Здавалка
Главная | Обратная связь

Галілеянин чи юдей?



Подібне сталося і з християнством, головним ідеоло­гічним противником якого з перших днів діяльності втіленого Сина Божого були носії юдейського світогляду (ними були не обов’язково юдеї за походженням, нерідко це були т. зв. “юдеї по вірі”, “юдействуючі”). Для підриву життєспроможності конкурентного для них християнського світогляду система­тично просувається теза про єврейські корені Христа. Але це робиться тільки в середовищі неєвреїв, оскільки для своїх культивується протилежна теза — Христосне був євреєм. Ось що про це пише всесвітньо відомий американський письменник Дуглас Ріду своїй фундаментальній книзі “Суперечка про Сіон” (1956 р.) у розділі “Галілеянин”:

«Твердження, що “Ісус Христосбув євреєм”, могло б мати сенс лише сто­сов­но до умов Його часу. У цьому випадку воно могло б означати одну з трьох мож­ли­вос­тей, або ж усі три: Христос походив з племені Юди; Він проживав в Юдеї; на­решті, Він був “євреєм” за релігією. Це — ознаки раси, місця проживання та релігії.

Новий Заповіт не повідомляє нам генеалогії Пресвятої Діви Марії[100], містить лише три вказівки на Її походження з роду Давида[101]. Євангелісти Матвій та Лука простежують походження Йосипа також від Давида, однак Йосип не був кровним батьком Ісуса Христа. Вчені-юдаїсти заперечують всі ці генеалогічні мірку­вання, вважаючи, що вони були запроваджені задля узгодження подій, що відбулися, з древніми пророцтвами.

Що ж до місця проживання, то в Євангелії від Івана вказується, що Ісус Христос народився у Віфлеємі Юдейському, однак лише через те, що Матір Божа прибула туди з Галілеїдля перепису; юдаїсти заперечують і це, вважаючи це вставкою з метою підтвердження пророцтва Міхея про те, що Владика Ізраїлю походитиме з Віфлеєма. І, нарешті, “Єврейська Енциклопедія” наголошує, що батьківщиною Ісуса Христа був Назарет. Отже, всі джерела згодні з тим, що Він був галілеянином, незалежно від випадкового місця Його народження. Галілея, де Він провів майже все своє життя, була політично цілком відо­крем­лена від Юдеї, маючи свого власного римського тетрарха. Для Юдеї вона була “за­кор­донням”. Змішані шлюби між мешканцями цих двох країн були заборонені, і ще до народ­ження Христа Симон Тарсис, один із Макка­вейських князів, силоміць переселив усіх юдеїв, які мешкали в Галілеї, знову до Юдеї[102]. Іншими словами, і за расою, і політично галі­леяни та юдеї були різними народами.

Чи можна сказати, що Христос був “євреєм” за релігією? Юдаїстські авторитети, звісно, це категорично запере­чують. Те, що на цю тему часто лунає з церковної кафедри та на зібраннях, викликало б бурю обурення в будь-якій синагозі. Незрозуміло, як такі твердження можуть висловлю­ватися відповідальними громадськими діячами. В епоху Ісуса Христа не існувало ні “єврейської”, ні навіть юдейської релігії. Був культ Єгови з його різними сектами фарисеїв, саддукеїв, ессеїв та ін., які затято сперечалися одна з одною та боролися за владу над народом через синагогу. Це були не тільки секти, а й політичні партії, а найсильнішими з них були фарисеї з їхнім “усним переказом” того, що Бог начебто заповідав Мойсеєві.

Якщо вважати нинішніх сіоністів “євреями” (претензія, що її, вочевидь, визнають усі народи Заходу), то партією, яка відповідала їм в епоху Ісуса Христа, слід вважати фарисеїв. Христос усю силу своєї критики скеровував саме проти фарисеїв. Він також картав і саддукеїв, і книжників, але із Св. Писання незаперечно випливає, що саме їх (фарисеїв) Він вважав ворогами Бога і людини, а Його картаючий гнів з усією силою було скеровано головним чином проти них. Він атакував їх за те в них самих і в їхній вірі, що сучасні сіоністи оголошують голов­ними характерними особливостями евреїв, єврейства й юдаїзму. За своєю релігією Ісус Христос, поза всяким сумнівом, був цілковитою протилежністю й ворогом усього того, що творить ортодоксального єврея сьогодні і чим були правовірні фарисеї Його часу.

