 |
|
За провідним аналізатором виокремлюють такі види сприйняття: зорове, слухове, дотикове, кінестезичне, нюхове і смакове.
В основу другого типу класифікації сприйняття покладено форми існування матерії: простір, час і рух. Відповідно виокремлюють такі види сприйняття: сприйняття простору, сприйняття часу ісприйняття руху.
За активністю сприйняття поділяють на навмисне (довільне) і ненавмисне (мимовільне).
Ненавмисне сприйняття спричинено особливостями навколишніх предметів: їх яскравістю, розташуванням, незвичністю; інтересом до них людини. Йдучи вулицею, ми чуємо шум машин, розмови людей, бачимо яскраві вітрини, сприймаємо різноманітні запахи тощо. У ненавмисному сприйманні не існує заздалегідь поставленої мети. Відсутнє в ньому й вольове зусилля.
Навмисне сприйняття має іншу характеристику. Здійснюючи його, людина ставить перед собою мету, докладає певних вольових зусиль, щоб краще реалізувати свій намір, довільно обирає об´єкти сприйняття. Таким сприйняттям, наприклад, є слухання доповіді або перегляд тематичної виставки книг.
Сприйняття простору - це відображення у психіці людини розташування, величини, форми, об´ємності, віддаленості один від одного предметів та явищ на землі й у небі.
Сприймання простору включає сприймання: • відстаней, на які предмети розміщені від нас і один від одного; • напрямків, в яких вони знаходяться; • розмірів предметів; • форм предметів.
У процесі сприйняття простору розрізняють сприйняття величини, форми, об´ємності й віддаленості предметів. Взаємодія людини з довкіллям включає й саме тіло людини з характерною для нього системою координат. Людина, яка відчуває світ, сама є матеріальним тілом, що займає певне місце в просторі та має певні просторові ознаки: величину, форму і виміри тіла, спрямування рухів у просторі. Доведено, що в основі різноманітних форм просторового сприйняття лежить функціонування комплексу аналізаторів, які взаємодіють між собою. Особливу роль у просторовому орієнтуванні виконує руховий аналізатор, за допомогою якого встановлюється ця взаємодія. Сприйняття форми і величини предмета здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів. Однак основну роль відіграє зоровий аналізатор. Акомодація очей з важливим руховим механізмом зорового аналізатора допомагає сприймати відстань. Якщо порушується акомодація, знижується точність зорового сприйняття відстані. Для сприйняття відстані важливе значення мають рухи очей, зокрема їх конвергенція. Коли переводять очі з дальшого об´єкта на ближчий, відбувається їх конвергенція, і тим більша, чим ближчий об´єкт. Конвергенція очей спостерігається за умов бінокулярного зору (бачення двома очима). Для сприйняття відстані одним оком характерна недостатня точність. Через взаємодію зорового і кінестезичного аналізаторів забезпечується адекватне сприйняття розміру, форми, рельєфу предметів та їх віддаленості від нас. І.М. Сєченов зазначав, що, сприймаючи предмети різного розміру і форми, ми обводимо їх рухами очей, немовби «щупальцями». Між рухами очей і відбитком предмета на їх сітківці встановлюється зв´язок, що дає нам змогу краще сприймати розміри і форми предметів. Найінформативнішою ознакою, яку необхідно вирізнити під час ознайомлення з формою, є контур. Зорова система має не лише встановлювати межу між об´єктом і тлом, а й утримувати її. Це здійснюється за допомогою рухів очей, які ніби повторно виокремлюють контур, і є неодмінною умовою створення образу форми предмета. Сприйняття величини та форми залежить від попереднього досвіду людини. Чим краще людина обізнана з конкретною формою, тим легше вона вирізняє її серед інших форм. У сприйманні об´ємності або глибини предметів основну роль відіграє бінокулярний зір. При бінокулярному зорі зображення падає на диспарантні, тобто на незбіжні точки сітківок правого і лівого ока. Коли зображення падає на ідентичні, тобто цілком збіжні точки сітківки, його сприймають як плоске. Якщо диспарантність зображення предмета дуже велика, то воно починає сприйматися подвійно. При одночасному баченні двома очима відповідне подразнення від правого й лівого ока об´єднується в мозковій частині зорового аналізатора. Створюється враження об´ємності предмета, що сприймається. За віддаленості предметів велике значення в сприйманні простору має взаємне розташування світлотіней, яке залежить від розташування предметів. Людина зауважує ці особливості й навчається, користуючись світлотінями, правильно визначати розташування предметів у просторі. У сприйманні простору, зокрема відстані, беруть участь нюхові та слухові відчуття. За запахом можна, наприклад, визначити, що десь близько є їдальня, за звуком кроків - розпізнати, далеко чи близько від вас іде людина.
