Здавалка
Главная | Обратная связь

Літосферне зміщення



Пригляньмося до конфігурації льодовика під час останнього, т. зв. “валдайського” або “вюрмського” зледеніння (80—10 тис. років тому). З карти добре видно, що льодовик не зачепив Азії — він не дійшов навіть до Уралу. Водночас відомо, що напередодні потепління в Пів­нічній Африці було значно холод­ніше, ніж тепер, а в горах Лівану був льодовик.

Межі Валдайського льодовика

Валдайський льодовик ду­же нага­дує полярну льодо-снігову шап­ку. Якщо це так, то полюс мав би знаходитись приблизно в центрі цієї шапки (приблизно, тому що розвиток льодовика пов’язаний не лише з низькою температурою, а й з рельєфом місцевості, вологістю повітря та іншими чинниками).

На основі карти поширення валдайського льодовика можна у першому наближенні зробити припущення, що попе­редній північний полюсзнаходився в районі Скандинавії.

— А може, скандинавський льодовик — це ніяка не полярна шапка?

А де ви ще знайдете льодовик завтовшки кілька кілометрів, як не біля полюсу? Нагадаємо, що в нинішній Антарктиді середня товщина льода становить 1880 метрів[119]. Пізніше ми розглянемо додаткові свідчення на користь того, що в пізньому палеоліті Північний полюс останній раз знаходився в районі між Скандинавією та Ісландією, а приблизно в 7562 році до н. е. він стрімко змістився градусів на 25-30 і зайняв нинішнє становище. Зрозуміло, що зміщення полюсів викликало серію катаклізмів. Момент зміщення полю­сів розділяє період палеоліту і мезоліту (перехід до неоліту), а також допотопний клімат (плейстоцен) і післяпотопний (голоцен).

Зміщення літосферилише на перший погляд видається фантастичним. Геофізики і географи знають, що протягом багато­мільйонної історії Землі такі зміщення, а також інверсії геомаг­нітного поля (зміна полярності) відбувалися багато разів. Серед іншого, про це свідчать поклади кам’яного вугілля в Антарктиді і за Північним полярним колом, сліди древніх екваторів і пов’язані з ними пасма гірських хребтів та розломів земної кори[120].

— Якщо справді Європа знаходилась раніше на 25—30 гра­дусів північніше, то ближча до Європи частина Антарктиди (Земля Королеви Мод) також мала би знаходитись на 25-30 градусів північніше, тобто ближче до екватора.

Так воно і було. На основі геологічних досліджень, зокрема аналізу залишків рослинності, вче­ні дійшли висновку, що “три­ва­лий період, протягом якого Земля Королеви Мод і прилеглі до неї райони були вільними від льоду, завершився не більш, ніж 6 ти­сячоліть тому”[121].

Феномен стрімкого танення льо­довика у північній півкулі (який формувався протягом при­най­мні 40 тисячоліть) і так само стрімкого обледеніння частини Антарктиди можна розумно пояс­нити лише тим, що приблизно 10 тисячоліть тому відбулось зміщення літосфери приблизно по нульовому меридіану в напрямку з півночі на південь.

— Які ж потрібні титанічні сили для такого зміщення!

Планета Земля до останнього літосферного зміщення.

Насправді вони на кілька порядків менші, ніж здається на перший погляд. Розгляньмо меха­нізм цього при­род­ного явища.

Ми знаємо, що Земля складається з тонкої твердої кам’я­ної плівки — літосфери (земної кори)[122], яка пла­ває на роз­плав­леній магмі, точніше — на “змащу­валь­ному про­шар­ку”, який називають астеносферою. Вся ця система — і земна кора, і внутрі­шньопланетна рідина — оберта­ються навколо своєї осі зі швид­кістю 1 оберт на добу. Розташуван­ня цієї осі стосовно площини обертання планети Земля навколо Сонця є досить стабільним, хоча також може ко­ли­ватись під впливом специ­фіч­них ситуацій у Сонячній системі.

— Тоді про яке зміщення ми говоримо?

Ідеться не про зміну осі обертання планети, а про зміщення літосфери щодо планетарної осі. Давайте про­ведемо уявний експеримент і побудуємо найпростішу модель[123]. Візьміть кульку для настільного тенісу і заповніть її ртуттю. На поверхні кульки намалюйте моря і континенти. Тепер розкрутіть цю кульку навколо своєї осі в умовах невагомості, скажімо, в кабіні космічного корабля. Кулька буде добре і стабільно обертатися доти, доки на її поверхню не налипне яка-небудь порошинка. Ця порошинка породить нескомпен­совану відцентрову силу, яка розвертатиме поверхню кульки так, що порошинка врешті-решт опиниться на екваторі. Зверніть увагу, що зі ртуттю, яка обертається всередині кульки, нічого не станеться — вона як крутилась, так і крутиться — вісь її обертання залишається незмінною. Розвернеться лише оболонка з намальованими на ній морями і континентами. Якби ми там жили, то все, що помітили б — це незвичну поведінку Сонця.

