Главная | Обратная связь

Форми державного устрою 7 страница

§ 4. Зовнішні функції держави

Найважливішим спрямуванням зовнішньополітичної діяль­ності держави є її військова функція. Позитивними проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов'язань. У разі застосу­вання, на противагу мирним засобам, збройних сил держави для вирішення міжнародних конфліктів, що виникають, знаходить свій прояв негативна сторона цієї функції.

Військова функція має чи не найбільше значення впродовж існування держави. У сучасних умовах превалює позитивний бік

цієї функції.

Робота по обороні країни може здійснюватися за різними на­прямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; відбиття агресії, охорона державних кордонів. Виконання за­вдань відповідно до міжнародних договорів повинно бути спрямо­ване на зміцнення, підтримання системи колективної безпеки.

Починаючи з другої половини XX століття, дедалі більшого значення в сучасних умовах набуває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку, проведення дипломатичної роботи по припиненню існуючих і неприпущенню нових конфліктів. В її основі лежать принципи незастосування сили, мирне вирішення спорів, рівної безпеки держав, подолання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки вна­слідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є проведення робо­ти по роззброєнню, нерозповсюдження зброї масового уражен­ня, додержання зобов'язань по забороні ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї.

Усе більш значущим стає напрямок діяльності по співро­бітництву організації колективних дій у сфері боротьби з міжна­родним тероризмом. Постійною турботою держави є участь у бо­ротьбі з організованою злочинністю, в тому числі з контрабан­дою всіх її видів, наркобізнесом тощо.

Підтримання світового порядку здійснюється шляхом участі міжнародного світового співтовариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушуються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втру­чання. При цьому слід наголосити на підвищеній відповідальності за підтримку світової стабільності і порядку в сучасному світі та-

РОЗДІЛ V

ких держав, як США,- Англія, Франція, Німеччина, Італія, Росія, Україна та ін. В основному збройними силами саме цих країн про­водяться воєнні акції (операції) по припиненню збройних конфліктів, встановленню та підтримці миру в певних регіонах.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація Об'єднаних Націй, яка була створена в 1945 році за ініціативою глав держав — переможниць у Другій світовій війні.

Нині дедалі більшого розвитку набуває функція співробіт­ництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, еко­номічних, правових, культурних, інформаційних та інших відно­син, що базувалися б на гармонійному поєднанні інтересів кожної з держав. Роль цієї функції особливо важлива в умовах постконф-ронтаційного періоду відносин між головними державами світу, коли людські цінності визнаються як головні орієнтири в міжна­родному спілкуванні, коли робиться пошук прийнятних для обох сторін рішень проблем, що торкаються інтересів того чи іншого народу і світового суспільства в цілому.

До таких проблем належать запобігання великих екологічних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держави; охоро­на природних ресурсів і навколишнього середовища; боротьба з епідеміями і епізоотіями; захист світового океану і попередження й ліквідація наслідків природних і виробничих катастроф, аварій; раціональне використання сировинних та енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. На основі взаємних домовлено­стей держави узагальнюють і відповідну національну політику.

Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні проблем, пов'язаних із засвоєнням космічного просто­ру, зокрема збереженням його чистоти.

Заради вирішення цих завдань і виходячи з власних інтересів Україна співпрацює в різних напрямках з іншими державами і міжнародними організаціями — ООН, ОБСЄ, СНД, Рада Європи тощо.

Ця співпраця відбувається в суперечливій складності сучасно­го світу. Між окремими державами можуть виникати і виникають окремі неузгодженості, причиною яких є, їх різні інтереси. Але вирішення суперечок у межах здійснення функцій міжнародного співробітництва повинно здійснюватися на компромісних заса­дах, на основі запобігання загостренню тій чи іншій ситуації.

