Главная | Обратная связь

Форми державного устрою 13 страница

РОЗДІЛ X

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

 

словити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрповноваження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем'єр-міністра і призначення до­строкових виборів.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захи­щеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинні знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідаль­не ставлення держави до людини, її прав і свобод, а також їх охо­рону усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випли­ває з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини, їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, ста­новити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підвищення соціальної активності особистості, її відповідальності, самодисципліни при виконанні обов'язків. При цьому слід підкреслити, що забезпечення правової захище­ності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комп­лексний характер. Його комплексність полягає в тому, що цей принцип лежить в основі всіх взаємозв'язків людини як з держа­вою, її органами, так і з іншими індивідами та їх суспільними об'єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової за­хищеності в змістовому плані має специфічні правові ознаки. Це — правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб'єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних га­рантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної відповідальності сторін. Звісно, держава теоретично має найбільший обсяг прав і обов'язків. Крім цього, у держави є особ­ливі правомочності, яких не може бути в окремого громадянина (наприклад, видавати загальнообов'язкові норми, збирати подат­ки та ін.). Але в конкретних правовідносинах вони (держава і гро­мадянин) мають рівні права і відповідні їм обов'язки.

Створення стабільного правового статусу громадянина (сис­теми його прав і обов'язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної 156

відповідальності особи і держави сприяє поступовому відрод­женню довіри людини до держави.

У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозволяючого правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: людині заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 році в США вперше був сфор­мульований принципово інший підхід до бачення змісту цього ре­жиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч.і ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий поря­док в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодав­ством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особи і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено роби­ти лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держа­ва має право і навіть зобов'язана за порушення законів застосо­вувати примус до особи, але при цьому особа повинна мати ре­альні юридичні засоби захисту своїх прав.

Особливо важливого значення для ефективного функціону­вання правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду, як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина, є переконливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових ор­ганів: демократизмом їх формування, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відпо­відно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості судів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи і їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи їх об'єднання — з другого, повинні роз­глядатися як рівноправні суб'єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля держави. В результаті здійснюваної в дер­жаві реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.

РОЗДІЛ X

У правовій державі на належному рівні знаходиться пра­восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає на­явність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань в необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який кон­че потрібний як для правотворчості, так і для реалізації права, ду­же важко. Для запровадження системи правового навчання і ви­ховання потрібен тривалий час. Державна програма правового навчання вже створена і зараз удосконалюється державними правничими установами.

§ 3. Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою вчення про правову державу є його здатність безперервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпочавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX століття зако­номірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. В історії розвитку цього вчення протягом двох століть чітко простежується еволюція поглядів на співвідно­шення держави й особистості з точки зору виконання державою соціальних обов'язків перед особистістю й суспільством — від повного заперечення таких обов'язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації, так званою «державою нічного сторо­жа», і до підняття соціально-економічних прав на рівень консти­туційних соціальною правовою державою. З огляду на це слід за­значити, що формування концепції соціальної правової держави необхідно розглядати як наступний якісно новий історичний етап у процесі розвитку й удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складається по­ступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспіль­ством об'єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов'язати політику з мораллю, із глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал-демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні формулювання цінностей (свобода, спра­ведливість, солідарність), на яких повинна бути заснована ця дер­жава, й визначення цілей (сприяння функціонування громадян­ського суспільства, досягнення його консолідації тощо), які вона переслідує.

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Історія формування концепції соціальної держави налічує п'ять етапів.

Етап передісторії соціальної держави (1800-1880 рр.) знамен­ний ухваленням політичних рішень, що відкрили шлях до її ста­новлення.

Початок її розбудови (1880-1914рр.) характеризується фор­мальним започаткуванням терміна «соціальна держава» у працях Ад. Пренса, Г. Ф. Шершеневича, Г. Хеллера та інших, виокрем­лення у межах внутрішньої політики її самостійного компонен­ту — соціальної політики, що здійснюється на основі соціального законодавства.

Етап розширення соціальної діяльності держави (1918-1960 рр.) ознаменувався заснуванням двох традицій щодо започаткування конституційної моделі соціальної держави: як збірного поняття, що був реалізований у Веймарській конституції Німеччини, і як фундаментального принципу конституційного ладу у Франції, ФРН, Іспанії, Україні тощо.

Етап прискорення темпів її розвитку (1960-1975 рр.) супро­воджувався процесом формування соціального права й прий­няття значної кількості міжнародно-правових документів, зо­крема Європейської соціальної хартії, Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, що регулюють відноси­ни в соціальній сфері, визначенням мінімальних соціальних стандартів.

На етапі уповільнення темпів розвитку соціальної держави, починаючи з 1975 року, відбувається адаптація концепції до но­вих умов, переглядаються мінімальні соціальні стандарти в на­прямку їх підвищення.

При характеристиці соціальної держави слід врахувати те, що, по-перше, хоча вона і має специфічні ознаки, разом з тим за­лишається власне державою, у якої є загальнородові ознаки й ри­си. По-друге, при визначенні її змісту необхідно виходити з єдності правової, демократичної і соціальної державності.

