Здавалка
Главная | Обратная связь

ДІВЧИНКА З ОЧИМА, ЩО НЕ СМІЮТЬСЯ



 

Помічника вчителя математики викликали з екзамену.

Елек вийшов у коридор і дізнався, що пошта доставила листи за адресою, але у квартирі Сироїжкіних нікого немає.

Елек напівголосно виклав математикові Таратару ситуацію і повторив слова поштарки: «Листів – вагон і маленький візок…»

Таратар водив зіницями, сопів у щіточку вусів, прикидаючи, скільки конвертів може вмістити вагон та ще й на додачу візок. Нарешті, зітхнувши, мовив: – Іди, впораюся сам.

Клас провів Електроніка схвальними поглядами. Ніколи ще восьмий «Б» не був на такій вершині людської слави.

Майя Светлова, прийшовши з діловим настроєм до школи, одержала десяток записок від Сироїжкіних та Електроніків з пропозицією про дружбу; вона прочитала деякі з них, розсердилась і… акуратно поклала в портфель.

Сергій засунув у кишеню записки від невідомих йому Ма, М., М. М., М. М. М. та інших незнайомок.

Електронік, певна річ, був поза конкуренцією: його пошта виявилась найбагатшою. Сергій заховав усі записочки: хай відповідає сам…

Несподівано у класі, як і передбачав Елек, об’явився свій Чижиков‑Рижиков. Веснянкуватого, рудого Славка Петрова засипали градом записок; прочитавши їх, він зашарівся ще дужче. Славко на якийсь час став кіногероєм – Чижиковим‑Рижиковим.

А Макар Гусєв удостоївся трьох записок, але – яких! У них його проголошували лицарем сердець трьох телеглядачок. Макар почервонів, глянув на Сергія. Сироїжкін здавався спокійним. Тоді Макар приземлився на свою парту й примусив себе згадати важливе й термінове слово «алгебра».

Алгебра! Перший екзамен на самостійність, екзамен на те, як ти сам математично аналізуєш і моделюєш навколишній світ. Класичні й сучасні задачі написано на шкільній дошці, але ти можеш вибрати для розв’язання найновіших прикладів класичні прийоми, а для класичних – нові, несподівані, аби тільки був результат! Твоя, саме твоя думка людини, зверненої в майбутнє, мала зараз вирішальне значення!

Так, чи приблизно так, сприймали цей важливий момент у житті учні та учениці восьмого «Б», напружено вдивляючись в умови завдання, виводячи формули й графіки, підбігаючи інколи до електронної парти «Репетитор», щоб прискорити свої обчислення. Так, чи приблизно так, розрахував сам собі години першого екзамену математик Таратар, поки не помітив білих метеликів, що літали від парти до парти.

Таратар захвилювався:

«Невже шпаргалки?»

Він згадав свої шкільні роки, як він з товаришами у класі обмінювався заздалегідь заготовленими, застарілими сьогодні відповідями на задачі, й збагнув: це не шпаргалки його дитинства, це щось нове – паперові метелики весни, близьких літніх канікул.

Учитель зацікавився: що ж це за метелики?

Він вийняв кілька записок з ганчірки, коли стирав нею з дошки, написав нові формули й, вийшовши з класу, розгорнув зім’яті папірці. Трохи здивовано прочитав він їх. Це були не відповіді на екзаменаційні питання, а лаконічно сформульовані, відверті пропозиції про дружбу. Майці – від Макара Гусєва, Електронікові – від Майки, Гусєву – від X. Підписи стояли чіткі, але почерк був не Гусєва, не Свєтлової і не Електроніка.

«Ти дивовижна, чесна людина», – писала Елеку незнайома Светлова. «Я відкрив тебе на екрані», – звертався до Майки хтось під псевдонімом «Електронік». А X. просто призналася Гусєву: «Як здорово ти гугукнув! Я весь вечір сміялася!»

Таратар поперхнувся, звинувачуючи себе в неблагородстві, в тому, що він читає чужі листи, повів таємниче бровами й повернувся у клас.

– Прошу продовжувати! – сказав він грізно. – І не знижувати уваги! – Він більше не реагував на перехресний вогонь записок, вважаючи, що невдовзі вони припиняться, що розумне математичне мислення візьме гору над телегрою.

А вони все летіли, летіли, летіли…

Летіли на всіх екзаменах. Знизу вгору, згори вниз і по горизонталі. Іноді потрапляли до рук учителів. І ті знизували плечима: скільки кінодвійників розвелося!

Можливо, автори записочок згадають пізніше, що вони в них написали, а може, й не згадають зовсім, але траєкторії всіх цих дивних паперових стріл, кульок і фантів, якими перекидалися не тільки у восьмому «Б», а й у багатьох класах, переплелися з іншими важливими напрямками життя – екзаменами, весняним настроєм, терміновими справами людства – привели до знаменитого ефекту, що його сам міністр освіти назвав так: «Вибух енергії».

З поштового пікапа Електронік і молодий розсильний вийняли п’ять мішків з листами й підняли у квартиру Сироїжкіна. Великі паперові мішки поскладали в кутку кімнати, через що вона відразу звузилася в об’ємі. Це й був той самий обіцяний «вагон» листів. Щодо «візка», то ним виявився грубий целофановий пакет з телеграмами.

– Завтра щоб хто‑небудь був удома, – заявив діловито розсильний. – Листів навалом, а в мене дві пари коліс!

Електронік сів на підлогу перед важенними мішками. Він був щасливий! Скільки нової, несподіваної інформації про людей, про людство загалом міститься в цих посланнях!

Однак уже перший лист загнав його в глухий кут. Не в математичний, звичайно, і не в житейський, а просто в якийсь абстрактний, незбагненний для нього самого кут. Він покликав Рессі, і той випірнув з темної кімнати.

– Помічено людину з очима, які не сміються, – сказав, не відриваючи погляду від листа, Елек. – Хіба так буває? – Він підвів голову, глянув пильно на собаку. – По‑моєму, так не повинно бути…

Рессі гавкнув непевно, не усвідомлюючи важливості доручення.

Лист схвилював Електроніка. Колись він сам не вмів усміхатись і жартувати, не міг примусити себе розсміятися і відчував велику незручність. Невже серед людей є хтось такий нещасний?

Та лист лежав перед ним, його увінчувало багато підписів. Дивну дівчинку бачили в різних дворах, найчастіше на спортивних майданчиках. Вона швидко бігала, тренувалася з м’ячем і ні з ким не хотіла грати. Одиночне заняття спортом – справа особиста, але тих, хто бачив дівчинку, здивували саме її очі.

– Це дівчинка! – уточнив Електронік. – Ось тобі прикмети й координати. Дізнайся, де вона зараз!

Через кілька секунд із балкона Сироїжкіна стартував літаючий собака, схожий на велику бабку.

– Успіху, Рессі! – побажав йому щасливого пошуку господар. – Запам’ятай: дівчинка з очима, які не сміються!.. – І він вийняв з мішка новий лист.

Поки Сироїжкін відсипався після екзамену, вони з Рессі попрацювали на славу. Елек клацав на машинці відповіді на термінові телеграми, а Рессі, ширяючи на прозорих крилах над опівнічним містом, розносив їх за різними адресами, опускав у поштові скриньки або підсовував лапою під двері. Запізнілі перехожі бачили, як з під’їзду прожогом вибігав дужий тер’єр, і дивувалися, що такого породистого собаку господарі проти ночі випустили гуляти. А ті, хто помічав, як з темних кущів безшумно злітав величезний птах, ще довго гадали, який це лісовий гість поселився в місті.

Електронік клацав і клацав на машинці.

Він працював усю ніч і.ще півдня, поки до кімнати не ввірвався збуджений Сергій.

– От кумедія! З цими записками все на світі переплуталося! Уявляєш, Кукушкіна одержала десять записок – про дружбу, в тому числі – від тебе!

– Я їй не писав, – спокійно відповів Електронік.

– В тому ж і річ! – розсміявся Сироїжкін, згадавши вираз обличчя Кукушкіної, і плюхнув у крісло. – Ніхто їй по‑справжньому не писав. – Ну, Кукушкіна побігла до вчителя і покотила на всіх бочку…

– А що Таратар?

– Він довго пихтів, потім дістає з кишені записочку, питає дуже ввічливо цю зануду: «Хто це писав?» А в записці – чорним по білому: «Всіх перевершив у кіно стариган Таратар». І підпис: «Кукушкіна». Кукушкіна як заверещить, ніби її гадюка вжалила або привид по голові погладив: «Не я, не я!..» І слід її пропав…

Сергій розсміявся, мімічно повторив сцену, й тут уперше побачив мішки з листами.

