Здавалка
Главная | Обратная связь

Форми державного устрою 8 страница



д) суб'єкти федерації самостійно вирішують питання свого
адміністративно-територіального устрою;

є) суб'єкти федерації мають, як правило, рівний обсяг прав;

є) для федерації, як правило, характерна наявність двопалат­них парламентів: головний законодавчий орган федерації (парла­мент) повинен бути бікамеральним (двопалатним), а суб'єкти фе­дерації мають рівне представництво в його палатах;

ж) федеральна влада має виключне право контролювати
впровадження зовнішньої політики;

з) федеральна влада не має права в однобічному порядку
змінити кордони суб'єктів федерації.

Підставами формування федеративної держави й закріплення федеративних відносин, в тому числі й питання про розмежуван­ня компетенції між федерацією і її суб'єктами, можуть бути кон­ституція і (або) федеративна угода. На підставі прямих договорів виникали, наприклад, федерації Австралії, Швейцарії, США, СРСР, Малайзії, Росії та інших держав. Такі федерації звичайно називають договірними, на відміну від позадоговірних, таких як, наприклад, Канада, Індія, Нігерія, Пакистан, що виникли на іншій підставі, а саме — на підставі представлення центральними орга­нами держави чи метрополіями статусу автономії майбутнім суб'єктам федерації.

Договір, який покладений в основу створення федеративної держави, є своєрідною відмовою від зайвого централізму, він оформлює такий розподіл повноважень між різними центрами влади і управління, що гарантується конституцією.

Частіше всього в конституціях визначені три сфери повнова­жень: федерації, її суб'єктів і питання спільного відання (при­кладом останнього може бути Російська Федерація).

Розмежування повноважень у федерації може здійснюватися і за принципом виключної компетенції федерації (визначено досить широке коло питань, з яких лише федерація в цілому може прий­мати рішення, а всі інші питання залишаються у віданні суб'єктів). До такого кола питань, наприклад, належать:


а) встановлення кордонів та митна справа (США, Бразилія,

Мексика, ФРН та ін.);

б) грошовий та валютний обіг, монетна монополія (Австралія,

Канада, Мексика та ін.);

в) паспортна справа, еміграція, іміграція, пошта (Бразилія,

Індія, ФРН та ін.);

г) федеральні фінанси та податки (Австралія, Мексика, Індія

та ін.);

ґ) федеральний повітряний, залізничний та водний транспорт

(США, ФРН, Швейцарія та ін.);

д) армія, поліція, розвідка, контррозвідка, виробництво та по­
ширення зброї (Австрія, США, ФРН та ін.).

Розмежування компетенції може здійснюватися й за принци­пом спільної компетенції (коли законодавчо визначено один предмет відання для федерації та її суб'єктів, інші питання вирі­шуються за згодою).

Федерації утворюються, як правило, за територіальним принципом, або за національним, або з урахуванням обох прин­ципів. Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на те­риторіальному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бра­зилія), аніж ті, в основу яких покладений національний принцип, де зберігається потенційна загроза розпаду саме тому, що націо­нальний чинник, який при побудові федерації вимагає врахуван­ня показників розселення національних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактично взагалі ігнорується (прикла­ди колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Статус суб'єктів федерації в історії держав формально визна­чався по-різному: суб'єкти юридично визнавалися суверенними державами (наприклад, республіки СРСР згідно з його консти­туцією) або за ними не закріплювався статус суверенного дер­жавного утворення. Прикладом є республіки, краї, області і ок­руги у складі Російської Федерації, які вже не називаються «су­веренними». Останній підхід є більш науково обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави якогось іншого суве­ренного утворення. Разом з тим останнім часом припускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб'єкти мають неодна­ковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однакову офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних фак­торів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відноси­ни з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потенційну загрозу цілісності юридично неподільної федерації.