Сприйняття часу - це відображення об´єктивної тривалості, швидкості та послідовності явищ дійсності. Завдяки сприйманню часу відображаються зміни, що відбуваються в навколишньому світі.
Фізіологічною основою процесу сприйняття часу є умовні рефлекси на час, які постійно виробляються у людини. Воно здійснюється шляхом взаємодії аналізаторів, якими ми відображаємо інші аспекти явищ об´єктивної дійсності. Велике значення у сприйманні часу належить кінестезичному аналізаторові. Він виконує важливу роль у сприйнятті ритму. Під ритмом розуміють низку подразників, які послідовно змінюють один одного і мають періодичний характер. Сприйняття тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. На оцінку часу впливає установка особистості. Людині, котра очікує неприємних подій, час здається швидкоплинним. При очікуванні приємного зазвичай здається, що ця подія довго не настає. При згадуванні минулого спостерігається інша оцінка часу. Час, наповнений у минулому переживаннями, діяльністю, згадується як більш тривалий, ніж він був насправді, а значні періоди життя, позначені малоцікавими й одноманітними подіями, згадуються як швидкоплинні Ступінь суб´єктивізму в оцінці часу залежить також від віку людини.
Сприйняття руху - це відображення зміни положення об´єктів у просторі. Воно дає змогу орієнтуватися у відносних змінах у взаємному розташуванні та взаємовідношенні предметів навколишньої дійсності.
Відомості про переміщення предметів людина отримує, безпосередньо сприймаючи рух. Встановити, в який бік летить літак, з якою швидкістю він рухається, куди спрямований удар ворога можна на підставі досвіду просторової орієнтації. Сприйняття руху також здійснюється на базі висновків. Наприклад, про незначні зміни у швидкості автомобіля судять, спостерігаючи за змінами в показниках спідометра. Існують пози бігу, стрибків, ходьби, повзання, за допомогою яких, з огляду на особистісний досвід, доходять висновків про здійснюваний рух. Ілюзія руху може виникнути за відсутності реального руху предмета, при фіксованому погляді. Якщо через незначні проміжки часу показувати низку зображень, які відтворюють етапи рухів предмета, то складається враження руху. Це явище дістало назву стробоскопічного ефекту. На його основі здійснюється сприйняття руху під час перегляду кінофільму. Сприйняття руху здійснюється зоровим, слуховим і кінестезичним аналізаторами. Сприйманню руху допомагає осмислення змін у навколишньому середовищі на основі індивідуального досвіду і знань особистості.
10. Історично першою виникає асоціативна психологія. Згідно з ученням асоціаністів, складні психічні процеси включають простіші психічні елементи, на які вони можуть бути розкладені. Утворення асоціативних зв'язків підпорядковується певним законам (наприклад, закон суміжності). Г.Спенсер (1820— 1903), якого традиційно вважають яскравим представником асоціанізму, зазначав, що коли два психічних стани йдуть один безпосередньо за одним, то у процесі відтворення першого виявляється тенденція до того, що другий також обов'язково має відтворюватися. Проте вже сам Спенсер починає згодом ставити асоціацію в залежність від причин і факторів, закладаючи основи еволюційної психології.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.
Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е.Лтченер (1867— 1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом
Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експериментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.
Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єктивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму — науки про поведінку. Дж.Уотсон (1878— 1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу. . Біхевіоризм (з англ. behavior – поведінка) – напрям в американській психології ХХ ст., яке зводить психіку до різних форм поведінки як сукупності реакцій організму на стимули зовнішнього середовища. Томуособистість – це сукупність поведінкових реакцій, які притаманні даній людині, це організована і відносно стійка система навиків. Для біхевіористів передбачення і контроль поведінки залежать від точного визначення зовнішніх умов, які підтримують поведінку Формула біхевіоризму“стимул-реакція” (S – R) провідна в біхевіоризмі. Зв’язок між S і Rпосилюється, якщо є підкріплення І (S – I – R ). Підкріплення буває негативне (біль, покарання і т.д.) та позитивне. Задача психології за реакцією визначити можливий стимул, а за стимулом уявити певну реакцію.
Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З.Фрейда (1856— 1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки. У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К.Юнг (1875— 1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» — образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Всіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «Я» є актом «індивідуації» — кінцевої мети розвитку особистості.
Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого, неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю. Вихідною для гештальтпсихології стала феноменологія Е.Гуссерля (1859— 1938).
На початку XX ст., у зв'язку з процесами інтеграції у суспільстві особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов'язані із впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини, проблеми групової динаміки (У.Мак-Даугалл, Г.Тард, С.Си-геле, Г.Лебон, Ф.Олпорт та ін.).
Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує КЛевін (1890— 1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.
Транзактний аналізз – направлення психотерапії, що включає в себе: 1) структурний аналіз (теорія его-станів), 2) транзактний аналіз діяльності та спілкування, що базується на понятті «трансакцій», 3) аналіз психологічних ігор, 4) скриптоаналіз.
Виділяють три основін его-стани: Батько, Дитина, Дорослий. Вступаючи в взаємодії людина завжди знаходиться в одному з цих станів. Батько – автоматизована форма поведінки, що склалася пожиттю, що не потребує свідомого аналізу кожного кроку. Є дві основін форми Батька (Родителя): заботящийся і контрилирующий. Дитину розрізняють «вільного» та «адаптованого». Дитина схильна до веселощів, фантазії ,руху, імпульсивності, расковності. Адаптована дитина представлена такими різновидами як «бунтар», соглащающийся і отчуждающийся. Дорослий включає в себе можливу оцінку ситуації, раціональність, компетентність, незалежність. Кінцевою ціллю транзактног оаналізу є досягнення гармонії, сбалансування особистості через гармонійне взаємовідношення між усіма его-станами. Представники: Єрик Берн, Мєри Макклюр, Роберт Гулдинг, Клод Штайнер, Томас Харисс, Джули Хей.
Гуманістична психологія - один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології як основні предмети виступають:вищіцінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров'я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрямок відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили. До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм
11. Сприймання – це відображення цілісних пердметів і явищ при бузпосередній дії подразників на органи чуття.
Фізіологічною основою сприймання є процеси, які відбуваються в органах чуття, нервових волокнах та ЦНС: під впливом подразників у нервових закінченнях, які знаходяться в органах чуття, виникає нервове збудження, яке по провідним шляхам передається в нервові центри та в кінцевому результаті в кору головного мозку. Фізіологічна основа сприймання це взаємодія аналізаторів та на цій основі створення сукупного продукту діяльності – нейронного комплексу.
Фізіологічною основою С є складна систему аналітико-синтетична діяльність усієї кори головного мозку. У процесі С аналіз набуває більш диференційованого характеру. Виділені шляхом аналізу елементи об’єктів об’єднуються в складні комплекси. Обєднання це зумовлюється об’єктивними просторовими, часовими та іншими зв’язками самих явищ…. У С відображаються предмети дійсності в сукупності різноманітних якостей і частин. Взаємодія системи аналізаторів може виникнути внаслідок дії комплексу подразників різних аналізаторів: зорових, слухових, моторних, дотикових….студент на лекції…. С кожного нового предмета здійснюється на підставі наявних знань та досвіду. Тому в процесі С відбувається поновлення деяких раніше виробленних тимчасових зіязків. Унаслідок чого утворюються складні інтеграційні нервові процеси, які включають збудження від діючих комплексних подразників і поновлення тимчасових нервових зв’язків, виробленних у минулому.