– Ой, що це? Невже нам?

– В основному тобі, – пояснив Електронік. Сергій узяв кілька листів із стола.

– Тобі… Тобі… Тобі… Всі – тобі! – сказав він, глянувши на конверти.

– Ця реакція відома під назвою «ефект Р. Даніеля», – сказав Елек усміхаючись. – У принципі вона оманлива, проте сама по собі цікава…

І пояснив, що одного разу відомий американський фантаст Айзек Азімов, автор трьох основоположних законів робототехніки, одержав на свої повісті, в яких розкривається загадкове убивство, силу‑силенну листів від читачок. І хоча честь розкриття злочинів належала людині, всі листи були адресовані роботові Р. Даніелю, який допомагав головному героєві. Робота, зрозуміло, звали Даніелем, а літера «Р» перед його іменем означала «робот». Оце «Р» і заінтригувало читачів і стурбувало Азімова. Очевидно, зробив висновок письменник, робот, що перевершує за фізичними даними людину, більше захоплює читачок, ніж звичний герой… Любителі фантастики жартівливо назвали це явище «ефектом Р. Даніеля». Інші фантастичні книжки підтвердили незвичайну популярність роботів.

– Отже, всі компліменти належать тобі, – узагальнив Сироїжкін. – Р. Електронікові!

– І ніякий я не «Р», – запротестував Електронік. – Я твоє повторення і продовження.

– Найвдаліше! – підхопив Сергій і витягнув наздогад з пачки листа, прочитав уголос із середини:

– «А мені особисто подобається Сироїжкін. Якщо чесно, кому з нас не хочеться цілковитої, абсолютної свободи?» – Восьмикласник почервонів, кинув листа на стіл.

– Її звати Світлана К., – уточнив Елек.

– Знаєш Ел… – Сергій похмуро оглянув мішки. – Мені до літератури готуватися. А ти розплачуйся за ефект Р. Даніеля і Р. Електроніка. І врахуй, що на конверті Світланки К. твоє ім’я.

Але зайнятися як слід літературою Сергієві не вдалось. У квартирі безперервно дзвонив телефон. І за залізним законом робототехніки в трубці лунали самі дівчачі голоси, які вимагали Електроніка. Сироїжкін однозначно відповідав, що Електроніка немає вдома, але шанувальниці роботів не відставали: «Може, ви Сергій Сироїжкін?» – «Ні, я старший брат, – навмисне хриплим голосом говорив Сергій, – я передам, що ви дзвонили».

Одна з абоненток зразу ж відрекомендувалася:

– Добрий день, я – Бублик…

І Сергій піймався:

– Який ще там бублик?

– Так мене звуть у класі за те, що я кругла відмінниця.

– Вітаю! – не витримав Сергій.

– Дякую. – Бублик зітхнула: – Тільки нічого путящого в цьому немає… Вчора я зрозуміла, що вчилася неправильно…

– Як це так? – здивувався Сироїжкін.

– Я старанно засвоювала матеріал і не думала, навіщо це потрібно… Тепер… – В інтонації Бублика сяйнули оптимістичні нотки. – Тепер я багато думаю… Кожний урок для мене як відкриття… Ви мене розумієте? Передайте привіт Елеку!

– Розумію. Передам, – обіцяв Сергій.

– Вибачте…

На двадцятому дзвінку Сироїжкіну стало ясно, що коли він вдаватиметься у подробиці, то завалить літературу. Від звичного для дівчисьок веселого сорочачого скрекотання голова в нього пішла обертом.

Елек в сусідній кімнаті розв’язував ті самі проблеми контактів найрізноманітніших підлітків.

«Я все життя самотній, – повідомляв шестикласник Левко Н. – Самотній вдома, у школі, у дворі. Звичайно, в мене є товариші по класу, і в хокей є з ким поганяти. Але немає друга». Лист закінчувався тривожно: «Елеку, допоможи!»

Електронікові схеми працювали напружено, аналізуючи ситуацію самотності. Випадок потребував негайного втручання, але Електронік нічого не міг винайти. Він пригадав першого прочитаного ним листа. Десь блукала по місту дівчинка з очима, які не сміються. Значить, теж самотня. Чимось глибоко засмучена.

Електронік викликав Рессі.

– Не знайшов? – запитав він.

– Ні, – коротко радирував Рессі.

– Дівчинка з очима, які не сміються, – нагадав суворо Елек. – Вона у спортивному костюмі. Шукай, Рессі!

Сергій, почувши розмову, прочинив двері, просунув у шпарину голову.

– Таких не буває, Еле! – хрипло заявив він. – Щоб людина ніколи не посміхнулася, – це треба жити за… кріпаччини! – Сергій між дзвінками повторював «Записки мисливця».

– А я? – сказав Ел. – Коли я засміявся вперше?

– Ти – інша справа! У тебе були друзі… – Сергій махнув рукою. – А мені не до сміху. Дівчиська заїли. – І він знову усамітнився в сусідній кімнаті.

– У мене були друзі… – повторив Електронік і відчув незвичайний прилив сил. У цих словах, можливо, крився розв’язок задачі.

Елек швидко розібрав пошту й виявив немало таких самотніх, як Левко Н.

Це були хлопчики й дівчатка, які не могли знайти схожих за духом людей. У них було, здавалося б, усе – дім, сім’я, підручники, книжки, «телик», собаки, сусіди, багато всяких дрібних прикростей і приємних утіх; не вистачало лише друга, з яким можна посперечатися, посваритись і помиритися, з яким ніколи не нудно й школи не страшно, заради якого можна пожертвувати найдорожчим для себе – особистою свободою. І одного разу, оцінивши все це, людина замислювалася, чому вона самотня.

«Я боюся покидати дитинство, хотіла б залишитися в ньому назавжди, – признавалася в листі до Елека Наталка М. і пояснювала свою позицію: – Деякі мої подруги намагаються мати якомога модніший вигляд, бути «надсучасними» в розмовах. А мені вони нудні…»

І Наталка, поміркувавши про своє майбутнє, дійшла висновку: «Я зрозуміла права й обов’язки дитинства, намагатимусь їх не забути».

Елек перечитав заклик Левка Н.: «Елеку, допоможи!»– і йому сяйнула думка: «Може, їх познайомити?..»

Він злякався такої сміливої ідеї: як це він, залізний робот, сміє розпоряджатися майбутнім двох людей? Вони обоє потерпають від самотності, але ж вони люди, вони повинні самі вирішувати свою долю…

Якийсь час він сидів непорушно. Потім уставив у машинку чистого аркуша, замислено відклацав: «Дорогий Левко!..» – і вийняв, відклав набік. Уставив іншого, надрукував: «Дорога Наталко!..»

Ясно, що увінчуватиме обидва листи підпис: «Електронік». Але які рядки потрібні між початком і кінцем?

Він побачив щось дуже зелене, спокійне, приємне – мабуть, літній ліс, пройнятий сонячними променями, й трохи заспокоївся. Потім уявив собі яблуневий сад з ароматним шумовинням квітів, над якими разом з метеликами і джмелями пурхають лукаві дитячі записочки… Білі метелики весни, екзаменів, літніх канікул пурхали в школах над партами. Тепер ясно: всі записки повинні прилітати точно за адресою.

Елек прийняв рішення.

«Дорога Наталко! Уяви, що існує на світі самотня людина, – швидко друкував він, ледь торкаючись клавішів машинки. – Ні, не я – зовсім інша. Звати його Лев…»

А Левкові Електронік написав, як ставиться його ровесниця Наталка до прекрасної пори людства, названої дитинством, як вдивляється вона із свого корабля, що пливе веселою і безтурботною річкою Дитинства в океан Майбутнього…

Він працював натхненно, вибираючи з мішків по два різних листи, поєднував часом журливе із смішним, відвертість із мудруванням, лукавство із смутком. Важливо було не помилитися, знайти схожі натури, зацікавити одне одного спільністю інтересів, а головне – великою метою: щирою дружбою.

Мабуть, психолог міг би написати про Електронікові пошуки схожих характерів цілий науковий трактат, хоча метод, що його він застосовував, давно відомий як метод «психологічної сумісності». За цим методом добираються екіпажі космічних кораблів, підводних човнів, полярних станцій – словом, скрізь там, де люди повинні у важких умовах розуміти одне одного з півслова й підтримувати.