РОЗДІЛ VI

На відміну від федерацій як єдиних союзних держав конфеде­рація являє собою державно-правовий союз суверенний держав, створений для досягнення певних цілей. Особливості й ознаки конфедерації полягають у тому, що:

а) вона не створює будь-якої нової держави: члени конфедерації зберігають свій суверенітет і не втрачають права виходу з
конфедерації будь-коли;

б) конфедерація утворюється на основі договору, укладеного
між двома або кількома державами, тобто конфедерація — це
об'єднання міжнародно-правового характеру;

в) конфедерація не має єдиного законодавчого органу (кож­ний член конфедерації здійснює законодавчі функції в межах су­веренної території), єдиної території створюваного об'єднання,
громадянства, фінансової системи (хоча можуть за домовленістю
об'єднуватися митниця, оборона, управління транспортом, зовнішня торгівля тощо);

г) конфедерація не має єдиної централізованої влади: органи
конфедерації утворюються лише з представників держав, що вхо­дять до союзу, і не здійснюють прямої влади над громадянами
держав — членів конфедерації;

ґ) рішення органів конфедерації забезпечуються тільки уря­дами держав — членів конфедерації, але вони також мають право нуліфікації, тобто право скасовувати рішення загально конфедеративного органу;

д) у конфедерації відсутня єдина податкова система: її фінансові кошти формуються з надходжень — внесків держав;

є) конфедерація — союз тимчасовий: вона або розпадається, або перетворюється на федеративну державу. Наприклад, Швей­царська Конфедерація зараз існує як федеративна держава, яка зберегла назву «конфедерація». Конфедерації виникали з різних причин у різні епохи також у США, Німеччині, Нідерландах.

1 § 4. Політичний режим

Політичний (державний) режим указує на сукупність прийомів і засобів здійснення державної влади. Вони дуже різні і конкретизують основні показники форми державного правлін­ня й устрою в конкретній країні. Загальними показниками будь-якого політичного режиму є:

а) ступінь захищеності і забезпеченості гарантіями прав і сво­бод громадян (політичного й ідеологічного вибору, економічної 94


 


 

ФОРМА ДЕРЖАВИ

свободи) та ступінь врахування інтересів різних соціальних груп (у тому числі меншин) тощо;

б) способи легітимації державної влади;

в) співвідношення правових і неправових способів здійснення

владних функцій;

г) методи, інтенсивність і правова обґрунтованість викорис­тання силових структур, інших ресурсів влади;

ґ) механізм ідеологічного тиску.

Таким чином, політичний режим (у широкому смислі слова) характеризується рівнем гарантованості демократичних прав і свобод громадян, ступенем відповідності офіційних конституційних установлень політичним реаліям. Політичні реалії — невід'ємна характеристика політичного клімату в будь-яку епоху розвитку держави. Поєднання способів здійснення влади ставить акценти демократичності й авторитарності режимів (від деспо­тичних, теократичних і режимів рабовласницької демократії до сучасних модифікацій ліберально-демократичного й авторитар­ного режиму). Політичний режим будь-якої держави тісно взаєпомопов'язаний і з іншим виміром політичного життя держа­ви — його політичним курсом. Якщо політичний курс відбиває цілі суспільства, то політичний режим — засоби їх досягнен­ня. Використання засобів політичної діяльності держави, не адекватних її цілям, призводить до серйозної соціальної дес­табілізації, втрати довіри з боку членів суспільства до політичних цінностей (громадяни все менше пов'язують захист власних інте­ресів і безпеки з політичним режимом держави), до відчуження людини від політичного процесу (держава встановлює суто при­мусовий контакт з громадянином) і як наслідок — до де легітимації політичного режиму в цілому, його невизнання.

Типи політичного режиму традиційно поділяють на демокра­тичні і недемократичні (авторитарні). Це важливо для вичленення

їх основних показників.

Демократичний режим — стан політичного життя суспіль­ства, при якому державна влада здійснюється на основі прин­ципів широкої і реальної участі громадян та їх об'єднань у фор­муванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання праві свобод людини. Основним його різно­видом традиційно вважався ліберальний режим. Однак тенденції розвитку політичних систем у розвинених країнах внесли значні корективи в розуміння демократичних цінностей. Якщо лібераль­на класична демократія була за своєю суттю індивідуалістичною


РОЗДІЛ VI


ФОРМА ДЕРЖАВИ


 


 

