Здавалка
Главная | Обратная связь

НІЧНА ПРОГУЛЯНКА РОБОТІВ



 

Ночами, коли табір затихав, Електронік і Електронічка прогулювалися околицями.

Одного разу, коли Елечка лежала на заправленій постелі, у вікні показалася розкудлана хлопчача голова.

– Чого лежиш? – спитав пошепки Ел і запропонував: – Ходімо подихаємо свіжим повітрям.

– Свіжим повітрям? – перепитала, підводячись, Електронічка. – Навіщо?

– Так заведено в людей, – пояснив Електронік, і вона прийняла запрошення.

Досі Елечка не знала, що робити ночами, коли подруги сплять. Вона лежала з розплющеними очима й уявляла собі той величезний, складний світ, у якому опинилася. Для чого вона тут – маленький спортивний робот, винайдений хай навіть самим генієм – професором Громовим, для чого? Щоб тренувати дівчаток? Будь ласка, вона ладна працювати і вночі, та коли смеркало, її подруги, пошепотівши й посміявшись над денними враженнями, міцно засинали. На думку Елечки, це було нераціонально. Елечка почувала себе вночі самотньою. В неї не було двійника, який бачив би за неї сни…

І ось, як і при знайомстві, вони з Елеком вибігли на заміське шосе. Вночі світ відкривався Електронічці зовсім‑зовсім іншим. Над темною стіною лісу повисло місячне кружало, що відбивало промені невидимого сонця. Фіолетова пара клубочилася над болотами. Рівнини заливала біла пінява туману. Загострилися всі запахи – лісу, полів, поснулих квітів. Сяяли, відбиваючись в очах Елечки, зірки Північної півкулі. І туди, до зір, у таємничий ілюмінатор місяця, вела мандрівників світла нічна дорога.

Вони бігли на невеликій швидкості, мимохіть підкоряючись неквапливій нічній течії, і розмовляли.

– Що таке космос? – запитала Елечка, вдивляючись у далекі зорі.

– Космос? – Елек коротко пояснив їй будову Всесвіту.

– Я ніколи не була в космосі, – завважила Елечка вголос. – Я так хочу в космос.

– Ти неодмінно полетиш у космос! – упевнено сказав Електронік. – Не сьогодні, звичайно…

– Не сьогодні, – луною озвалася дівчинка, біжучи поряд. – Але я не бачила навіть зими.

– Незабаром ти побачиш і зиму, й сніг, і лижників. І сама промчиш з гори.

– Я багато чого не бачила в цьому світі, – нарікала далі Елечка. І перелічила: звірів і птахів, міст і країн, музеїв і театрів, морів і океанів, книжок і телепередач, пустель і джунглів, фільмів і концертів, сузір’їв і галактик – усе те, про що вона читала, чула або здогадувалася.

На Електроніка раптово звалилася гігантська програма пізнання життя, але в якій послідовності її виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.

– З часом усе взнаєш, – пробурмотів Ел.

– З часом? – перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. – Ти маєш на увазі який час – земний чи наш, електронний?

– І той, і інший.

Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.

– Скажи, хто я така?

Це було найскладніше для Електроніка питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з‑під гумового кеда свою ногу, Електронічка, здається, зрозуміла ситуацію.

– Скажи, я справді супер?

– Супер, – кивнув Елек. – Суперелектроничка.

«Супер» – було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.

Дівчатка явно підсміювалися над «суперами», хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому «твоя Світлана К.». «Ну, які ж ми супери, – сказав спересердя Сергій Електронікові. – Ми стандартні, навіть суперстандартні». – «Ми всі трохи втомилися, – відповів йому Електронік. – А от Елечка – супер…»

– Ні, я не супер, – сказала, тупнувши ногою, Електронічка. – Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!

Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.

– Чого ти вчишся у них? – запитав на ходу Ел.

– У Зої Кукушкіної – допитливості…

– Сподіваюсь, не до пліток? – зіронізував Ел.

– Ні, не до пліток. Вона тепер інша…

– Цікаво, – посміхнувся Електронік, згадуючи, скільки тривожних хвилин завдала їм колись «допитливість» Кукушкіної.

– У Світлани – скромності й справедливості…

– Світланка – класна дівчинка, – погодився Ел.

– У Майї – правдивості й краси…

– Почув би тебе Сергій, – усміхнувся Ел, та Елечка його не зрозуміла.