Син (в юридичному сенсі. — І. К.) галілейського теслі, напевне, ніколи не відбував формальної школи: “...Дивувались юдеї й казали: «Як Він знає Писання, не вчившись?»” (Іван. 7:15). Іще істотнішим є те, що Він ніколи не вчився в синагогальних школах і не мав вчителів-рабинів. Його вороги, фарисеї, підтверджують це; якби Він був з їхнього роду і племе­ні, вони не питалися б, “звідки в Нього ця мудрість та міць чудодійна?”

Засліплююче світло одкровення, яке виходило зі вчення цього молодого прибульця, виявляється особливо яскраво на похмурому тлі левітського Закону та фарисейських традицій, проти яких Він постав, прийшовши до Юдеї. Навіть у наші дні повнота та несподівана просвітленість Нагірної Проповіді вражає всіх, хто кри­тично вивчав Старий Заповіт, як полудневе сонце серед глибокої ночі.

Закон, для “виконання”[103]якого Ісус Христос прийшов у цей світ, розрісся на той час у величезну масу законоутворень, котрі придушували все живе своєю склад­­ністю та буквоїдством. Торабула тільки початком; на неї було нагромаджено без­ліч інтерпретацій та розтлумачень рабинів, а старійшини, як ста­ран­ні шовковики, дедалі ширше снували свої нитки, аби зловити в них найменші з усіх можливих люд­ських вчинків. Покоління законників трудилися над рішеннями на кшталт того, що не можна їсти в суботу яйце, більша частина якого була знесена куркою ще до появи на небі другої зірки. Закон і коментарі до нього становили цілу бібліотеку, а ко­мі­те­то­­ві міжнародних юристів, покликаному скласти щодо нього свою думку, знадобилися б роки, аби лише проди­витися гори нагромаджених міркувань.

Але раптом прийшов простий молодий чоловік із Галілеї, простяг руку та викинув геть усю масу цього мотлоху, показав­ши, де істина і де єресь. Він звів “весь Закон і Пророків” до двох заповідей: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією думкою своєю” та “Люби ближнього свого, як себе самого” (Матвій, 22:37, 40). Тим самим було викрито й засу­д­жено головну єресь, котру левіти та фарисеї століттями вплі­та­ли у Закон. “Люби свого ближнього, як самого себе”, — ця настанова міститься і в книзі Левіт, однак тут головним було обмеження, що за “ближніх” визна­ються самі лише собраття-юдеї.

Христос поновив первісну, забуту настанову щодо любові до ближніх незалежно від їхньої раси та віри. Саме це було сенсом Його слів: “Не подумайте ви, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, — Я не руйнувати прийшов, а доповнити”. А щоб не було сумнівів у мов­леному, Він до­дав: “Ви чули, що сказано: «Люби свого ближ­нього, й ненавидь свого ворога». А Я вам кажу: Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, що вас проклинають, творіть добро тим, що ненавидять вас, і моліться за тих, що вас переслідують” (Матвій, 5:17, 43—44). Формальне заперечення цьому каже, що специфічної заповіді “ненавидь свого ворога” у Старому Заповіті не міститься. Однак значення слів Христа цілком зрозуміле: у Старому Заповіті міститься стільки настанов уби­вати й винищувати сусідів, яких не визнають за “ближніх”, що без почуттів ворожості та ненависті вони (настанови) були б неможливі.

Вчення Ісуса Христа було прямим викликом Законові в його фарисейській інтерпретації; до того ж Він ще більше посилив цей виклик, відмовив­шись грати роль націоналіс­тич­ного визволителя й заво­йовника, про що йшлося в пророцтвах та що очікувалося усіма від Месії. Прийнявши таку роль, Він, мабуть, знайшов би більше послі­довників, а можливо, навіть і підтримку фарисеїв. Однак у Його відповіді чутно не тільки відмову, а й докір: “Моє Царство не з світу цього” (Іван, 18:36).., “Царство Боже всередині вас”, “не складайте ви скарбів собі на землі... Складайте ж собі скарби на небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть” (Матвій, 6:19—20). Все, що Він висловив такими простими словами, було спокійним, але прямим викликом на адресу наймогутніших людей того місця й часу, ударом по засадах віри, яку їхня секта зводила протягом століть.

