Здавалка
Главная | Обратная связь

СІЛЬСЬКЕ Й КОСМІЧНЕ ЖИТТЯ РЕССІ



 

Влітку не тільки людина, але й собака стають зовсім іншими: їм хочеться незвичайного, дуже рухливого життя, нових пригод.

Рессі справно виконував у таборі свої обов’язки. Він, як маленький літак, літав на великій швидкості над полями, опилював їх, знищував бур’яни й шкідників. Гуляв з дітьми. Носив з палати в палату записочки. На світанку підправляв квітковий календар, складаючи точне число, а ночами засвічував полярне сяйво. Здавалося б, що ще потрібно! Проте у схемах Рессі поступово накопичувався якийсь опір. Річ у тім, що в електронного пса з’явилося непереборне бажання стати звичайним псом.

Коли весь табір сапав капусту, Рессі втік до сусіднього села. Він вихопився на головну вулицю, що простягалася вздовж річки, і назустріч йому з усіх дворів вибігали з гучним гавкотом вільні пси – без міських повідків і намордників. Рессі ніколи ще не бачив стільки собак одразу. Його зустріли по‑свійському: його обгавкували!

Світило пекуче сонце, від річки повівало прохолодою. На лавках сиділи бабусі в білих хустках. Дітлахи вудили рибу. Ніхто не звернув особливої уваги на собачий переполох. Зграя насідала на зайду. Мабуть, не в усіх голосах було чути особливу приязність.

Рессі рикнув на нападників, вишкіривши ікла‑кинджали, але тут же дружелюбно махнув хвостом. Його відразу признали. Дворняги – а їх було не менше десятка – одна за одною обнюхали електронного пса й, хоч не знайшли в нього споріднених запахів, не виявили ніякої підозри. Підбігали все нові й нові сільські стражі. Хтось приніс Рессі обгризену кістку, й він на знак солідарності потримав її в зубах.

Вся зграя, а з нею і Рессі, помчала за околицю, на зелену, в жовтих кульбабах і білих ромашках луку, що бриніла й пахла літом. Та, мабуть, тут більше було волошок. Яскраво‑блакитне кільце, що зливалося із синім небом, оточувало маленьке село. І чи не тому назвали його Волошки?

Поряд з Рессі мчав довгоногий чорний пес с білими плямами на боках.

«Грамоти навчений?» – запитав його» Рессі по‑собачому.

«Навчений», – радісно гавкнув білобокий.

«Що вмієш?»

«Ганяти, сторожити, гавкати, полювати».

«Пополюємо разом», – запропонував Рессі.

«Зараз не можна, заборона до серпня, – прогавкав новий товариш і пояснив: – У них малята…»

«А‑а», – протягнув Рессі, висунувши, як і його приятель, язик.

Вони розляглися на траві, на самому осонні.

«Літеру «А» я знаю, – прогурчав білобокий, і вся зграя глибоко й сонливо позіхнула, при цьому чутко прислухаючись до розмови. – Далі – ні».

«Ти живеш серед людей», – нагадав Рессі.

«Літери в собак не проходять, – признався білобокий. – На все село два першокласники, та й ті поїхали».

«Доведеться вчити абетки», – прогарчав уголос Рессі.

Кілька псів посхоплювалися й відбігли на край луки.

«Чого боїтеся, ледарі? – прогавкав білобокий – Це свій!»

Ледарі боязко наблизилися

А Рессі вже здійнявся, розпустивши крила, над лукою і, пікіруючи до землі, накреслив у повітрі знайому фігуру: «А»

«Р‑р‑ра‑а», – повторили за ним дворняги.

Потім були наступні літери: «Р‑р‑рбе‑бе… Р‑р‑рве‑ве‑е»

І зграя завершила перший урок граматики переможним виттям і валуванням:

«Р‑р‑рабв… Р‑р‑рабв!..»

Рибалки на річці опам’яталися від задуми, оглянулись: чого вони там не поділили?.. А дворняги після напруженої праці побігали по траві й завалилися спати

«Ти з міста?» – поцікавився білобокий.

«З табору», – Рессі назвав себе й дізнався, що його нового приятеля господар називає Сторожовим.

«Що ж ти стережеш?»

«Усе, – признався пес. – Човен. Мотоцикл. Корову. Будинок. Господаря. А ти навчиш мене літати?» – запитав цікавий Сторожовий.

«Навчу, – пообіцяв Рессі. – Але тебе треба начинити електронікою».

Білобокий здригнувся, схопився на міцні лапи.

«Не треба, – прогарчав він. – Я і сам навчуся літа ти!» – І кинувся бігти щодуху.

Рессі без великих зусиль наздогнав його, але не став обганяти, побіг поряд.

Це був, мабуть, найважливіший день у їхній подальшій дружбі.

Усією зграєю пси зіграли на пустельному спортмайданчику в футбол, піддаючи м’яч носами й інколи огризаючись, зіграли у справжній собачий з нічийним рахунком футбол. (Рессі не проявляв своїх здібностей, тримався нарівні з іншими.) Коли хмари куряви на футбольному полі осіли, зграя вже купалась у річці, а найвідважніші плавали з берега на берег. Потім вони пообсихали (Рессі зарядив свої сонячні батареї), попасли череду корів (Рессі вибрикував з телятами) і, повернувшись у село, посідали вздовж дороги біля царини чекати господарів.

Рессі не знав, кого він чекає, але всі сиділи чи лежали з умиротвореним виглядом, і він не рушав з місця. Утихомирилися дворняги. Дрімали на лавках бабусі. Завмерли біля своїх вудочок рибалки. Опускалося помалу сонце. Сидів серед своїх і Рессі, вперше не чуючи закликів з далекого табору.

Щось у ньому сьогодні звершилось, але що – він не знав.

І раптом зграя залементувала, схопилась і побігла по дорозі. Назустріч їхав автобус. Ось автобус зупинився, з нього повиходили втомлені, засмаглі, аж чорні, люди. Від них тхнуло потом і машинним мастилом. Собаки кинулися до своїх господарів, одержали порцію ласкавої прочуханки, прилаштувалися до ноги, потрюхикали в село. Здавалося, всі враз забули про електронного товариша. Тільки Сторожовий оглянувся, винувато рикнув: «Вибач, поспішаю!»

Його господар теж оглянувся, запитав білобокого:

– Хто такий? Вперше бачу.

«Це Рессі, – прогавкав Сторожовий собачою мовою, та господар його не зрозумів. – До побачення, Рессі!» – здаля гавкнув пес.

«Давай! Привіт!»

Рессі залишився сам на курній дорозі.

І нарешті він почув:

«Рессі! Ти куди запропастився, Рессі?»

Рессі розпустив крила й попрямував до табору.

Того вечора ніхто не дорікнув Рессі за відсутність, і він лишився задоволений прожитим днем. Сторожовий може не задаватися, у Рессі – свої господарі!

Елек ладнав електронну плиту, погладжуючи її по залізному боці й час від часу примовляв:

– Зараз ти будеш у формі…

Елечка йому допомагала. Рессі спостерігав за ними.

– Чому ти з нею розмовляєш? – запитала Електронічка. – Хіба вона жива?

– Я робітник, а вона роботяга‑кухарка, – жваво відповів Елек. – Хто вранці зварить сніданок? Тільки вона! Я полагоджу її якнайкраще!

– Якщо ти робиш краще, ніж інші, – то не зазнаєшся?

Елек сіпнув плечем, відповів серйозно:

– Не зазнаюся. Людина безмежна у своїх здібностях. Ми вчимося один в одного.

«А я вчуся в собак», – трохи було не признався Рессі.

Електронний пес гавкнув, ніби звичайний дворняга, й Електронік, уважно глянувши на нього, немов про щось здогадався. Він припаяв останній контакт, поставив на місце стулку, натиснув на кнопку. Плита ледь чутно загуділа, запрацювала, нагрілася.

