був.
Світ у цій півкулі Землі, на цьому континенті, на цій вулиці повертався знайомими гранями: шелестів травою, сповнював повітря ароматом квітів, пестливо линув до підошов розм’яклим асфальтом, світив багатоповерховими семафорами будинків, підморгував яскравими весняними зорями, сперечався про щось важливе й невідоме, – словом, світ готувався вступити в за втрашній день.
Професор Громов прогулювався після вечері.
Його не дивували Елеки й Сироїжкіни на вулиці й у дворах. «От і добре, дуже навіть добре, – міркував Громов, прислухаючись до схвильованих дитячих голосів. – Зараз розв’язується вічна проблема: що таке людина? І здається, що її розв’язано. А завтра, із сходом сонця, постануть нові питання, і все почнеться спочатку. Дивовижний цей живодайний круговорот життя!..»
Громова не вразив навіть солідний чоловік з важким портфелем, який, підстрибуючи на ходу, мов першокласник, наспівував: «Ми малесенькі хлоп’ята, і нам хочеться гуляти!..» Побачивши Громова, перехожий трохи зніяковів, змінив ходу на статечну й зробив непевний жест вільною рукою.
– Це так… – пробурмотів він. – У мене галюцинація.
– Прекрасно, – обізвався професор. – Добривечір…
Перехожий махнув у відповідь портфелем:
– Привіт, професоре! – і зник за рогом.
«Звідки він мене знає? – спитав себе Громов. – А втім, – подумав він, – весняного вечора кожна серйозна людина – не інакше як професор…»
Громов зупинився біля спортивного майданчика, відгородженого від вулиці сіткою. Він спочатку не повірив очам. Але сумніву не було: троє дівчаток ганяли футбольного м’яча, забиваючи по черзі голи, й гукали одна одну так: «Гей Елеку!.. Тримай, Елеку!.. Пасуй, Елеку!.. Біжи за м’ячем, Елеку!..»
Професор підійшов до сітки.
– Пробачте, – сказав він, – що втручаюся в гру. (Дівчатка наблизилися до нього.) Чому ви себе так називаєте?
– А ми не гірші за хлопчаків! – відповіла перша Електронічка з короткою стрижкою.
– Нітрохи не гірші, – додала друга Елечка. – Я ось і в футбол, і в хокей, і в регбі граю… Взимку – лижі, басейн, а влітку – легка атлетика. Хіба Електронік не такий?
– Ми їм ще покажемо, хлопчакам! – з викликом кинула третя Еля.
Професор спантеличено похитав головою: дивись‑но, які дівчатка! Не хочуть ні в чому відставати…
«Хлопчаки, хлопчаки! – Він піймав себе на тому, що останнім часом думав лише про хлопчаків. – А чим гірші дівчатка, якщо вони хочуть стати сильнішими й безстрашнішими за хлопчаків? Та це ж пречудово! – дуже зрадів професор і підскочив на місці. – Це надзвичайне відкриття! Дівчаткам потрібна Електронічка, яка навчатиметься у них!»
І він швидким кроком попрямував до своєї лабораторії.
Дзвінок відірвав приятелів від алгебри. Елек відчинив вхідні двері. На площадці стояла жінка з важкою поштарською сумкою через плече.
– Доброго дня. Ви Електронік чи Сироїжкін? – запитала вона.
– Електронік.
– Тоді одержуйте за двох, – усміхнулася листоноша. – У поштову скриньку не влазить…
Сергій, зайшовши на кухню, здивовано спостерігав, як на столі виростає купа телеграм.
– Що це? – спитав він. – Кому це?
– Термінова кореспонденція, – пояснила листоноша. – Деякі без адреси. Просто: Електронікові. Або: Сироїжкіну. Але пошта про вас усе знає! Ось розписуйтесь!
Хлопці розписалися на квитанціях.
– Що з усім цим робити? – розгублено сказав Сергій. – Завтра в мене екзамен.
– Вам ще листів вагон і маленький візок, – весело повідомила поштарка.
– Може, допомогти принести? – запропонував Елек.
– Не моя зміна, – відказала поштарка. – Кореспонденцію доставляють уранці…
– Що ж робити? – перепитав Сергій, перебираючи бланки з щільними рядками великих літер. – Як відповідати?
– Найтерміновіші рознесе Рессі! – розв’язав проблему Електронік. І викликав у переговорник: – Рессі, до мене!
Через кілька хвилин на балконі м’яко на всі чотири лапи приземлився з нічної темряви Рідкісний Електронний Собака.