В Україні як і в інших країнах колишнього Союзу РСР, що­далі більшу роль відіграє функція інтеграції в європейську та 80

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

світову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав, що охоплює широке коло відносин — виробничі-, науково-технічні, валютні, кредитні, транспортні, у сфері яких окремі держави доповнюють одна одну на основі роз­поділу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку

і т. ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані принципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держава вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв'язків; рівності, взаємовигідної співпраці, неза-стосування дискримінаційних заходів. Відповідно до них бу­дується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які, зокрема, повинні бути захищені від націоналізації та експропріації.

§ 5. Правові форми і методи здійснення функцій держави

Держава здійснює функції через свій механізм шляхом вико­ристання різних форм і методів. Серед форм діяльності держави пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображається зв'я­зок держави і права, обов'язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правові форми діяльності держави — це визначений законом (юридично оформлений) порядок здійснення компетентними органами і особами юридично значущих дій, спрямованих на здійснення функцій.

Правові форми діяльності держави характеризується рядом оз­нак, які відрізняють їх від інших організаційних форм.

1. Вони є системою юридично значущих дій, які здійснюються
органами держави, посадовими особами та іншими уповноваже­
ними на те суб'єктами. Дії набувають властивості «юридично зна­чущих» завдяки їх спрямованості на реалізацію суспільних по­
треб саме правовими засобами. Вихідне і заключне призначення
цих дій полягає в забезпеченні впливу держави на суспільні
відносини шляхом створення нормативних приписів, прийняття
нормативно-правових актів та забезпечення їх реалізації.

2. Предметом юридично значущих дій є певне коло юридичних питань, які підлягають вирішенню на користь і для задово­лення інтересів зацікавлених суб'єктів. Так, прийняття закону 81

РОЗДІЛ V

ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

 

повинно відповідати інтересам народу і держави, винесення су­дом рішення — інтересам позивача чи відповідача.

3. Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розробка і прийняття норма­тивно-правових актів, видання актів тлумачення норм права,
прийняття індивідуально-правових актів в порядку застосування
норм права тощо. Правові форми здійснення функцій держави
уособлюють механізм правового регулювання. і

4. Результати застосування окремих правових форм закріп­
люються у визначених законом юридичних актах (закон, поста­
нова Уряду, рішення суду, міжнародний договір тощо).

5. Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, ре­гулюється процедурно-процесуальними нормами. Він може бути
регламентованим детально (наприклад, регулювання процедури
діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фраг­ментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів
держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

Головними правовими формами здійснення функцій держави є такі:

правотворча діяльність — сукупність дій, спрямованих на розробку, прийняття, зміну та систематизацію нормативних при­писів, нормативно-правових актів; за її допомогою держава здійснює вплив на суспільні відносини шляхом закріплення або встановлення нормативно-правової основи їх регулювання;

правозастосовча діяльність — сукупність юридично значущих дій органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій; через них відбу­вається індивідуалізація загальних правових правил поведінки;

правоохоронна діяльність, предметом якої є ті юридичні пи­тання, що пов'язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб'єктам права, інтересам суспіль­ства, правопорядку;

І контрольно-наглядова діяльність — здійснення дій по нагля­ду за відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб'єктами суспільних відносин;

інтерпретаційно-правова діяльність уповноважених на те дер­жавою суб'єктів права по офіційному тлумаченню чинних норм 82

права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційно-

го акта;

засновницька (установча) діяльність — сукупність юридично значущих дій, спрямованих на створення, формування, перебу­дову державних органів, їх структурних підрозділів та держав­них установ.

Від правових форм слід відрізняти фактичні (організаційні) форми реалізації функції держави. Вони являють собою такі фак­тичні дії, які спрямовані на сприяння реалізації функцій держави.

Це:

організаційно-господарська діяльність — сукупність поточ­них господарських, оперативно-технічних дій по матеріальному забезпеченню виконання різних функцій держави (економічне обґрунтування, оперативно-ревізійна діяльність, бухгалтерський облік, статистика, організація постачання і т. ін.);

організаційно-регламентаційна діяльність — здійснення опе­ративної поточної організаційної роботи по вирішенню тих чи інших конкретно-політичних завдань, техніко-організаційному забезпеченню функціонування різних ланок державного ме­ханізму.