– От і все, – сказав Елек кухареві. – Сніданок не запізниться.

Так, господар Рессі був майстром на всі руки. Рессі знову гавкнув – тепер уже електронною мовою, нагадуючи про свої нічні обов’язки, й господар сказав йому:

– Лети!

Ночі Рессі проводив високо над Землею – у космічному просторі.

Серед супутників, станцій, кораблів, що оберталися по навколоземній орбіті, він був найменшим, проте аж ніяк не найнезначнішим космічним снарядом. Розпустивши крила, які вбирали сонячну енергію, Рессі досліджував водночас Землю і далекі зірки. Блакитна куля з морями й океанами, чіткими контурами материків, хмарним серпанком, сніговими шапками полюсів повільно пропливала під ним, і Рессі бачив, як день переходить у ніч, як пори року поступово змінюють кольори країн і континентів.

Десь там, серед північної зелені, напнутої покровом ночі, блакитнів маленький острівець – Волошки, і в дощаних сінях чутко дрімав його друг Сторожовий. А зовсім поряд з Волошками бігли безлюдним шосе хлопчик і дівчинка, перекидаючись на ходу короткими репліками. Рессі й зараз чув крізь космічну тріскотню їхні приглушені голоси:

– Я не бачила моря…

– Ти побачиш, обов’язково побачиш море…

– Яке воно?

– Яке? Як велике синє дерево… Я поки що не бачив моря…

Над Південною Америкою немає хмар, сонячна спека. Рессі сфокусував свій зір на перуанській пустелі Наска. При сильному збільшенні тут можна побачити накреслені на скельному плато фантастичні фігури. Мавпа, риба, птах, кит, собака – гігантських за земними мірками розмірів. Туристи звичайно роздивляються їх з літака або вертольота, але всю картину пустелі дає лише погляд з космосу.

Рессі фотографував загадкові малюнки, передавав їх на Землю – Електронікові.

Хто позрізав так акуратно гори й закарбував на камені, ніби потужним лазером, свою фантазію? Хто увінчав ці зображення постаттю людини у скафандрі? Хто подарував стародавнім символам вічність? Рисунки в пустелі Наска світилися з‑під кам’яної основи, їх нічим не можна було стерти, зрізати, знищити…

Елек знав, що на краю пустелі, в місті Іке, зібрано цілу бібліотеку з каменів різної величини. На них різцем записано знання мудрого, невідомого нам народу, пращурів індіанців – племені інків. На каменях – зображення екзотичних звірів, птахів, риб, підземних і підводних плазів, сценки лікування різних хвороб людини. Ось камінь – глобус земної кулі з материками й океанами… Камінь – карта зоряного неба… Камінь Всесвіту з галактиками…

Як могли пращури інків задовго до Колумба відкрити не тільки Америку, а й усі інші країни світу? Звідки вони знали форму сузір’їв? Хто, зрештою, ця людина в шоломі, увічнена на схилі гори? Електронік порівнював знімки Землі й зірок, що їх надсилав йому з космосу Рессі, з фотографіями кам’яних листів із далекого минулого й знаходив у них багато спільного…

Але пора було космічному розвідникові повертатися.

І Електронік на далекій Землі наказав:

– Досить, Рессі, спускайся по команді «нуль».

І почав відлік часу.

 

Космічний корабель стикувався з вантажною космічною станцією. На оглядовому екрані корабля космонавти побачили дві яскраві точки, мов фари грузовика, що наближався до них: це пливла назустріч їм станція. І раптом у світлі фар майнуло якесь невідоме космічне тіло й тут же зникло. Командир чортихнувся, втупився очима в екран, стискуючи ручки управління: будь‑яка випадкова на їхньому шляху залізяка від старих кораблів і супутників могла спричинитися до аварії.

Бортінженер, що сидів поруч з командиром, учепився йому в рукав:

– Командире, дивіться!

Командир, обернувшись, глянув в ілюмінатор.

Спочатку він нічого не побачив. Потім помітив неподалік космічний снаряд химерної форми. Він повільно наближався. І ось за склом космонавти розгледіли нечіткі обриси, схожі на фігуру собаки.

– Казна‑що – промовив здавленим голосом командир. – Галюцинація у вигляді собаки… Як його прогнати? – крикнув він схвильовано бортмеханікові. – Він зіб’є нас із курсу!

Блідий бортінженер не відповів, дивився на екран: шлюзи станції були зовсім близько від їхнього корабля, і він, докладаючи все своє уміння, намагався поєднати стикувальні вузли.

Автоматика не підвела. Корабель хитнуло, як трамвай на повороті. Шлюзи станції і корабля зійшлися. Стикування відбулося.

В ілюмінатор на мить заглянула весела собача морда. Шерсть стояла дибом, ікла вишкірилися в усмішці, зелені очі підморгували таємничими спалахами. Наступної хвилини пес розтанув у космічній ночі, наче його ніколи тут і не було.

– Земля! – схвильовано промовив командир у мікрофон. – Є стиковка, все нормально. Але в нас надзвичайна подія. – Він відкашлявся, розуміючи, яку реакцію викличуть його слова. – До нас у дім трохи не завітав космічний пес… Справжнісінький, кудлатий… Узяти із собою?.. Він вчасно відчалив, полетів своїм ходом… Та не смійтеся ви, чортяки! Даю слово честі: пес був насправді!

Приземлившись на луці, Рессі побіг до табору, взявся за звичну роботу. А після обіду не витримав, утік у Волошки. На нього чекала весела, безтурботна компанія.

Незабаром про його відлучки в село стало відомо Електронікові й дітям. На спортмайданчику відбулася рада.

– Можна зрозуміти бідолаху Рессі! – запально сказала Майка. – «Подай м’яч! Принеси ложку! Засвіти полярне сяйво!..» Для нашого Рессі – це просто подачки. Ніякого простору для уяви!

– А вночі – самотність серед зірок, – зітхнула Світлана.

– Але ж він буває з нами… – намагався захистити Ела Сироїжкін.

– Так, я обтяжив його розрахунками, – признався Електронік. – Однак не можу ж я заборонити йому бувати з дворнягами.

– Не в дворнягах річ, – несміливо промовила Кукушкіна. – Нам теж потрібен Рессі! Може, неправильно кажу? Га?

– Правильно! – Макар Гусєв поставив кулаком у повітрі вагомий знак оклику. – Я беру Рессі на перевиховання…

Діти перезирнулися. Турбота про долю Рессі знову звела їх докупи, зробила однодумцями. Та ось Електронічка підняла руку:

– Я пропоную… – Вона підстрибнула високо вгору, немов гасила м’яча. – Я пропоную зробити Рессі суддею у волейболі!

І вони знову стали суперниками.

 

ВО‑ЛЕЙ‑БОЛ!

 

І нарешті настав день Великого Волейболу!

У фіналі табірного турніру зустрічалися «королеви й королі повітря», як звичайно називають класних волейболістів – команди знаменитих клубів «Електронічка» й «Електронік».

Хлопчаки й дівчатка заповнили трибуни, посідали на лавах, східцях, на траві. А якийсь завзятий болільник видерся на дерево. Прийшли вожаті, кухарі. Фізкультурник Ростик тримався урочисто й суворо, ніби проводив міжнародні змагання. Раз у раз він гримав на галасливі трибуни: «Ти‑хо!», але відразу ж в іншому місці починалося азартне скандування: «Во‑лей‑бол!.. Во‑лей‑бол!», і Ростик сварився пальцем або театрально розводив руками. Очі його не пропускали жодної подробиці.

