Главная | Обратная связь

Форми державного устрою 9 страница

Демократія здійснюється щодо конкретних суб'єктів. Ними є всі співучасники суспільних відносин, що складаються під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб'єктами демо­кратії можуть бути людина (громадянин), державні органи, політичні партії, їх об'єднання, громадські організації, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий корпус, гру­пи громадян, депутати тощо. Головним суб'єктом демократії є людина (громадянин), задоволенню інтересів якого повинні бути підпорядковані дії всіх інших її суб'єктів.

 

§ 3- Інститути і суб'єкти демократії

Система демократії складається з її інститутів. Кожен інсти­тут демократії є юридично оформленим самостійним струк­турним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя. Демо­кратія здійснюється через численні інститути. В одних інститутах превалюють структурні елементи (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції і т. д.), в інших — функ­ціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-104

§ 4. Принципи демократії

Демократія діє на основі розвиненої системи принципів. Коли говорять про принцип демократії, мають на увазі безумовну ви­могу, яка випливає з самої суті демократії і пред'являється до всіх суб'єктів і інститутів демократії. До фундаментальних принципів демократи можна віднести принципи гласності, різно­манітності (плюралізм), залучення населення до вирішення питань державного значення, поділу влади; єдності, рівності і гарантованості демократичних прав і обов'язків. Вони є запорукою успіш-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

 

ного застосування багатьох інших принципів — урахування гро­мадської думки, співробітництва різних політичних сил, узгод­ження їх інтересів, урахування і охорони прав меншості, взаємо­контролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб і управлінських ор­ганів перед представницькими органами і населенням тощо. Зупинимось на фундаментальних принципах. Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості дер­жавного і громадського життя, усіх джерел інформації, можли­вості її вільного пошуку, отримання і поширення всіма суб'єкта­ми суспільних відносин відповідно до їх потреб. Гласність покла­дає на компетентні державні органи обов'язок систематичного інформування населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, ходу їх обговорення і виконання. Необхідною передумовою дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і друку, урахування і використання в інтересах прийняття державних рішень гро­мадської думки.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип різноманітності. Він поширюється на всі сфери життя суспільства. В економічній сфері він проявляє себе в існуванні і рівноправності різних форм власності, в політиці — в існуванні багатьох політичних центрів, діяльність яких пов'язана з їх бо­ротьбою і взаємодією на базі підтримання контактів між ними і державою. Ці контакти проводяться заради вирішення певних політичних питань, передусім формування і функціонування вла­ди. Плюралізм повинен бути заснований на рівному ставленні держави до всіх центрів політичного життя, створенні для них рівних можливостей у політичному житті, в користуванні заступ­ництвом держави. Водночас свобода політичних утворень не ви­ключає негативного ставлення держави і відмови в державній реєстрації відверто антиконституційних і фашистських та інших екстремістських партій та об'єднань. Щодо ідеологічного плю­ралізму, то він є безпосереднім продовженням плюралізму полі­тичного. Категорично відкидаючи будь-яку ідеологічну моно­полію, ідеологічний плюралізм передбачає можливість різних ідей, думок, ідеологічних підходів і вільного їх висловлення, різного трактування окремих явищ суспільного життя. Відкрите проголошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідео­логію, може бути обмежене лише в разі, коли про заборону її про­голошення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян

і суспільної моралі та безпеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості існування в демократичному суспільстві державницької ідеології, яка, проте, має певні особливості.

Політичний плюралізм передбачає однакове ставлення дер­жави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виклю­чає будь-яку дискримінацію меншин етнічних, релігійних, політичних. Державні рішення в умовах розвиненої демократії не повинні прийматися механічною більшістю голосів, без поперед­нього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення

відкритих дискусій.

Більшість не повинна тиснути на меншість. За меншістю зберігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентова­ною в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламен­ту), виставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати хід виконання прийнятих рішень і т. ін. Права меншості — етнічної, релігійної, політичної, не можуть бути скасовані голосами більшості. В інтересах меншості прийняття найважливіших рішень згідно з законом відбувається кваліфікованою більшістю голосів. Принцип урахування прав меншості є важливим засобом посилен­ня відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і виконанні тих чи інших рішень. В умовах демократії більшість зобов'язана ра­хуватися з точкою зору меншості, консультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще, до консенсусу, уважно розглядати і обґрунтовано відповідати на критичні зауваження меншості.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися різними способами. Це може мати місце в рам­ках як безпосередньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців і трудо­вих колективів, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, участь у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту і т. ін.). Залучення гро­мадян до участі в роботі виконавчих органів є дійовим засобом боротьби з бюрократизмом і корупцією. Розширення участі насе­лення в діяльності всіх державних органів є однією з форм підви­щення ефективності демократії.