Фізіологічною основою С є встановлений Павловим «рефлекс на відношення». Павлов експериментально показав, що при С певних явищ сигнальне значення мають не стільки самі подразники, скільки особливості відношень між ними, і тому рефлекс виробляється здебільшого на відношення між подразниками.
Важливу функцію в процесі С грає друга сигнальна система. Саме вона визначає зміст людського С. Завдяки мові та мисленню С людини відрізняється С тварин. Друга сигнальна система робить предмет ,який С, словесним сигналом; визначає розуміння першосигнальних подразників, надає сприйманню людини довільного характеру, повязує сприймання з активінстб особистості. Друга сигнальна система сприяє усвідомленню та осмисленню предметів, які відображаються, і регулює пройес формування людського С.
12. Основні етапи розвитку Психології:
1. – Донауковий: П – наука про душу, метод – спостереження. В античну добу психологія виникла й розвивалася як вчення про «душу». Перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних поглядів на природу душі. Геракліт вчив, що «душа» матеріальна і являє собою одне з минущих станів вічно рухомої і вічно мінливої першооснови матеріального буття —вогню. Демокрит вважав, що "жива істота відрізняється від неживої головним чином двома властивостями — рухом і відчуттям. Він стверджував тому, що «душа є рухливий початок», «є особливого роду вогонь і теплота» і складається з кулястих, вогняних, легко рухливих атомів — найдрібніших, неподільних часток матерії. Згідно з ученням Лукреція, «душу» людини не можна розглядати як щось безтілесне: таке твердження невірне, так як безтілесною може бути тільки одна порожнеча: усе ж інше складається з матеріальних атомів. Поряд з матеріалістичним в античній філософії виник і набув розвитку ідеалістичний напрям у поглядах на природу «душі».
Найбільш яскравим виразником ідеалізму в давньогрецькій філософії був Платон. Він вчив, що "душа людини нематеріальна і за своєю природою є ні чим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною сутністю, тільки на час земного життя вона з'єднуються з тілом. Душа абсолютно відмінна від тіла і міститься в ньому, як у темниці. Стверджував, що «душа» людини, будучи нематеріальною, нерозривно пов'язана з тілом. Аристотель розглядав «душу» ідеалістично, як «форму», в яку втілюється матерія в людині. Тіло людини, будучи матеріальним, являє собою лише пасивний початок. Саме по собі воно ніяк і нічим не може себе проявити. Активним початком в людині є його «душа», яка управляє всіма життєвими проявами тіла: без «душі» тіло не могло б існувати
Серед досягнень періоду античності:
поняття моральності, психотерапевтичний діалог[5] (Сократ);
основи вчення про темпераменти (Гіпократ);
визначення локалізації розумової діяльності в головному мозку (Алкмеон);
основи теорії пізнання, дослідження відчуттів як джерела уявлень про дійсність (Демокріт);
основи ідеалістичної концепції в теорії пізнання, основи теорії мотивів (Платон);
основи рефлексії (Плотін).
2 – Перднауковий. П – наука про свідомість, метод – самоспостереження. Богословські трактати та проповіді Середньовіччя містили деякі ідеї з античності. Зокрема, вчення про рефлексію, типологію й ієрархію психічних явищ Стагірита, вчення неоплатоників. Поряд з тим, церква вказує задачею розуму доведення існування Бога, а методом — дослідження Святого Письма. Існує гіпотеза про походження з цих юдейсько-християнських студій сучасного поняття особистості.
На межі XV—XVI ст. вперше у друці з'являється слово «Психологія», в працях відомого магдебурзького професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана
Досягненнями періоду XVII—XVIII ст можна вважати:
вчення про рефлексію та рефлекс, першу модель нервової системи, постановку питання про свідомість як предмет психологічної науки (Декарт)
теорії емоцій, свободи та вчення про людину як цілісну істоту (Спіноза)
концепції несвідомого в психічній структурі та психофізичного паралелізму (Лейбніц)
питання про набуте й наслідуване, розуміння ваги досвіду в формуванні психіки (емпірики Локк, Гоббс)
вчення про асоціації як основу психічних процесів, теорія виховання (Ґартлі)
періодизація психічного розвитку та освітньо-виховна теорія заснована на ній (Руссо).