Він один тільки знав, наскільки важлива саме ця спортивна зустріч. Нещодавно йому, фізоргові табору, дзвонив за дорученням самого міністра інспектор середніх класів Василь Іванович, цікавився, чи є нові результати у методові Електроніка. А до цього професор Громов розпитував про своїх вихованців. Що ж, він докладно опише гру в волейбол хлопчиків і дівчаток, і тоді, можливо, з’явиться зовсім новий термін: «Метод Електроніка й Електронічки». Він, Ростик, – тренер обох команд; кінець кінцем, йому краще знати, який матеріал давати науці для узагальнення.

Команди збилися в тісне коло, гравці пообнімали один одного за плечі. На суддівській вишці гордовито сидів незворушний Рессі із свистком у роті.

– Як цікаво. Наче на естрадному концерті! – шепнула одна подруга іншій. – Уявляєш, я ніколи не була на волейболі…

– Скільки болільників! Я зараз лопну від емоцій! – призналася їй подруга й гукнула: – Суддю на мило!

Сусіди оглянулися на них і засміялися. А Ростик іронічно зауважив:

– На мило? Неетично, дівчатка!

Всі зрозуміли, що знання подруг про великий спорт на цьому вичерпані.

Пролунав різкий довгий свисток.

– Команді «Електронічка» фізкульт‑привіт! – гаркнув на все горло Гусєв.

– Команді «Електронік» – привіт, привіт, привіт! – озвалися хором дівчатка.

Свисток – і всі на своїх місцях.

Електроніки вийшли на майданчик у такому складі: Елек, Смирнов, Гусєв, Чижиков‑Рижиков, Професор, Сироїжкін. Електронічки поставили біля сітки на‑йви‑щих і найдужчих – Елечку, Майю і Кукушкіну, на захист – вірних Бубликів, а душею команди, примирителем, як завжди, була Світлана.

Перші подачі не принесли ніяких результатів. Команди придивлялися одна до одної, притиралися між собою – словом, виробляли свій ритм і стиль. Та ось на подачу вийшла Елечка. Вона взяла м’яч в руки з великою осторогою, повертіла в пальцях і раптом здійнялася вгору, підкинула над собою і вдарила звисока в центр майданчика суперників. М’яч пролетів над самою еіткою. Вітька Смирнов, задумливий здоровань, побачив, що прямо на нього летить із свистом щось темне, витягнув руки й звалився, збитий могутнім ударом в груди. Трибуни вибухнули: оце подача! Один – нуль!

Другою подачею, із закрученим м’ячем, Елечка вивела з ладу Професора. Професор враз підхопився, поправив на носі окуляри, махнув привітливо глядачам, але рахунку змінити не міг: два – нуль.

Подаючи втретє, Елечка, здавалося, тільки легенько погладила м’яч знизу, а він шугонув високо над сіткою, описав гігантську петлю і став падати на Сироїжкіна. Сергій присів, чекаючи м’яча з піднятими руками, глянув угору, й цієї миті його осліпило сонце. М’яч гепнувся поряд з гравцем.

На трибунах засміялися, заплескали, засвистіли. Електронік узяв першу хвилинну перерву.

– Ти перевищуєш швидкість, – шепнув він капітанові супротивників з‑під сітки.

– У спорті швидкість – це головне, – невинно відповіла Елечка.

Хлопчаки скупчилися на своєму майданчику, понагинали голови, перешіптуючись.

– Якщо весь час вона подаватиме, нам хана, – пробасив Гусєв. – Що скажеш, Ел?

– М’яч від подачі звичайно летить 0,333 секунди, а реакція гравця 0,3 секунди, – спокійно пояснив Ел. – У неї швидкість більша. За 0,2 секунди ніхто з вас не прийме м’яч.

– Це нечесно! – крикнув Макар. – Не по‑люд‑ськи!

Елечка його почула, сказала своїм:

– Я так сильно не подаватиму…

– Чому?

– Не по‑людськи, – зітхнула Еля. – Давайте грати по‑людськи.

Подруги погодилися з нею.

– Нам би вирвати подачу, і ти їм покажеш! – шепнув Сироїжкін другові.

– Покажу, – спокійно відповів Ел.

Чергова подача Електронічки була звичайною, хоч і сильною, і Сергій прийняв м’яч, відчувши приємне поколювання в кінчиках пальців. Прийняв, підкинув над собою, й Ел, підскочивши, приземлив його на майданчику супротивника.

Свисток незворушного судді – перехід подачі.

Три подачі Електроніка буквально звалили на землю Кукушкіну й Бубликів. Четвертий м’яч прийняла на льоту їхній капітан, з ходу спрямувала в незахищене місце суперників.

– Так не можна! – крикнула Зоя.

– Чому? – озвався на другому боці капітан.

– Не по‑людськи. Елек відповів:

– Згоден. Подаю по‑людськи.

З цієї хвилини поєдинок капітанів закінчився, почалася гра команд. Болільники побачили справжню гру. Світлана, упавши на спину, прийняла важкого м’яча, спрямувала його Майці. Майка в легкому стрибку відпасувала Елечці, й та, підстрибнувши водночас із Майєю, з. ависла над сіткою, завершила комбінацію коротким різким ударом.

– Ударчик «квік‑А», – єхидно констатувала Кукушкіна.

– Та‑ак… – розляглося на трибунах. – Оце атака… «Квік‑А»… Чудово!..

Наступний «квік‑А» здійснила Майка, побачивши, що хлопчаки загаялись і пізно вистрибнули над сіткою.

– Ось вам! – гукнула довгонога Майка й рубонула згори по м’ячу.

Рессі зарахував очко. Хлопчаки було засмутилися, але їх «привела до тями команда Елека: «Тримати м’яч!» Професор кинувся на м’яч, немов рятував чиєсь життя. Сергій метнув м’яча уздовж сітки. І Гусєв не пошкодував своєї долоні: виляск від його бомбового удару відізвався гомоном трибуни й довго ще витав на околицях лісу.

– Будь ласка, вам – «квік‑Б»! – вигукнув задьористо Чижиков‑Рижиков.

– А та Б, – сказала нудним голосом любителька естрадної музики. – Що ж далі?

– А далі – Ц! – наздогад відповіла подруга, не відриваючи погляду від майданчиків. Вона вже не кричала про мило й суддю, тим паче що суддею виявився сам Рессі…

І вона не помилилася. Атаку «квік‑Ц» провела Кукушкіна, точніше, вся нападаюча трійка. Майя скерувала м’яч бомбардирові. Елечка несподівано кинула його через голову. А Кукушкіна точно погасила.

‑«Квік‑Ц»! – крикнула розчервоніла Зоя Кукушкіна, і з цієї хвилини провісниця несподіваної атаки стала завзятою болільницею електроничок.

– Ура, Зойко! – репетувала вона. – Даєш «квік‑Ц»!

– Що за Це‑це? – запитав здивовано Гусєв. – Поясни, Еле!

– Ти бачив, – спокійно відповів Ел, приміряючись до м’яча, що летів мимо. – Удар що треба…

Першу партію виграла команда Елечки. Дівчатка табору торжествували.

За спогадами очевидців, найкрасивішим, психологічно тонким був наступний етап боротьби. Подачі на обох сторонах майданчика приймалися з будь‑якого положення, м’яч ніби липнув до долонь гравців, передачі були прицільно точними. З’явилися нестерпно нудні, дратівливі паузи у відповідальний момент атаки. Блок Електроніка – два чи три гравці – з витягнутими долонями піднімався над сіткою назустріч м’ячу, але нападаючі, стрибнувши на секунду пізніше, підскакували ще вище й забивали м’яч поверх рук. А коли Електроніки вдало приймали м’яча, блок Елечки здіймався вгору, проте хто‑небудь із хлопчаків робив обманний фінт рукою і бив у незахищене місце. В одному із стрибків капітани підскочили майже до вершин сосен, погляд Електронічки зустрівся з поглядом Електроніка, й вона сказала: «Навіщо так? Ти обіцяв нормально». Він засміявся, кивнув і надалі стрибав нарівні з усіма.

