Початкові уявлення про теорію організації

В античних рабовласницьких демократіях (афінська, римська – V–IV ст. до н.е.) склалася досить струнка організаційна й управлінська структура. Первинним соціально-економічним ячейкою були деми (самокеровані сільські й міські громади, що мають власні збори, фінанси, суд, поліцію (деми поєднували 100 родин і більш).На чолі демів перебували демархи (свого роду античні мери), що щорічно обиралися та яких представляли деми в органах місцевого й центрального управління. Її творцями були Платон ( 427-347 рр. до н.е.) і Аристотель ( 384-322 рр. до н.е.). Багато цікавих ідей, положень, методологічних принципів про організацію й управління, які є актуальними й донині, можна знайти у фундаментальних працях стародавніх мислителів і філософів. Початком наукового становлення організаторської думки про суспільство вважається період формування античної парадигми, що виникла в Стародавній Греції в IV ст. до н.е.

У класичних працях Платона «Держава», «Закони», «Політика» закладені основи не тільки філософії, але й організації держави й права. Стурбований проблемою «кращого життя людей», Платон намагався вирішити її за допомогою створення моделі держави, що персоніфікує розум. Він високо оцінював закладені в людині сили й мріяв про створення механізму, що дозволяє розкривати цей багатий творчий потенціал. Платон проводив аналогію між справедливою людиною й справедливою державою. Справедливість по Платону — можливість для людини займатися своїми справами й не втручатися в справи інших, а це вимагає ієрархічної підпорядкованості в ім'я цілого. Він уважався, що в справедливих державах ієрархія встановлюється з початку їх існування і її не можна змінити. Так, Платон у трактаті «Держава» називає п'ять форм організації правління: аристократія (правління кращих), тимократія (правління гірших і корисливих), олігархія (правління сильних і імущих), тиранія й демократія, яку він уважає результатом заколоту бідняків, що знищують і виганяють супротивників, і ділять із тими, що залишилися, владу. Демократію Платон називає «правлінням числа» або «правлінням багатьох». Розрізняючи гарні й погані форми організації правління, Платон уважає, що демократія гірше гарних форм правління, але краще поганих. Платон велике значення надавав єдності, яка міцно скріплює державу в монолітне ціле.

Учень Платона Аристотель ( 384-322 рр. до н.е.), превзошедший свого вчителя, у роботах «Метафізика», «Аналітика друга», «Етика», «Категорії», «Політика» продовжив пошук принципів і закономірностей, завдяки яким можна впорядкувати життя людей у суспільстві. Він викладав основи логіки й теорії пізнання, политично-правових наук і етики, мистецтвознавства, політичної економії. Це була справжня енциклопедія накопичених за час трьох перших цивілізацій знань про раціональну організацію суспільства. Багатьох ідей Платона Аристотель не розділяв. Зокрема, він критично ставився до комуністичного проекту ідеальної держави Платона, насамперед, за його міфічну «монолітну» єдність. За Аристотелем лише індивід є «соціальний атом» (неподільна частка), а держава є множинністю різнорідних по суті елементів. Аристотель увів класифікацію форм політичного устрою, яка включає три правильні (монархія аристократія, полиття) і три неправильні (тиранія, олігархія, демократія) моделі організації діяльності людей. При цьому він не вважав ні монархію, ні аристократію державою дійсної чесноти. Видатний мислитель античного миру Аристотель сформулював принципи демократичного управління: багаті й бідні беруть участь у управлінні на базі дуже низького майнового цензу; до зайняття посад допускаються всі громадяни, за винятком тих, хто зазнає судового переслідування й за абсолютним винятком рабів; суверенний народ, а не закон. У Стародавній Греції дістав розвиток авторитаризм – форма управління, при якій влада належить привілейованій знатній меншині. Найбільшого розквіту ця форма управління досяглася в давньогрецькій Спарті.

Мислителі античної епохи узагальнювали й розробляли такі концепції й доктрини, які ставали підґрунтям, програмою соціально-економічної облаштованості народів і держав у багатьох регіонах світу на цілі історичні епохи.

Антична, «платоно-аристотелева» система знань в галузі організації була загальновизнаною протягом майже двох тисячоріч, переживши останній зліт у період Ренесансу. Це доводить життєвість даної системи, заснованої на цілісному сприйнятті форм організаційного, соціального, політичного й державного устрою, правових і етичних норм. У Римській імперії, Візантії, арабських халіфатах ці погляди розвивалися й доповнювалися в частковостях, але засади їх збереглися.