3. – Природничий етап: П – наука про поведінку; метод – експеримент. Філософський емпіризм XVIII ст. проголосив дійсним лиш те, що дане у безпосередньому чуттєвому досвіді. Така установка змушувала шукати об'єктивні основи психічних процесів, а в методологічному плані — відступити від звичного споглядання на користь експериментів. Лікар Кабаніс (1757—1808), Іржи Прохазка, Ф. Мажанді і Ч. Белл (див.Белла-Мажанді закон), Франц Галль (1758—1829), фізіолог Йоганес Мюллер (1801—1858) проводили перші анатомо-фізіологічні та експериментальні дослідження нервової системи. Ними з'ясовані особливості будови та функціонування рефлекторної дуги, головного та спинного мозку. Зроблений ними висновок про локалізацію перебігу психічних процесів у головному мозку живого організму залишається незаперечним до сьогодні.
Впродовж XVIII—XIX століть активний розвиток дістала асоціативна психологія, асоціація розглядалась у механістичному значенні як сполучення, з'єднання елементів в єдине ціле. Асоціативна психологія у свій спосіб прагнула побудови об'єктивного методу. Її представник, Джон Стюарт Мілль (1806—1873) сподівався створити щось на кшталт таблиці душевних елементів: відчуттів, думок та мотивів,- а плодами їх комбінування уявляв усю сукупність психічних явищ. Крім того, він запропонував концепцію психологізму, згідно з якою всі явища культури та громадського життя (виховання, право, політика, мистецтво тощо) мають розглядатись крізь призму психологічних законів. Психологія в рамках його вчення виступила як самостійна галузь наукового знання
4. Науковий етап – П – наука про психіку, самосвідомість, метод – природний експеримент. Тло, на якому відбувалось становлення сучасної психології, визначали такі тенденції:
поступ позитивістської методології, що вимагала застосовувати об'єктивні методи природничих наук в будь-яких, в т.ч. суспільних та гуманітарних дослідженнях;
розвиток еволюційної теорії, яка, по-перше, поставила питання про походження психіки сучасної людини, по-друге, фактично зтерла різницю між людиною та твариною;
накопичення емпіричного матеріалу, що потребував специфічних психологічних теорій, перш за все, в медицині (лікування неврозів), фізіології (вивчення органів відчуттів), педагогіці, етнографії та ін.
Сама психологічна наука переживала кризу у зв'язку з відмовою від мислення душі виключно як свідомості та введенням експериментальних методів дослідження.
13. Почуття людини - це складні цілісні утворення, які організуються навколо певних об'єктів, осіб або навіть предметних областей (наприклад, мистецтво) і певних сфер діяльності. Почуття людини завжди предметні. Опредмеченность почуттів знаходить вираз у тому, що самі почуття диференціюються залежно від предметної сфери, до якої належать. Виділяють моральні, інтелектуальні та естетичні почуття. Їх називають предметними та вищими почуттями; в них укладено все багатство емоційних відносин людини до реальної дійсності.
Моральні (етичні) почуття висловлюють ставлення людини до інших людей, до Батьківщини, до сім'ї, до самого себе. До моральним почуттів відносять любов, гуманізм, патріотизм, чуйність, справедливість, гідність, сором і т.д. Різноманіття моральних почуттів відображає різноманіття людських відносин. Вищою формою моральних почуттів є любов до добра. Етичні почуття регулюють поведінку людини. Інтелектуальні (пізнавальні) почуття народжуються пізнавальними відносинами людини до світу. Предметом пізнавальних почуттів є як сам процесі набуття знань, так і його результат. До інтелектуальних почуттів відносять інтерес, допитливість, відчуття таємниці, здивування. Вершиною інтелектуальних почуттів є узагальнене відчуття любові до істини, яке стає величезною рушійною силою, що сприяє глибокому проникненню в таємниці буття.