А раз пішла гра майже на рівних, команди почали застосовувати різні хитрі способи. Хлопчаки, наприклад, виконували обманний стрибок біля сітки й піднімали в повітря блок дівчаток, а в цей час іззаду підбігав захисник і бив по м’ячу. У свою чергу дівчатка, чітко підготувавши атаку, удавали, що битиме капітан, як найсильніший гравець, проте Елечка пропускала м’яч мимо, й вирішального удару завдавала будь‑яка з електроничок, що була поряд.

А якими гострими були зигзагоподібні атаки дівчат! Світлана спокійно приймала м’яча й пасувала його Зої. Зоя кивала Майї та Елі, й ті вибігали на високо піднятий м’яч, примушуючи суперників підготуватися до атаки. Як раптом із‑за їхніх спин вистрибувала одна з Бубликів і повертала м’яч у польоті аж до бокової лінії. Несхибний удар!

Зате хлопчаки брали силою. Щоб переломити хід гри, вони у вирішальний момент запустили на лінію вогню бомбардирів – Гусєва й Електроніка. Бомбардир або зразу приземляв снаряд, або ж, викликавши надмірну метушню по той бік сітки, одержував у відповідь легкого м’яча й мав змогу повторити удар. А дівчатка, подолавши розгубленість, відповідали блискавичними контратаками – волейбольним кулеметом.

Так і проходила ця злагоджена гра: всі в нападі! всі в захисті! до самої перемоги! Глядачі вже забули, хто із гравців виконує ту чи іншу роль, вони зачаровано стежили тільки за польотом м’яча. Від нього не відривали погляду, неначе він був живий, носився туди‑сюди, підскакував і злітав сам по собі. Це був не просто шкіряний м’яч, а маленька куля Землі, прогріта сонцем, набита у швах піском і пилом, просолена потом гарячих долонь. Куля кружляла в зелено‑блакитному Всесвіті, не боячись ні ляпанця, ні дружніх штовханів, ні чесного, від душі удару; він був заводний, пружний, азартний, летів туди, куди його посилали, дотримуючи всіх правил гри, й ніхто не здивувався, що рахунок в цій партії виявився нічийним. М’яч заслужив свою порцію оплесків.

Трибуни розкололися: дівчатка доводили, що переможуть елечки, хлопці були за електроників. Раз у раз чулися вигуки: «Ми, дівчатка!..» – «А ми, хлопці!..» Ростик рикав у мегафон, заспокоював натовп: «Будь‑які пророкування передчасні!»

І нарикав, і накаркав… Сам потім пошкодував…

У третій, вирішальній партії Світлана несподівано підвернула ногу. її одвели на лаву, промасажували й забинтували щиколотку.

– Ну, як ти? – хвилювалися подруги.

– Нормально, – відповіла Світлана. – Зараз вийду… – Вона підвелася, ступила крок і, тихо ойкнувши, опустилася на лаву: – Не можу, дівчатка. Слово честі, не можу.

– Світланко, люба, будь людиною, Світланко… – Елечка опустилася перед нею на коліна. Вона не знала, ким замінити Світлану: запасних гравців у клубі «Електронічка» не було.

Світлана похитала головою:

– Ні, Елю, я підведу! Грайте без мене. Перерва закінчувалася. Світлана оглянулась і раптом гукнула:

– Ніно, Ніно, йди сюди!

Ніна, її недавня супротивниця, не відразу збагнула, що кличуть саме її.

– Ти – мене? – запитала вона, зашарівшись.

– Так, так, тебе.

Ніна невпевнено підійшла.

– Ніночко, голубонько, зіграй, будь ласка, за мене, – попросила Світлана.

– За тебе? – злякалася Ніна. – Та я не… – Вона готова була втекти.

Але Світлана вже стягнула із себе кеди:

– Взувай!

Ніна взулась у кеди, підкотила до колін джинси.

– Ходімо, – сказала їй Елечка. – Пора.

Ніна розгублено оглянулася на Світлану, ніби побачила її вперше, але нічого не сказала.

Звичайно, Ніна виявилась тим «слабким місцем», яким не забарилася скористатися команда хлопчаків. Голова в Ніни йшла обертом, дівчинці здавалося, що м’яч весь час летить на неї. Та поруч з Ніною були товариші й пильний капітан. Вони самовіддано кидалися на будь‑який м’яч, воднораз не перешкоджаючи подрузі робити самостійні удари, падати й навіть допускати похибки. Іноді Ніна заклякала в напрузі під поглядом десятків уважних, іронічних очей, але вчасно чула: «Подолай слабкість!.. Не тремти колінами!..» – і грала далі. Тільки зараз зрозуміла вперше Ніна, спостерігаючи за грою не збоку, як важливо буває зробити хоч один, але вірний крок, щоб не підвести всіх інших. І вона старалася, старалася скільки сили, шепочучи сама собі: «Не зіпсуй гри!»

А з лави запасних гравців долинав підбадьорливий заклик Світлани:

– Давай, Ніно, бий! Молодець, тримайся!

Ніна почула її, махнула рукою, піднеслася духом. І з трибуни відгукнулися дівчатка:

– Ніно, покажи їм наших!

Ну, Ніна й показала: кинулась на м’яч, ковзнула по ньому витягнутими пальцями – ледь не занапастила подачу. М’яч летів над самою землею, от‑от він шльопнеться, додавши очко супротивникові. І тут їхній капітан, відчайдушна Елечка, пірнула вниз, наче у воді, прийняла м’яч на витягнуті долоні, на самі, як кажуть щирі волейболісти, самі‑самісінькі «манжети», підняла його вгору і впала. Та враз вона схопилася, обтрусилась і побачила, що гравці по обидва боки сітки застигли з розтуленими ротами. М’яч стрімко падав до центру землі, на спортмайданчик елечок.

– Бий! – несамовито зарепетувала Еля.

Майка опам’яталася першою і ледь помітним рухом кисті послала м’яч через сітку.

Трибуни вибухнули.

Навіть Ростик не витримав, гучно, на весь стадіон оголосив:

– Справді феноменальна гра! – І, отямившись, висваривши себе за поспішність, вимкнув мегафон.

Хлопчаки дуже хотіли виграти й спрямовували всі удари в бік Ніни. Бідолашна Ніна, за три хвилини вона пропустила чотири м’ячі; в неї аж сльози навернулися на очі. Тільки підбадьорливий голос Світлани не дозволив їй зовсім занепасти духом.

Тоді Елечка та її команда обрали нову тактику: всі найсильніші подачі й удари вони спрямували на найсильнішого суперника, на Електроніка. Вони розуміли, що капітана хлопців не втомиш, не проймеш дрожем, не зіб’єш з пантелику, але, не даючи грати його товаришам, вони немов випробовували Елека та його команду: ану, покажи, електронне чудо, на що ти здатний!

Треба віддати Елекові належне: він був здатний на все. Однаково надійний у захисті й нападі, парируванні «важких» м’ячів, у бомбовому ударі і всіляких трюках. Поступово він набирав очки для своєї команди, незважаючи на дружний опір елечок. І хоч Електронік був у повному значенні слова чудовий гравець, симпатії глядачів усе‑таки перейшли до «слабкої статі». Не тому, що дівчатка програвали, а тому, що трималися до останнього всією командою. Тільки досвідчені болільники Ростик та, мабуть, Рессі, помітили, що Електронік більше не бив у бік Ніни. Ніна зрозуміла це значно пізніше й несміло посміхнулась капітанові супротивників. Як багато вона спізнала протягом гри!

Свисток судді сповістив, що перемогла команда «Електронік». З перевагою у два очка.

Команди втомлено вишикувалися біля лінії, безладно попрощалися.

Рессі легко сплигнув із суддівської випіки й побачив своїх знайомих. Зграя дворняг з Волошок сиділа на лужку з висолопленими язиками.