Електронік формував «екіпажі дружби». Наприклад, прочитавши тривожного листа Люби Олиної про те, що в їхньому класі є хлопчаки, які радіють і регочуть побачивши дівчинку в сльозах, Елек хотів спочатку відгукнутися відкритим листом до хлопчаків Любиного класу. Але потім подумав, порився у пошті й знайшов лист Слави Білика, який починався знаменитим закликом французького льотчика й письменника Антуана де Сент‑Екзюпері: «Повага до людини! Повага до людини!.. Ось випробний камінь!..» А далі Слава писав, які цікаві особистості трапляються серед дівчаток його класу…

Так Електронік знаходив однодумців у різних школах і містах, а іноді, несподівано, і в сусідніх під’їздах.

Згодом Сироїжкін всерйоз переконається, що існує «ефект Р. Електроніка». А поки що знову подзвонила Бублик і радісно випалила в трубку:

– Ой, Сергію, у мене тепер є нерозлучна подружка Оленка. Ось вона поряд, дихає в трубку – чуєш? Передай від нас Елекові велике, превелике спасибі. Ми й не знали, що живемо в одному будинку…

– Передам, – відповів Сергій. – А ти напиши про себе й Оленку Айзекові Азімову.

– Ти маєш на увазі «ефект Р. Даніеля»? – Бублик розсміялася.

– І Електроніка, – додав Сергій. Він зайшов до кімнати, сказав Елові:

– Тобі привіт від Р. Електроніка… А також Бубликів…

 

ВИБУХ ЕНЕРГІЇ

 

У четвер вранці, як завжди, йшла нарада в міністерстві освіти.

Міністр заглянув у зведення, відклав набік папери, весело промовив:

– Це цікаво! Що за вибух енергії? Що скажете, товариші?

– Дозвольте, Георгію Петровичу? – Із‑за столу підвівся літній інспектор.

– Будь ласка, Василю Івановичу.

– Успішність в середніх і навіть старших класах несподівано підвищилась на вісімнадцять процентів, – доповів інспектор.

Присутні пожвавилися.

– Конкретні дані свідчать, – вів далі інспектор, передивляючись свої записи, – що процент четвірочників та п’ятірочників зріс не тільки з математики, літератури, фізики, а й з таких предметів, як старанність, креслення й фізкультура…

– І зі співу! – перебив його інспектор молодших класів.

– Так, і з музики, і з малювання, – підтвердив Василь Іванович.

Мимовільні усмішки учасників наради означали, що досвідчений інспектор та його молодий колега потонули у зведеннях і цифрах, повірили піднесено‑весняним рапортам шкіл і навіть самого міськвно – міського відділу народної освіти, не уточнили даних, перед тим як доповідати. Де це бачено, щоб діти навесні були старанними, щоб вони співали хором, возилися з фарбами й підтягувалися на турніку, коли кожний зелений кущ вабить на вулицю…

Василь Іванович відразу вловив іронічний настрій. Тим більше, що із свого місця голови міністр кинув репліку: мовляв, старанність – справа індивідуальна, а тому досить складна для узагальнення. Інспектор був напоготові, у всеозброєнні. Він витягнув з кишені пачку зім’ятих аркушів і оголосив деякі особисті свідчення учнів:

«Ми, дівчатка‑четвірочниці, дружно вирішили бути відмінницями…»

«…Всім класом уболівати за одного…»

«…Тепер до дошки ми біжимо бігом…»

«…А я вирішила наздогнати Електроніка не тільки в навчанні, а й у спорті».

Прочитавши ці рядки, Василь Іванович оглянув присутніх і опустився на своє місце.

– Дозвольте, в мене теж повно таких записочок! – промовила завідуюча міськвно, копаючись у товстому портфелі.

– Це не записочки, шановна Ольго Сергіївно, а думки вголос, – парирував інспектор.

За столом відбувалося щось дивне: учасники наради діставали з кишень, папок і портфелів аркуші з кострубатими літерами й старанними учнівськими рядками, передавали їх міністрові.

– А що воно за Електронік? – іронічно запитав заступник міністра, який повернувся щойно з відпустки. – Наскільки я пам’ятаю себе в дитинстві, ніхто у школі не ставився серйозно до музики, малювання та й до фізкультури. Лише дехто…

– Уявіть, що зараз усе не так! – перебив його інспектор. – Особливо у спорті.

Міністр швидко передивився аркуші зі шкільних зошитів, і очі його примружилися.

– Як ви це оцінюєте, Василю Івановичу? – запитав він інспектора.

– Як метод Електроніка! – висловився з місця інспектор середніх класів, спостерігаючи енергійні кивки інспектора молодших класів. – Діти називають саме його як приклад для наслідування.

Дехто приготувався записувати.

– Це ще один метод? – втрутився в розмову заступник міністра, якому стисло пояснили про Електроніка. – На моїй пам’яті були всілякі експерименти… Може, досить, товариші?

Георгій Петрович підвівся з місця голови, обійшов Т‑подібний стіл засідання, зупинився за спиною заступника.

– Ви маєте рацію, Серафиме Васильовичу, – промовив він. – Робити експеримент безконтрольним ми не маємо права. Але й проходити мимо того нового, що підказує життя, не можемо…

Знову авторучки потяглися до блокнотів і застигли. Міністр мовчав, відшукуючи очима потрібну людину.

– Гелю Івановичу, якими ще геніальними, а точніше кажучи, людськими властивостями володіє Електронік?

Тільки зараз багато хто впізнав знаменитого Громова – авторитетного фахівця із сучасної педагогічної науки. Був він високий, ставний, спокійний. Та коли міністр відрекомендував його зборам, Громов по‑хлопчачому почервонів, фальцетом відповів:

– Відверто кажучи, більш ніяких!.. Поки що ніяких, – виправився професор.

– Що ж тут вивчати… – пробурмотів неголосно заступник міністра, але його почули всі.

– Мушу вас розчарувати, товариші, – продовжував спокійно Громов. – Процент успішності може знизитися, коли діти забудуть про Електроніка й перестануть його наслідувати. Та він і створений не як кіногерой, – він розв’язує іншу важливу задачу…

– Яку? – запитали зразу кілька голосів.

– Пробачте, може, це звучить надто загально чи з житейського погляду наївно. – Громов оглянув присутніх. – Але для науки надзвичайно важливо. Робот прагне стати людиною. Справжньою людиною у всіх її проявах. Простіше кажучи, він вчиться у дітей, а діти в нього.

Якусь хвилину в залі панувала тиша: кожен обмірковував таку просту, доступну для будь‑кого з них і таку близьку й водночас далеку для робота мету…

– А ми хіба зібралися тут заради оцінок? – спитав присутніх Георгій Петрович. – Сподіваюсь, ніхто так не вважає? Серафиме Васильовичу, – звернувся він до заступника, – скажіть, будь ласка: ви знаєте, що значить – справжня людина?

– Нібито знаю… – Заступник міністра стенув плечима.

Учасники наради обмінювалися короткими репліками: що далі, до чого веде міністр?

А той сів на чільному місці стола, постукав авторучкою по дерев’яній стільниці й метнув лукавий погляд у бік Громова.

– А я, уявіть собі, так до кінця й не знаю!.. – Міністр несподівано усміхнувся. – І хотів би уточнити для себе це важливе визначення.

Усі здивовано втупилися в нього. А він натиснув на кнопку дзвінка, викликав секретарку, запитав:

– Товариші, хто питиме чай?.. – І, побачивши, як усі зраділи, сказав: – Зіночко, чаю всім!

Коли принесли чай, Георгій Петрович уже по‑діловому, по‑міністерському вів далі:

– Отже, прошу висловлюватися: що означає, на вашу думку, бути людиною?

Вони простували дворами – Електронік та Сироїжкін, і тепер, у яскравому сонячному світлі, друзів упізнавали всі зустрічні. Строкатий шлейф уболівальників тягнувся за ними.

«Ось вони!» – чулися вигуки. «Хто?» – «Як хто? Прокинься! Елек і Серьога!..» – «Живі?» – «Справжні!..» – «А це – невже Рессі?..» – «А який же ще пес так запросто літає!!!»

Чорний тер’єр біг попереду і раз у раз підстрибував на місці, розпускав крила, шугав над дахами, видивляючись щось своє, викликаючи захоплення в дітей.

Дорогою Сергій та Елек потиснули безліч рук, дали десятки автографів, обмінялися на ходу думками про фантастику, спорт, навчання, одержали запрошення в гості, на шкільні вечори й клубні спектаклі. Якийсь шибеник Валерка довго кружляв біля них на велосипеді й заявляв, що він поборе свого суперника Калабашника. Кілька власників собак приєдналися до процесії, але змушені були відстати через страшенний гамір і збудження, своїх вихованців. А один малюк довго плутався під ногами Електроніка, намагаючись вимовити незвичайну для нього, майже нескінченну фразу: «Я став дис‑цип‑лі‑но‑ва‑ним…»

Ніхто не розумів, що шукають знаменитості на спортивних майданчиках, чого Електронік так уважно вдивляється в обличчя саме дівчаток, майже гіпнотизуючи деяких з них. Усі вирішили, що це нова, таємнича гра. Ніхто не знав, що вони шукають і не можуть знайти дівчинку з очима, які не сміються, ту саму, котрої поки що не знайшов Рессі.