(демократією індивідів), то сучасна демократія стала демо­кратією організацій, політичних партій, асоціацій, груп інтересів та інших суб'єктів, що входять до політичної системи суспільства. Але плюралістична демократія, в центрі уваги якої є організації і групи, стане практично марною для суспільства, якщо в його політичній і правовій системі буде ігноруватися свобода особи. Політичний режим є демократичним настільки, наскільки держа­ва гарантує людині прояви її свободи у трьох аспектах: як індивіду (особистості); як соціальному суб'єкту (члену громадських і професійних груп, інших інститутів суспільства); як громадянинові (підданцю держави), міра свободи якого конституційно визначена і гарантована. Поєднання цих іпостасей свободи індивіда стає можливим саме в рамках демократичного режиму. Він здатний не тільки нести в собі необхідні гарантії сво­бод, але й забезпечувати оптимальні умови сполучення різних інтересів, їх гармонію. Сучасну форму такої гармонізації являє собою плюралістична демократія, яка коригує класичну ліберальну ідею з урахуванням сучасної динаміки суспільного розвитку. Звичайно, чимало положень теорії лібералізму про мак­симально можливу свободу особистості сьогодні достатньо вико­ристовувані у практиці держав, що переходять до демократії. Од­нак для вже існуючих демократичних систем Заходу лібералізм як основоположний принцип конституційного устрою демократич­них держав у його класичному вигляді вже відійшов у минуле. Ним його доповнює політичний плюралізм в єдності з ідеологічним та економічним. І це є закономірним тією мірою, якою відсутність та­кого плюралізму закономірно призводить до переродження демо­кратії в авторитаризм або в його крайній прояв — тоталітаризм. До основних ознак демократичного режиму належать:

а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою
їх прав і свобод;

б) виборність представницьких органів влади населенням;

в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;

г) розвинена система демократичних інститутів;

ґ) пряма участь громадян у вирішенні загальних справ;

д) реальне здійснення поділу державної влади;

є) політичний плюралізм із врахуванням інтересів меншин.

Демократичний режим має кілька основних різновидів: лібе­рально-демократичний, радикально-демократичний, національно-демократичний та ін.


 


Недемократичні режими — це режими, за яких державна вла­да здійснюється шляхом обмеження і порушення формально про­голошених прав_і_свобод людини.

До основних ознак такого режиму в умовах сьогодення нале­жать:

а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму
прав і свобод громадян при відсутності правових механізмів та
інших гарантій їх здійснення;

б) надмірна централізація державної влади;

в) тенденція до застосування неправових засобів здійснення

влади;

г) застосування примусових методів управління;
ґ) протиправне використання силових структур;

д) у деяких випадках авторитаризм може досягати крайнощів
у прагненні держави повністю контролювати всі сфери
суспільного життя (економіку, ідеологію, духовно-культурний
розвиток і т. ін.).

До антидемократичного типу в історії держав належали такі його різновиди, як деспотичний (тобто режим необмеженої влади і свавілля в управлінні при відсутності його правових і моральних ос­нов, повній безправності підданих); тиранічний (панування жорст­ких способів здійснення влади при режимі одноособового прав­ління в античних державах); військово-диктаторський; расист­ський; фашистський, мусульмансько-фундаментальний та ін.

Усі перелічені режими, як і тоталітарний, мають авторитар­ний характер. Він лише проявляється в них різною мірою. Авто­ритарний режим заслуговує особливої уваги: саме за його умов інститути демократії існують формально, державні рішення приймаються правлячою елітою, функції якої не обмежуються законом, офіційно визнається пріоритет державних інтересів перед інтересами особи. При тоталітарному режимі (крайня фор­ма авторитарного) особливо помітні методи силового ідео­логічного тиску, політична опозиція недопустима, зрощення державного апарату з партійним, жорстку централізація управління. протизаконне використання_силових структур держави, міліта­ризація державної політики, підміна державних і правових ме­ханізмів створенням неконституційних органів (наприклад, ор­ганів позасудової репресії в колишніх соціалістичних державах).

Однак у реальному житті в будь-якому політичному режимі завжди проявляються поєднання рис авторитарності і демокра­тизму, тобто «чистих» режимів практично не існує. Це особливо


РОЗДІЛ VI


важливо сьогодні для пояснення суті політичних режимів у дер­жавах перехідного періоду: там, де вибір між демократією й авто­кратією лежить у руслі політичного курсу, політичний режим має дуже багато особливостей. Вибір демократичного шляху розвит­ку сам по собі не несе автоматичної свободи, зростання благо­денства, справедливості і безпеки. Тоталітарний режим залишив у спадок корупцію, протекціонізм, скакання цін та їх перекіс, зовнішній борг тощо. Цими чинниками визначається специфіка засобів, прийомів здійснення державної влади перехідного періоду. В Україні після ліквідації тоталітаризму здійснюється перехід до демократичної державності. В її політичному режимі сполучаються риси демократичного режиму з застосуванням ав­торитарних підходів. Тому повна централізація і жорсткий дер­жавний контроль у деяких випадках є необхідними. Головним же показником будь-якого перехідного періоду є людина: якщо в політичній спільноті підґрунтям і метою політичної дії не висту­пає індивід, то там немає демократії або вона існує формально.


