Природовідповідна соціальна організація
Практичним наслідком описаних вище світоглядних засад стали: · стрімкий розвиток відтворюючого господарства; · надзвичайна етнотворча потенція; · збалансовані стосунки між чоловіками і жінками (на території України жінка ніколи не була рабинею); · відраза до деспотизму (на території України ніколи не було деспотичних держав). Відраза до тиранії — це архетипова особливість арійського мислення. Згадаймо, що вже індоєвропейський Сумер складався з вільних міст-держав, де князь (“лугаль”) щороку обирався на загальних зборах-вічах (тиранія на цій території виникла лише після знищення сумерської державності семітським Аккадом). Подібний устрій несли з собою пелазги — досить згадати давню Грецію з її демократичними містами-полісами. Арійська традиція людської свободи знайшла своє продовження в державі Антів і Київській Русі, а на Запорізькій Січі стала центральним принципом усієї організації життя. Інша справа, що цією свободою наші предки не завжди вміли правильно розпорядитися, проте іншого шляху не буває: “щоб навчитися плавати — треба плавати”. Описуючи життя індоєвропейських народів, історики звертають уваги на ще одну спільну характерну рису — становий (феодальний) устрій, обов’язковим елементом якого є обмеження царської влади. Наприклад, з початку II тис. до н. е. суспільство хетів (гетитів, гетів) ділилося на жерців, бояр[305] з військом, купців, ремісників, селян. Хети “мали деякі звичаї, властиві, як прийнято вважати, суто індоєвропейцям. До таких звичаїв належить, наприклад, більш демократичний, ніж у типово східних деспотіях, спосіб урядування. Усе військо хетитів творило асамблею “панкус” (зібрання панів. — І. К.), яка спільно вирішувала всі важливі судові справи, карала злочинців. Влада зосереджувалася в руках невеликої кількості найпотужніших родин, які володіли великими землями і присягали на вірність цареві. Такі стосунки з правничої точки зору можна назвати примітивною феодальною системою”[306]. Державна хетів була “федерацією з дрібними князівствами, провінціями, протекторатами та васалами, що давало ассирійцям[307] змогу за гроші викликати міжусобні війни”[308]. Подібний устрій зустрічаємо у пелазгів-филистимлян, у індійських аріїв, антів, русичів та багатьох інших індоєвропейських народів.
Зародки цього устрою сягають середини VI тис. до н. е. і випливають з відичного вчення про чотири соціальні функції. На території України воно було втіленим у життя за допомогою чотирьох соціальних підсистем — т. з. варн. Арійські варнимали такі назви: 1) Брахмани (“люди Брахма”, де Б-РА-х-МА — це скорочений запис формули “Бог неба і землі”[309]); 2) Кшатрії(“люди влади”, “мечоносці”, від “кес” — меч); 3) Вайш’ї(господарі, “люди справи”, “ділові люди”); 4) Шудри(несамостійні працівники-виконавці, неповнолітні, не посвячені у професію). Ці назви варн сьогодні є загальновідомими завдяки поширенню відомостей про Індію, де понад 3 тис. тому придніпровські арії сформували суспільство, структуроване на 4 варни[310]. Найдивовижніше те, що ці ж самі назви є глибоко вкоріненими в українську культуру. Брахмани На санскриті назва цієї варни звучить як “brahmana”.З часів Трипільської Аратти в українській мові залишилося слово “врахман” або “рахман”.Згідно зі словником Бориса Грінченка, “рахман” означає: “Житель міфічної місцевості, праведний християнин”. Це слово представлене в різноманітних прислів’ях і приказках: “На Юра-Івана, на Рахманський великдень”, “постимося, як рахмани”, “рахманна земля”, “рахманний кінь”. Слово “рахманний” означає спокійний, сумирний, тихий[311]. Особливий інтерес викликає прислів’я “Поти рахман плохий[312], поки собаки не обступлять” (“Доти брахман сумирний, доки його не чіпають”). Це прислів’я пов’язане з тим, що саме арійські брахманибули першими творцями системи бойових єдиноборств, від яких пішли нинішні “кун-фу”, “карате” тощо. Все пояснюється тим, що брахмани-волхвине мали права носити зброї, а захищати своє життя від будь-якої небезпеки чи ворога були змушені за допомогою засобів, якими їх наділила природа, — власних рук і ніг, а також палиці. Про варну брахманів згадується у літописі “Повість врем’яних літ”: “Закон же у іуктриян, яких ще називають врахманами і осторовитами, від прадідів за приклад і благочестя взятий, під страхом великим не їсти м’яса, не пити вина, блуду не творити і ніякої злоби”[313]. Перелічені “кваліфікаційні вимоги” до брахманів пов’язані зі специфікою виконуваної ними функції. Згідно з віруваннями аріїв, брахман був створений з Божих вуст: “Заради процвітання світів Він створив зі своїх уст, рук, стегон і ступень брахмана, кшатрія, вайш’ю і шудру” (Закони Ману). Функція брахмана полягала в тому, щоб бути постійно відкритим до Божої мудрості, зберігати отримані від Нього знання (Слово) і передавати їх людям — а для цього треба було постійно тримати в чистоті тіло і душу. Народна пам’ять донесла до нас згадку про варну брахманів в топонімах (напр., Рахманівка на Дніпропетровщині), у великій кількості прізвищ, похідних від “рахман” (Рахман, Рахманюк, Рахманський, Рахманов, Рахманінов тощо), а також звичаях і легендах. Центральне місце серед них посідає Рахманський Великдень: “Четвертої середи по святах великодніх обходять гуцули Рахманський Великдень. Того дня не йдуть вправді до церкви, але дома на знак свята здержуються від усякої роботи. Гуцули повістують, що рахмани — се черці, справедливі руснаки; вони такої віри, як і ми. Вони жиють далеко на сході в монастирі, де ведуть богомільне житє...”[314]. На думку Ю. Шилова, “в цій легенді мовиться саме про арійських брахманів-жерців, які пішли в Індію й не вернулися”[315]. Святкування Рахманського Великодня було поширене в Україні — Олекса Воропай зібрав його описи на Полтавщині, Херсонщині, Київщині, Поділлі[316]. ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|