Це була дуже спрощена модель, на реальній Землі відбу­ваються складніші процеси. Річ у тім, щовнаслідок обер­тання і відцентрової сили екваторіальний радіус нашої планети на 21 км більший за полярний радіус. Тому при переміщенні полярних територій до екватора їхня висота щодо рівня Світового океану буде зменшуватись. Про­довжимо наш експеримент і уявимо собі, що полярна територія миттєво перемістилась на екватор (тобто зміщення становить 90 градусів — екстремальний варіант). У такому разі ця територія опи­нить­ся під шаром води завтовшки 2 десятки кілометрів. Щоправда, через якийсь час відбудеться “релак­сація” земної кори: приполярні території опустяться на два десятки кілометрів, а екваторіальні на таку ж висоту піднімуться. Все врешті-решт повернеться “на круги своя”, проте нові екваторіальні землі вже будуть омиті водами Великого потопу.

Десять тисячоліть тому відбулося зміщення земної кори приблизно на 25—30 градусів, що призвело до затоп­лення значних територій. Якщо розділити 21 км на 90 гра­дусів, то отримаємо 0,23 км/град. Це значить, що при переміщенні території в меридіональному напрямку до екватора на 1 градус вона занурюватиметься в воду на 230 метрів. Це дуже грубі розрахунки, проте з них випливає, що при зміщенні на 25 градусів шар води міг становити кілька кілометрів.

Ось вам і Всесвітній потоп! Навіть якщо врахувати, що релаксація літосфери почалась відразу після початку зміщення, то максимальний шар води все ж таки міг досягати сотень метрів. Італійський дослідник Флавіо Барбієро, який спеціально займався цим питанням, вважає, що вертикальний рух земної кори не може перевищувати 3 або 4 кілометри[124].

Додамо, що внаслідок релаксації літосфери затоплені території неза­баром піднялися до свого природного рівня (т. зв. “рівня ізоста­тичної рівноваги”). Очевидно, що така швидка пере­будова земної кори супроводжувалась сильними земле­трусами і різким посиленням вулканічної діяльності.

— Невже раніше науковці не бачили можливості зміщення літосфери як причини катастрофічних кліма­тичних змін і потопів?

Чому ж, добре бачили. Про­сто вони, як жартують вчені, “нале­жали не до тієї профспілки”. Тобто в процесі конкуренції “перемогли” інші наукові школи, а праці “перемо­жених”, як це прий­нято, всіляко замовчувалися (і далі замов­чуються)[125].

Північний полюс до і після літосферного зміщення

Гіпотезу про літосферні змі­щення запропонував ще в 50-х роках XX століття американ­сь­кий вчений, профе­сор Кин­ського коледжу Чарльз Хепгуд[126]. Він обґрунтовував думку про те, що за певних умов літосфераможе “ков­знути” по астеносфері (яка вико­нує роль змащувального прошарку) і зміститися стосовно центрального ядра планети. В результаті саме такого зміщення 10 тисячоліть тому, стверджував Хепгуд, Південний полюс пересунувся за межі Південного полярного кола, а північно-західний сектор — Аляска і Сибір — змістилися на Північ. Додамо, що Альберт Ейнштейн не лише схвально від­гук­нувся про ідею Хепгуда, а й виступив автором передмови до його книги “Дрейфуюча земна кора”, написаної в 1953 році.

Інший американський вчений — геофізик А. О’Келлі в результаті проведених досліджень дійшов вис­но­вку, що в період останнього зледеніння Північний полюс знахо­дився на 30 гра­дусів південніше, ніж сьогодні[127]. А за даними фран­цузь­кого традиціона­ліста Поля Ле Кура, опублікованими в 1929 році у статті про Гіперборійську традицію, у почат­кову епоху Північний полюс “був не там, де він знаходиться сьогодні, а, судячи з усього, в регіонах, близьких до Ісландії і Гренландії”[128].

Вчені вважають, що зміщення лі­тосфери відбувались і на інших пла­­нетах Сонячної системи, зокрема, на Венері та Марсі (стаття американського дослідника Пітера Шульца “Міграція полю­сів Марса”, опублікована в журналі “У світі науки” за лютий 1986 р.).

Згідно з емпіричними даними, проаналізованими Хеп­гу­дом, під час минулих “мандрівок” літосфери кут зміщення ніколи не перевищував 40 градусів[129]. Можливо, що потуж­ності поштовху, отриманого внаслідок зовнішнього збурення, виста­чає лише на проковзування до 40 градусів — внаслідок в’язкості астеносфери отриманий літосферою імпульс поступово згасає.

Сьогодні ми ще точно не знаємо, які фактори спричи­нили останнє літосферне зміщення. Найімовірніше, що воно було викликане збуренням у Сонячній системі.Це збурення могло призвести до надмірно різкого, хоча й невеликого коливного руху земної осі, проте достатнього для зрушення літосфери. І в цьому немає нічого неймовірного, оскільки Сонячна система розвивається в пульсуючому режимі, а всі її планети і Сонце перебувають у постійній взаємодії — нині це навряд чи хтось стане заперечувати.

Можливість невеликого, але різкого коливання земної осі та спричинюваного ним “проковзування” літосфери по астено­сфері виглядає ще реальнішою з позицій фізики ефіру[130]. Згідно з сучасними підходами, Сонячна система (як і вся галактика) знаходиться в єдиному ефірному потоці, який підпо­ряд­ковується законам, подібним до законів гідродинаміки. Тому раптове збурення в одному місці поширюється в просторі приблизно так, як у рідкому середовищі, і може викликати різкі (катастрофічні) зміни орбітальних параметрів планет[131].







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.