При здійсненні своїх функцій держава використовує також різноманітні методи: законності, примусу та інші.

Метод законності, як один із найуніверсальніших методів державного керівництва суспільством, знаходить своє втілення в організації суспільних відносин шляхом видання і неухильного здійснення правових законів, інших правових актів. Метод закон­ності призваний виконувати функцію гаранта від можливих про­явів суб'єктивізму, волюнтаризму в діяльності державного ме­ханізму, провідника в суспільне життя принципів верховенства

права і закону.

Метод інформаційного впливу на суспільство полягає в про­веденні через засоби масової інформації роботи по повідомлен­ню населення про прийняті державні та правові рішення, по фор­муванню суспільної думки, цілеспрямованому регулюванню інформаційних потоків і т. ін.

Метод переконання зводиться до заохочення суб'єктів суспільних відносин до певних дій (поведінки, діяльності), які відповідають їх волі без застосування силового тиску, таким чи­ном забезпечуючи свободу вибору. Переконання в основному здійснюється через такі юридичні засоби, як суб'єктивні права, законні інтереси, пільги і т. ін.

 

Розділ VI

ФОРМА ДЕРЖАВИ

І'ОЗЛІЛ V

¹ \ Методи рекомендації і заохочення мають місце тоді, коли

держава орієнтує й спонукає суб'єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним з її точки зору. Ви­користовуючи ці методи, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності.

Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається в схиленні суб'єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), таким чином обмежу­ючи свободу їх вибору. Примус може здійснюватись через такі юридичні засоби, як міри припинення здійснення правопору­шень, покарання тощо.

Крім перелічених держава використовує й інші форми і мето­ди. Однак названі належать до ключових, основоположних.

§ 1. Поняття і структура форми держави

Категорія форми держави дає загальне уявлення про особли­вості організації державної влади, порядок утворення державних органів і специфіку їх відносин між собою і населенням, про особ­ливості методів, прийомів, що використовуються державною вла­дою у відносинах з суспільством і його різноманітними інститута­ми. Особливості організації влади історично мінливі і залежать від багатьох чинників. Зміст і смисл поняття «форма держави» в суспільній думці змінювалися неодноразово — від арістотеля і до наших днів. Таким чином, наукою вироблена універсальна конст­рукція, що виражена в понятті форми держави для характеристи­ки численних способів організації влади будь-якої держави. Якщо держава, з точки зору свого головного змісту, — організація політичної влади, то форма держави розкривається через спосіб організації, існування, зовнішній вираз цієї влади в суспільстві.

Аналіз тривалого процесу існування держави дає можливість вирізнити три основних аспекти її організації: юридично визна­чений порядок створення державних органів і їх відносини між собою і з населенням країни; правове закріплення устрою дер­жавної влади, її територіальної організації; легітимність прийня­тих у даній державі методів і прийомів здійснення влади, викори­стовуваних нею ресурсів (матеріальних, інформаційних, силових та ін.) тощо. Таким чином, поняття «форма держави» відбиває єдність, універсальність модельного уявлення про різноманітні прояви загальнополітичної, структурної, територіальної сторін діяльності держави, про юридичну визначеність усіх аспектів ор­ганізації державної влади. Держава — складно організована сис­тема, тому кожен з аспектів її форми можна розглядати ізольо­вано лише на теоретичному рівні: в реальному житті держави во­ни характеризуються взаємодією і взаємовпливом.

На специфіку форми держави можуть впливати конкретне співвідношення класових сил, соціальних груп, характер діяль­ності владних еліт, національних взаємовідносин, рівень і особли­вості політичної свідомості та культури населення, традиції. Як відкрита система держава, в тому числі її форма, зазнає впливу з боку зовнішньополітичних факторів. На основі впливу цих фак-

торів держава має робити вибір способів-здійснення державної влади — різних за змістом видів політичного режиму.