«Прогуляємося?» – прогарчав Сторожовий.

«Залюбки», – відповів Рессі й, упустивши свисток, помчав з приятелями до лісу.

– Гей, а протокол! – гукнув було Ростик, забувши, з ким має справу, й затнувся.

Він поздоровив з цікавою грою обидві команди й пішов писати звіт у міністерство. Мабуть, варто подумати про метод тренувань Електроніка й Електронічки. Якби ще хоч трохи наполегливості дівчаткам, і вони виграли б. Завтра, він певен, і в тих і в тих з’являться наслідувачі… Ростик і не підозрівав, що дуже скоро новий метод зазнає серйозних випробувань.

Команда Елечки відпочивала на лаві, переживала поразку.

– Це я в усьому винувата, – говорила Світлана. – Іншим разом ми неодмінно виграємо.

– Ні, це я винувата! – сказала, підводячись, Ніна. – Даремно ти, Світлано, на мене понадіялася. Я тебе підвела.

– Ні, Ніно, не даремно.

До неї підійшла Елечка, обняла за плечі:

– Зрозумій, Ніно, головне в грі не швидкість, не сила, не удача й навіть не виграш. Головне – відчути себе новою людиною, бути до кінця з друзями. Так завжди каже професор Громов.

– Я відчуваю, – тихо призналася Ніна.

І тут Світлана охнула:

– Дівчатка, а як же наша клятва? Хто тепер у нас закохається?

Дівчатка не встигли відповісти. За їхньою спиною пролунав сміх. Сироїжкін, непомітно підкравшись, підслухав розмову.

– Ха‑ха, теж мені – знайшлися люди! Хочуть виграти в нас, у елеків!.. Хочуть, щоб у них закохалися! Правда, Елеку? Ось вона – авторитетна думка самого Громова!

Підійшов Електронік, урочистим тоном прочитав жартівливу телеграму:

«Вітаю всіх, хто програв і хто виграв. Ваш еголог Громов».

Електронічка взяла з його рук бланк, сказала:

– Тут друкарська помилка. Не еголог, а ерголог. Тобто роботопсихолог. Наш учитель – видатний ерголог, а не еголог.

– Ні, не помилка, – несподівано заперечив Елек. – Саме еголог, від слова «его», тобто «я». Цю гру виграв я! І професор Громов у даному разі не помилився: він не роботопсихолог, а мій болільник.

– Громов – твій болільник? – здивовано запитала Елечка. – Як це зрозуміти? Хіба ти один виграв гру?

– Я. Ми. Електроніки, – уточнив Ел. – Королі повітря. Врешті‑решт, мене сконструювали першого, а не тебе!

І «королі», голосно сміючись, пішли.

– Що з тобою? – прошепотіла Елечка услід товаришеві й розгублено оглянулася на подруг.

Уперше вона зазнала незбагненного, незнайомого їй почуття – тривоги.

 

ЩО Ж ВИ, ХЛОПЦІ?

 

Науці захворювання це мало відоме. Точніше, воно до цього часу не носило масового, епідемічного, як грип, характеру. Згодом йому дали десятки різних назв, але в усіх них був характерний префікс «его» – від справжньої причини хвороби – еговірусу. Еговірус уражав як людину, так і машини. Визначити хворобу було надзвичайно складно. От чому в боротьбі з «его» об’єдналися медики, лікарі, інженери, педагоги, психологи, роботопсихологи та інші фахівці.

Було винайдено унікальну машину «егограф» – величезну сталеву підкову, під якою повільно рухалися носилки з пристебнутим пасками хворим. Машина шар за шаром досліджувала живий чи механічний організм; на десятках екранів мерехтіли різнокольорові кружальця, ромби, многогранники, зрозумілі лише фахівцям; лічильні автомати підсумовували інформацію і ставили діагноз. До класичних визначень «егоїзм» і «егоцентризм» додалися нові, медичні назви хвороби: «егокір», «егогрип», «егосвинка», а потім і суто суб’єктивні, навіть дуже індивідуальні поняття – «еголінощі», «егосамотність», «егозвеличення», «еготелеманія».

Крім таблеток і мікстур, хворим приписували: більше читати, грати в хокей, відвідувати театри, спускатися вниз без ліфта, працювати в майстернях, полоти грядки, співати в хорі, ходити в турпоходи, займатися аеробікою, вести щоденник, складати план‑максимум завтрашнього дня, мріяти на ніч. Перед людиною або роботом ставили ще надзадачу, яку треба було розв’язати одному або з товаришами. І уявіть, багато кому ці немовби знайомі заняття допомагали: буквально за тиждень‑два хвороба минала.

Наступного ранку після матчу команда Електроніка не вийшла на зарядку. Фізорг вирішив: гаразд, хай поніжаться, відіспляться після важкої гри – переможців суворо не судять. А за сніданком схаменувся: ось уже й чай холоне, а шість місць за столом не зайнято.

Ростик хвацько прогарцював до хлопчачої палати, але повернувся звідти розгублений.

– Лікаря! – голосно покликав він і, коли той прийшов, пояснив: – Я, звичайно, не ескулап, але, по‑моєму, вони всі колективно знепритомніли.

– І Елек також? – іронічно запитав лікар.

– Уявіть собі – так!

– Ви явно не ескулап, – сухо зазначив лікар.

– Зараз ви побачите… – загадково відповів фізорг.

Як і Ростика, лікаря здивувала тиша в кімнаті. Шість нерухомих постатей простяглися під простирадлами на постелях. Та й на Елековому ліжку, вдень і вночі акуратно заправленому, зараз хтось лежав.

– Привіт, хлопці! – бадьоро промовив лікар. – Сніданок на столі. Пора вставати.

Ніхто не ворухнувся, не відповів. Ростик якось дивно почав озиратися, гукнув: «Агов!..», ніби він був у лісі, й шепнув лікареві:

– Ну, що я вам казав?

Лікар помацав пульс першого‑ліпшого чемпіона. Пульс був звичайний. Потім підійшов до Елека, котрий, як і всі, лежав на постелі, запитав:

– Електроніку, що тут відбувається? Робот не відповів.

Лікар суворо повторив:

– Електроніку, що з тобою? Що з командою?

Роботові очі, звернені на лікаря, неначе дивилися крізь нього.

– Нічого, – байдуже сказав Ел. Тут Ростик не витримав.

– Підйом! Шикуйсь! Рівняйсь! Смирно! – вдався він до звичних команд.

– Це вам не фізкультзал! – лагідно поправив його лікар. – Тут хворі!

Ніхто з хворих навіть не моргнув. Обличчя в усіх були засмаглі й байдужі, температура нормальна, дихання рівне. А от реакції – ніякої.

– Може, вони перепрацювалися? – запитав лікар. Ростик поморщився.

– Перегрілися на сонці? Ростик розвів руками.

– Чимось травмовані?

Ростик виразно знизав плечима: вже в чому‑чому, а в перевантаженнях і травмах він розбирався.

– Що ж вони хочуть? – запитав фахівець у білому халаті.

– Що бажаєте, чемпіони? – голосно повторив фахівець у спортивному костюмі.

І тоді чемпіони порушили мовчання. Вони заговорили рівними, спокійними, якимись відчуженими голосами. Так, ми чемпіони, підтвердили вчорашні чемпіони, королі повітря. І ми, королі, вимагаємо для себе умов. Віднині – ніякого псування нервів з ранку на зразок: «підйом!», «шикуйсь!», «кроком руш!»; ніякого запанібратства на зразок: «Смирнов!», «Гей, ти!» або «Елеку!»; ніяких сільськогосподарських фізичних навантажень на чемпіонські організми, крім тренувань. І так далі, і таке інше.