 

Елек відповів на всі запитання і заклики своїх кореспондентів, проте йому не давав спокою найперший лист. Дівчатка, на яких звертав увагу Електронік, усміхалися, реготали, щось кричали, махали у відповідь, і не було серед них людини з очима, які не сміються. Елек став уже сумніватися: може, така дівчинка й не існує?.. Та підпис під листом був справжній, бракувало тільки зворотної адреси. Нехай людина без усмішки – одна в усьому світі, одна серед всього людства, однаково вона потребує допомоги. Електронік твердо знав, що не припинить пошуків.

Елек і Сергій обійшли добрий десяток майданчиків, кілька стадіонів. У всіх дівчаток були жваві, ясні, усмішливі очі. Вони вирішили вже повернутися до школи, де на них чекав Таратар, але тут їхню увагу привернула дорожня пригода.

Біля скверу на узбіччі лежав перевернутий мотоцикл з коляскою. Кермо було химерно зігнуте. Зібрався невеликий гурт цікавих. Приїхали машина «швидкої допомоги» й міліцейський наряд. З’ясувалося, що мотоцикліст, раптово вилетівши із‑за повороту, наскочив на школярку й, різко вивернувши кермо, врізався у стовбур дерева. Так стверджували кілька чоловік. Проте незвичайність історії полягала в тому, що ні потерпілої, ні винуватця аварії на місці не виявилося. Свідки були спантеличені, нічого до ладу пояснити не могли.

– Ось він! – сказав, придивившись, Електронік і показав на могутню стару тополю.

Серед яскравої зелені, метрів за п’ять від землі, в розвилині двох стовбурів застряло щось схоже на безформний лантух.

Два міліціонери попрямували до тополі.

Та Елек уже вилазив по товстому шершавому стовбуру, чіпляючись за гілки. Він вивільнив мотоцикліста в білому шоломі із пастки й без великих зусиль посадив на товсту гілляку, прихиливши спиною до стовбура. Мотоцикліст стогнав із заплющеними очима, мляво бурмотів: «Не хо‑чу…»

– Що з ним? – крикнув лікар «швидкої».

– Він спить, – сказав Елек.

Міліціонери перезирнулися – мовляв, діло ясне: тільки нетверезий міг після такого акробатичного стрибка заснути на дереві.

– Скажи йому: хай спускається! – крикнув один з міліціонерів.

– Він не може, – пояснив згори Електронік.

Міліціонери тихо перемовлялися, явно не кваплючись лізти на дерево, щоб установити особу порушника. «Швидка» підрулила під тополю, і лікар із санітаром вилізли на дах машини.

– Елеку, ми в школу запізнюємося! – крикнув з натовпу Сергій.

Хлопчик на дереві обхопив вільною рукою мотоцикліста під пахви, обережно передав його в руки медиків, сплигнув на землю. Хлопця у шоломі поклали на носилки. Тільки зараз він став приходити до пам’яті.

– Де потерпіла? – запитав міліціонер.

– Яка потерпіла? – кволим голосом промовив той, хто лежав на ношах.

– Ну, дівчинка… Школярка…

Мотоцикліст трохи підвів голову, пригадуючи, що з ним трапилося, й уривисто забурмотів:

– Це вона… на мене… налетіла… й збила! Він випростався на носилках.

– Де вона?

Хлопець лише скривився у відповідь. Всіх здивували слова мотоцикліста.

– Де дівчинка? – спитав міліціонер.

– Я бачив! – заявив дідок з батоном у сіточці. – Вона побігла!.. Точно… Он туди. – Він показав на алею. – Дуже швидко побігла.

Раптовий здогад осяяв Електроніка.

– Як вона була вдягнена? – запитав він старого.

– В усьому синьому, – жваво відгукнувся той. – У спортивному, чи що…

– Це вона, – прошепотів Елек Сергію і покликав пса, на якого в сум’ятті ніхто не звертав уваги. – Рессі, до мене! – Той був уже поряд. – Слід, Рессі!

Пес покружляв навколо дерева і, взявши слід, помчав по скверу.

А хлопчаки зникли з натовпу.

Останній в цьому році урок Таратара виявився для восьмого «Б» найважчим.

Треба було вирішити важливе питання: ким бути далі? Програмістами чи монтажниками?

З дев’ятого класу учні математичної школи ділилися, як відомо, на дві різні, хоч і споріднені спеціальності. Програмісти носили білі халати й управляли «мозком» і «душею» електронно‑обчислювальних машин: вони вчилися розробляти і вводити в машини різноманітні програми. Монтажники в синіх халатах мали справу, як вони казали, «із залізячками», а насправді намагались розібратися в дуже складних і тонких схемах мікроелектроніки. Природно, що кожний сумлінний програміст міг сам знайти поломку в машині, а монтажник – подати програму складної задачі. Однак у спеціалізації був свій сенс: після школи перед кожним були тисячі шляхів, а він уже зумів випробувати себе на одному з них.

Спочатку восьмий «Б» одностайно висловив бажання піти в програмісти. А як же інакше! Хто відкрив Електроніка? Хто виховав його? Хто з нього зробив майже людину?.. Тільки вони – вигадники, теоретики нових винаходів.

Таратар дивився на своїх восьмикласників і радів. За роки навчання всі вони буквально в нього на очах перетворилися з безпомічних дітей на самостійних громадян. Може, навіть занадто самостійних… Він добре пам’ятав рубежі, які вони пережили: як вони виходили на нетвердих ногах до дошки й писали крейдою загадкові для них знаки й символи; як, фиркаючи й підстрибуючи, сходилися в поєдинку на перервах, несучи перед собою невидимі спис і щит; як ораторствували, гордо відкинувши розкудлані голови й випнувши рухливі борлаки на довгих шиях, запекло сперечалися один з одним, приберігаючи як найвагоміший аргумент – важелезний портфель. За кілька років, проведених у школі, його учні пережили майже всю свідому історію людства, й деякі нудні епохи пресувались іноді в лічені години, а найзахопливіші розтягувалися на місяці й роки. Тепер вони – восьмикласники. Пречудова стадія людського віку для усвідомлення свого місця у світі!

– Так не годиться! – бадьоро промовив Таратар, і клас здивовано втупився в нього. – Хіба тут усі теоретики? – трохи глузливо вів далі вчитель математики. – Адже хто‑небудь та захоче трудитися не лише головою, а й руками!

Вони, його вихованці, дивилися на вчителя з насмішкуватими бісиками в очах. Невже він сумнівається в їхніх здібностях?

– А що? – запитав хтось, і запитання прозвучало як виклик.

Таратар прийняв виклик, окуляри його войовничо блиснули.

– Нічого. Зараз перевіримо, чи всі здатні поставити машині точне запитання. Електроніку, приготуйся відповідати на запитання. Отже, Корольков.

Класний Професор був, звичайно, напоготові.

– Елеку, скажи, чи будуть створені машини, які перевершать всі здібності людини?

– Якщо людина виявиться менш здібною, ніж машина, – спокійно сказав Елек, – то це буде поразкою людини. Машина в даному уявному випадку невинувата.

– Один нуль на користь Електроніка, – резюмував учитель. – Розвинемо тезу Електроніка. Слово має Віктор Смирнов.

Віктор неквапливо підвівся з місця, оглянув уважно Електроніка, ніби вишукуючи в ньому вразливе місце.

– Чи перевершить робот людину в навчанні? – запитав він.

– Це може статися, – відповів Елек, – якщо людина сама перестане вчитися. Машині, між іншим, навчатися важче, ніж людині… – додав він.

– Кукушкіна… – провадив далі вчитель. Кукушкіна безтурботно труснула тугими, рухливими, наче батіг наїзника, кісками.

– А що, коли відмовитися зовсім від машин? – випалила вона й завмерла з відкритим ротом.

Клас глухо загомонів. Електронік похитав головою, підніс руку.

– Це неможливо, Кукушкіна, – незворушно констатував він. – Історію, як відомо, не повернеш назад.

– Кукушкіну з поля! – вигукнув басом Гусєв, стукнувши кулаком‑динькою по парті. – Вивести з гри!

