 |
|
Проблеми і труднощі перехідного періоду в Україні
Головні стратегічні напрями перехідного періоду
3. Грошово-кредитна політика України в перехідний період
Вступ
Кожна економічна система проходить стадії становлення і розвитку, зрілого стану і занепаду, коли відбувається становлення нової системи. Перехідний період — це особливий період в еволюції економіки, коли стара система сходить з історичної арени й водночас народжується і утверджується нова. У зв'язку з цим розвиток перехідної економіки має особливий характер, що істотно відрізняється від звичайного, нормального економічного розвитку. Адже в перехідній економіці зберігаються і досить тривалий час функціонують старі економічні форми і відносини і одночасно виникають і утверджуються нові. До того ж ні ті, ні інші форми і зв'язки не діють повною мірою, адже одні підриваються і поступово занепадають, а інші народжуються і поступово утверджуються. Ситуація ускладнюється тим, що співвідношення між новим і старим дуже змінюється. Це стосується будь-якої перехідної економіки.
Перехідний період від адміністративної економічної системи до ринкової характеризується великою своєрідністю. Нинішні розвинені країни переходили від традиційної, аграрної економіки до ринкової. Цей період супроводжувався промисловим переворотом, народженням промисловості, насамперед виробництва засобів виробництва, яке стало матеріальною основою переростання виробництва і суспільства в цілому. Нинішній перехідний період— це перехід від особливої планової економіки, яка ґрунтувалася на своєрідних устоях, і тому йому властиві свої риси і закономірності. Так, становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства зумовило інтенсивні процеси усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких форм, як акціонерна, монополістична і державна власність. Це об'єктивний, природний процес.
Адміністративно-командна система засновувалась на абсолютному пануванні державної власності, тому одним з головних завдань перехідного періоду є роздержавлення і приватизація державного майна, тобто замість державної власності мають утвердитися різноманітні форми власності (колективна, приватна, кооперативна, державна тощо). Отже, при становленні ринкової економіки усуспільнення зумовлювало розвиток нових форм власності, які відкривали простір масштабам виробництва, що зростали.
Свій вибір Україна зробила влітку 1990 р., коли Верховна Рада схвалила Декларацію про державний суверенітет України та Закон України "Про економічну самостійність України". У цих документах принцип, за яким суверенність держави можлива лише на підставі ринкових перетворень адміністративної економіки, набув статусу офіційної доктрини, магістрального напряму державної політики, її стратегічного курсу.
Цей курс утілився в таких державних документах і законах, як Концепція переходу України до ринкової економіки (1990 р.), "Про власність", "Про бюджетну систему України", "Про підприємництво", "Про банки і банківську діяльність", "Про підприємства України", "Про зайнятість населення" та ін.
Особливістю Концепції було те, що вона визначала етапи переходу до ринку, які заперечували метод "шокової терапії" і передбачали здійснення ринкової трансформації на еволюційній основі. Брак власної національної валюти, банківської системи, митних кордонів, хоча б мінімальної ринкової інфраструктури, недосконалість правової бази унеможливлювали метод шокових перетворень. Тому в жовтні 1994 р. Верховна Рада України схвалила доповідь Президента "Шляхом радикальних економічних реформ", де стрижневим завданням нової економічної політики було утвердження багатоукладної (змішаної*) економіки, яка мала базуватися на принципах демократизації власності, рівноправному існуванні та всебічній підтримці державою всіх її форм — приватної, колективної, комунальної, державної, змішаної. При цьому всебічна підтримка мала надавати формуванню та зміцненню національного капіталу, підвищенню його ролі в стабілізації економіки, її структурній перебудові, розв'язанню широкого комплексу соціальних питань. Такий підхід передбачав ще дві умови: перша — припинення тінізації економіки і легальне функціонування капіталу; друга — інвестування в національну економіку. Однак ця економічна доктрина, на жаль, не втілилась у життя. Україна неухильно сповзала в затяжну системну кризу.