За кожним пунктом «ніяких», що його виголошували незворушними голосами, з усією очевидністю з’ясовувалося, яких благ і почестей бажають відтепер чемпіони.

– І ти так вважаєш? – запитав лікар, підходячи до капітана команди.

– Я обчислюю варіанти, – спокійно відповів Електронік! – Я – як усі.

Лікар похитав головою.

Ростик, здається, більше був обізнаний із симптомами нового захворювання, ніж його колега.

– Повітряні бродяги, суперкоролі й новоявлені чемпіони, я вас зрозумів! – урочисто промовив він, оглянувши принишклу команду. – Я обіцяю, що ви матимете необхідні тренування і додаткові компоти. І залишитеся непереможеними!

– Досить! – обірвав його один з чемпіонів.

– Він хоче заспокоїти нас компотом, – мляво підхопив другий.

– Обізвав бродягами, – злегка скривив губи третій.

– От що, Ростику, – Макар Гусєв трохи підвівся на лікті, – ще одне образливе слово – і ми переходимо до іншого тренера.

Ростик, котрий бачив немало «чудес» у своєму спортивному житті, завмер із розкритим ротом.

– Попрошу дотримувати лікарняного режиму, – сказав рішуче фахівець у білому халаті. – Я маю поставити діагноз… Сніданок принесуть у палату…

Один лише Сироїжкін заявив, що він цілком здоровий і скоро всі інші видужають, але голос був у нього не дуже впевнений, і йому не дозволили встати з ліжка.

Лікар і фізорг вийшли на веранду, тихо причинивши за собою двері.

– Який тут діагноз?! – сичав червоний від обурення Ростик. – Звичайна спортоманія! – Ростик розумів, що його звіт у міністерство про нові методи тренувань несподівано провалився.

– Щось спортом тут не пахне, – замислено промовив лікар. – Манія є, згоден, ця хвороба серйозна. Найімовірніше, їх уразив вірус. Але чому так раптово? І що це за вірус?

– Агов, хлопці! – покликала Електронічка, заглянувши у відчинене вікно. – Що з вами, хлопці?

Шестеро хворих не ворухнулися.

Вікна палати обліпили волейболістки Елиної команди.

– Ой, дивіться, дівчатка, вони – наче мумії… втомилися, бідолахи!.. Хай знають, як з нами боротися!.. А може, це всерйоз? Може, захворіли? Може, ми в усьому винуваті?..

Новини про вчорашніх переможців поширювалися по табору зі швидкістю польоту м’яча. Чемпіони за додаткове какао дозволили оглянути себе й прослухати легені. За пончики погодилися зміряти тиск на руці. А за аналіз крові з пальця зажадали покупатися перед обідом. Але яке вже тут купання, коли діагноз неясний! Довелося кров брати трохи не силою.

– Гей, хто‑небудь? Ви живі?.. Чого мовчите? Скажіть хоч слово! – шепочуть у вікно дівчатка, коли пішов лікар.

Хтось із хворих чхнув, мляво промовив:

– Забирайтеся геть!

– Ой, хто це? – вискнули Бублики. – Здається, в окулярах… Професор прийшов до пам’яті! Чи він марить?

– Нічого я не марю. – Професор чхнув ще раз.

– Він не марить, він живий! – зраділи дівчатка. – А чому ти такий грубіян, Професоре?

Професор демонстративно повернувся до стіни. Гусєв присів на постелі, тицьнув пальцем у вікно, зареготав:

– Дивіться, вся команда з’явилася! Навіть Нінка припленталася… Що, хочеться повитріщатися на чемпіонів? Тепер вам до нас далеко… Давайте фотографуйте, беріть інтерв’ю, закохуйтесь. Для стінної преси ми згодні… – І він недбало відкинувся на подушку.

– Макаре, тобі не здається… – почала було, спалахнувши, Ніна, але Сироїжкін перебив її:

– Не Макаре, а Макаре Степановичу! – І пояснив свою думку: – Я намагаюся бути поважним, але… не можу. Макар Степанович хворий.

– Макаре Степановичу! – Кукушкіна труснула кісками.

– Ну?

– …Ви серйозно хворі? Макар махнув рукою.

– Заспівала б ти нам чогось веселішого.

Від такої зухвалості в Зої покруглішали очі. Світлана заступилася за подругу:

– Може, накажете хором?

– Хто там такий розумний підказувач? – запитав Гусєв, не обертаючись до вікна.

– Світланка, – вмить відповів Чижиков‑Рижиков. – Котра підвернула ногу.

– А‑а, – Гусєв позіхнув, – хатинка на курячій ніжці. Теж пришкандибала… Слухай, ти, Світланко…

– Не Світланка, а Світлана Іванівна, – поправила Ніна.

– Іванівна… – Гусєв ошкірився. – Нехай спочатку покаже, яка вона Іванівна!

– Перша жінка‑космонавт, яка висадиться на Марсі, – пояснила Ніна.

Гусєв розреготався.

– На Марсі? Світланка? Це точно! Перший марсіанський привид…

Волейболістки переглянулися, пошептались, і цей тривожний шепіт, мов свіжий вітерець, враз увірвався до палати. Чемпіони заворушилися, трохи попідводилися з подушок, а Сергій усміхнувся Майї.

– Не звертайте на них уваги! – дзвінко сказала Майя. – Вони цілком здорові… Просто корчать дурня!

– Ні, – заперечила Електронічка, придивляючись до лежачого Електроніка. – Вони хворі. Здорові не корчать дурня.

Макар сів у постелі, взяв у руки подушку.

– То це ми хворі?! – вигукнув він. – Ану, хлопці, покажемо пас! – і метнув свою подушку в Професора.

Професор устиг кинути свій тугий снаряд Сироїжкіну, взяв подачу Макара. Подушки полетіли по палаті, сіючи в повітрі пух та пір’я, лунко гепаючи у витягнуті долоні. Подушки, м’які, теплі подушки, хранительки снів і безсонних думок, – їх шалено‑весело ганяли зараз по замкнутому колу, перетворювали в безформні жмути, вибивали з них усі спогади.

– Припиніть хуліганити, – сказала, заходячи до палати, нянечка. – Бо хто ж підмітатиме?

Подушки вмить опинилися на місці, гравці пірнули під простирадла.

Нянечка, кліпаючи, дивилася на повислий у повітрі сріблястий пил.

– Ну чисто малі діти…

– Перша ознака еговірусу, – сказав, заходячи, лікар. – Апатія упереміжку з придуркуватістю та душолінощами!

Макар висунув голову з‑під простирадла:

– То ми хворі, чи що?

– Хворі, – відповів лікар. – Вас іде обстежувати комісія.

Він причинив двері й наклеїв на них грізне застереження:

 

КАРАНТИН! ЕГОВІРУС!

СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО!

 

Ох, і напереживалися дівчатка, спостерігаючи у вікна всілякі сцени. Що тільки еговірус не коїть з нормальними людьми! Аж бере жаль…

А тут ще повилазила з кущів малеча з молодших загонів, стала гасати біля карантинної дачі, викрикуючи хором:

Знають люди, знають звірі:

Два на два – завжди чотири.

Справжня дружба не загине…

Роботе, ти не людина…

Так, пішла гуляти по світу пісенька, що її склав якийсь жартівник у Сергійковому дворі.

Дівчатка прогнали зухвалих куплетистів. Хай відпочинуть хлоп’ята. Може, отямляться…

– Елеку, – пошепки покликала Електронічка, – лізь у вікно.

– Навіщо? – відповів Електронік.

– Подихаємо свіжим повітрям. Вирішимо, як вам вилікуватися.

– Не хочу, – почулася відповідь.

– А що ти робиш лежачи? – не могла зрозуміти Електронічка.

– Я досліджую новий метод робототехніки, – пояснив електронний хлопчик. – Під умовною назвою «Ел‑елечка…»

– Ел‑елечка? – Електронічка сіпнула плечем. – Що за дурниці? При чому тут я?