До фундаментальних принципів належить і принцип побудови влади в демократичній державі на засадах її поділу на різні гілки (законодавчу, виконавчу та судову). Влада здійснюється спеціаль­но уповноваженими державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, вра­ховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключається можливість узурпації влади яки-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

 

мось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її за­лучення до вирішення державних справ.

Яскравим проявом демократії є рівність існуючих у демокра­тичному суспільстві прав і обов'язків людини та їх гарантованість. Права і обов'язки в такому суспільстві встановлюються на основі рівності всіх перед законом. Права кожної особи ор­ганічно доповнюються відповідними обов'язками. При цьому обов'язки щодо прав виступають як гарантії їх реалізації і захис­ту. Демократія не припускає прав без відповідних обов'язків, як іобов'язків без прав. Так, наприклад, права на таємницю листу­вання забезпечуються встановленням для державних органів за­борони перегляду ними поштових відправлень і правом особи звертатися у разі порушення цих обов'язків до компетентних державних органів, включаючи судові.

Рівність прав і свобод особи пов'язана із цілеспрямованою діяльністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституційні права є невідчужуваними, такими, що не мо­жуть бути звужені, скасовані (ст. 22 Конституції України), є рівними і гарантованими, обмежують державну владу. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів для їх поновлення, відшкодувань завда­ної шкоди тощо. Йдеться про звернення до судових органів, вклю­чаючи Конституційний Суд, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до органів прокуратури, послуг адвокатів.

Можна назвати і ряд інших принципів демократії, які мають відносно загальний характер. Серед них вищезгадані принципи пріоритету прав людини, підзвітність і підконтрольність посадо­вих осіб перед представницькими органами і народом, співробіт­ництво та узгодження інтересів різних політичних сил, взаємний контроль різних державних органів ігілок влади, колегіальність, поєднання представницьких і прямих форм народовладдя та інші.

Функції демократії

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини.

Демократія спрямована і безпосередньо сприяє здійсненню головних загальнодержавних функцій — економічної, політик

ної, соціальної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і вико­нанні завдань, що випливають з цих функцій, належить форму­ванню громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демократичного обгово­рення тих чи інших проблем засобами масової інформації, ко­легіальними дорадчими органами при Президентові і в структу­рах виконавчої влади, а також за допомогою проведення ініціативних експериментів. Усі ці фактори спроможні суттєво вплинути на вирішення обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом

Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це знаходить свій вияв в утворенні народом органів свого первинного представництва безпосеред­ньо шляхом всезагальних виборів. Йдеться про Верховну Раду України і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утворю­ють (обирають або призначають) органи вторинного представ­ництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого затверджується Верховною Радою України.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держава при вирішенні того чи іншого питання керується прин­ципами демократії, використовує свої правові інститути, щоб та­ким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього пи­тання обговорюються постійними комітетами парламенту з за­лучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням точки зору всіх політичних течій, виступів у пресі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийнятих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграє мобілі­зація через засоби масової інформації громадської думки, сама

громадськість.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок державного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депу­татських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвитку особи, її духовного розквіту. Саме на виконання цієї функції спрямоване широке ви­користання людиною своїх демократичних прав, участь у прове­денні різних громадських акцій, дискусій, підвищення її політич-

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ЛЕМОКРАТІЇ

 

ної і соціальної активності, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

І § 6. Демократія і самоврядування

Слід розрізняти демократію і самоврядування, яке теж є однією з форм здійснення народовладдя. Самоврядування є різновидом соціального управління (врядуванняі, в основу якого покладене спільне вирішення учасниками суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спільною діяльністю у ви­конанні прийнятих рішень. Це означає, що для самоврядування характерне поєднання суб'єкта та об'єкта управління, що не є ха­рактерним для демократії. Самоврядування з'явилося задовго до виникнення демократії — при первіснообщинному ладі.