Нагірна Проповідь кількома словами спростувала те, чому вчили сотні сторінок Старого Заповіту. Вона протиставила любов ненависті, прощення помсті, милосердя злобі, добросусідство відчуженості, правосуддя дискримі­на­ції, життя смерті. Як і розділи “благо­словінь — проклять” Второзаконня, Нагірна Проповідь починалася благословіннями, але на цьому подібність закінчувалася. Второзаконня обіцяло матеріальні блага у вигляді нових земель, здобичі та винищення ворогів у винагороду за суворе дотримання тисяч, часом найдурніших, “законів і настанов”, багато з яких прямо приписували вбивство. Нагірна Проповідь не обіцяла ніяких матеріальних ви­на­город, а просто вчила, що моральна поведінка, смирення перед Богом, намагання жити за прав­дою, милосердя, чистота, миролюбство та праведність благословенні самі по собі та бу­дуть винагороджені духовно. У Второзаконні за благословіннями ішли прокляття; у Нагірній Проповіді ніяких погроз немає, вона не вимагала, аби порушника було “побито каменями до смерті”, “повішено на дереві” або щоб він, нарешті, “споку­ту­вав своє прогрішення ціною обмивання рук у крові телиці”. Найгірше, що могло вра­зи­ти грішника, — це бути “найменшим у Царстві Небеснім”, а найбільшою винагоро­дою для праведника було стати “великим у Царстві Небеснім”.

Молодий Галілеянин ніколи не вчив раболіпству, а лише внутрішньому смиренню,і тільки в одному незмінно й постійно виявлявся Його гнів: в атаках на фарисеїв. Слово «фарисей» означало «той, хто не стикається з нечистими людьми та речами». За словами «Єврейської Енциклопедії», «Ісус відрізнявся від фарисеїв тільки своїм ставленням до величезної кількості нечистих і немитих». Добре сказано — «тільки»! Саме оце «тільки» містило в собі прірву між поняттями племінного божества та Єдиного Загального Бога, між доктриною ненависті та вченням любові. Виклик був очевидний, і фарисеї його негайно прийняли, почавши розставляти Христу пастки за їхньою старою системою, описаною багато років тому Єремією: «Усі, хто живе зі мною у світі, стежать за мною, а чи не спіткнуся я: можливо, кажуть, “він спіймається, і ми здолаємо його та помстимося йому”».

Фарисеї стежили за Ним, питаючи (учнів Христа): «Чого то Учитель ваш їсть оніз митниками та із грішниками?» (це було караним порушенням Закону). Але Христос і в суперечках перемагав їх, обминаючи пастки та відповідаючи швидко, однак спокійно: «Лікаря не потребують здорові, а слабі!.. Бо Я не прийшов кликати праведних, але грішників до покаяння» (Матвій, 9:11—13).

Стежачи за ним далі, фарисеї побачили, що учні Його зривали колосся та їли їх у суботу (що було новим порушенням їхнього «Закону»): «Он учні Твої роблять те, чого не годиться робити в суботу» (Матвій, 12:2). Їхні запитання завжди стосувалися лише обрядів, але ніколи віри або поведінки: «Чого Твої учні ламають перекази старших? Бо не миють вони своїх рук, коли хліб споживають». «Лицеміри!» — відповідав Він. — «Про вас добре Ісая пророкував був, говорячи: “Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене. Та однак надаремне шанують Мене, бо навчають наук — людських приказів”» (Матв. 15:2,7—9). Це було, як то кажуть, у самісіньке око: «Закон» був законом не Божим, але законом левітів та фарисеїв, іншими словами — «заповідями (приказами) людськими».

