Главная | Обратная связь

Русявий Давид і його імперія

Давиднародився у 1085 році до н. е. у Вифлеємі — містечку на північних кордонах Юдеї. Він був молодшим із восьми синів Єссея, який належав до племені Юди. Про Давида відомо, що “він був вельми гарної зовнішності, мав біляве волосся, відрізнявся швидкістю бігу і міцністю м’язів”[441]. “Порівняно з Саулом[442] Давид був меншого зросту, білявим, гарним обличчям, статечним і фізично сильним, з привабливою вдачею”[443].

Як у чорноволосих євреїв-семітів міг народитися білявий[444] син? Про Давидову матір відомо лише, що вона не була єврейкою[445].

Оскільки гени(точніше, алелі) чорного волосся є домінантними щодо “світловолосих генів”, то найбільш можливими є два варіанти:

1) мати Давида була світловолосою (належала до європейської раси) або, принаймні, була носієм реце­сивних “білих генів”, а Єссей не був чистим семі­том, тобто також мав рецесивні “білі гени”;

2) мати Давида була носієм “білих генів”, а його біоло­гічним батьком був не Єссей, а якийсь європеєць або, принаймні, носій “білих генів”.

Друга версія є правдоподібнішою, оскільки відомо, що:

1) Єссей одружився з матір’ю Давида уже на старості: “І цей чоловік (тобто Єссей. — І. К.) за Саулових днів був старий, увійшов у літа” (1 книга Самуїлова, 17.12);

2) матір Давида була законною дружиною Єссея, проте Давид визнає, що “я в беззаконні народжений і в гріху зачала мене мати моя” (Псалом 50.7);

3) незважаючи на релігійну заборону міжрасового змі­шу­вання, євреї нерідко одружувались на красивих білих дівчатах филистимлян. Навіть “зразково-показовий” Самсон, який десь 20 років був суддею Ізраїлю і непримиренним ворогом филистимлян, двічі одру­жувався саме на филистимлянках[446]. У будь-якому разі, євреї і филистимляни перебували у тісному контакті.

Звідси напрошується висновок, що батьками Давида могли бути європейці, скоріше всього филистимляни. Тим більше, що пелазги-филистимляни були ще незмішаною (арійською) хвилеюпереселенців з Північного Надчорномор’я, тому в основному були русявими — “богосвітлими пелазгами” (Гомер, Одіссея, XIX). Версія про європейське походження Давида підкріплюється такими відомостями.

1) Давид, на відміну від своїх семи старших братів-семітів, мав особливе музичне обдарування. Відомо, що арійські народи мали найрозвиненішу музичну культуру (прикладом може бути пісенність українців).

2) Давид був талановитим воїном, а филистимлянибули професійними вояками, на відміну від “народного ополчення” євреїв.

3) Давид тривалий час користувався військовою підтримкою филистимлян і завдяки їй правив спочатку містом Циклаг (Секелаг), а згодом і всією Юдеєю як їхній васал[447]. Пізніше у столиці Юдеї Хевроні він був помазаний на царя Юдейського.

4) Улюбленою і останньою жінкою Давида була євусеянка (тобто індоєвропейка-ярусеянка) Вірсавія[448], колишня дру­жина хіттеянина Урія (Юрія). Художники зазвичай зобра­жають Вірсавію з ясними золотистими кучерями, що спада­ють на плечі досконалої форми, з виключно вродливими рисами обличчя і ніжною шкірою[449]. Сина Вірсавії — Соломона, не найстаршого, але найулюбленішого свого сина Давид призначив своїм наступником.

5) “Найнадійнішими силами були у Давида зовсім не євреї, а охоронці з чужинських найманців — керетяни і пеле­тяни”[450]. Йдеться про филистимлян, частина яких, як відомо, прийшла до Палестини з острова Крит (звідси — “керетяни”). На юдеїв Давид не дуже покладався.

Захоплення Давидом Єрусалима(Євуса) поклало кінець його дружнім стосункам з филистимлянами. Звернемо увагу, що до за­хоплення цього міста “залучені були тіль­ки цар та його люди — професійне царське військо, без племін­них ополчень, — щоб Давид із пев­ністю міг заявити, що він сам, особисто (тобто без євреїв — І. К.) здобув Єрусалим. ...Він не вирізав єру­са­лимлян і не прогнав їх геть. Навпаки: він ніби хотів зробити з них своїх особистих вірних прибічників”[451]. З цього часу Давид, професійний воїн, тала­новитий полково­дець і дипломат, почав проводити цілком самостійну політику. Перші два десяти­ліття його правління пройшли у завойов­ницьких війнах і при­вели до небувалого раніше розширення території держави. “Перший і єдиний раз в історії Ізраїльстав головною політичною силою, ціліс­ною близькосхідною імпе­рією”[452]. Столицю своєї держави Давид пе­ре­ніс з юдей­ського Геброна в євусей­ський (арійський) Ярусалим і зробив його політичним та релігійним центром імперії.

У це своє місто він переніс на постійне, фіксоване перебування КовчегЗаповіту, що цілком відповідало тради­ціям землеробського Ханаану, але суперечило фундамен­тальному єврейському принципу про неприв’язаність Бога до певної території (див. 7.3. “Арійці та євреї”).

