Главная | Обратная связь

Основні етапи історичного розвитку теоретичних

Досліджень організації

Границі теорії організації визначаються комбінацією встановлених ознак, що пояснюється двома протилежними підходами до опису розвитку організації:

1) «закрита-відкрита система» - характеризує організацію як систему й відображає розвиток управлінської думки від механістичного уявлення про організацію (закрите) до цілісного (відкрите). З початку XX ст. до 1960-х років проблеми організації вирішувалися з погляду закритих систем. Питання ділового середовища, конкуренції, збуту й інше, що визначають зовнішнє для підприємства середовище, не розглядалися. З розвитком ринку стало очевидно, що внутрішня динаміка організацій формується під впливом зовнішніх подій, отже, теорія організації починає розглядати організацію як відкриту систему в єдності всіх елементів, що сприймають зміни в зовнішньому середовищі й реагуючих на них;

Раціональне-соціальне мислення» характеризує природу організації в напрямку від раціонального до соціального. «Раціональне мислення» означає, що існує ясна перспектива організації, а її цілі чітко й однозначно визначені. Наприклад, машинобудівне підприємство має на меті одержання максимального прибутку від підвищення ефективності виробництва, тоді вищому керівництву залишається тільки вибирати засоби, які ведуть до досягнення, тобто приймаються тільки раціональні рішення. «Соціальне мислення» означає неоднозначність у визначенні цілей і прийнятті конкретних рішень з підвищення ефективності проведення.

З позиції відзначених підходів виділяються наступні етапи розвитку теорії організації: 1) 1900-1930 рр. – ера закритих систем і раціонального індивіда». Головні представники теорії організації того часу: Макс Вебер, Анрі Файоль, Фредерік Тейлор. Розроблений ними підхід орієнтований на організаційні й технічні вдосконалення в організації шляхом підвищення ефективності внутрішніх функцій; 2) 1930-1960 рр. – період «закритих систем і соціального індивіда». Група теоретиків – Ентоні Мэйо, Дуглас Макгрегор, Честер Бернард розробили питання управління закритими системами, спираючись на внутрішні людські відносини й неекономічну мотивацію працівників; 3) 1960-1975 рр. – період «відкритих систем і раціонального індивіда». Основний внесок внесли Альфред Чандлер, Пол Лоуренс, Джей Лорш, зробивши крок уперед, розглянувши організацію як частину системи більш високого рівня, і крок назад, вернувшись до механістичних уявлень про людину; 4) 1975 р. – теперішній час – «період відкритих систем і соціального індивіда»: відбувається повернення до соціального мислення, але в рамках відкритих систем. Лідером сучасної теорії організації є Джеймс Марч. Історична перспектива організаційної теорії є середовищем для розуміння поточних можливостей і проблем.

Розуміння історії передбачає не тільки хронологічне впорядковане дослідження подій, але й розуміння впливу різних сил на діяльність організацій у динаміці. Управління організацією як науковий напрямок у своєму становленні пройшло певні етапи й перетерплювало досить серйозні колізії. Теоретичні основи побудови організацій як частина загальної науки про управління розроблялися на стику різних галузей знань – менеджменту, соціології, антропології, психології, юриспруденції й ін. Зміни об'єктивних умов функціонування організацій, характерні для XX століття, внесли чимало нового в розвиток поглядів, наукових концепцій і управлінської практики. Ріст великих організацій, відділення управління від власності, розвиток точних наук і наук про людині послужили підґрунтям для розробки наукового підходу до організацій, принципів і методів управління ними. Це викликало до життя безліч наукових ідей і шкіл, що вивчають закономірності побудови організацій, їх основні риси й стимули функціонування – формальні й неформальні організації, людські відносини, соціальні системи, поділ функцій і відповідальності, прийняття управлінських рішень, математичний апарат процесів управління. Для рішення питання про те, яка схема організації є оптимальною для даних конкретних умов, необхідно брати до уваги різні підходи, пропоновані теоріями формування організацій.

Класична модель теорії організації (механістична)характеризується наступними ознаками: вона будується для досить вузького діапазону об'єктивних умов; у ній домінують формальні характеристики; вона передбачає стабільність цілей, технологій управління, зовнішнього середовища. Основний концептуальний управлінський принцип даної теорії – робота.Класичний підхід заснований на детальній специфікації функцій відповідно до цілей й стратегії, на групуванні робіт із секторів, відділів, підрозділів і т.д., тобто тяжіє до делегування повноважень, чіткому визначенню відповідальності й правил формальних взаємин, до організації в деталях роботи безпосередніх виконавців.