Після цього ні про який компроміс не могло бути й мови, Ісус Христос відвернувся від фарисеїв, «покликав народ і промовив до нього: “Послухайте та зрозумійте! Не те, що входить до уст, людину сквернить, але те, що виходить із уст, те людину сквернить”» (Матвій, 15:10—11). Цим Він викрив убозтво тієї прерогативи священства, яку воно охороняло з особливою ревністю і яка була пов’язана з приготуванням та вживанням їжі та супроводжувалася цілим ритуалом забою худоби, виточування крові тощо. Усе це були, звісно, «заповіді-прикази людські», хоча їх і приписували Мойсеєві; суворому дотриманню цього дієтичного ритуалу, під контролем фарисеїв, вони (фарисеї) надавали першорядного значення. Навіть учні Христа були так привчені до цих харчових традицій, що не могли зрозуміти, як це «те, що виходить із уст», може осквернити людину, але не те, що входить; вони попросили (у Христа) роз’яснення, додавши: «Чи Ти відаєш, що фарисеї, почувши це слово, були спокусились?» (Матвій, 15:12).

Ісус відповів учням простою істиною, котра, однак, для фарисеїв була нечуваною єрессю: «Чи ж і ви розуміння не маєте? Чи ж ви не розумієте, що все те, що входить до уст, вступає в живіт та й назовні виходить? Що ж виходить із уст, те походить із серця, — і воно оскверняє людину. Бо з серця виходять лихії думки, душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину сквернить. А їсти руками невмитими, — не сквернить це людини» (Матвій, 15:16—20).

Ці слова знову ж таки були караним порушенням «Закону», і фарисеї почали готувати смертельний удар. Вони підготували хитромудрі запитання: «Тоді фарисеї пішли й умовлялись, як зловити на слові Його» (Матвій, 22:15). Були висунені два головні запитання: «Чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?» (Матвій, 22:17), і друге: «А хто то мій ближній?» (Лука, 10:29). За заперечну відповідь на перше запитання Він міг бути покараний за законами чужоземних правителів країни, тобто Риму. Неправильна відповідь на друге дала б фарисеям підстави звинуватити Його перед римською владою у порушенні їхнього власного закону, вимагаючи за це покарання.

Цей метод уже було описано Єремією, але він є звичайною річчю і нині, у 20-му столітті по Р. Х. Усі, хто бере участь у публічних дискусіях, добре знають, як можна заздалегідь підготувати хитре запитання, на яке важко відповісти одразу ж. Є багато способів уникнути пастки: досвідчений промовець може, приміром, або взагалі відмовитися відповідати, або відповісти зустрічним запитанням. Куди важче, однак, замість того, щоб ухилятися, дати відверту і повну відповідь, не поступаючись своїми принципами і водночас уникаючи пастки та не підставляючи себе під удар. Це вимагає найвищих якостей швидкості міркувань, цілковитого самовладання та ясності думки. Відповіді Христа на обидва запитання фарисеїв являють собою для всіх часів зразки такої досконалості, зрівнятися з якою простий смертний може лише мріяти.

«Скажи ж нам, як здається Тобі: чи годиться давати податок для кесаря, чи ні?». (Питання звучить в удавано щирому і дружньому тоні). «А Ісус, знавши їхнє лукавство, сказав: “Чого ви, лицеміри, Мене випробовуєте? Тож віддайте, що кесареве — кесареві, а Богу — що Боже”. А почувши таке, вони диву далися. І лишивши його, відійшли» (Матвій, 22:18, 21—22).

У другому випадку «підвівсь ось законник один і сказав, Його випробо­ву­ючи: “Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?”» (Лука, 10:25). Відпові­даючи, Христос знову відкинув увесь тягар левітського закону, поновивши дві істини: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм... і свого ближнього, як самого себе» (Лука, 10:27). І тут з’явилася підступна пастка: «А хто то мій ближній?».

Хто із смертних спромігся б відповісти, як Ісус? Звісно, знайшлися б люди, котрі, як і Він, відверто висловили б свої погляди, знаючи, що важать життям: людей, ладних іти на мучеництво, не так уже й мало. Але Він зробив більше: як досвідчений фехтувальник, Він обеззброїв супротивника, вибивши шпагу з його рук. Його провокували заявити відверто, що «язичники» теж є «ближніми», і тим самим засудити самого себе у порушенні закону.