Розділ VII

НІ ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

§ 1. Поняття і соціальна цінність

демократії

Демократія являє собою одне з величезних завоювань світо­вої цивілізації. Вона є політичним державним феноменом, і її не слід змішувати з суспільним самоврядуванням, що існує при ро­довому ладі, в суспільних організаціях.

Виходячи з дослівного перекладу терміна «демократія» її часто-густо ототожнюють з народовладдям. Але насправді демократія є лише способом формування і здійснення влади народа, з яким вона тісно пов'язана. Народовладдя є суттю послідовно демократич­ної держави, а демократія — його внутрішньою формою на відміну від форм правління і державного устрою, які характери­зують форму держави ззовні. Демократію можна розглядати в трьох аспектах: як форму держави, як принципи організації державної влади і як різновид політичного режиму.

У цілому демократія це форма такої держави, яка заснова­на на здійсненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод громадян і їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. Вико­ристовуючи свої права і свободи, громадяни повинні сприяти соціальному прогресу, брати участь у розробці, прийнятті і ре­алізації державних рішень, забезпеченні нормального функціо­нування громадянського суспільства.

Необхідно, щоб демократія була заснована на певних власти­вих громадянському суспільству передумовах, в основу яких по­кладено забезпечення свободи і рівності громадян і їх об'єднань у всіх сферах суспільного життя. Йдеться про свободу володіти і розпоряджатися власністю, вільне підприємництво, створення і діяльність політичних партій і об'єднань, можливість для них бра­ти участь у формуванні і діяльності державних органів, здійсненні контролю за ними. Демократії властива відсутність будь-якої мо­нополії в ідеологічній сфері. У Конституції України (ст. 15) гово­риться про те, що «жодна ідеологія не може визнаватися держа­вою як обов'язкова». Таким чином, створюється можливість рівного змагання різних політичних сил, поглядів, концепцій, у тому числі з використанням засобів масової інформації.


РОЗДІЛ VII


ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ


 


Невід'ємною частиною характеристики демократії є розкрит­тя змісту принципу демократизму і особливостей демократично­го політичного режиму. Демократизм як загальнолюдський принцип являє собою низку незаперечних вимог до держави і суспільства. Він знаходить свій вияв в обов'язковій легітимації державної влади — приведенні її змісту на стадіях як формуван­ня, так подальшої діяльності відповідно до суспільних ідеалів. Найважливішими проявами цього принципу є також залучення громадян у різних формах до участі у вирішенні державних та суспільних справ і забезпеченні широти, непохитності, гарантованості прав і свобод громадянина.

Ще одним аспектом демократії є існування державного режи­му, заснованого на застосуванні саме демократичних методів і принципів організації та діяльності державного апарату. Демокра­тичний політичний режим характеризується широкою підтримкою державної влади з боку населення, широтою ЇЇ соціальної бази.

Рівень демократії завжди залежав від соціальної бази, на яку вона спирається. Так, у Стародавній Греції рівень демократії в Афінах, де державна влада спиралася на більшість вільного насе­лення, був набагато вищим, ніж у Спарті, де панувала і відповідно користувалася демократичними установами тільки аристократич­на верхівка рабовласників. Формування розвиненої демократії по­ступово відбувається в умовах буржуазного суспільства, на базі ліквідації феодалізму, свавілля, нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення.

Борючись за вільні ринкові відносини, за рівні можливості для всіх на базі ліквідації привілеїв і свавілля в економіці і політиці, буржуазія створює найважливіші інститути демократії — вільні вибори, парламент, поділ влади, проголошує рівність усіх перед законом та інші демократичні принципи.