Перенесення було здійснено в чисто ханаанських традиціях, з веселими піснями і енергійними танцями. Сам Давид, оголений по пояс, “танцював перед Господом зо всієї сили”, “танцював та скакав перед Господнім лицем” (Друга книга Самуїлова, 6.14-15). Що ж це за такий енергійний танець зі стрибками зо всієї сили, який виконувався воїном-царем в оголеному по пояс вигляді? Скоріше всього, що це був бойовий арійський танець, на зразок гопака[453].

Усе, що відбувалося у цей час в Ярусалимі, було незвичним для євреїв і суперечило їхнім традиціям. Здивована Мелхола — перша дружина Давида, дочка колишнього юдейського царя Саула, не стрималась і гостро висловила свій осуд. Давид же їй відповів зі спокоєм і гідністю: “Перед лицем Господа, що вибрав мене над твого батька та над весь дім його і наказав мені бути володарем над Господнім народом, над Ізраїлем, — буду танцювати перед Господнім лицем!” (2 Сам, 6.21).

Чому Давид став поводитися по-іншому настільки, що викликав здивування та осуд Мелхоли, і напевно, багатьох інших євреїв? Тому що він вже досягнув свого, він став царем. Часи загравання як з филистимлянськими феодалами, так і з євреями відходили у минуле, тепер Давид чимраз більше міг бути самим собою — арійським воїном-кшатрієм. Як констатує М. Грант, “«скакання і танці перед Господом» під музич­ний супровід, засуджені його дружиною Мелхолою (засму­ченої падінням дому Саула) як безглузді і негідні, були ритуалом, що безпосередньо випливав з релігійної практики ханаанців”[454].

Новації Давидазачепили і релігійну сферу. “Держав­на релігія, яку очолив Давид, була зовсім не чистим яхвізмом, але змішанням яхвізму і ханаанського культу”[455]. Елементи ж яхвізму як жорстко монотеїстичного культу були потрібні Давидові для зміцнення цілісності імперії, посилення його особистої влади, підвищення легітимності нової царської династії, а також забезпечення підтримки з боку племені Юди.

В історії Ізраїлю почалася нова епоха. На зміну психічно неврівноваженому, похмурому і “одержимому злими духами” Саулові прийшов здоровий, енергійний і життє­ра­дісний Давид. Можна сказати, що на зміну цінностям раси-2 в Ізраїлі прийшли цінності раси-3. Цю зміну династій проголосив від Божого імені соратник Давида — пророк Натан[456]. Він урочисто повідомив, що заповіт з Богом був обіцянкою, даною не лише самому Давидові, а й його синові Соломону і всьому його роду на всі грядущі часи:“Я буду йому за Батька, а він буде мені за Сина. Коли він скривить дорогу свою, то Я пока­раю його людською палицею та поразами людських синів. Та милість моя не відхилиться від нього, як відхилив Я її від Саула, якого я відкинув перед тобою.І буде певний твій дім та царство твоє аж навіки перед тобою. Престол твій буде міцно стояти аж навіки!”(2 Сам, 7.14-17).

Цей заповіт з Давидом було проголошено від імені Господа. Але це ім’я вже позначало не Яхве — суворого, ревнивого і непізнаваного родоплемінного божества в уявленні євреїв, а люблячого Бога-Отця, Господа-Саваотавсіх людей(Саваот, точніше, Сваот[457] — це арійський “Святий Отець”, тобто Бог-Отець). І це не було лише особистим бажанням Давида чи Натана — універсального Бога потре­бувала імперія Давида, більшість у якій становили не-євреї, а бюрократичний апарат формувався за фінікій­ською модел­лю із залученням єгипетських радників[458].

Вірогідно, що слово “Ізраїль” як назва державного утворення вперше з’явилося саме як ім’я новоствореної імперії (див.: 7.3.1. “Зіткнення світоглядів”). Пізніше, заднім числом, ця назва була штучно впле­тена в писану історію євреїв для надання їхньо­му існуванню вищого сенсу.

Проте не можна применшувати і ролі євреїв, передусім племені Юди, яке виступило в ролі ударної імперіотворчої сили (“дикої дивізії”) і, так би мовити, титульного етносу (подібно як етнос русскіх в Радянському Союзі). Це той випадок, коли як інструмент влади використовується культурно “простіший” на­род. Його перевага випливає з його “простоти”, якою легше ке­ру­вати і яка виконує накази не ставлячи зайвих запитань. Юдеї під­тримували Давида і пишалися ним, оскільки він вийшов з їхнього племені і цим задовольняв цілком природні родоплемінні амбіції.

Надзвичайна енергія і блискуча обдарованість Давида подарували Ізраїлеві безприкладну епоху тривалого миру і процвітання, так що його правління, при всіх кривавих подіях, ретроспективно розглядалося як праобраз і передвісник обіця­ного Богом майбутнього Золотого віку.

Одним з багатьох його чудових обдарувань, яке Давид поширив у своїй державі, була пристрасна любов до музики, що брала початок у глибинній ханаанській (арійській) традиції. Особливу славу у наступних поколінь Давид заслужив саме як співак і творець релігійної поезії.