Напевне, почалася б звична для класу сцена словесної баталії. Але підвівся з місця Сергій Сироїжкін, голосно заявив:

– Запишіть мене в монтажники, Миколо Семеновичу!

– Тебе? – здивовано перепитав Таратар.

– Так, мене.

– Добре, Сергію

«Сергій… у монтажники… чому?» – Над партами зависло питання.

Чому? Сергій не став пояснювати, що він побачив у ту мить дивовижне місто – підводне чи космічне, місто з цехами безшумних автоматів, місто з привабливими світлими вулицями, що біжать удалину. Що добували в тому місті – океанічну руду, виняткової чистоти кристали чи нову енергію, – хлопчик не знав, але передчував, що це місто його майбутнього; він ясно розпізнав силуети його жителів, які промайнули серед підводних будов. Лише кілька секунд прожив він у фантастичному місті й повірив у нього.

Чому? Вголос він відповів на запитання так:

– Хочу бути, як і Елек, робітником. Я читав у книжках, що «робот» означає – «робітник». Це насправді так. Хіба Елек не роботяга?

Він з усмішкою глянув на друга, сів на місце. І всі в душі погодилися із Сергієм.

Услід за Сироїжкіним попросився в робітники Макар Гусєв. І ще десять восьмикласників записалися в монтажники.

– З Елеком не пропадемо! – радісно оголосив Макар, відчуваючи себе повноправним представником нової бригади.

Таратар поздоровив восьмикласників з переходом до дев’ятого класу.

– А ви, Миколо Семеновичу, в який підете восени? – запитав хтось.

– У п’ятдесят дев’ятий, – відповів учитель і, побачивши усмішки на деяких обличчях, підтвердив: – Доживете до мого віку й теж станете п’ятдесяти‑дев’ятикласниками. А потім шістдесяти… Отак‑то!

Елек зайшов до Сергійової кімнати. Він мигцем глянув на захаращений листами стіл і попрямував до балкона. Рессі ледь чутно, але наполегливо викликав його.

З висоти восьмого поверху Електронік побачив те, чого він давно чекав. На зеленому моріжку завмер на задніх лапах великий чорний пес, а навколо нього кружляла, підтанцьовуючи, дівчинка в синьому спортивному костюмі.

Рессі привітав господаря коротким, дуже виразним гавкотом.

Дівчинка підвела голову.

– Елеку, ти?

– Я!

– Іди, ми чекаємо.

Він кинувся східцями вниз, намагаючись обчислити, що означають для його майбутнього ці прості й такі дивні слова.

 

НА СТАРТ!

 

Електронік одразу зрозумів, що це вона – дівчинка з очима, які не сміються. Погляд темних очей був уважний. Здавалося, дівчинка бачить кожного наскрізь.

Він простягнув руку:

– Здрастуй! – І відрекомендувався: – Електронік, а простіше – Ел.

Долоня її була холодна, потиск міцний.

– Здрастуй, – відповіла дівчинка й назвала себе: – Електронічка, Еля.

На якусь мить він розгубився, зніяковів. «Еля?.. Електронічка?..» Він роздивився дівчинку.

Обличчя привабливе, смугляве. Коротка, майже хлопчача стрижка, каштанове волосся. Спортивна фігура. Руки й ноги в постійному русі, немов спортсменка розминається на місці. Словом, дівчинка як дівчинка. Тільки от її очі – вони скидалися на суворий, незворушливий об’єктив кінокамери…

– Отже, ти… Електронічка? – повторив Елек, моделюючи подумки десятки можливих біографій нової знайомої.

– Навіщо марнувати час, Еле? – буденним тоном сказала спортсменка, наче вони були знайомі сто років. Нахилившись уперед, відвівши руку назад, вона несподівано скомандувала: – На старт! Ти готовий? Раз… два… три! Марш!

На слові «марш» дівчинка зірвалася з місця, різко стартувала. Електронік кинувся за нею. Вони враз перетнули подвір’я і вибігли на вулицю.

– Ти куди? – гукнув Ел. – Давай поговоримо!

– Поговоримо дорогою, – кинула через плече його нова знайома. зо

– Рессі, додому! – звелів Елек тер’єру, який м’якими стрибками мчав за ними. – Передай Сергієві, що я повернуся до вечері.

Електронічка бігла швидко, як завзятий спортсмен; супутник ні на крок не відставав від неї, уважно стежачи за вулицею, транспортом, пішоходами. На перехресті Електронічка, не збавляючи темпу, ринулась на червоне світло. Вона проскочила перед самим носом малолітражки. Зустрічні автомобілі різко загальмували, пропускаючи зухвалих порушників.

– Так не можна! – випалив у спину дівчиську Електронік. – На червоне треба зупинитися.

– Я не хочу, – відповіла на ходу Електронічка.

Тільки зараз Елек упевнився, що мотоцикліст був ні в чому не винуватий, налетівши на школярку, яка вискочила з кущів. На другому перехресті Елечка одним стрибком подолала вулицю з рухомим транспортом, і Елек змушений був податися за нею.

– Ти що, не сповна розуму?! – крикнув він, наздоганяючи. – Адже є правила вуличного руху…

– Не знаю ніяких правил, – спокійно промовила супутниця, не зменшуючи швидкості бігу. – Вперед!

– Зрозумій, це такі самі машини, як і ми, – переконував на ходу Електронік. – Без правил може скоїтися аварія.

– А хто вигадав правила?

– Людина, – сказав Елек.

Електронічка так раптово зупинилася перед червоним світлом, що хлопчик трохи не налетів на неї.

– Говори правила, – зажадала Елечка. А коли загорілося зелене, вмить зреагувала: – На старт! Марш!..

Врешті‑решт вони знайшли спосіб, як пересуватися у складному потоці міського руху без зупинок і не переривати розмови: прилаштувалися у «хвіст» колони автобусів, які в супроводі міліцейського патруля везли піонерів за місто. Світлофори давали автоколоні зелену вулицю, і це допомогло Елекові швидко й наочно пояснити новій знайомій правила руху, хоч самі вони й порушували їх. А втім, популярний нині біг підтюпцем у складному потоці міського транспорту не привертав особливої уваги перехожих.

– «Обережно, діти!» – прочитала Еля напис на задній шибці автобуса й запитала: – Чому цим дітям вони дають зелене світло, а нам – червоне?

– Хто вони?

– Світлофори.

Довелося пояснювати відмінність між рухом окремого пішохода й колони дітей, розповідати, як працюють світлофори, як управляють автоматами люди в міліцейській формі…

– А діти всі живі? – цікавилася Електронічка

– Живі, – сказав Елек.

– І автобуси теж живі? – правило теревені дівчисько.

– Певною мірою – так…

– А ми з тобою?

– І ми…

– А чому певною мірою?

– Потім довідаєшся! – буркнув Елек.

Нелегко відволікатися на складні розмірковування, коли схеми зайняті проблемою безпеки руху. Елечка раз у раз намагалась обійти автоколону й вирватися вперед, вона почувала себе незручно в міській тисняві з її обмеженими швидкостями, але дотримувалася правил.

На заміському шосе спортсмени розвинули велику швидкість, обганяючи одну за одною найшвидкісні машини, не підозрюючи, які емоції викликають вони у водіїв. Кам’яне місто тануло вдалині; зелено‑блакитний простір летів назустріч; роботам здавалося, що їм сниться щасливий, легкий і швидкоплинний сон.

Проте й уві сні з розплющеними очима вони виявляли звичну розважливість. Елек визначив поглядом, що руки й ноги його супутниці рухаються ритмічно й правильно – як у спринтера на стометровій дистанції, тільки значно частіше. Мабуть, для випадкового спостерігача бігуни були лише чемпіонами, які блискавично промайнули перед очима, щоб установити нові рекорди

– Давно тренуєшся? – запитав Елек, настроюючись на ділову розмову.

– Кілька днів. – Елечка рвучко обернулась, відгадавши хід його думок. – Не хвилюйся. Я із спортивним ухилом.

– Від Громова, чи що, втекла? – пожартував робот.

– Помилки минулого виключені, – миттю зреагувала спортсменка. – Хіба я – ти?

Навіть при шаленій швидкості вона спробувала на ходу суто по‑дівчачому стенути плечима й трохи збилася з ритму, але відразу ж виправилась і вихопилася вперед.

– Ти – це не я, – погодився Елек і спитав найголовніше: – Тобі відома твоя мета?

– Я так само, як і ти, вивчатиму людину. – Вона повернула голову, уважно глянула в Елекові очі. – Це і є моя мета.

– Обережно, Елю! – застеріг Елек, помітивши, що навпроти мчить важкий грузовик.