Самоврядування тісно пов'язане з демократією, але не є прос­тою його частиною. Воно є суспільним, а не державним явищем. В галузі державного управління самоврядні органи можуть вирішувати лише ті питання, які делегуються їм державою.

Діяльність органів самоврядування у політичній сфері є од­нією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися в діяльність органів самоврядування, профспілок, партій, моло­діжних, спортивних та інших організацій і товариств. Але ме­ханізми локального самоврядування при вирішенні питань дер­жавного значення (наприклад, під час виборчої компанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «де­мократія». Самоврядування має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька си­стем самоврядування — по лінії професійних організацій, партійних, виробничих, за місцем проживання, громадських об'єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Вельми важливим в умовах державності і найбільш всеохоплюючим різновидом самоврядування є діяльність органів само­врядування на місцях. Вже саме їх існування є свідченням наяв­ності певної децентралізації державного управління. Самовряду­вання може здійснювати ефективну допомогу державі у вирішенні її завдань і виконанні її функцій.

У сучасних умовах участь самоврядування в демократичних процесах визначаються Європейською Хартією місцевого само­врядування, Конституцією і законами держави. В Україні первин­ним суб'єктом місцевого самоврядування є територіальна грома­да. Закон характеризує самоврядування як реальну здатність мешканців села або різних сіл, селищ, міст, що добровільно об'єдналися в громаду, вирішувати питання місцевого рівня. Ак­тивність цих органів і фактичний зміст їхньої діяльності зале­жить від кола і характеру віднесених до їх компетенції питань, наявності тенденцій до централізації або децентралізації держав­ної влади. Прискорення демократичних процесів можливе тільки на базі децентралізації влади, перерозподілу повноважень між органами державного управління і самоврядування на користь

останніх.

Розвиток місцевого самоврядування має великі потенційні можливості. Він надає нових імпульсів для удосконалення демо­кратії. Матеріальною основою підвищення ролі органів само­врядування повинно стати збільшення майнових об'єктів муніци­пальної власності, їх поступова передача органам самоврядуван­ня. На базі інтенсифікації згаданих процесів відбуватиметься зростання ролі місцевого самоврядування в сприянні демократи­зації, підвищення єдності демократії і самоврядування як різних форм здійснення народовладдя.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох го­ловних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які є властивими як для само­врядування, так і для демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов'язкових, безу­мовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівно­правність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм і т. ін. Здійснення як демократії, так і самоврядування по­требує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за більшістю голосів при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, праг­нення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципа­ми є самоорганізація, поєднання суб'єкта та об'єкта управління, участь усіх суб'єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об'єднання.

РОЗДІЛ VII

ТЕОРІЯ ДЕМОКРАТІЇ

 

і

§ 7. Демократія в умовах України

Україна сьогодні є посттоталітарною державою перехідного періоду Цей факт обумовлює і існуючий у нашій країні рівень розвитку демократії. Безсумнівними досягненнями демократії є визнання рівноправності приватної та інших форм власності, встановлення і поступове розширення режиму гласності, утво­рення неформальних організацій і об'єднань, утворення і посту­пове структурування системи політичних партій, політичних фракцій, проведення референдумів щодо встановлення суверен­ної незалежної України і щодо здійснення конституційної ре­форми, проведення виборів на альтернативній основі і перехід до виборів на змішаній мажоритарно-пропорційній основі, поступо­ве структурування суспільства і парламенту, розширення мережі і підвищення активності засобів масової інформації, розвиток си­стеми консультативних і узгоджувальних органів, широке вико­ристання громадянами наданих їм політичних прав і свобод, по­ступове розширення законодавчої бази (Верховна Рада прийняла близько 2000 законів), заходи щодо економічного реформування суспільства.