Засновниками класичної теорії організації є: Ф.У. Тейлор, Ф. Гилберт, Л. Гилберт, Г.Л. Гантт, Х. Емерсон, М.Л. Кук, А. Файоль, М. Вебер і інші. У центрі уваги – уся організація, а не просто робота, вироблена окремими ланками або членами організації. Були сформульовані принципи організації, критерії формування організаційних структур, створення системи підрозділів, визначення керованості й делегування прав і відповідальності. Значним внеском у розвиток класичної теорії з'явилася розробка бюрократичної теорії, засади якої містяться в працях Макса Вебера.

Неокласична модель (органічна) звертає особливу увагу на головний елемент організації – персонал. Характеризується наступними ознаками: організація розуміється як система взаємозалежної поведінки багатьох людей; ураховується настабільність технологій, зовнішнього середовища, високий ступінь ризику. Основний концептуальний принцип даної теорії – роль. Неокласичний підхід прагне підвищити ефективність організації на основі мотивації, особливостей групової поведінки, типів лідерства, участі, повноваженні, владних відносин, визначення відповідальності й ін.

Системна модель розглядає організацію й зовнішнє середовище, у якому вона функціонує, як єдине ціле, тобто шукає оптимальний спосіб існування організації в умовах високої невизначеності. Характеризується наступними ознаками: приймаються рішення в умовах різноманітності інтересів усіх, хто утягнутий у цей процес; приділяється увага способам функціонування «центрів рішення»; виявляються неминучі крапки напруги, проблеми; спеціально налагоджуються інформаційні потоки й цикли; передбачається самонастроювання; вона проектується як система, що пізнає й навчає; визнається невизначеність і локальна, «обмежена» раціональність. Основний концептуальний управлінський принцип даної теорії – рішення. Системний підхід прагне до рефлексії цілей організації; визначенню підсистем або основних областей прийняття рішень; виявленню потреб в інформації; знижуючій невизначеності при прийнятті рішень, проектуванні інформаційних каналів; групуванню галузей прийняття рішень; матричному управлінні й управлінні по проектах.

Ситуаційна модель затверджує, що кращий спосіб побудови організації залежить від ситуації, тобто внутрішніх і зовнішніх обставин, у яких «опиняється» організація. Характризується наступними ознаками: теорія розглядається як «рамкова модель», у якій людина живе як «анастомотік ретикулум»; підсистеми розглядаються як конфігурації невизначеностей; природа організації розуміється як різноманітна; ураховується фаза розвитку організації; переважне значення одержує матричне управління й управління по проектах. Основний концептуальний управлінський принцип даної теорії – проект. Ситуаційний підхід прагне уникнути невиправданої напруги й стресових станів у виконавця. Увага концентрується не на пошуку кращого способу дії, а на виявленні й виборі прийнятного, виходячи зі склавшихся умов, варіанта. Це вимагає певної децентралізації й дій по евристиках, а не по алгоритмах.

Неомодернізаційна модель, нічого не затверджуючи як єдино надійне, моделює ситуацію «організація без структури», «горизонтальна організація». Характеризується наступними ознаками: організація як постійно «розморожена система»; для неї характерно сховане хвилювання, жодна процедура не перетворюється у рутину; поступаюча ззовні інформація обробляється не по заздалегідь встановленій формі, а спонтанно й імпровізовано, в процесі, що самоорганізується. Основний концептуальний управлінський принцип даної теорії – самоорганізація, розвиток персоналу. Неомодернізаційний підхід дозволяє всім членам організації працювати переважно автономно. Це значить, що кожний здатен уособити організацію в цілому. Зв'язки виникають тимчасово, коли яке-небудь рішення або дія вимагає участі команди, кожна задача вирішується по-новому. Організаційна структура відсутня в якому-небудь явному вигляді, крім тимчасових творчих угод. Ця теорія розглядає ті можливості, що дає координація управління на базі особистої відповідальності: відмова від ієрархічних рівнів і структурних підрозділів; акцент на усні комунікації й профілювання самокерованих груп.

Популяційно-екологічна (еволюційна) модель. Представники популяційно-екологічної теорії стверджують, що фактори навколишнього середовища вибирають ті ознаки організацій, які щонайкраще підходять для навколишнього середовища. Інакше кажучи, організація підбудовується під навколишнє середовище, у той час як останнє само вибирає, яким організаціям існувати далі.