– Навіть у Ніни, – вела далі Електронічка, – незважаючи на її вади, вчуся певною мірою гордості…

Електронік присвиснув: мовляв, чи варто чогось учитися в Ніни? Він не знав одного епізоду…

Ніна, як і раніше, наговорювала дівчаткам на Світлану. Смисл її застережень і натяків зводився до одного: не дружіть із Світланкою!.. Ніна – гарна, підтягнута, завжди охайно вдягнена – постійно спостерігала за Світланою і не могла зрозуміти, як така розпатлана тихоня стала душею команди. Звичайно, Ніна давно здогадалася, що Світланка – природжений лідер, але це було для неї загадкою.

І от якось Електронічка присіла на лаву, де в самотині нудилася Ніна.

«Уяви себе бабусею», – напрямки заявила Елечка.

«Я? Бабуся?» – Ніна аж підстрибнула на лаві.

«Так, ти – бабуся, – підтвердила спокійно електронна дівчинка. – І ти розповідаєш онукам про свою подругу Світлану, котра побувала на Марсі…»

«Світланка на Марсі?» – здивувалася Ніна.

«Так, Світлана Іванівна першою з жінок висадиться на Марсі, а ти згадуватимеш усе життя це літо…»

Ніна чмихнула й пішла. Зустрівшись із Світланкою, вона пробурмотіла щось на зразок «вибач» і відвернулася. Гордість не полишала Ніну, та вона намагалася пересилити себе. І Елечка дійшла висновку, що вона майже розв’язала задачу їхнього примирення.

– А в Бубликів? – запитав Електронік, перебираючи в думці команду суперників. – Чого ти вчишся у Бубликів?

– Захопленого ставлення до тебе, – спокійно відповіла Електронічка.

Електронік від несподіванки ледь не спіткнувся.

– Чого‑чого? – запитав він майже сердито. Елечка глянула йому в обличчя, очі її лишалися серйозними.

– Бублики в тобі душі не чують, як вони кажуть, – пояснила Електронічка. – Вони дуже раді, що знайшли одна одну.

«Знову ці чудні вислови, – подумав Ел. – «Душі не чують». Він і досі одержував листи від дівчаток з найрізноманітнішими «признаннями». Дівчатка! Що й казати – химерні істоти, що завгодно напишуть! А якщо розібратися, всі вони шукають ідеального героя.

Елек згадав деяких своїх кореспонденток.

Світлана в залі Виборзького палацу культури виконує концерт Чайковського…

Оксана у Свердловську пише вірші…

Марина в Нижньовартовську гуляє з малюками на вулиці…

Ніна з Челпок‑Ати кличе його провести канікули на Іссик‑Кулі…

Наталка й Оленка з білоруського села займаються плаванням, волейболом, їздою на мотоциклі, лазінням на дерева…

Дженні з болгарського міста Пловдива у шкільному зоопарку спостерігає за ведмедиками, рисенятами, вужами, різними птахами…

Бланка з олівцем та альбомом бродить по Празі, робить замальовки старого міста.

У Нагасакі хлопчик Ітіро й дівчинка Маріко грають у японський бадмінтон – «хане‑цукі», підкидаючи дерев’яними паличками кульку з пташиними пір’їнами – «хаго», і запрошують Електроніка взяти участь в їхньому шкільному турнірі…

Весь світ ніби складався із самих дівчаток і хлопчаків. І це було прекрасно. Адже ніхто не міг краще за них придумати найнезвичайніше в житті.

Ще багатьох друзів пригадав би Електронік, якби не почув дивного запитання.

– Скажи, а що таке кохання?

Тепер настала Елова черга раптово зупинитися. Він уважно оглянув супутницю.

– Ну, ти й даєш! – І кинувся назад до табору.

– Стривай! – Елечка його, наздоганяла. – Адже я серйозно.

І тут Електронік покликав на поміч Рессі:

– Рессі, до мене!..

Але Рессі з’явився не відразу.

Двоє бігли нічним шосе, й місяць сріблив їхні спини і блискотливі п’яти. Бігуни були схожі на гігантських світляків.

На кілька хвилин раніше Рессі викликав інший голос.

Сироїжкіну снився сон: сутичка незнайомих людей з літаючим собакою. І він мимоволі промовив магічні слова. Переговорна коробочка лежала на тумбочці. Рессі, що планерував над табором, почув заклик. Він ковзнув у відчинене вікно й звалився Сироїжкіну прямо на груди.