Аспекти організації державної влади, які становлять поняття «форма держави», розкриваються через способи та порядок утво­рення і організації вищих органів державної влади, правовий (пе­редусім — конституційний) порядок відносин між ними і насе­ленням. Ці моменти відображені у понятті «форма правління дер­жави». Способи територіального устрою державної" влади і організація системи державних органів, що відповідає цьому уст­рою, їх правове закріплення відбиті в понятті «форма державного устрою». Сукупність способів здійснення державної влади, ре­альна оцінка взаємодіючих і поєднаних нею правових та неправових методів розкривається через поняття «політичний (держаний) режим».

Отже, форма держави — це взяті в єдності способи органі­зації державної влади, її устрою і методів її здійснення. Це ви­роблена юридичною і політичною науками категорія, що відбиває сукупність і взаємообумовленість трьох найважливіших сторін організації державної влади.

§ 2. Форма правління держави

Форма правління будь-якої держави вказує: на структуру і повноваження вищих органів державної влади; порядок їх утво­рення і характер взаємовідносин між ними; ступінь і форми участі громадян у формуванні вищих органів влади; відносини між вищими органами влади і населенням і ступінь впливу насе­лення на прийняття державних рішень; тривалість повноважень і характер змінюваності вищих оргадів влади; способи легітимації державної влади та її підстави. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій систе­му вищих органів влади очолює одна особа — монарх. Державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха і передається у спадок представникам правлячої ди­настії. Загальні юридичні ознаки цієї форми державного прав­ління історично складалися протягом тривалого часу. Вони такі:

а) безстроковість влади монарха;

б) посідання влади за правом крові (спорідненості) й отриман­ня її у спадок;

в) монарх є головою держави і здійснює від її імені представ­ництво;

 

ФОРМА ДЕРЖАВИ

г) офіційна непідлеглість влади монарха будь-яким іншим

суб'єктам.

Залежно від обсягу і характеру повноважень монарха, підстав їх виникнення і взаємовідносин монарха з населенням усі мо­нархії поділяються на необмежені і обмежені.

Необмежена монархія — така форма правління, де влада мо­нарха не обмежується якимись органами чи законом: монарх відіграє роль єдинодержавного правителя. її різновидом є деспо­тична монархія — історичний попередник розвиненої необме­женої класичної монархії, її перший етап. Влада монарха-деспо-та спирається на могутній військово-бюрократичний апарат. Мо­нархії типу східної деспотії характерні для стародавніх держав рабовласницького типу. Головна легітимаційна підстава влади в таких монархіях — обожнювання харизматичного лідера-монар-ха, наділення його особливими рисами, сакралізація, непоруш­ний авторитет його сили.

Абсолютна монархія характерна для останнього етапу існування феодальних держав, де відбувається політична і еко­номічна централізація влади, яка концентрується в руках монар­ха. Його влада є необмеженою, поділ влади не здійснено, а стано­во-представницькі установи є фактично безправними.

В обмежених монархіях (різновиди: станово-представницька і конституційна) влада монарха обмежена повноваженнями інших державних органів, що може закріплюватися в конституціях.

Станово-представницька монархія — форма правління, при якій влада глави держави обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими Соборами в Росії)'. Такі мо­нархії характерні для феодальної держави.

Конституційні монархії поділяються на два підвиди: ду­алістичні і парламентські.

Дуалістична монархія (перехідний тип монархії) характери­зується такими ознаками: формальна належність законодавчої влади парламенту; здійснення монархом функцій глави виконав­чої влади; право монарха формувати уряд, відповідальний перед ним; право накладення абсолютного вето на закони парламенту; право монарха видавати укази, що мають силу закону. Ду­алістичні монархії характерні для держав Близького Сходу і в XX столітті. В історії становлення конституційних монархій відомі періоди дуалізму в перебігу становлення конституційної буржу­азної державності в європейських державах (Англія XVII століт­тя). Дуалістична монархія характерна для періодів переходу від

І'ОЗДІЛ VI

феодальних відносин і абсолютизму до капіталізму і є відбиттям спроби монархії примирити інтереси феодалів і буржуазії.