Демократія не може існувати поза законом. Як проголошував ще Ш. Монтеск'є, під справжньою свободою слід розуміти «право робити все, що дозволено законами». Завдяки обмеженню демо­кратії рамками законності вона здатна і повинна сприяти зміц­ненню порядку і стабільності, узгодженню різних думок, пану­ванню миру і злагоди в суспільстві. Згідно з демократичними пра­вовими засадами демократія не повинна перетворюватися на засіб здійснення політичного тиску, викликати протистояння в суспільстві. Вона призначена для реалізації загальнолюдських принципів — гідності особи, свободи, рівності, гуманізму і т. ін. Де­мократія має бути спрямована на запобігання конфліктам, посту­пове зближення точок зору різних політичних сил. Це досягається


шляхом узгоджувальних процедур, компромісів, консенсусу. Політичний підхід до розв'язання невирішених проблем повинен здійснюватися виключно в рамках закону і не повинен підміняти юридичний підхід. Демократії слід бути ефективним засобом втілення в життя правових принципів свободи і пріоритету прав особи, рівності всіх перед законом, гарантованості прав. Жодна політична діяльність не повинна йти всупереч цим принципам.

Саме тому демократія високо оцінюється за шкалою суспіль­них цінностей. Чим значущіша її роль у життя суспільства, тим більша її соціальна цінність. Невмируща загальноісторична цін­ність демократії полягає в тому, що вона є втіленням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кожної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, полі­тичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному перетворенню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягнен­ню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом воле­виявлення народу, урахування громадської думки, забезпечення громадянського миру, підвищення громадської активності.

Форми демократії

Демократія має різні зовнішні прояви, тобто форми. По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених правом демократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека ви­знаються найвищою соціальною цінністю. Отже, йдеться про права фундаментальні (конституційні); права природні (невідчужені) (право на честь і гідність) і здобуті (похідні) (право утворю­вати об'єднання, партії); соціально-економічні права (право на працю); права соціально-культурні (право на освіту); політичні права (брати участь у виборах); особисті права (правокористування); галузеві права — цивільні (право купівлі-продажу); тру­дові (на забезпечення спецодягу); сімейні (право вести спільне господарство) та інші. Реалізація і гарантування усього комплек­су цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, демократизм як загальнолюдський принцип по відношенню до діяльності державного апарату втілюється в систему підлеглих йому демократичних принципів. Існування де­мократії неможливе без здійснення принципів гласності, надання


РОЗДІЛ VII

певних можливостей для всіх політичних партій, виборності і де­централізації влади. Саме через застосування цих та інших прин­ципів здійснюються прогресивні перетворення.

По-третє, демократія, як відомо, є формою здійснення на­родовладдя. Це знаходить свій вияв у тому, що громадяни беруть участь у вирішенні державних справ. Народовладдя має два різновиди:

1) безпосередня (пряма) демократія, яку здійснюють пересічні
громадяни (через вибори, громадські ініціативи, обговорення
і т. ін.);

2) представницька демократія, яку здійснюють обрані народом депутати державних представницьких органів, передусім
парламентів.

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демократії. Передусім слід пам'ятати, що провідна роль у здійсненні демократії належить утвердженню прав людини і гро­мадянина, їх захищеності, а також функціонуванню системи пра­вових органів на основі демократичних принципів.

Безпосереднє народовладдя полягає у владній діяльності гро­мадян, спрямованій на вирішення тих чи інших питань державно­го і суспільного значення, прийняття відповідних рішень та їх втілення в життя. Його витоки беруть початок з часів первіснооб­щинного ладу, де воно було природною формою здійснення вла­ди народу. Безпосереднє народовладдя передбачає обговорення і вирішення суспільно значущих питань самими громадянами, що сприяє підвищенню їхньої політичної активності, дозволяє їм здійснювати свою владу без будь-яких посередницьких інстанцій. Історичними формами прояву прямого народовладдя були на­родні збори в Афінах, народні ради і віче республік періоду се­редньовіччя, козацькі збори в Україні.

В умовах сучасності саме наявність інститутів безпосереднього народовладдя створює найбільш сприятливі умови для викорис­тання громадянами своїх демократичних прав. Як головні форми здійснення народовладдя Конституція України закріплює вибори та референдуми. Безпосереднє волевиявлення населення може та­кож проявлятися у проведенні громадських та всенародних обго­ворень з питань місцевого та загальнодержавного значення у таких формах прояву прямого народовладдя, як проведення мітингів, зборів і демонстрацій з метою сприяння вирішенню пи­тань державної ваги. Народна ініціатива може полягати у зборі 102


ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

підписів з вимогою проведення референдуму. Вирішення найбільш важливих справ місцевого значення може здійснюватися загальни­ми зборами територіальних громад. Конституція України дозво­ляє створення за ініціативою громадян будинкових, квартальних, вуличних та інших органів самоорганізації населення. В кінцевому підсумку здійснення прямого народовладдя відповідає інтересам як особистості, так і народу в цілому.