Власне, Христос так і відповів, але Його слова цілком осоромили того, хто запитував; рідко коли законникам випадало зазнавати такого приниження. Левітсько-фарисейське вчення визнавало за «ближніх» лише юдеїв, а з усіх зневажуваних язичників самаряни вважалися наймерзеннішими. Навіть доторкання до самарянина опоганювало і вважалося найбільшим «порушенням» (так це вважається й досі, та кому з неєвреїв про це відомо?). Метою запитання було спровокувати Христа на таку відповідь, яка б поставила Його під найсуворіше покарання; однак, обравши для відповіді притчу про самарянина, Христос виявив справжню надлюдську сміливість і геніальність, розповівши, як «один чоловік... попався розбійникам, що... завдали йому рани та й утекли, покинувши ледве живого його. Проходив випадком тією дорогою священик один... і левит» (звичайний докір Христа тим, хто прагнув заподіяти Йому смерть), і проминули. «Проходив же там якийсь самарянин та й натрапив на нього й, побачивши, змилувався. І він підійшов й обв’язав йому рани... й приставив його до гостиниці», заплативши за догляд за ним. «Котрий же з цих трьох — на думку твою — був ближній тому, хто попався розбійникам?» (Лука, 10:30—36).

Загнаний у глухий кут законник не наважився вимовити брудне ім’я «самарянин», але відповів: «Той, що вчинив милосердя над ним» (Лука, 10:37), і, мабуть, тільки потім утямив, що тим самим він приєднався до засудження тих, від чийого імені він діяв: священика та левіта. «Ісус же сказав йому: “Йди, — і роби так і ти!”» (Лука, 10:37). Цими кількома словами Христос, без прямого натяку, примусив того, хто питав, самому ж і засудити усю расову єресь, на якій було побудовано фарисейський закон.

Один із досить поміркованих критиків-юдаїстів, Монтефіоре, скаржиться, що, кажучи: «Любіть ворогів своїх», Христос зробив виняток, не вимовивши жодного доброго слова про самих фарисеїв. Щодо цього можна сперечатися. Христос знав, що й Він, й усі інші, хто викривав фарисеїв, будуть вбиті. Вірно і те, що Він виокремлював фарисеїв і книжників як головних винуватців секти, яка спотворила Закон, затавру­вавши їх словами, що не мають собі рівних у світовій літературі: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що ви перед людьми зачиняєте Царство Небесне, — бо й самі ви не входите, ані тих, що входять вони, увійти не пускаєте... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що обходите море та землю, щоб придбати нововірця одного; а коли те стається, то робите ви його сином геєни, вдвоє гіршим від вас... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважніше в Законі полишили: суд, милосердя та віру... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні вони кісток трупних та всякої нечисті... Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що пророкам надгробки ви ставите, й праведникам прикрашаєте пам’ятники та говорите: “Якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їх у крові пророків”. Тим самим на себе свідкуєте ви, що сини ви убивців пророків. Доповніть і ви міру ваших батьків! О змії, о роде зміїний...» (Матвій, 23:13,15,23,25,27,29—33).

Якщо деякі критики вважають ці три останніх слова аж надто жорсткими, то нехай вони прочитають їх у зв’язку з трьома попередніми реченнями, з яких прозирає передчуття Христом свого близького кінця. Готовий вмерти звертається до тих, хто наміряється заподіяти йому смерть, і тому тут ніякі слова не можуть бути аж надто суворими. Але ж навіть і смертельний докір: «Доповніть і ви міру ваших батьків!» згодом доповнюється словами: «Отче, відпусти їм, — бо не знають, що роблять вони!» (Лука, 23:34). Ми бачимо, як наближається кінець. «Первосвященики, книжники і старійшини» (Синедріон) збираються під проводом Каяфи, щоб узгодити заходи проти того, хто оспорює їхній авторитет і Закон. Юда Іскаріот, єдиний юдей з-поміж Його учнів-галілеян, «а з ним люду багато від первосвящеників і старших народу з мечами й кілками» (Матвій, 26:47), іде до Гетсиманського саду та зраджує Ісуса поцілунком смерті.

Цей Юда заслуговує на нашу увагу. Його було двічі канонізовано у 20-му столітті: спершу в більшовицькій Росії (т. зв. «живою церквою»), а потім у Німеччині, після поразки Гітлера. Сенс цих двох епізодів зрозумілий: та секта, яка була на початку нашої ери в Єрусалимі сильнішою за Рим, і сьогодні стоїть на Заході біля вершини влади. Згідно з Євангелієм від Матвія, Юда згодом повісився; зрада не дала йому щастя, і він обрав вид смерті, «проклятий Богом». Сіоністські історики школи Кастейна виявляють до Юди очевидну прихильність. На думку самого Кастейна, Юда був «добрий хлопець», який розчарувався у Христі і «таємно порвав» з Ним: формулювання, на яке ми натрапляємо тільки в сіоністській літературі.