– Бачу, – озвалася дівчинка, закарбувавши у своїй свідомості розширені очі водія грузовика. – Я все бачу, відчуваю, але не все знаю…

Сумний тон її голосу не пасував до рішучих рухів. Електронік добре розумів супутницю.

– Не знаєш, з чого почати? – запитав він.

– Не знаю. – Еля зітхнула. – Ти мені допоможеш?

– Спробую, – відповів він і гукнув: – Гей, куди ти?

Одержавши ствердну відповідь, дівчинка‑робот увімкнула граничну швидкість. Електронік не захотів від неї відставати. Ніщо не перешкоджало рухові найпрудкіших у світі бігунів. Вони здавалися самі собі дужими, спритними, невловимими. Вони не підозрівали, що за ними стежать десятки уважних очей і приладів.

Ще в місті комп’ютер автоінспекції за швидкістю бігу визначив, що так рухатися можуть тільки роботи. Зіставивши моментальні фотознімки змазаних силуетів, комп’ютер дав обриси двох фігур підлітків. І от від поста до поста на заміському шосе полетіло по радіо: «Увага, рухаються роботи… Подбати про безпеку людей і роботів! Швидкість понад триста кілометрів на годину…» Хтось із міліціонерів згадав героя телефільму на ймення Злектроник, назвав у рапорті по рації роботів Елеками, і його колеги охоче підхопили жартівливе прізвисько порушників. «Увага, Елеки!» – лунало тепер в ефірі. І це попередження було дуже близьке до істини.

Кожний постовий розумів, що при такій швидкості роботів немає змоги ні наздогнати, ні зупинити їх, ні тим більше поговорити з ними. І кожний по можливості звільняв від зайвого транспорту свою ділянку шляху, вмикаючи на в’їздах червоні сигнали. Бігуни збивали з пантелику навіть досвідчених інспекторів. Думка про штраф за перевищення швидкості виникла в декого з них суто автоматично, але не було у правилах такого заборонного для роботів параграфа. А Елеків – фіть! – і сліду нема! Шукай вітру в полі.

Давно закінчилися густі ліси з галявами, яри й круглі гайки на схилах, стрімкі спуски й підйоми. Дорога була рівною, простилалися до обрію зелені поля. На покажчиках миготіли незнайомі для Електроніка назви населених пунктів, поки він не впізнав одну з них: «Білозерськ – 300 км».

– Ого, – сказав ледь чутно Електронік, – з такими темпами за годину ми будемо біля моря.

– Хочу до моря. – Елечка його почула. – Що таке море?

Електронікові подобалося розмовляти на граничній швидкості. Вони нітрохи не втомились і могли бігти далі безконечно довго, могли добігти аж до моря, і це було спокусливо, тим більше, що й сам Елек ніколи не бачив справжнього моря. Але треба було повертатися.

– Пора, – сказав Елек.

– Навіщо? – озвалася вона. Він глянув на неї, нагадав:

– Ти хотіла починати…

І дівчинка моментально повернула назад. На зворотному шляху він розповідав їй про море, про сушу, про атмосферу. І про людину.

– Тобі добре, – сказала Еля. – У тебе є друг.

– Ти про Сергія? – запитав Ел.

– Так. А в мене немає ніякого Сироїжкіна.

Ел на мить задумався.

– Подружися з будь‑якою дівчинкою.

– З будь‑якою? З якою? – Еля згадала дівчат, з котрими грала на спортмайданчику. – Я не знаю, як її вибрати, – пояснила вона. – Всі вони хороші.

– Знаєш, – сказав він рішуче. – Бери всіх. Бери від кожної найкраще. І синтезуй.

– Спасибі, – подякувала вона й, вийнявши з кишені дзеркальце, заглянула в нього, поправила зачіску

Елека розсмішив цей жест: ну й дівча, навіть на дистанції не забуває про зовнішність!

Він усміхнувся.

А Елечкині очі, як і раніше, були серйозні.

Спортсмени бігли до міста, й по радіозв’язку летіла команда: «Увага! Елеки повертаються!..»

Вони застали всю компанію на шкільному спортмайданчику.

Рессі підстеріг бігунів на вулиці й привів до місця збору. Елечка відразу впізнала знаменитих восьмикласників, які допомогли Електронікові розв’язати його надзадачу: стати тим, ким він тепер був.

Елечкині очі вмить закарбували збудженого кирпатого Сироїжкіна, очкастого Професора, незграбного Гусєва з м’ячем, незворушного Віктора Смирнова, струнку Майю. На Майю спортсменка глянула двічі. Майка це зразу помітила, делікатно пирхнула. Вона не знала, що чуткий слух незнайомки вловив її «пирх».

– Знайомтеся, – сказав Елек приятелям. – Це Електронічка.

На неї кидали здивовані погляди – та й годі. Ніхто не простягнув руку.

– Ми давно чекаємо тебе, Еле! – нетерпляче заявив Сергій. – Де ти був?

Елечці видався його тон погрозливим, і вона мимовільно ступила вперед, загородила собою товариша

– Це мій друг, – повідомив Елек. – Звати її Еля. У неї дуже важлива мета.

– Привіт! – кивнув Сергій і взяв під лікоть Електроніка. – Ти повинен мені допомогти.

Усі інші повторили:

– Привіт…

– Привіт, Елко! – вигукнув голосніше за всіх Макар Гусєв. – Ти з якої школи?

– Я?.. Я не із школи, – відповіла спокійно Електронічка. – Я – нова модель…

Хтось за спиною Елі реготнув. А Професор демонстративно смикнув плечем:

– Навколо самі моделі. І всі – Елеки.

– А чому в Електроніка не може бути нового друга? – голосно запитала Майя Свєтлова.

Вона простягнула Електронічці руку, посадила на лавку поряд із собою.

– Чому не може? Може! – погодився Сергій і підвів Електроніка до баскетбольного майданчика. – Ми тебе чекали півдня.

Поки Елек розважався швидкісним бігом, восьмий «Б» прийняв рішення їхати в табір праці й відпочинку, якому присвоєно нову назву – «Електронік». А раз їдеш в «Електронік», то не пасуй, придумай заздалегідь собі справу

– Дивись! – сказав Сергій Елекові.

На асфальті через весь майданчик було накреслено крейдою квадрат – схему якогось великого міста. Плетиво вулиць, квартали будинків, порожнечі майданів, в’їзди й виїзди з квадрата – в усьому цьому складному кресленні, немовби побаченому з борту літака, погляд Електроніка зразу вловив знайому схему мікроскопічного модуля – комірки електронної машини.

– Годиться для супермашини? – запитав Сироїжкін, оглядаючись на приятелів.

Майбутнього монтажника так і розпирало почуття гордості.

– У принципі годиться, – сказав Електронік, оцінюючи модуль. – Але чим менше елементів, тим краще. Комбінація з одного елемента скільки дає варіантів? – запитав Елек автора майбутнього модуля.

– Один, – озвався автор.

– А з п’яти?

Сергій знизав плечима

– Сто двадцять, – порахував Корольков

– А з дванадцяти?

Цього не знав навіть Професор.

Відповіла з місця Електронічка, й усіх вразила цифра, яку вона назвала: 479 001 600. Майже півмільярда! Лише з дванадцяти різних ліній, кружечків, точок! А в квадраті Сироїжкіна їх десятки…

– Навіщо все ускладнювати? – поцікавився Елек, прикинувши про себе величезний обсяг майбутньої роботи.

Діти всі разом загомоніли, і чутке вухо Електроніка вловило в суцільному гаморі голос кожного з присутніх. Кожного розпирало бажання зробити нове відкриття

– Виходить, я застарів, – зауважив уголос Елек. – Вам потрібен супер, на який підуть роки й роки праці.

– Що ти! – загукали монтажники – Цей супер тільки для тебе, для чорнових обчислень.

Поки хлопчаки приставали до Ела, дівчатка подружилися.

Поряд якась першокласниця малювала смішні фігурки людей під усім відому пісеньку: «Крапка, крапка, заковичка – от і є кривенька пичка…» Майя і Еля перезирнулись і заходилися заповнювати крейдою порожні місця у кресленні Сироїжкіна.

– Скільки вийде людинок з цієї скакалки? – зали тала Майка.

– Чверть мільярда, – озвалася Елечка. – Найрізноманітніших…

Майка розсміялася: яких тільки потвор не зобразила її нова подруга! Круглі, квадратні, багатоокі, руконогі – здавалося, всі описані у фантастиці інопланетяни були зібрані із звичайних крапок, паличок та одного огірочка.

– Що ви робите? – спитав Сироїжкін, підбігаючи. – Що за пики? Навмисне, так?!