Популяційно-екологічна теорія (її називають також теорією природного відбору) не передбачає, що зміни повинні обов'язково торкатися складних або комплексних організацій — організації змінюються, щоб краще відповідати навколишньому середовищу.Теорія природного добору базується на чотирьох принципах: варіація — заплановані або незаплановані зміни в організаційних формах; відбір — природний відбір тих форм, які пасують навколишньому середовищу; збереження — збереження, дублювання й відтворення відібраних форм; боротьба — боротьба за існування. Теорія природнього вибору не ідеальна. Так, джерела первісних змін точно не встановлені. Через те, що тільки вдалі форми організацій витримують випробування часом, процеси, у результаті яких досягається відповідність між організацією й навколишнім середовищем, ігноруються. Крім того, популяційно-екологічна модель зображує навколишнє середовище не як залюднену, а, скоріше, як байдужу обстановку, у якій змушено діяти організації.

Процесна модель («Тектологія» О.О. Богданова)[Шеметов]. Теорія О.О. Богданова виходила з того, що в системах різної природи управлінню як функції властиві одні й ті самі риси. О.О. Богданов зробив спробу описати їх з позицій особливої науки — організаційної, визначивши її предмет, основні категорії й закони будь-яких організаційних процесів. На думку Богданова, предметом організаційної науки повинні бути загальні організаційні принципи й закони, за якими протікають процеси організації у всіх сферах органічного й неорганічного світу, у роботі стихійних сил і свідомої діяльності. Вони діють у техніці (організація речей), економіці (організація людей), ідеології (організація ідей). Внесок О.О. Богданова в теорію організації визначається тим, що він: довів загальність і універсальність організаційних процесів у живій і неживій природі; визначив предмет організаційної науки – принципи й закони організації, загальні для всіх сфер органічного й неорганічного світу; увів і обґрунтував поняття «організованість» - стихійна несвідома впорядкованість процесів (властива усьому об'єктивному світу) і «організація» - свідомий розумний процес штучного впорядкування (належить тільки людині); задовго до родоначальників системного підходу (теорії систем) дав характеристику цілого (системи) і елементів (частин); показав, що ціле не є просте додавання частин, «…необхідний розгляд усякого цілого у відношенні до середовища (!) і кожної частини у відношенні до цілого»; сформулював ряд загальних законів і принципів організації й основний категорійно-понятійний апарат: закон найменших, з'єднання й роз'єднання, ланцюгове зв'язування, принцип мінімуму, принцип зворотного зв'язку (біорегулятор), закон динамічної рівноваги; закон композицій пропорційності; принцип диференціації й інтеграції й ін.

Ноосфера В.І. Вернадського. Наукове й практичне значення Вернадського як засновника вчення про біосферу полягає в тому, що він уперше глибоко обґрунтував єдність людини й біосфери. Згідно із сучасними уявленнями, біосфера - це своєрідна оболонка Землі, що містить усю сукупність живих організмів і ту частину речовини планети, яка перебуває в безперервному обміні із цими організмами. Біосфера охоплює нижню частину атмосфери, гідросферу й верхні горизонти літосфери. Продукти життєдіяльності живих істот відносяться до досить рухливих речовин, які переміщаються в просторі далеко за межі проживання організмів. Тому природно, що розподіл живих організмів більш обмежений в просторі, чим вся біосфера в цілому. Виникнення життя й біосфери являють собою проблему сучасного природознавства. Поступовий розвиток живої речовини в межах біосфери, до переходу її в ноосферу (від грецького «ноос» - розум, дух). Під ноосферою розуміють сферу взаємодії природи й суспільства.

Ноосфера - новий емоційний стан біосфери, при якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її розвитку. Для ноосфери характерна взаємодія людини й природи: зв'язок законів природи із законами мислення й соціально-економічними законами. Ноосфера, за Вернадським, вимагає якісно іншого підходу: глобального управління планетарними процесами по єдиній розумній волі. У наші дні особливу актуальність набуває вчення Вернадського про перехід біосфери в ноосферу, що може послужити підґрунтям фундаментальних досліджень екологічних проблем. З геніальною прозорливістю Вернадський передбачив науково-технічну революцію ХХ століття з усіма її наслідками для біосфери. Саме в пізнанні закономірностей розвитку біосфери й лежить ключ до розумного природокористування.