Однак безпосередня демократія не може вирішити питань, ,що виникають в ході державного будівництва. Так, прийняття законів безпосередньо на народних зборах (прихильником цьо­го був Ж.-Ж. Руссо) можливе лише в масштабах дрібних дер­жавних утворень (як це робилось і робиться в деяких кантонах Швейцарії) і не пристосоване для великих держав. Крім того, значна кількість проблем потребує для їх вирішення ретельного попереднього дослідження і наявності спеціальних знань. Такі питання бажано вирішувати на рівні досвідченої спільноти. Особливо це стосується нашого періоду інтенсифікації науко­во-технічного прогресу, який робить можливим вирішення ба­гатьох складних проблем лише з допомогою застосування

спеціальних знань.

Подібні обставини обумовлюють існування іншої форми на­родовладдя — представницької демократії. Йдеться про здійс­нення державних повноважень обраними народом представниць­кими органами. Вони, передусім парламенти, складаються з деле­гованих народом обранців і виступають від його імені. Існують органи первинного і вторинного представництва населення. Ор­гани первинного представництва обираються виборчим корпу­сом, тобто безпосередньо громадянами. В Україні такими орга­нами є Верховна Рада України, Президент України, місцеві ра­ди, їх голови, які виступають безпосередньо від імені народу України або певної його частини, органами вторинного представ­ництва — Кабінет Міністрів, Верховний і Конституційний Суди, Генеральний прокурор і т. ін.

В історії вчень про державу та право ще з часів ПІ. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представницької демократії. Визнаючи, що пряма участь насе­лення у здійсненні народовладдя є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представ­ницькій демократії. Вони виходять з того, що представницька де­мократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представництвом, попереднього одер-


РОЗДІЛ VII


ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ


 


жання необхідних обґрунтувань і консультацій, проведення екс­пертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, ураху­вання точки зору меншості. Пряма демократія позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягнення політичних компромісів і прийняття на цій основі зваженого і раціонального рішення. Ці переваги відсутні у такому, напри­клад, прояві прямої демократії, як референдум, що може бути проведений як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні і являє собою затвердження народним голосуванням проекту за­кону або іншого державного рішення. Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи «проти» на поставлені на референдумі питання без права внести поправки, доповнення, ви­казати незгоду з окремими положеннями запропонованого про­екту. У практиці найбільш ефективним є поєднання представ­ницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою фор­мою, що є свідченням взаємозв'язку і взаємодії обох головних форм народовладдя. Умовою створення представницьких органів є застосування такої форми прямого народовладдя, як загальні демократичні вибори.

Проведення народного голосування на референдумі немож­ливе без ініціювання його проведення, прийняття рішення про його проведення, формулювання питань, що виносяться на рефе­рендум, утворення комісій з його проведення, визначення діль­ниць для голосування, публікації його результатів. Вся ця робота здебільшого проводиться за участю вищого представницького органу — парламенту — та центральної виборчої комісії.

Проведення обговорення в засобах масової інформації і кон­сультативних опитувань населення має на меті урахування гро­мадської думки представницьким органом — парламентом при остаточному вирішенні певного питання.


економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права гро­мадян, вибори, громадська думка тощо). Можливе й існування структурно-функціональних інститутів (наприклад, територіаль­ної або національної автономії). У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламентації порядку реалізації інсти­тутів демократії, що багато в чому обумовлює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація ви­борів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

Інститути демократії розрізняються за сферами діяльності на економічні (декларування доходів), політичні (президентське ве­то), соціальні (оплачувані відпустки). За формами державної ді­яльності існують інститути, що діють у сфері прийняття держав­них рішень (законодавча ініціатива, читання законопроектів), за­безпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов'язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав люди­ни); у сфері здійснення правосуддя і контролю за законністю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду). Інститути де­мократії можуть мати імперативний (свобода преси, вільне голо­сування під час виборів) і консультативний (всенародне обгово­рення, опитування населення) характер.







©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.