– Це комбінації з твоїх елементів, – пояснила Майка.

– Людинки, – підхопила Електронічка. Обличчя винахідника на мить стало нелюдським.

– Вони зіпсували мій супер, – пробурмотів він розгублено.

– Ось вона – супер! – Елек показав на Електронічку. – Справжній супер.

– На рідких кристалах, – підтвердила дівчинка‑спортсменка. – Надпровідність при наднизьких температурах.

І вона простягнула руку Сергієві.

Той машинально потиснув простягнену долоню.

– Ну й крижинка! – пробурмотів він.

Інші теж потиснули долоню і подивувалися, що вона така холодна.

– Сам ти крижинка, – відказала Майка. – У здоровому тілі здоровий дух!

– А що таке «задавака»? – спитала Еля.

Вовка Корольков зніяковів і втупився в порожні шкільні вікна. Майка підскочила до нього.

– Це ти сказав «задавака»?

– Я не сказав, я подумав, – зізнався Професор.

– Ти хотів образити мою подругу? Чи мене?..

– А що таке «зануда»? – спокійно запитала Електронічка.

Цього разу почервонів Сироїжкін.

– Вона що – вгадує думки? – пошепки звернувся він до Елека.

– Можливо, вгадує, – підтвердив Електронік. – У неї феноменальна чутливість.

Сироїжкін недовірливо подивився на Елечку.

– Вгадай, модель, що я зараз подумаю.

– Іди додому така… сяка… розтелепа, – прочитала дівчинка по ледь помітних рухах його губ. – Що таке «розтелепа»?

Светлова обурилася.

– Це вже занадто, Сироїжкін! – спалахнула вона. – Негайно вибачись!

– Вибач, – сказав Сергій новій знайомій Електроніка. – Я не зумисне. Просто так…

– Небезпечна особа! – зауважив напівголосно Смирнов Професорові.

– Звичайна телепатка, – констатував Професор.

Чомусь більше ніхто з хлопчаків не просив Елю вгадати його думки. Лише Макар Гусєв, у якого в голові панувала канікулярна порожнеча, від душі загилив ногою по м’ячу, вигукнув:

– Здорово, Елко! А чи не поганяти нам, братці, в футбол?

– На старт! – спокійно й твердо відповіла йому Електронічка.

І так подивилася на Макара, що він надовго запам’ятав похмуро‑правдивий погляд її великих темних очей.

Ніколи ще не зазнавав Макар стільки принижень від звичайного футбольного м’яча.

Сам винуватий: зголосився захищати ворота.

На вигляд усе як завжди: п’ятеро підлітків ганяли на майданчику м’яч, передавали його один одному й били в одні ворота. Не кожний спостерігач відрізнив би серед гравців дівча з короткою стрижкою. Та коли м’яч потрапляв саме до Елі, Макар внутрішньо напружувався.

Перший Елин гол він не помітив. Просто не побачив м’яча й вирішив, що той від сильного удару перелетів через металеві грати, які відгороджують майданчик від двору.

– Принеси, Рессі! – попросив Макар.

І тут усі засміялися, а Рессі промовисто гавкнув. Макар оглянувся: гол!

Коли м’ячем заволоділа ця новенька, на голкіпера обрушилася серія могутніх ударів. Воротар раз у раз кидався на м’яч і, виймаючи його із сітки, не розумів, як він там опинився.

– Гол! Гол! Гол! – кричала Майя, і їй вторував гучним гавкотом пес.

Теоретично Макар знав, що можна взяти будь‑який м’яч. Але не встигав зметикувати, куди кидатися: він тільки чув свист і недоладно метався у воротах. А коли м’яч, посланий знову Елечкою, злегка черкнув його по чуприні, Макар відчув, як у голові ніби задзвеніло.

– Пенальті кожний заб’є! – кинув він, роздосадуваний невдачею. – Ставай!

Елечка стала на ворота.

– Зараз узнаєш наших! – похвалився Макар.

Він відміряв кроками одинадцять метрів, розбігся і вдарив по м’ячу.

М’яч опинився в руках у воротаря.

– Так йому! – зраділа Майка. – Давай, Елечко!

Тут Макар з такою силою ударив по м’ячу, що трохи не розбив новісіньку кросовку. Але воротар у неймовірному стрибку вибила м’яч з верхнього кута воріт. Гравці на майданчику, вкрай розпалившись, заходилися гатити по воротах з будь‑якої відстані. Воротар щоразу була в потрібному місці, м’яч наче прилипав до її рук. А коли Елечці набридла дріб’язкова метушня на полі, вона пробила від воріт вільний. М’яч шугонув угору й зник з очей.

За знаком воротаря Рессі стартував із майданчика й повернув м’яч звідкись із‑за хмар. Макар так і лишився стояти із задертою головою. Слава капітана збірної з футболу розвіялась у весняному небі.

Всі радісно плескали новеньку по плечу, а вона навіть не усміхнулася.

Майя відкликала вбік Електронічку.

– Слухай, ти робот? – сказала вона майже ствердно.

– Так, я робот.

– Я відразу здогадалася, – усміхнулась Майка. – А вони анітрішечки не повірили.

– Чому не повірили? – запитала Еля.

– Розумієш, – Майя нахилилася до її вуха, – хлопчаки так влаштовані. Вони вірять тільки собі й у всяку різну нісенітницю. Ми їм ще покажемо!

– Хто ми? – уточнила Електронічка.

– Ми, дівчатка! – Майя уважно подивилась у вічі нової подруги. – Їдьмо з нами до табору! Ти згодна?

– Ми, дівчатка, – повторила Еля і відповіла подрузі пильним поглядом: – Згодна.

Вони обмінялися ритуальними знаками: торкнулися вказівним пальцем губ, підстрибнули на місці, похитали головами. Щось дуже важливе віднині зв’язувало їх!

– Ми зуміємо постояти за себе! – рішуче промовила Майя.

– Постояти за себе? – луною озвалася Елечка. – Значить, ти постоїш за мене?

– Так, – кивнула Майя. – А ти – за мене!

– Ми, дівчатка?..

– Ми, дівчатка!

Електронічка давно зрозуміла, що Майя дуже правдива й смілива, скривдити подругу не дасть. «Мабуть, мені пощастило, що я вчитимуся в дівчаток», – вирішила вона.

А Майя згадала, як колись вона жартома попросила професора Громова подарувати дівчаткам Електронічку. І от, будь ласка; Елечка поруч з нею. Така сильна, така незвичайна. Майка ладна була сама забити гол Макарові, та поки що вона цього не вміла.

Подруги переглянулись і тихими голосами підхопили мелодію, що випурхнула з відчиненого вікна, закружляли по зеленій траві.

– Їдьте, їдьте до табору! Я – за! Я вже дав згоду! – запально говорив професор Громов Електронікові й Електронічці. – Там ви будете серед своїх.

– І я розв’яжу свою задачу? – запитала Еля.

– Там скільки завгодно дівчаток і хлопчиків. Хлопчиків ми знаємо – вони на все здатні. Правда, Елеку? – Громов усміхнувся, пригадуючи минуле. – А от дівчатка… Сподіваюсь, Електронічко, ти заприятелюєш з ними.

– Ми, дівчатка, покажемо себе! – рішуче заявила Еля і піднесла над головою міцно стиснутий кулачок, демонструючи їхню з Майєю клятву.

«Найдивовижніше в таємницях те, що вони існують», – промовив сам до себе Електронік слова англійського письменника Честертона. Поглянувши на рішучу позу дівчинки, він тихо запитав Громова:

– Чому вона не вміє сміятися?

– Ти знаєш, сміх не народжується сам по собі, – задумливо сказав професор. – Я радий, що ти звернув на це увагу. Значить, ти їй допоможеш.

– Допоможу.

Чуткий слух Елі вловив цей діалог. Вона стенула плечима.

– А людина повинна обов’язково усміхатися? – І вона крадькома глянула на себе в дзеркало.

– Час від часу, – відповів, усміхаючись, Професор.

– Коли смішно, – додав Елек. Елечка труснула головою, підскочила на місці.

– На старт! – гукнула вона. – Вперед, за сміхом! Громов вискочив на середину кімнати, замахав несамовито руками:

– Тихо! Всім залишатися на місцях! Та Елечка й не збиралася нікуди бігти.

– Я пожартувала, – сказала вона.

Ні тіні усмішки не майнуло на її обличчі.