Керуючі Синедріоном фарисеї піддали Христа тому, що ми тепер назвали б «єврейським судом», хоча відповід­нішим сучасним терміном був би «народний суд»: Христос був зраджений донощиком, схоплений та заарештований натовпом, звинувачений трибуналом, який не мав законної влади, та засуджений на смерть після того, як лжесвідки підтвердили зведену на нього умисну брехню. «Старійшини», які скеровували тоді перебіг подій, як це в наш час чинять усілякі «радники», спромоглися звинуватити Христа в таких злочинах, котрі каралися смертю не лише за їхнім Законом, а й за законами римської влади. За «законом Мойсея» Христос був винен у богохульстві, бо оголосив себе Месією, а за законами Риму Він скоїв зраду, бо називав Себе царем юдеїв.

Римський правитель Пилат усіляко намагався, то в один, то в інший спосіб, ухилитися від виконання наполегливих вимог «старійшин», аби Христа було скарано на смерть. Він, однак, був прототипом сучасних британських та американських політиків і понад усе лякався могутності єврейської секти. Дружина умовляла його не мати з ними справу. Він намагався, як це часто роблять політики, перекласти відповідальність на іншого — на свого колегу Ірода Антипу, тетрарха Галілеї, але Ірод відіслав справу назад. Після цього Пилат спробував обмежити покарання бичуванням, але фарисеї вимагали смерті Христа, погрожуючи доносом у Рим: «Якщо Його пустиш, то не кесарів приятель ти» (Іван, 19:12).

Римський Пилат спробував востаннє передати справу до інших рук: «Візьміть Його ви, та й за вашим Законом судіть Його» (Іван, 18:31). Але досвідчені у судочинстві фарисеї легко знайшли відповідь: «Нам не вільно [за римськими законами] нікого вбивати» (Іван, 18:31).

І ще раз Пилат намагався врятувати Його, запропонувавши «народові» простити одного з двох: або Ісуса Христа, або розбійника та вбивцю Варавву. Великих сподівань на удачу у Пилата, вочевидь, не було, оскільки між «народом» та натовпом, або черню, різниця невелика, і від них важко очікувати справедливості або милосердя; натовп завжди лише виконує волю владущої меншості. Отож не дивно, що «первосвященики й старші народ були змовили, щоб просити за Варавву, а Ісусові смерть заподіяти» (Матвій, 27:20). Ще й сьогодні та ж сама секта пречудово вміє «переконувати» маси в усьому, чого їй треба.

Чим далі спливає час, тим яскравіше виблискують барви цієї останньої трагічної сцени. Багряниця, палиця як скіпетр, терновий вінок та глузливе величання: тільки фарисейські уми могли вигадати всі ці знущання, які і в наш час покликані підкреслювати велич перемоги та приниження переможених. Скорботний шлях на Голгофу, ганебне розп’яття між двох злодіїв: цього дня Рим підкорився вимогам фарисеїв, як Персія підкорилася вимогам левітів за п’ятсот років до того.

Фарисеї привчили юдейський народ очікувати приходу Месії, тепер же вони розіп’яли першого, хто ним назвався. Іншими словами, згідно з фарисеями, Месія ще має прийти, цар із племені Давида, претендент на всесвітнє царство, ще має з’явитися: його чекають ще й сьогодні. У Кастейна, в його «Історії юдаїзму»[104], є розділ про життя Ісуса. Пояснивши, що Христос був невдахою, автор пише зневажливо, але вельми промовисто: “Його життя і смерть — це наша справа”» (кінець цитати з книги Дугласа Ріда).

— Якщо Ісус Христос не був євреєм, тоді навіщо Йому зробили обрізання — головний ритуал долучення до єврейського народу?

Навіть якби цей ритуал справді відбувся, то його могли б здійснити для того, щоб полегшити євреям визнати Христа “за свого” і прийняти як свого Спасителя. Але річ в тому, що ніякого обрізання Христа просто не було.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.