– Ти – новий напрям у кібернетиці, – промимрив Електронік.

Гусєв у самих трусах стрибнув на середину кімнати й затрясся на місці, немов у пропасниці.

– Ел‑елечка!.. Ой, тримайте мене! – кричав він. – Зараз я лусну! Ель‑ель‑елечка!..

Прибіг лікар і уп’явся очима в нього.

– Тримайте мене! – кричав Гусєв, пританцьовуючи. – Ель‑ель‑ель… Ель‑ель‑елечка!..

Лікар, розставивши руки, пішов на нього. З іншого боку наближався Ростик. Гусєва поклали.

– Де тут салон мод для роботів? – задихався від сміху Макар. – Наш капітан закохався! Забив собі гол… Хіба тепер виграєш? Вірно, хлопці? Га?..

Дівчатка чекали, що Електронік обуриться безглуздим жартом, однак той промовчав. Навіть Сергій не знав, як угамувати носія буйного вірусу – Макара. Певно, всі вони й справді хворі.

– Ходімо звідси! – Майя потягнула Елечку за рукав. – Вони дурня корчать.

Елечка не відривала ліктів від підвіконня, ще раз оцінюючи обстановку.

– Що ж ви, хлопці? – прошепотіла вона. – Що ж ти, Еле?

Електронік не реагував.

І тоді вона остаточно переконалася, що Ел серйозно хворий.

– Їх треба виручати!

Вона повернулася від палати, наказала собі: «На старт!»

– Ель‑ель‑елечка! – летів з розчиненого вікна голос буйного Гусєва.

Електронічка раптом зірвалася з місця і, зблиснувши на сонці, ковзнула по тінистій алеї. Дівчатка остовпіли.

– Ти куди, Елю?

– Я… скоро… повернусь…

Три слова залишилося від зниклого капітана.

З кущів за цією сценою уважно спостерігали два світних зелених ока. Рессі не втручався у те, що відбувалося. І його гїриятелі з Волошок, які притаїлися поряд у траві, теж ні разу не дзявкнули. Треба спочатку зрозуміти, що хочуть ці дивні люди.

 

ВРЯТУВАТИ ЕЛЕКТРОНІЧКУ!

 

Електронічка повернулася з професором Громовим через півтори години: вони приїхали на таксі з міста, з наукової лабораторії, до якої спортсменка добігла за двадцять хвилин. Хоч Елечка із скрупульозністю електронного репортера передала весь хід подій, професор не міг визначити, що за хвороба уразила Електроніка, й він поспішив на допомогу.

Дівчатка, які зустріли їх біля воріт, внесли у попередній діагноз ще більше сум’яття.

– Ой, що вони виробляють…

На веранді Ростик і лікар різалися в шахи. Вони впізнали знаменитого професора, привіталися.

– Я табірний лікар, – відрекомендувався фахівець у білому халаті.

– А я тренер, – похмуро промовив Ростик.

– Що з ними? – запитав Громов.

Обидва виразно здвигнули плечима. Потім лікар висловив своє припущення:

– Якийсь новий вірус. Певно, еговірус.

Громов рушив до палати, але лікар заступив йому шлях.

– Вибачте, професоре, це не за вашим фахом. – Він показав на карантинне оголошення. – До нас їде комісія.

– Та зрозумійте ж ви, – розсердився Громов, – у цьому злощасному вірусі винен лише я. Замість «ерго» телеграф відстукав «его». Вловлюєте відмінність між цими поняттями – «роботою» і «самолюбством»? Елементарна помилка, а хлопчаки уявили бозна‑що!

Вартові коло дверей переглянулись, але не відступили, наче їх самих прикувало на місці слово «карантин»

– Давайте спочатку дізнаємося, професоре, – запропонував лікар, – що скаже класична медицина…

– Я роботопсихолог. До речі, – Громов підвищив голос, – серед хворих, якщо я не помиляюся, перебуває і мій пацієнт. Дозвольте пройти!

Він широким жестом відсторонив сторопілу варту й зайшов до палати. За ним ковзнули Електронічка й Рессі як представники робототехніки.

Дівчатка кинулися до вікон.

У палаті було мирно, але не тихо. Макар Гусєв, розвалившись у кріслі, ввімкнувши на повну потужність звук, дивився по телевізору футбольний матч. Корольков уткнувся в географічний атлас. Віктор Смирнов роздивлявся в лупу заснулу муху, а Чижиков‑Рижиков за його описом малював фломастерами фрагменти комахи. Що стосується Електроніка й Сироїжкіна, то вони лежали на ліжках у найбезтурботніших позах, утихомирені, надзвичайно схожі один на одного. Незадовго до появи Громова Сергій дотягнувся до сусіднього ліжка, штовхнув Елека в залізний бік: «Послухай, Еле, ти не прикидаєшся? Ти справді хворий?» – «Так», – була лаконічна відповідь. Тоді Сироїжкін вирішив поділити долю товариша і поринув у глибокий сон.

Прибулих, здавалося, ніхто не помітив, хоч вони стояли посеред кімнати.

Але Вовка Корольков на мить підвів голову над атласом, якого він вивчав, і запитав Громова:

– Послухайте, шановний добродію, ви не пам’ятаєте розміру острова Робінзона?

– Не пам’ятаю… шановний, – чемно відповів Громов.

Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.

– Го‑ол! – затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку

– Чи не можна тихіше, юначе?

– Гей, старигане! – крикнув Гусєв. – Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м’яч.

– Казна‑що, – сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. – Ви забуваєтесь, юначе!

Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.

– Що з ними, Гелю Івановичу? – спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.

– По‑моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, – задумливо промовив Громов. – Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей «его».

Він підійшов до лежачого Електроніка:

– Ти чуєш мене?

– Чую, – відповів робот, не розплющуючи очей.

– Ти проаналізував, що з тобою сталося?

– Проаналізував.

– Ти можеш повернутися до робочого стану?

– Не знаю, – сказав Електронік, – я шукаю вихід.

Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.

– От що, – порушив нарешті мовчання Громов, – я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?

– Так, – відповів Електронік. – Я не знаю, чому таке діється.

– І я поки що не знаю, – сказав професор. – Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно…

– Я слухаю.

– Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроніком, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?

– Зрозумів, – озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.

– Даю тобі, – професор глянув на годинник, – рівно п’ять хвилин. Працюй, Елеку!

Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:

– Він устигне… відновитися? Громов мовчав.

– А як же я?

– Що ти?

– Я без нього не можу. – В Елиному голосі бриніла тривога.

Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.

– Все залежить тільки від нього.

Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:

– Послухай, Елеку, це свинство – так підводити товаришів!

– Я робот‑свинтус, – ледь чутно прошепотів Електронік.

– Він відповів! – торжествуюче сказала Електронічка. – Він просто свинтус.

Громов занепокоєно глянув на годинник.

– Повільно, повільно, – пробурмотів він.

І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроніком чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!

– До чого ти дійшов, – сказала Елечка розпачливо, майже грубо. – Ти втратив людське обличчя!

Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди – спалахи в очах Рессі. Нарешті Електронік промовив:

– Я майже людина й можу дозволити собі слабкості…

– Ти не людина, бо не розвиваєшся, – пояснювала електронна дівчинка, – не хочеш видужувати…

Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.

– Гаразд, я не людина, – сонно погодився хворий. – Супер‑робот теж має свої слабкості…

Електронічка підійшла до ліжка.

– Ніякий ти не супер! – відрубала Електронічка й раптом затнулася. – Ти… ти так намагався стати людиною… Згадай, ти нею майже став!.. А тепер… Ще трохи – й ти перетворишся в купу залізяччя!

Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!

– Електроніку, залишилася хвилина, – нагадав професор.

Робот зітхнув:

– Добре, я зостануся залізним Елеком…

Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.