Інший, більш ранній різновид античної парадигми, що виникла в Китаї, була сформульована в працях Конфуція ( 551-470 рр. до н.е.) і його послідовників. Центральне місце в навчанні Конфуція займає людина-концепція гуманності, людяності відносин у родині, суспільстві, державі, в основі чого лежить повага до батьків, старших, владі. Конфуцій розробляв основи філософії, політики, етики. Слід зазначити, що Конфуцій прагнув упорядкувати суспільні процеси, а також систематизувати знання про раціональну організацію суспільства. Він розробив концепцію людини, шляхетного не за походженням, а завдяки вихованню й самовдосконаленню. Для конфуціанства характерний захист ідей строгої соціальної диференціації й ієрархічного поділу обов'язків між членами суспільства. Конфуцій жив у той час, коли людина багато в чому залежала від природи, у зв'язку із чим більшу роль відіграла держава, що дає своїм громадянам можливість вижити. Усі організаційні ідеї Конфуція пов'язані з організацією ефективної держави. За розробленою їм схемою державного устрою управління базувалося на лі (правилах), що встановлювали морально-етичні основи життя людини, держави й суспільства в цілому. До лі належали: людинолюбство, любов до близького, повага до старших, постійне прагнення до внутрішньої досконалості, чесність, увічливість, щирість і багато чого іншого. Елементи конфуціанства збереглися в Китаї до наших днів, також як і релікти парадигми суспільствознавства, що склалися в Індії в IV-III ст. до н.е.

Перевага середньовічної парадигми суспільствознавства відноситься до періоду розквіту феодалізму. Її відмінними рисами були панування світових релігій (християнської, буддійської, мусульманської, іудейської), визнання божественних законів, що визначали поведінку й долю людини, народу, державний устрій, непорушність правових і етичних норм, освячених релігійними канонами. Характерною рисою економічного життя середньовіччя в Європі була цехова організація (цехи – це об'єднання ремісників певної професії в межах даного міста, які з'явилися майже одночасно з виникненням міст: в Італії – з X ст., у Франції, Англії, Німеччині й Чехії – з XI–XII ст., хоча остаточне оформлення цехів (одержання соціальних хартій від королів, запис церковних статутів і т.п.) відбувалося, як правило, пізніше. Ремісничі корпорації (цехи) існували й у російських містах, наприклад, у Новгороді. Цехова організація охоплювала всі сторони життя ремісника. Цех був військовою організацією, що брала участь в охороні міста (сторожова служба), що й виступала як окрема бойова одиниця міського ополчення у випадку війни. Цех мав свого «святого», день якого він святкував, свої церкви або каплиці, тобто був своєрідною релігійною організацією. Цех був організацією взаємодопомоги ремісників, що забезпечувала за рахунок вступного внеску в цех, штрафів і інших платежів, допомогу нужденним членам цеху і їх родинам. З розвитком промисловості цехова організація ремісників почала розпадатися. На зміну їй приходив інший тип організації – мануфактура.

Уже із середини XV в. в Англії з'явилися децентралізовані, або розсіяні, сукняні мануфактури. Але чимало було й великих централізованих сукняних мануфактур. Ускладнення організації виробничого процесу й викликана цим необхідність досить значних капіталовкладень вирішальним чином сприяли концентрації виробництва й капіталу. Мануфактурне, фабрично-заводське виробництво періоду вільної конкуренції в ряді галузей поступово змінюється монополією. Форми монополістичних об'єднань були різними – картелі, синдикати, трести, концерни й ін. До кінця XIX ст. в економічному житті промислово розвинених країн визначилася тенденція до зрощування банківського й промислового капіталів (тобто до утворення фінансового капіталу). Інтереси банків і промислових підприємств почали переплітатися усе тісніше, у зв'язку із чим стала утворюватися особиста унія керівників банківських і промислових монополій.

У період затвердження капіталістичної організації суспільного розвитку, формування засад індустріальної цивілізації суспільні науки звільняються від релігійних догм або визнають їх формально. Лідируюча роль переходить до економічних доктрин, які виражали менталітет «економічної людини» і відображали різні підходи до розуміння організації ринково-капіталістичних економічних відносин.

Формування організаційних засад нової постіндустріальної парадигми проходить у кілька етапів. Перший з них відноситься до 20-30- років XX ст., коли підсумки Першої світової війни, хвилі революцій і світової економічної кризи 1929-1933 рр. підірвали віру в міцність основних положень індустріальної доктрини, що панувала, і підштовхнули наукову думку до активного пошуку нових підходів, здатних пояснити зміни, що відбуваються. Другим етапом догляду від цієї доктрини вважається час після Другої світової війни. Глобальні кризи, що охопили всі сторони життєдіяльності суспільства в останній чверті нашого сторіччя, поставили крапку в долі індустріальної парадигми. З кожним черговим ступенем розвитку суспільства роль свідомості, духовного життя зростає, соціальне в людині бере гору над біологічним. Це можна вважати загальносоціологічною закономірністю розвитку теорії організації на рубежі XX-XXI ст. Кінець XX ст. характеризується становленням засад гуманістичного постіндустріального суспільства, у зв'язку із чим на передній план висуваються науки про людину й суспільство. Для кінця XX ст. характерна нова хвиля синтезу наук. Це знаходить вираження в посиленні резонансної взаємодії різних наукових шкіл, появі «гібридних» наук на стику різних галузей знань, посиленні ролі філософії, історії, розробці загальнометодологічних проблем (теорії циклів, соціогенетики, синергетики, теорії криз, теорії організації), вихідних підходах у використанні математичних методів. Така тенденція служить найважливішою передумовою наукової революції, яка відкриє дорогу для нової хвилі розвитку організаційної думки, тому що теорія організації – міждисциплінарна наука й вона вивчає досягнення інших наук з організаційної точки зору.