– А‑а‑а! – закричав Сергій, прокидаючись. – А‑а, це ти, Рессі, – сказав він, заспокоюючись. – Ти мені снився.

Рессі стрибнув на підлогу. Вся палата в одну мить схопилася з ліжок.

– Хто це? Що за звір? Привид Рессі? – пролунали невдоволені, напівсонні голоси. – Та це ж Рессі!

І відразу ж Рідкісного Собаку взяли в полон хлопчаки, що заходилися вистрибувати. Вони напнули на себе й на Рессі білі простирадла й, пританцьовуючи, закружляли навколо нього.

 

Це щось та важить,

І це не слова –

Відданіш за пса

Створіння не бува.

Відданіш за пса,

Ласкавіш за пса,

Потішніше за пса

Створіння не бува! –

 

співали хлопчаки. Сергій весело акомпанував на гітарі.

Черговий вожатий, обходячи табір, не повірив сам собі: о другій годині ночі передають фільм про Електроніка по телику? Не може бути!

Він прислухався: хвацька пісня й досі лунала.

Коли вожатий заглянув у палату до хлопців, він побачив дивну картину. П’ятеро привидів у білому гасали з дикими криками по кімнаті, а шостий ширяв під стелею.

– Пора спати, – суворо сказав черговий, хоч йому дуже хотілося разом з усіма пограти з Рідкісним Собакою.

Хлопці уляглися на постелі. А Рессі, скинувши простирадло, шугонув до зірок.

Він побачив їх ще здалеку: дві сріблясті фігури випірнули з лісу й швидко наближалися до табору.

– Ні, я серйозно, – не відставала Елечка. – Дівчата весь час говорять про це, а пояснити не можуть. Що таке кохання?

– По‑моєму, це відданість людині, – відповів після деякого роздуму Елек. – Або людству.

– Я віддана людині, – одразу ж озвалася Елечка. – Але нікому не кажу про це й не пишу людям записки… Поясни, будь ласка, точніше…

– Ти все зрозумієш сама, – кинув через плече хлопчак. – Через місяць… А може, й через рік…

– Через рік?! – вигукнула Елечка. Вона сіпнула хлопчака за рукав. – Я машина, Я не можу вхолосту працювати цілий рік… І навіть місяць… Я хочу зрозуміти зараз.

Електронік обернувся до неї. Темні немиготливі очі уп’ялися в його зіниці.

– Коли ти зміниш неусмішливі очі на усмішливі? – запитав він.

– А тобі що – не подобаються неусмішливі очі? – запально спитала вона. – Хіба вони не схожі на людські?

– Бувають і такі, – пробурмотів Елек.

– Зараз же все поясни! – зажадала дівчинка з очима, які не сміються.

– Зараз, повір мені, ти нічого не зрозумієш…

– Зрозумію… Постараюся зрозуміти…

І тоді Електронік вдруге покликав Рессі. Собака приземлився біля самих їхніх ніг.

– Засвіти полярне сяйво! – звелів йому господар. Рессі ракетою стартував з місця і став кружляти

високо над табором. Там, де його прозорі крила перетинали зоряні промені, раптом спалахували хвилі мерехтливого світла. І от по чорному нічному небу розлилося багатобарвне космічне море.

– Це і є полярне сяйво? – запитала Елечка.

– Так. Дивись і слухай!

На її обличчі миготіли рожеві, блакитні, жовті відблиски, й вона, закинувши вгору голову, дивилась і слухала.

– Хто

Геометричне середнє

Споміж атомом і сонцем?

Ці слова прийшли немовби нізвідки, з глибини Всесвіту, хоч їх промовив звичайний електронний хлопчик. І Елечка запитала:

– А насправді, хто це – геометричне середнє?

 

Ти

І перше і останнє –

Втілення краси і доброти,

Яке, позбавлене пізнання

Будови речовини,

Слухаючи у здивуванні

Ці словникові холоднини,

Не здатна зрозуміти їх звучання,

Будучи жахливо молодою…

 

– Я? Жахливо молода? – здивувалася Елечка й, наблизившись до озера, заглянула в його темне дзеркало. – Втілення краси? Що це?..

А Електронік закінчував вірш видатного поета:

 

Отже,

Отака ти,

Середнє щось

Між атомом й зорею.

 

– Дивні слова! – сказала Електронічка. – Це і є кохання?

Електронік мовчав.

– Дивні слова, – повторила Елечка. – Хоч у них щось приховується… Між атомом і зорею…

Раптом слабкий струм пробіг по всьому її електронному тілу.