Здатність керуватися при сприйнятті явищ навколишньої дійсності поняттями прекрасного, любов до краси лежить в основі естетичних почуттів. Естетичні почуття виявляються в художніх оцінках та уподобання. Людина, наділений розвиненим в процесі виховання естетичним смаком, при сприйнятті творів мистецтва, картин природи, іншої людини відчуває приємні або неприємні для нього емоції, діапазон яких надзвичайно широкий - від почуття насолоди і захоплення до відрази.
Формування почуттів є необхідною умовою розвитку людської суб'єктивності. Почуття людини обумовлені його взаєминами з іншими людьми; вони регулюються звичаями суспільства. Процес формування почуттів людини нерозривно пов'язаний з усім процесом становлення його внутрішнього світу. Предметами почуттів стають насамперед ті явища і умови, які значимі для людини і тому сприймаються емоційно. Ще одна сторона проявів почуттів людини - розрізнення їх модальності, якості переживання.
….в теорії диференціальних емоцій, розробленої американським психологом К. Изардом. Він виділив десять фундаментальних емоцій: інтерес-збудження, радість, здивування, горе-страждання, гнів-лють, відраза-огиду, презирство-зневага, страх-жах, сором-сором'язливість, вина-каяття. Перші три емоції К. Ізард відносить до позитивних, інші сім - до негативних.
Інтерес-збудження - найбільш часто випробовувана позитивна емоція; вона є виключно важливим видом мотивації в розвитку навичок, знань, мислення.
Радість характеризується почуттям впевненості і значущості, відчуттям здатності впоратися з труднощами і насолоджуватися життям. Радість супроводжується самозадоволення, задоволеністю оточуючими і світом. Радість часто супроводжується почуттями сили та енергетичного підйому.
Подив - минуща емоція; воно швидко наступає і швидко проходить. На відміну від інших емоцій, здивування не мотивує поведінку протягом довгого часу. Функція подиву полягає у підготовці суб'єкта до успішних дій, до нових або раптовим подіям.
Страждання - це найбільш поширена негативна емоція; воно є звичайно домінуючим при горе і депресії. Переживання страждання описується як зневіра, занепад духу, збентеження, самотність, ізоляція.
Гнів - сильна негативна емоція, що виникає у відповідь на перешкоду в досягненні людиною пристрасно бажаних цілей. Серед причин гніву - особиста образа, руйнування станів інтересу чи радості, обман, примус зробити що-небудь проти бажання
Відраза як емоційний стан пов'язаний з переживанням необ-хідності усунути об'єкт або змінити його, воно є результат різкого неузгодженості у свідомості людини ціннісно значимого, нормального і потворно-недосконалого, що відбувається на тлі цього нормального
Презирство - це почуття переваги над іншою людиною, групою або предметом, їх знецінення зневажає людина як би відстороняється, створює відстань між собою та іншими. Людина вороже ставиться до того, кого він зневажає
Страх є найбільш сильною і небезпечною з усіх емоцій. Причинами страху можуть бути події, умови або ситуації, що сигналізують про небезпеку. Страх є емоцією великої сили, яка робить сильний вплив на свідомість і поведінку суб'єкта
Сором як емоція валить людини в такий стан, коли він здається собі маленьким, безпомічним, скутим, емоційно засмученим, дурним, нікуди не придатним Сором супроводжується тимчасовою нездатністю мислити логічно і ефективно, а нерідко - відчуттям невдачі, поразки. Сором може викликати презирство до самого себе.
Вина виникає при вчиненні неправильних дій Зазвичай люди відчувають провину, коли усвідомлюють, що порушили правила і переступили межі своїх власних переконань
Емоції та почуття мають різне значення в різних людей. Емоційність, як ми вказували раніше, становить одну з сторін темпераменту людини, тобто в певній мірі визначається спадковими та вродженими передумовами. Емоційність тим чи іншим чином входить в основні прояви суб'єктного поведінки. Кожна людина має свій емоційний лад, свою основну палітру почуттів, в яких він по перевазі сприймає світ. Сукупність людських почуттів - це сукупність відносин людини до світу і, насамперед, до інших людей в живій і безпосередній форми особистого переживання.