– Годі жартів! – Громов опустився в крісло. – Мені набридло бути батьком роботів‑утікачів! А втім, – похопився він, – жартуйте скільки завгодно. Тільки без особливого ризику…

Він оглянув своїх непосидливих, розумних дітей. Завтра в них новий день, нові випробування. Пора програти всі можливі ситуації… Такий видатний, такий авторитетний в науковому світі ерголог, як Громов, уявляв собі в загальних рисах майбутнє Електронічки. «Ергон», як відомо, означає по‑грецькому «робота», а «ерголог» по‑сучасному – роботопсихолог.

– Отже, – почав ерголог роботів‑утікачів, – ваша мета має бути вам абсолютно ясна…

– Я іноді прибігатиму за порадою, – сказала на прощання професорові Елечка.

 

МИ, ДІВЧАТКА

 

Найнещасніший працівник табору в перші його дні – черговий. Ні, не галаслива метушня, не несподівані питання, не безмежний дитячий ентузіазм лягають важким тягарем на плечі чергового. Синці й подряпини, переплутані речі, підгоріла каша, кольки в животах, колективний напад нічного сміху й потайні пекучі сльози під подушкою – все це звичайні дрібниці, легко переборні труднощі. Найстрашніше для чергового по табору – покинуті напризволяще самотні батьки.

– Табір «Електронік», – щохвилини відповідає по міському телефону черговий лікар. – Коля Синицин? Аякже, знаю Колю – здоровань, силач, футболіст

– …!!!

– Ні, в нього не бліде обличчя. Ранкова температура 36 і 6.

– …???

– Ні, не треба приїжджати. Я передам йому від вас вітання.

Не встигла трубка торкнутися важеля, як проривається інша матуся.

– Жива, здорова, температура нормальна, – меланхолійно повідомляє лікар. – Ні, фрукти вони одержують у достатній кількості, повний набір вітамінів. А цукерок ми просимо не надсилати… Набуде ваги ваша дівчинка, не турбуйтесь, будь ласка…

Лікар неуважливо подивився, як котиться по безхмарному небу золота куля сонця. Вибігти б, користуючись тихою годиною, по крутобокій чаші небес, забити б вогненний пенальті в сітку зірок!..

Наступної хвилини лікар уже читає вголос меню.

– Сніданок… Обід… Підвечірок… Вечеря… Загалом виходить три тисячі двісті сім калорій на кожного!.. Що, мало?.. Ви коли‑небудь, громадянко, бачили калорію? Так от, він їх уминає понад три тисячі! Причому без добавок. Цими калоріями слона можна розгодувати!..

Чого всі батьки так турбуються про калорії і температуру й жоден не запитає, яку книжку читали діти на ніч, скільки голів забив їхній син, які квіти поливала вранці дочка? Невже вони забули, як самі іноді ховалися в кущах від усіх дорослих, у тому числі й від докучливих родичів?

Але найзаповзятливіші матусі не обмежуються телефонними дзвінками; вони штурмують табірні ворота, намагаються пролізти з торбинками в дірку в паркані. Біля воріт дає довідки черговий лікар, а вздовж огорожі ковзає мовчазною тінню чорний кудлатий пес. Два зелених ока з мигтючими блискавками оберігають нейтралітет кордону.

Проте якась мама впізнала пса.

– Рессі, до мене! – Вона простягнула йому пакунок з ласощами, назвала загін і прізвище свого чада. – Вперед, Рессі!

На подив інших матерів, грізний пес безмовно скорився наказу.

– Це Рессі, – пояснила технічно грамотна мама. – Він служить людині й може бути звичайним псом.

Того вечора Рессі відніс немало пакунків і записок, поки його не застав за цим недозволеним заняттям Електронік.

– До чого ти докотився, Рессі, – сказав Ел пізніше, коли не було батьків. – Носиш цукерки, замість того щоб пізнавати таємниці світобудови…

Рессі кинув контрабанду й зайнявся світобудовою. Але слова чиєїсь мами про перетворення у звичайного пса ще довго переслідували його.

А лікар не витримав і почепив на воротах помітну здалека табличку: «Карантин».

Слово начебто й не страшне, але могутнє. Біля паркана зразу ж стало безлюдно.

– Карантин від чого? – запитав Ростислав Валеріанович, учитель фізкультури, виконуючий обов’язки начальника табору.

– Від усього, – пояснив коротко лікар.

– Я мушу знати, підписуючи наказ, – уточнив принципово Ростик. – Кір? Свинка? Коклюш?

– Від батьків! – не витримав лікар.

– Здорово ти це придумав! – усміхнувся Ростик і підмахнув наказ. – Після чаю – всі на тренування!

Лікар ще раз оглянув дітей. І не знайшов у них нічого, крім засмаги, здоров’я і пустотливої таємничості в очах.

– Здрастуйте, Карантине Карантиновичу, – привітав його якийсь насмішник із старшого загону.

– Почергуєш на кухні чи зробити укол? – запитав лікар, оглядаючи здорованя.

– Авжеж, укол… – радісно реагував здоровань.

– Іди забий гол! – усміхнувся лікар.

Елечка вислизнула з палати на світанку.

Її хвилювало таємниче народження ранку…

Сонце ще не встало, та Еля відчувала за далеким пагорбом горизонту його струмливі ласкаві промені. Трава й листя умилися росою, скидаючи темні барви ночі, наливаючись смарагдовим зеленим кольором. Дівчинка чула, як вовтузяться у гніздах птахи, як сопуть під ялинками їжаки, як хтось шкребеться під землею. Десятки живих сердець билися навколо, й кожне озивалося в Електронічці радістю нового життя. Та не було поки що сигналу співати, стрибати, бігати, літати – словом, не було ще загального пробудження природи.

Елечка мала надзвичайну чутливість. Вона аналізувала фотонний склад різних ділянок неба. Розшифровувала перші скрики птахів. Бачила наскрізь складні біомеханізми бджіл, мух, бабок, мурах та іншої дрібноти. Прогнозувала погоду на кожну найближчу годину. Проте всі ці гострі відчуття не складались у Елечки в загальну картину літнього ранку, й вона почувала себе розгубленою.

«В чому річ? – питала вона себе. – Я бачу, як дихає дерево, як росте трава, як рожевіє потроху висока хмара… Але я лише фіксую їхній стан, не розуміючи, чим ранок кращий за ніч. Я така ж бадьора, як і завжди, й вранішня свіжість для мене лише цифри температури, вологості й тиску. Що ж нового в новому ранку?»

Почуття розгубленості не минало.

«А може, я просто нежива?»

Від цієї думки її охопив електричний дрож. Еля більше не хотіла залишатися в самотині. Вона встромила два пальці в рот і хвацько, по‑розбійницькому, свиснула.

Тієї ж миті розчинилися двері блакитного котеджу, й на веранду вибігла чудова Елечкина п’ятірка: Майя, Кукушкіна, Світлана, Оленка й Бублик.

– Ти кликала нас? – випалили дівчатка, протираючи спросоння очі.

– На старт! – скомандувала Елечка, й дівчатка зіскочили з веранди, стали поруч з ватажком. – Бігом марш!

І от вони біжать за Елечкою по мокрій галявині, продираються крізь ліщину, що обдає водяними градинами, мчать по росистій м’якій луці. Видираються по косогору й стикаються віч‑на‑віч з вогненним ядром сонця.

Затихли зойки, захоплені вигуки й вереск. Дівчатка несміливо взялися за руки, закружляли на зеленому пагорку. Здалека вони видавалися рожевими птахами, готовими от‑от злетіти. Звідси, з вершини пагорба, Елечка бачила зовсім інший, ніж раніше, світ. Світ барвистий, яскравий, що мінявся у сонячних променях. І вона разом з подругами була частиною безмежної розмаїтої природи.

– Ми, дівчатка, – неголосно сказала Еля.

Й інші повторили за нею магічні слова, присіли навпочіпки кружком, зашепотіли щось, низько схиливши патлаті мокрі голови.

Якби хлопчаки почули, що бурмочуть дівчатка, вони б дуже здивувалися таким дивним словам:

– Я ніколи не закохаюся в Сергія Сироїжкіна, – пошепки почала Електронічка.

І подруги, завмираючи від страху, незбагненного хвилювання і всієї таємничості ритуалу, тихенько дружно підхопили:

– Ні‑ко‑ли!

– Я ніколи не закохаюся в Макара Гусєва.

– Ні‑ко‑ли!

– Я ніколи не закохаюсь у Вітьку Смирнова.

– Ні‑ко‑ли!

– Я ніколи не закохаюсь у Професора… тобто Вовку Королькова.

– Ні‑ко‑ли!

– Я ніколи не закохаюсь у Чижикова‑Рижикова.

– Ні Чижикова! Ні Рижикова! Ні‑ко‑ли!

Якби хлопчаки дізналися, що сама верховода д







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.