Вона згадала, як під час гри якийсь хлопчак плеснув її по спині долонею. Вона оглянулась, нічого не відповіла. Хлопчак упізнав її, помахав приязно рукою. «Розумієш, – сказав він, – я ненавмисне, в запалі, а потім злякався: гадав, це звичайна дівчинка, відразу підніме крик. А це виявилася ти, Елю. Ти не задавака, з тобою можна дружити…» Елечка махнула йому у відповідь. Але тоді хлопчакове признання не викликало в неї такого дивного неспокою, як ці вірші.

Вона оглянулась і побачила перший сонячний промінь, який пробив товщу лісу. Почула птахів. Відчула запахи нового ранку й свіжість роси. їй стало легко. Захотілося пройтися босоніж по траві або злетіти, як Рессі, на кордон ночі й ранку. «Що я наробила? – подумала неабияк збентежена Елечка, не розуміючи, що з нею відбувається. – І навіщо ми тільки клялися ні в кого не закохуватися? Я і не знала, що це означає… Що ж буде далі? Виграємо ми у хлопчаків чи ні?..»

А вголос вона промовила:

– Хто ж я така?

 

«КУХАРЯ НА ВЕЧЕРЮ!»

 

Мабуть, найзаклопотанішими в таборі є люди в білих халатах і ковпаках – кухарі. їх рідко побачиш у їдальні – хіба що у віконці роздачі, та й то там мелькають не ковпаки, а нескінченні руки, руки, руки, які з витонченістю жонглерів кидають на таці тарілки з різноманітними стравами.

У таборі ще звучить вранішній горн, біжать по доріжках спортсмени, потягуються лежні й сплюхи, а кухарі давно вже пораються на кухні. Хто сказав, що каші, котлети й тістечка – не чоловічі турботи? У таборі «Електронік» усі п’ятеро молодих кухарів разом з шефом становлять чоловічу збірну з волейболу. Тренуватися, щоправда, їм доводиться після заходу сонця. Уже на світанку шкварчать сковороди, парують казани, хитромудра машинка нарізає овочі хрестиками, нуликами, ромбиками, зірочками. Раз – і зі сковороди летить на тацю сотня котлет, раз – і з іншої сковороди півсотні млинців. Тільки встигай дивитися за ними, щоб пропеклися, не підгоріли, були в міру солоні й солодкі. А каша в казані, наче магма в чаші вулкана, вирує, клекоче, зітхає, вся світиться ізсередини і сповнює кухню дивовижним запахом спілого поля. У такий порожній казан може запросто заховатися доросла людина, та коли вершиться чаклунство приготування каш, ніхто не думає, як осоружно мити й драїти цю чавунну печеру пізно ввечері. Та що там, зрештою, драїти – аби тільки кашу з’їли!

Перед сніданком настає відповідальний момент: шеф‑кухар бере пробу. Шеф повніший за інших кухарів. З кожного казана, з кожної сковороди – а їх немало – йому дають на окремій тарілці, в окремій чашці маленькі порції. З ранку шеф прикидає розміри свого сніданку й бурчить: «Куди стільки? За день так накуштуєшся… Очманієш!..» Він поглинає сніданок зосереджено і вдумливо, як старанний школяр. Струшує з вусів, згортає серветку.

Його питають:

– Як, Іване Івановичу?

– Нормально. – Сніданок сподобався шефові. – Котлети приправ кріпчиком. Можна подавати.

І от до їдальні вступають загони. На столах, засланих білими скатерками, приготовано сир, хліб, масло, зелень. Це тільки принада, розминка для їдців. Пробудження загального апетиту чекають кухарі й офіціантки. Вони напоготові, вони у всеозброєнні – з тарілками, тацями, черпаками.

Якщо поставити замість кухарів у роздавальні циркових жонглерів, чи зуміли б вони з такою точністю кидати щосекунди на таці по три, чотири, п’ять тарілок з паруючою їжею? Певно, зуміли б, ніякої фантастики тут немає… А от класти в ту ж мить у тарілку порцію м’яса, складний гарнір, поливати соусом чи маслом, приправляти дрібно нарізаною цибулею… це і є фантастична робота кухаря, невідома навіть циркачам.

Минули гарячі хвилини. Порожніє поступово їдальня. Лише один загін не встає з місця. Кухарі розуміюче переглядаються: у когось з ранку кепський настрій, млявість, байдужість до їжі. А загін сидить і стукотом ложок наганяє апетит товаришеві: «Вова, їж кашу… Кашо, їж Вову…» Вова давиться, пересилює себе, але не підводить товаришів.