14. Свідомість є вища, інтегруюча форма психіки, результат суспільно-історичних умов формування людини у трудовій діяльності, при постійному спілкуванні (за допомогою мови) з іншими людьми. У цьому сенсі свідомість, як це підкреслювали класики марксизму, є «суспільний продукт», свідомість є не що інше, як усвідомлене буття. Перша його характеристика дана вже у самій його найменуванні: свідомість. Людська свідомість включає в себе сукупність знань про навколишній світ. У структуру свідомості входять найважливіші пізнавальні процеси, за допомогою яких людина постійно збагачує свої знання. До числа цих процесів можуть бути віднесені відчуття і сприйняття, пам'ять, уяву і мислення. Друга характеристика свідомості - закріплене в ньому виразне розрізнення суб'єкта та об'єкта, тобто того, що належить «Я» людини і його «не-Я». Третя характеристика свідомості - забезпечення цілеспрямованої діяльності людини. Четверта характеристика свідомості - включення до його складу певного відносини.
Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.
1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:
– відчуття – відображення в мозкові окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що безпосередньо діють на наші органи чуттів;
– сприйняття – образ предмета в цілому, який не зводиться до суми властивостей та сторін;
– уявлення – конкретні образи таких предметів чи явищ, які в певний момент не викликають у нас відчуттів, але які раніше діяли на органи чуттів; (більш детально про відчуття, сприйняття, уявлення див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");
– різного роду афекти, тобто сильні мимовільні реакції людини на зовнішні подразники (гнів, лють, жах, відчай, раптова велика радість).
2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:
– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;
– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.
3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:
– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;
– судження – форма думки, в якій відображаєте ! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;
– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища (більш детально про поняття, судження, умовивід див. пит. 48 "Єдність чуттєвого і раціонального пізнання");
– різні логічні операції.
4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:
– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;
– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта (детальніше див. пит. 40 "Свідомість і самосвідомість").
У деяких літературних джерелах можна зустріти думку, згідно з якою до структури свідомості належать також несвідоме (сукупність психічних явищ, що не входять до сфери розуму) та підсвідоме (психічні явища, що супроводжують перехід певної діяльності з рівня свідомості на рівень автоматизму).
На нашу думку, таке твердження не має переконливого підґрунтя. Адже сама назва "несвідоме", "підсвідоме" свідчить, що це не свідомість. Доцільно їх розглядати як такі, що знаходяться поряд зі свідомістю.
15. Методи наукових досліджень – це шлях досліджень, спосіб пізнання, прийоми і засоби, задопомогою яких здобуваються факти, використовувані для доведення положень, з яких, у свою чергу, складається наукова теорія. У психології використовуються як загальнонаукові, так і специфічні методи. Специфіка психічної діяльності вимагає розробки й застосування спеціальних методів її пізнання та формування. Основними методами психології є спостереження, опитування, тестування, експеримент.
Методи психології доцільно розділити на дві групи:
• пізнавальні (дослідницькі) методи;
• методи активного впливу на людей
Відповідно до етапів психологічного дослідження, доцільно розрізняти чотири групи методів:
До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, які відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб упродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об´єкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає змогу різнобічно характеризувати особистість.
До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, соціометрія, референтометрія, інтерв´ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.
Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин і міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень.
До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку - з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення зв´язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі
16. ..
17. …Емоції – особливий клас психічних процесів і станів, пов'язаний з інстинктами ,потребами й мотивами, що відображаються у формі безпосереднього тимчасового переживання значущість для життєдіяльності індивіда явищ і ситуацій, які діють на нього.
Емоції як безпосередні, тимчасові переживання якогось більш постійного почуття поділяються на стенічні і астенічні.
Стенічні емоціїу процесі праці спонукають працівника до дій, збільшуючи його енергію, тоді як астенічні емоції характеризуються пасивністю, споглядальністю, байдужим ставленням до роботи.
Особливо несприятливо на діяльності і стосунках між людьми позначаються афекти, які характеризуються значними змінами у свідомості, порушенням контролю за діями, втратою витримки, а також змінами фізіологічних функцій.