Величезного значення ддя розвитку демократії мало прий­няття у 1996 році Конституції України і формування передбаче­ної нею системи державних органів, що побудована на основі принципу поділу влади. Згідно з Конституцією на основі принци­пу верховенства права і міжнародних актів про права і свободи людини і громадянина здійснюється робота з посилення їх захис­ту і гарантування. Цьому сприяють напрямки роботи всієї систе­ми правоохоронних органів, Конституційного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особ­ливо слід наголосити на значенні підвищення ролі судової систе­ми. З допомогою судів громадяни дістали можливість захисту своїх прав у разі їх порушення будь-яким державним органом або посадовою особою. Оскільки конституційні норми визнані безпосередньо діючим правом, то для такого захисту громадяни­ну достатньо послатися на встановлення відповідного права нор­мами Конституції.

Але те, що зроблено, не є підставою для висновку про існуван­ня в Україні розвиненої демократії. Для досягнення високого рівня розвитку демократії необхідно максимально прискорити демократичні перетворення. Важливим завданням є завершення створення законодавчої бази реформ, посилення темпів структу­рування суспільства, партій і партійних фракцій, удосконалення

виборчої системи, створення умов для реалізації механізму га­рантій прав громадян, особливо соціальних, проведення децент­ралізації і дебюрократизації влади і підвищення ролі органів місцевого самоврядування, широке залучення громадськості до вирішення державних питань, до боротьби зі злочинністю, сут­тєве підвищення політичної і правової культури населення і онов­лення складу державних службовців, завершення створення і по­кращення роботи системи державних органів, що захищають права людини, кардинальне підвищення ролі судової системи, по­силення державного і громадського контролю за роботою дер­жавного апарату.

Велику роль у вирішенні цих завдань повинно відіграти прове­дення конституційної адміністративної і судової реформи, скоро­чення і оновлення державного апарату, подолання бюрократизму і будь-яких проявів корупції, подолання правового нігілізму.

Розділ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

§ 1. Механізм держави і його структура

При всіх можливих наукових аспектах розуміння сутності держави у практичному відношенні на перший план завжди ви­ступає її конкретна характеристика, що знаходить свій вияв у державній діяльності, здійсненні дер_жавою функцій по управ­лінню суспільством.

Функції держави здійснюються за посередництвом спеціаль­но утвореного для цього інституціонального механізму, який визначається як «механізм держави», складається із різних дер­жавних органів, які об'єднуються у відносно виокремлену струк­туру — державний апарат, та інших державних_інституцій'. На такому підході засновується тлумачення сутності і змісту дер­жавності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава трактується насамперед як механізм (інститут) влади та управління в суспільстві.

З іншого боку, механізм держави має розглядатися в кон­тексті виконання певним прошарком людей певного різновиду суспільно корисної праці, що виділився історично як результат суспільного розподілу праці, — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі ме­ханізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно відокремлений, конституйований в окре­мий інститут і структурно організований прошарок людей, який виокремився на етапі формування державності внаслідок су­спільного розподілу праці на керуючих (працівників державного апарату)і керованих (населення).

Такий підхід позначив перехід у дослідженнях соціального управління від традиційного акценту на формальні її складові до так званого «людського фактору» з позицій широкого гуманіс­тичного підходу, який покликаний привести до певної переоцінки

' Загальна теорія держави і права/ За ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. В. В. Копєйчикова. - К.: Юрінком, 1999. 114

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

співвідношення об'єктивних і суб'єктивних факторів у системі управління суспільством на користь останнього. Зокрема, людсь­кий вимір проблематики функціонування механізму і апарату держави є методологічним підґрунтям, яке дає змогу більш пред­метно аналізувати нові для вітчизняної юридичної науки, але надзвичайно актуальні й складні питання його кадрового забез­печення, організації та проходження державної служби, бюро­кратії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяль­ності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони суспільного життя, чисельність зайнятих у ньому працівників залежать від змісту й обсягу функцій, які суспільство покладає на державу, обумовленого ними обсягу компетенції державних органів, визначеної в законодавстві.

Так, класичною ліберальною концепцією держави «нічного охоронця», яка була домінуючою на ранніх етапах функціону­вання ринкової системи виробництва, передбачалось критичне обмеження втручання держави в суспільне_життя і особливо — у сферу_економіки. Діяльність держави мала обмежуватися охоро­ною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм держави, який за та­ких умов був практично тотожним поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади і зводився до сукуп­ності державних органів, наділених державно-владними повно­важеннями.

Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває реальних підстав за умови акцентування на соціальному призначенні держави, тлумаченні державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, які не мо­жуть бути зведеними лише до політичної діяльності — охорони власності й безпеки. Соціальна спрямованість держави передба­чає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема для вирішення питань макроекономіки, розвитку галузей вироб­ництва, необхідних для життєдіяльності суспільства, соціально­го, в широкому значенні, захисту громадян — підтримки і розвиту системи освіти, культурно-освітніх закладів медицини, захис­ту соціально незахищених верств населення — пенсіонерів, інвалідів, материнства та дитинства і т. ін.

З іншого боку, розширення можливостей впливу держави на суспільні відносини в сучасних умовах не повинно приводити до

 

 

РОЗДІЛ VIII

реабілітації тоталітарних зазіхань державної влади, до нехтуван­ня правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самоврядного у своїй основі громадянсько­го суспільства, на обслуговування потреб існування й розвитку якого зрештою і спрямована діяльність соціальної демократичної правової держави. З точки зору сучасного рівня розвитку науко­вих знань соціальна спрямованість держави має розглядатися як органічна складова демократичної й правової організації суспільства і тому не повинна досліджуватися поза межами ви­щезгаданих якісних характеристик державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспіль­ства і державної влади покликані вирішуватися на рівні консти­туціоналізму, конституційно-правового регулювання. Так, Кон­ституція України 1996 року закріплює принципи відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяльності органів державної влади і самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії_місцевого самоврядування (ст. 7), сво­боди політичної діяльності, не забороненої Конституцією і зако­нами України (ч. 4 ст. 15) і т. ш.

Отже, механізм держави — це сукупність державних органів,
установ, підприємств та інших державних інституцій, за посередництвом яких практично здійснюються завдання й функції держави.

До складу державного механізму входять різні за своєю кон­кретною характеристикою види державних інституцій — органи, установи, підприємства та специфічні державні інститути. Понят­тя механізму держави вперше включив до арсеналу теорії держави і права в середині 60-х років XX століття В. В. Копєйчиков. Загаль­ними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:

вони є за своєю природою державними інститутами на відміну від самоврядних організацій;

за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;

вони утворюються за рішенням держави, уповноважених дер­жавних органів;

вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;

їх працівники як державні службовці мають особливий ста­тус, особливі гарантії зайнятості та соціального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлюва­ти державні_органи як найбільш специфічну і важливу для ре-

 

___________ МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ1 ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

алізації функцій держави його частину, про що детальніше йти­меться далі. Водночас разом з державними органами до складу механізму держави входять й інші різні за характером і змістом діяльності державні організації — державні підприємства, дер­жавні установи, така специфічна державна інституція, як збройні сили, що мають як вищезгадані спільні з державними органами ознаки, так і певні особливі риси, які не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосередньо до складу державного апарату.

Державними підприємствами, і передусім заснованими на за­гальнодержавній власності казенними підприємствами, вважа­ються в Україні такі, що проводять виробничу або іншу діяль­ність, яка, виходячи з її специфіки, може здійснюватись тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем про­дукції яких (понад 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб'єктами природних монополій. Державні підприємства во­лодіють часткою державної власності на праві повного госпо­дарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб'єктами підприємницької діяльності, несуть са­мостійну майнову відповідальність, на них поширюється загальнодозволяючий режим правового регулювання.

Щодо державних установ, то для них специфічною є неви­робнича діяльність в освітницькій, культурно-виховній, науковій галузях, у сфері охорони здоров'я і соціального захисту грома­дян. Державні установи можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад для утримання засуджених то­що. За характером і напрямком своєї діяльності державні устано­ви не можуть бути прибутковими організаціями і тому перебува­ють на утриманні за рахунок коштів державного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд структури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Збройні сили поза всякими сумнівами підпада­ють під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснення функцій держави неможливе без застосування в разі не­обхідності примусу, основним інститутом якого є військові фор­мування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави і її недоторканності розцінюється Конституцією Укра­їни як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили України (ч. 2 ст. 17).

РОЗДІЛ VIII

МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ І ДЕРЖАВНИЙ АПАРАТ

 

§ 2. Поняття державного апарату і його ознаки. Державні органи і їх види

Головними функціями будь-якої держави в різні історичні ча­си залишаються ті, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здійснення від імені держави управлінської діяльності, і тому основним інститутом, що уособ­лює та представляє державу, є державний апарат.