Тепер снідати сідають кухарі. Крім шефа. Шеф чаклує над казанами й уже реально уявляє собі, що йому подадуть незабаром на обід.

Обід проходить у сповільненому темпі дещо урочистіше, ніж сніданок. Усі набігалися, накупались, і до закуски великою популярністю користується прохолодний квас. У цей час жонглюють більше офіціантки, ніж кухарі: їм треба у повній цілості доставити важкий вантаж до столів. А самим обідаючим належить поглинути удвічі більше калорій, ніж за сніданком. Добре розходяться кріп, зелена цибуля, молодий часник. Особливо смачна шкориночка чорного хліба, натерта часником!..

День перевалив свій гарячий пік. На кухню несуть порожні тарілки. А що може бути більшою нагородою для кухарів, ніж порожня тарілка!.. Та не спи, не спи, кухаре! Найласіший і найдовгожданіший момент у дітвори попереду…

Підвечірок! До нього готуються кухарі й чергова ланка, його чекають усі діти, як свято дня: що на підвечірок?.. Фантазія кухарів наприкінці зміни трохи притупляється: чи багато придумаєш комбінацій із цукерок, фруктів, соків та молока?.. І тут лицарів кухні як завжди виручає чергова ланка.

– Що у вас є? – запитав Електронік шефа.

– Грейпфрути, – задумливо промовив шеф. – Грейпфрути із сонячної Куби.

– Годиться! – сказав Електронік. – Сто страв із сонячних грейпфрутів.

Елекова команда помчала за ящиками.

– Сто страв, – усміхнувся шеф‑кухар. Сам він готував лише дві: грейпфрут із цукром і сік з грейпфрута.

– Сік із грейпфрута під назвою «Доброго ранку!» – Елек почав з простого рецепта. – Коктейль по‑кубинськи. Напій тропічний. Місячний камінь. Фортеця ацтеків. Міраж пустелі. Печеня» по‑мексіканськи…

– Печеня по‑мексіканськи, – шеф‑кухар недовірливо подивився на Елека. – Хіба є таке?

– Авжеж, – махнув рукою Сироїжкін. – Елек відповідає за свої слова. Зараз видамо сто страв із тропіків. Дівчата помруть від заздрощів. Першими вітатися почнуть: «Здрастуйте, Сергію Павловичу! Здрастуйте, Електроне Електроновичу!..»

– Сто – це забагато, – завважив шеф, поглядаючи на ящики з фруктами.

– Можна п’ятдесят, – погодився Сергій. – Командуй, Електрошо. Мені не терпиться стати кухарем!

А Елек уже командував:

– Ножі. Соковижималки. Молоко. Вода. Цукор. І якщо можна, п’ять лимонів.

Коротке напучення, і команда заходилася готувати підвечірок. Працювали всі натхненно, ніби справдешні кухарі. Коктейль по‑кубинськи збивали із соку грейпфрута й молока; він шипів і пінився, наче морська хвиля. У тропічному напої плавали тонкі кружальця лимона. Прозорі золотаво‑сріблясті часточки, посилані цукровою пудрою, і справді скидалися на місячні камені. А фортецю ацтеків вирізували у вигляді зубців на твердій шкірці плоду – по дві фортеці з кожного розрізаного грейпфрута.

Шеф із задоволенням покуштував страви, радіючи з фантазії електроників, і раптом згадав:

– А печеня по‑мексіканському?

Елек пояснив, що ця страва подається у самому розпалі підвечірку. З плода обережно вирізають м’якуш. У маленьку посудину сиплять цукру, додають спирту, опускають кілька часточок фрукта й закривають зрізаною верхівкою. Виходить немовби цілий грейпфрут. Але досить піднести до нього сірник і – будь ласка, сюрприз: печеня по‑мексіканському.

– Гаразд, обійдемося, – погодився шеф, почувши про спирт.

Підвечірок пройшов на «ура». Кожну нову страву діти зустрічали з ентузіазмом і просили добавки. І хоч добавки на підвечірок не належить, шеф передбачив наслідки незвичайного частування і видав на нього подвійну порцію фруктів.

Сергій помітив, що й команда Електронічки не скупиться на компліменти, уминає підвечірок за обидві щоки. Знай наших!

Одного не врахував шеф – вечірнього апетиту табору після фруктів.