Афект— це короткотривала бурхлива емоційна реакція у формі гніву, страху, відчаю, розгубленості і т. п. Він розвивається в критичних умовах, коли людина не може знайти адекватний вихід з небезпечних, травмуючих, несподіваних ситуацій.
Розвиток афекту підпорядковується такому закону: чим сильніший вихідний мотиваційний стимул, чим більше зусиль довелося докласти людині на реалізацію мети і чим менший результат діяльності, тим сильніший афект.
Він виявляється в дезорганізації поведінки і порушенні перебігу психічних процесів, свідомого контролю. Афект супроводжується вираженими руховими діями та змінами фізіологічних функцій. Однак особливе значення для організації спільної діяльності мають настрої працівників.
Настрій — це загальний емоційний стан, який супроводжує протягом тривалого часу діяльність і поведінку людини. Будучи, як правило, слабовираженими, настрої можуть набувати значної інтенсивності і впливати на ефективність розумової діяльності, на виконання рухів і дій, на продуктивність праці.
Особливою формою переживання почуттів, близькою за психологічними характеристиками до афекту, а за тривалістю — до настроїв, є стресові стани.
Стресхарактеризується як надмірне психологічне і фізіологічне напруження, викликане сильним несприятливим впливом того чи іншого фактора. Стан працівника при стресі характеризується дезорганізацією поведінки і мови, в одних випадках проявляється в невпорядкованій активності, в інших — у пасивності, бездіяльності. Разом з тим незначний стрес може сприяти мобілізації сил, активізації діяльності. Особливо це характерно для простої діяльності.
Стреси поділяються на гострі і хронічні. Гострий стрес розвивається миттєво і з перших хвилин позначається на роботі нервової та серцево-судинної систем. Хронічний стрес виникає в разі тривалого або повторюваного впливу як сильних, так і порівняно слабких стресорів.
На відміну від емоцій, афектів, настроїв і стресових станів, які мають ситуативний характер і відображають ставлення людини до об’єкта в даний момент, у конкретних умовах, власне почуття відображають ставлення людини до об’єкта її стійких потреб, яке закріплене в спрямованості особистості. Почуття характеризуються стійкістю, тривалістю, предметним характером. Мотиви лише тоді приводять до активності в праці, коли вони є постійно діючими спонукальними факторами, предметом стійких почуттів. Почуття визначають динаміку і зміст емоцій.
Почуття – стійке емоційне ставлення людини до явищ дійсності, яке відображає значення цих явищ до її потруб і мотивів.
18. Темперамет – це вроджені форми поведінки, які виявляються в динаміці, тонусі та врівноваженості реакцій на життєві сили. Темперамент (від лат. tempera - змішувати в належних співвідношеннях, підігрівати, охолоджувати, уповільнювати, керувати) характеризує динамічний бік психічних реакцій людини - їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність.
Однакові за змістом і метою дії кожна людина виконує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а другі - спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало.
Є люди, які надмірно афективно реагують на події, на ставлення до них - спалахують гнівом, діють агресивно, а другі в таких випадках виявляють боязкість, не чинять жодного опору тоді, коли цього вимагає ситуація. Темперамент - індивідуальна особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.
Індивідуальні особливості реагування на різноманітні обставини дали підстави поділити людей на кілька груп, вирізнити за типами їх темпераменту.
Вчення про темперамент започатковане видатним давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники (римський лікар Гален та ін.) обстоювали гуморальну теорію (від лат. humor - рідина, соки організму: кров, флегма, жовч), згідно з якою ознаки темпераменту зумовлює переважання в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням крові, жовчі та слизу (лімфи, флегми).
На підставі цих припущень сформувалося вчення про чотири типи темпераменту: сангвінічний (від лат. sanguis — кров, перевага в організмі крові), флегматичний (від грецьк. phlegma - слиз, перевага в організмі слизу), холеричний (від грецьк. chole — жовч, перевага в організмі жовчі) та меланхолійний (від грецьк. melas - чорний, похмурий та chole - жовч, перевага в організмі чорної жовчі). Сьогодні це вчення цікаве тільки з історичної точки зору.