Парламентська монархія має такі ознаки: монарх лише фор­мально зберігає функції глави держави і має виключно представ­ницькі повноваження; законодавча влада належить парламенту, виконавча — урядові, який формується парламентом і повністю йому підзвітний; монарх позбавлений права самостійно здійсню­вати функції глави держави; всі акти, які видаються від імені мо­нарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалені міністрами (так званий інститут контрасігнатури).

Монархії парламентського типу характерні для багатьох дер­жав Європи (Великобританії, Швеції, Данії, Іспанії та ін.).

Республіка — форма правління, при якій вищі органи держав­ної влади обираються громадянами-виборцями або формуються загальнонаціональними представницькими (виборними) устано­вами.

Основні юридичні ознаки республіки:

влада вищих органів обмежена строком, закріпленим у кон­ституційних законах;

виборність і періодична змінюваність складу вищого органу законодавчої влади та глави держави (президента); відповідальність глави держави;

верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

Республіканське правління в сучасному світі поділяється на парламентські, президентські та змішані республіки.

До основних ознак парламентських республік належать:

1) формальне верховенство парламенту, перед яким уряд несе
відповідальність за свою політичну діяльність;

2) вибори до парламенту одночасно передбачають_питання
формування ним уряду;

' 3)~урЩ^о£^1ться^[ар_ламентом (головним чином з числа де­путатів парламенту, які належать до правлячої партії або партійної коаліції, яка отримала більшість депутатських місць);

4) виконавча влада існує окремо від президента: на нього по­
кладені номінальні представницькі функції, а реальна влада належить главі уряду (прем'єр-міністру, канцлеру тощо);

5) уряд користується підтримкою парламентської більшості і
відповідає перед парламентом, який може відправити уряд у
відставку і сформувати новий;

 

Ф01>МА ДЕРЖАВИ

6) розвинена багатопартійна система, що виключає концентрацію влади в руках парламенту;

7) особливості виборів президента: він може обиратися пар­
ламентом за правилами парламентської процедури (наприклад, у
країнах Східної Європи — Албанії, Угорщині, Чехії, Словаки) і
нести відповідальність згідно з конституціями перед парламентом; крім того, у нарламентських республіках президент може
обиратися двома шляхами: парламентом за участю представників
адміністративно-територіальних (автономних) одиниць і спеці-
ально-створеним органом, який складається з парламентарів та
представників суб’єктів федерації.

Позитивні якості парламентських республік звичайно вбача­ють у їх здатності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати політичному процесу певної гнучкості. Недоліки пов'я­зуються з нестабільністю виконавчої влади, що виражається в ча­стих урядових кризах за умови відсутності стабільної правлячої більшості в парламенті.

Президентська республіка. її основні ознаки й особливості:

1) президент об'єднує повноваження глави держави і глави
уряду (виконавчої влади);

2) позапарламентський метод обрання президента: він оби­рається шляхом загальних виборів;

3) позапарламентський спосіб формування уряду (його очолює або призначає президент);

4) відсутність інституту парламентської відповідальності уряду (він несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом). У зв'язку з цим парламент (наприклад, Конгрес США)
не має права відкликання уряду: можливий навіть протилежний
партійний склад парламенту й уряду;

5)Президент не має права розпустити парламент і призначити нові вибори;

6) президент має право накладати вето на законодавчі рішення парламенту, однак воно може бути скасоване (переборене) більшіс­тю голосів у парламенті (як правило, двома третинами голосів).

Однак цей тип республік має і недоліки (президент не зале­жить від вотуму довіри парламенту, не несе відповідальності пе­ред ним; часто виникає загроза конфліктів між парламентом і президентом).

Напівпрезидентська республіка. Республіки не завжди відповідають ознакам їх «чистих» парламентських і президент­ських форм. Можуть бути створені й інші моделі республікан-

РОЗДІЛ VI

ського правління, що поєднують ознаки як парламентських, так і президентських республік. Головним показником при цьому стає співвідношення обсягу повноважень глави держави і парламенту в механізмі формування уряду. Специфіка цього механізму і доз­воляє вирізнити вид президентсько-парламентської республіки. Тут президент відіграє більш важливу роль, аніж у парламент­ській республіці: він обирається прямими виборами, істотно впливає на формування уряду Однак уряд, з одного боку, залежить від президента, а з друго­го — відповідальний перед парламентом, може бути замінений президентом (наприклад, Веймарська республіка або П'ята французька республіка) і, навпаки, не може бути відкликаний ним (наприклад, у Швейцарії).