– Отже… – промовила вона дзвінко, – отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?

Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електронік зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.

– Плач, плач, – тихо сказав він, – це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам’ятаю, як я засміявся… Я навіть реготав…

– Ну й смійся! – Елечка тупнула ногою. – Тобі це корисно. Смійся і регочи!

– Не можу…

Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.

– Ель‑ель‑елечка! – раптом отямився від сплячки Гусєв. – Ось де ти! Ель‑ель‑елечка!..

Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроніка. Потім повернулася до дверей, випалила:

– Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!

Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.

Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П’ять хвилин закінчилися.

Електронік розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.

– За нею! – наказав робот. – Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..

Громов ледь помітно усміхнувся: все‑таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електронік промовив сам собі: «Я мислю – значить, я існую». Так, криза минула…

Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись – над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.

– Хлопці, що ж це ми?.. – голосно сказав Електронік, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.

– Що це? Де ми? Що трапилося?

Поступово обличчя ставали осмисленими, пам’ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, – їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електронічка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.

Хлопчаки з’юрмилися навколо Електроніка. Дівчатка боязко зайшли до палати.

– Товариші, що ж ми накоїли?! – питав себе й друзів Електронік.

– Електрошо… – Сироїжкін торкнувся плеча друга. – Ти здоровий? Я так і знав, що ти прикидаєшся… – Він потягнувся. – Ох і виспався ж я!

– Мовчи! – обірвав його Елек, прислухаючись до ефіру. – Рессі повідомляє про Елечку.

Діти здогадалися, що Рессі, не відстаючи від Електронічки, передає важливу інформацію.

– Говори! Переказуй! Коментуй! – вимагав Громов.

– Повернути її неможливо! – прокоментував Електронік сигнали Рессі. – Вона біжить по шосе з великою швидкістю. Вона прямує… прямує… до моря!

– До моря? – збентежено запитав Громов. – На Білозерськ?

– Так. – Елек сів на стілець, обхопив голову руками. І зараз же зірвався на ноги. – Якщо її не зупинити, вона загине!.. Ви розумієте! – вигукнув він. – Вона загине!

Вони остаточно отямилися від сплячки – волейбольна команда хлопчаків, стали рядом, поклали руки один одному на плечі, оточили капітана. А ззаду їх підпирала волейбольна команда дівчаток, теж готова на все заради свого капітана.

– Вона бігтиме аж до моря, – палко говорив капітан електроників. – І не зупиниться. Побіжить далі – під водою, по морському дну – ви знаєте Елечку. І бігтиме доти, доки морська сіль не роз’їсть схеми. Як її врятувати?

– Наздогнати! – пролунав голос професора. Громов вибіг із палати.

– Вперед, друзі! – вигукнув Сергій.

Елек вискочив услід за професором. Дітлахи помчали за ним. Ростик і лікар не відставали ні на крок. їх супроводжувала мовчазна собача зграя, що випірнула з кущів.

На шосе їм пощастило: третя вантажна машина, яку вони зупинили, їхала в Білозерськ.

– Ану, в кузов! – скомандував Ростик, допома гаючи дітям залазити. – Лікарю, наглядайте, щоб їх не продуло. Професоре, прошу в кабіну.

За машиною деякий час бігли дворняги, потім вони відстали, полягали вздовж дороги – чекати повернення Рессі…

І почалося запаморочливе мелькання полів, гайків, сіл під бездонним безхмарним небом. Колись по цьому шосе Електронік уперше прогулювався з електронною дівчинкою, пояснював їй усю складність навколишнього світу. Зараз світ сам летів назустріч, дзвенів у вухах, куйовдив волосся, освіжав розпашілі обличчя – світ, відкритий заново Електронічкою. Щойно вона промчала тут, цією розпеченою, курною дорогою, прямуючи до своєї, невідомої поки що і їй самій мети. І треба було за всяку ціну наздогнати того, хто врятував життя ЕлектроніковІ, наздогнати й пояснити цю мету.

Врятувати Електронічку!..

Громов намагався розтлумачити сенс нового винаходу в робототехніці й роботопсихології допитливому шоферові, й той оцінив ситуацію по‑своєму:

– Та наздогнати – наздоженемо! Але ж які дива творяться… неймовірно!

Проте гнав, гнав, гнав свій покірний ваговоз.

Й автоінспектори розуміли стрімкий біг машини: тільки що повз них проскочила із страшенною швидкістю дівчинка‑робот з чорним кудлатим собакою. Треба було їх наздогнати, спіймати, тобто врятувати… Міліціонери давали команди по рації, звільняючи дорогу для прудкого ваговоза.

– Рессі, – волав Електронік, – затримай її ненадовго. Ми рухаємось услід.

«Неможливо, – радирував Рессі. – Якщо відвернути її увагу, вона може розбитися».

– Скажи, що я відновився, я її врятую.

«Я не вірю, – відразу ж передав Елечкину відповідь електронний пес. – Я нікому не вірю».

– Передай їй, – підказав Сергій другові, – що ми їй віримо.

«Пізно…» – прозвучала відповідь дівчинки з очима, які не сміються.

– Згадав! – закричав раптом Вовка Корольков і схопився з лави, ледь не випавши за борт Його ривком пасадили на місце. – Згадав! – радів класний Професор. – Згадав усе! І розмір острова Робінзона… І площу Африки… І відстань до кінцевої галактики…Все, все згадав! – І щасливий Професор несподівано усвідомив, яку хворобу він недавно пережив.

– Скажи їй, що я ніколи не буду елелекать. – буркнув Макар, штовхнувши ліктем Елека. – Будь другом, не пошкодуй енергії…

– Скажи їй, – механічно повторив електронний хлопчик, – що Макар ніколи не задаватиметься. Передай, будь ласка, Рессі, що я обов’язково буду людиною… Я допоможу їй…

І почув по рації відповідь Електронічки: «Що ж ви, хлопці?.. Ех, ви… Які ж ви товариші?..»

– Тримайся, Елечко! – гукнули дружно дівчатка. – Ми з тобою!

Слова Електронічки, промовлені майже пошепки, оглушили Електроніка. Він схопився, ступив на борт і на повному ходу сплигнув з ваговоза.

– Ти куди? – встиг лише крикнути Сергій Сироїжкін.

Лікар затарабанив по кабіні. І раптом обличчя його просвітліло. Електронік не упав, не розбився. Він на бігу порівнявся з ваговозом, що пригальмував, обігнав його, помчав уперед. Дівчатка закохано дивилися йому вслід: от якби до них хтось так поспішав!

Шофер, увімкнувши граничну швидкість, напружено стежив, як поступово зменшується на шосейній стрічці хлопчача постать.

– У вас усі такі відчайдушні? – запитав він професора.

– Коли йдеться про справжнє… про людське ставлення до людей, то всі, – коротко відповів професор, попахкуючи люлькою. – Жени!

В кузові, підганяючи швидкі колеса, лунали дівчачі голоси:

 

Лиш гукну, і постане як стій

Друг кошлатий, улюбленець мій…

 

Решта дітей підхопили табірну пісню, складену Елечкиною командою:

 

Здрастуй, Рессі, друже Рессі,

Гарно разом нам ведеться –

Рідкісне створіння,

Супер та уміння…

 

Елек вийшов на берег моря і зразу ж побачив її.

Вона стояла на великому гладенькому камені й дивилася за горизонт. Біля її ніг сидів кудлатий пес.

Він підійшов до неї неквапливим кроком, уважно подивився в її обличчя:

– Ти зовсім інша, – ледь здивовано промовив Електронік. – У тебе… у тебе усміхнені очі. – Він простягнув руку. – Мир?

Електронічка у відповідь міцно потиснула її і засміялася.

– Мир!

Вона здогадалася: її очі бачили світ по‑новому.

 

ЗМІСТ

 







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.