За вечерею зал гудів, як вулик із бджолами. Офіціантки ледве встигали приносити тарілки з добавками, їх зустрічав ліс здійнятих рук. Кухарі повишкрібали всі казани, послали їдцям вази із сухарями, нарешті виставили «єн зе» – непорушний запас: печиво й галети. Здавалося, в залі йде змагання: хто більше з’їсть. Але що це? Полиці й сковороди пусті, а по столах гримкотять ложки: «Кухаря на вечерю! Кухаря на вечерю!»

П’ятеро кухарів у білих ковпаках з’являються в залі. Обличчя їхні сяють.

– Кухаря на вечерю? – питає шеф. І оголошує всім на втіху: – Будь ласка! Через дві години – пізня вечеря!..

Наступного дня чергувала команда Електронічки

– Солодке. Яблука. Соки, – перелічив шеф звичайний асортимент.

– А ще? – запитала Елечка.

– Грейпфрути, – шеф‑кухар назвав свій «єн зе».

– Грейпфрути з гри вийшли, – пояснила електронна дівчинка. – Треба щось новеньке.

– Новеньке поки що на гілках, – відбувся жартом шеф.

– А картопля?

– Картоплі скільки завгодно.

– Значить – картоплю! – зажадала Елечка. – Дівчатка, сідаймо чистити! Треба приголомшити хлопчаків!

Якась нова інтонація в голосі капітана здивувала команду. Але азарт змагання взяв своє. Дівчатка схопили ножі, присунули відра з картоплею, налили води в найбільший бак.

– Ви не провалите підвечірок? – поцікавився шеф. – Картопля – не екзотичний плід, а щоденний гарнір.

– Триста страв із картоплі! – відрубала Елечка – Повмикайте плити. Понагрівайте духовки. Приготуйте сковороди.

Шеф‑кухар похитав головою, однак наказав виконати все, що було загадано… Він бачив, що дівчатка стараються з усіх сил, зішкрябуючи тонку шкірку, чув, як їхній капітан, спритно орудуючи ножем, розповідає історію картоплі.

Хто сказав, що картопля не екзотичний плід? Та якщо хочете знати, вона дорожча за будь‑яке золото на планеті. І знайшли незвичайну бульбу в горах Південної Америки, коли шукали золото інків. Поки картопля не завоювала всієї Європи, її подавали у вельможних домах як найвитонченішу страву. На щастя, ця страва стала їжею простих людей, і під час історичних катастроф – голоду, хвороб, війн – картопля не раз рятувала цілі народи від загибелі. Картопля може бути вареною, печеною, смаженою. Може бути приготовлена у вигляді соломки, хрумких пластівців, по‑віденському, по‑берлінському, по‑варшавському, по‑білоруському, по‑литовському, по‑смоленському, по‑московському. Не обов’язково як простий гарнір…

Потріскували плити, гуділи духовки, розжарювалися сковороди, стукали ножі. Здавалося, все було звичним, крім нових ароматів, що вабили в далеке дитинство. Та ще оцієї пісеньки, яку виспівували дівчатка

 

Вічно з голоду до спини

Прилипав у нас живіт,

І лічили ми хвилини,

А чи скоро той обід.

 

Від знайомої пісеньки йшов не тільки картопляний аромат, а й димок багаття. Що ж вона нагадувала?

Шеф завітав до кухні, й голова в нього пішла обертом. Якщо не триста, то сто картопляних ласощів майже готово! І шеф нарешті впізнав пісню – пісню перших піонерських вогнищ:

 

Здрастуй, любо бараболе,

Вдячні ми тобі завжди!

Із тобою ми ніколи

Не зазнаємо біди!

 

– А картопля в мундирі? – запитав шеф.

– Буде! – хором відповіли кухарки – Соління – за вами!

Шеф збігав на склад.

– Оселедці, на жаль, закінчилися, – пояснив він трохи зніяковіло. – Але є кілька…

– Кілька підходить, – погодилася новий шеф‑кухар. – І квас. Якнайбільше квасу!

Ніколи ще з таким апетитом не дегустував шеф нові страви. А незабаром увесь табір уминав за обидві щоки картоплю по‑віденському, смоленському, сільському, піонерському! Дівчатка ледве стримували усмішки, спостерігаючи, як їх хвалять хлопчаки. За обіднім столом лунала пісня:

 

Ой картопля – смакота ти,

Піонерів ідеал!

Можна тим поспівчувати,

Хто її не куштував!

 

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.