Співвідношення повноважень вищих органів влади може бути різним:

а) президент призначає голову уряду і за його пропозицією
одночасно призначає склад уряду (наприклад, -у Польщі);

б) глава держави (президент) пропонує кандидатуру глави
уряду, парламент його обирає, а президент призначає на посади
і звільняє членів уряду за пропозицією голови уряду (напри­клад, у ФРН);

в) глава держави призначає главу уряду і за його пропозицією —
склад уряду, а парламент його схвалює (наприклад, в Італії).

В Україні парламент дає згоду на призначення Президен­том Прем'єр-міністра (п. 12 ст. 85, п. 9 ст. 106 Конституції України). Щодо складу українського уряду, то згідно з п. 10 ст. 106 Конституції України Президент України_дди_значає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України.

Форми державного устрою

Форма державного устрою — це спосіб устрою державної влади, при якому державна територія поділяється на складові ча­стини, а порядок взаємовідносин держави з її частинами закріплено в конституційних актах. Усі держави за формою уст­рою поділяються на дві групи — прості (унітарні) і складні (феде­рації і конфедерації).

Унітарна держава — це держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Юридичні ознаки унітарної держави такі:

а) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки держави;

ФОРМА ДЕРЖАВИ

б) являє собою централізовану державу (місцеві органи
підконтрольні центральній владі);

в) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб'єктом
міжнародного права (адміністративно-територіальні одиниці та­
кого права не мають);

г) має єдину систему законодавства;

ґ) має одно канальну систему загальнодержавних податків (на відміну від федеративних держав);

д) існує єдине громадянство.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть вхо­дити автономні територіальні одиниці, яким притаманні певні ознаки державності і які здійснюють деякі передані їм централь­ною владою суверенні права. Саме такою одиницею в складі Укра­їни є Автономна Республіка Крим. В основу територіального уст­рою унітарної держави покладені принципи єдності державної території; її неподільності, недоторканності, цілісності, ком­плексності і керованості її частин, поєднання державних і регіо­нальних інтересів.

Федеративна держава — це складна союзна держава, що міс­тить державні утворення (суб'єкти федерації), які мають юридич­но визначену політичну самостійність.

З юридичної точки зору федерація означає створену за прин­ципами федералізму єдину суверенну державу, що складається з особливих територіальних одиниць — державних утворень, які мають деякі риси держави і наділені самостійною юрисдикцією поза межами компетенції федеральної державної влади.

Багатоманітність модифікацій федералізму обумовлює неод­норідність федеративно організованих держав. Можна припус­тити, що у світі є стільки моделей федерації, скільки й федератив­них держав.

Однак, як свідчить світова практика, всі федеративні держави повинні відповідати певним специфічним ознакам, які полягають

у тому, що:

а) кожна федерація має дуальну організацію державного апарату: дві системи вищих органів влади (органи федеральні і органи суб'єктів федерації), а також відповідно дві системи інших
державних органів (судових, контрольно-наглядових та ін.);

б) вони мають вертикальну систему законодавства (законодавство федеральне і законодавство суб'єктів федерації; в той же
час ніякі доповнення не можуть бути внесені до конституції, як­
що вони не схвалені суб'єктами федерації);

 

РОЗДІЛ VI

ФОРМА ДЕРЖАВИ

 

в) кожна особа має, крім громадянства федеративної держави, також громадянство суб'єкта федерації (штату, землі, про­вінції тощо);

г) суб'єктом міжнародно-правових відносин може виступати,
як правило, не тільки держава в цілому, але й суб'єкти федерації;

ґ) існує двоканальна податкова система (державні податки, загальнофедеральні і податки суб'єктів федерації);