Як демократична держава вона служить свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політичного й культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспільного і дер­жавного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних

РОЗДІЛ X

рішень, стабільність правової системи; як соціальна — визнає лю­дину найвищою соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою за­безпечення кожному гідного рівня життя перерозподіляє еко­номічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру й злагоди в суспільстві.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соціальної держави для неї характерні такі спільні ознаки: 1) соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома­дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства соціальної демократії; 2) вона завжди визнається якісною харак­теристикою правової держави; 3) проголошення держави со­ціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення й захисту соціальних прав людини; А) оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначається правовими рішеннями, то її функціонування перед­бачає наявність розвинутого соціального законодавства; 5) со­ціальна держава служить забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві; 6) утвердження соціальної державності сприяє трансформації ринкової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

~І § 4. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні

Однією з головних тенденцій процесу розвитку державності в сучасному світі є поступове сприйняття людством напрацьованих прогресивною політико-правовою думкою надбань і особливо та­ких загальнолюдських цінностей, як демократія, право, права і свободи людини, гуманний і справедливий правопорядок. На­слідком цього процесу стало формування і конституційне закріп­лення концепції демократичної, соціальної, правової держави як синтезованого відображення загальнолюдського її призначення.

З часів проголошення Декларації про державний суверенітет ця тенденція почала знаходити свій вияв і в Україні. Завдяки вибореній Україною незалежності відбулося відродження ліберально-демо­кратичної традиції в українському конституціоналізмі — кон­цепція демократичної, соціальної, правової держави стала складо­вою частиною української державницької ідеології. Проголошен-160

 

ПРАВОВА ДЕРЖАВА [

ня в Конституції України як соціальної, правової держави зумов­лює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, її зміст, який визначається системою притаманних соціальній, пра­вовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної ува­ги не тільки з боку вітчизняних науковців, але й суспільства в ціло­му. Прикладом цього є формування в середовищі українських пра­вознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні відмінності в баченні її сутності. Так, В. Копєйчиков і М. Козюбра відстоювали сталу, притаманну Європі формулу «демократична, соціальна, правова держава», що згодом була втілена в Конституції, тоді як П. Рабінович пропону­вав назву «держава соціально-демократичної орієнтації».

Поняття «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоретичне і як практичне поняття, таке, що спирається на кон­ституційне проголошення країни соціальною і правовою. Кон­ституція, проголосивши Україну соціальною, правовою держа­вою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держа­ви, що констатується в її преамбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створені лише правові передумови для становлення і по­дальшого розвитку цієї концепції.

Формування соціальної, правової держави — це складний і тривалий процес. Для того щоб побудувати в Україні правову дер­жаву, треба передусім, щоб ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і громадянина, поділ влади та інші, були ре­ально втілені в життя, що, у свою чергу, потребує завершення пра­вової, політичної, економічної та соціальної реформ.

Метою проведення правової реформи повинно стати: скасу­вання тих законів які не відповідають потребам суспільного життя; розробка нових нормативних актів, прийняття яких про­диктоване сучасними умовами і об'єктивно існуючими потреба­ми правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що обу­мовлено намірами України інтегруватися в єдину Європу; фор­мулювання чіткої правової політики держави тощо. її результа­том мають бути: забезпечення верховенства права, правового ха­рактеру чинного законодавства, істотне обмеження відомчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-пра­вові акти (різні інструкції, розпорядження тощо) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою

 

РОЗДІЛ X

~ ~~ ■■ , ............................................. ~~|

правової реформи стало завершення процесу формування нової судової системи; впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та ви­конавчої влади.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побу­дувати, обмежившисьприйняттям законів. Крім демократичного, прогресивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого додержання і виконання законів усіма суб'єктами: держа­вою, державними органами, суспільними організаціями, посадо­вими особами і громадянами. Це тим більш важливо в умовах пе­рехідного періоду, коли нарівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умовою побудови правової держави ь підвищення якості юридичної практики, яка, у свою чергу, Залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: налагод­ження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поділу влади, розробка і законо­давче закріплення процедури формування і функціонування пар­ламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парламенту й уряду що­до розробки та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливим для формування правової держави в Укра­їні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості гро­мадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юри­дичних обов'язків, уміння їх правильно реалізовувати викону­вати. Високий рівень правової культури і правової свідомості не­обхідний для утвердження в суспільстві законності, справедли­вості, встановлення такої атмосфери, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов'язковості його виконан­ня — необхідна умова створення правової держави. З цього ви­пливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин то­го, що українському суспільству став притаманний правовий нігі­лізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, яким було властиве негативне ставлення до права і закону. З огля-162

 

ПРАВОВА ДЕРЖАВА

ду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептич­но ставиться до думки, що закріплені в Конституції цінності мо­жуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес вирішення існуючих проблем. Подолання цієї ситуації можна до­сягнути лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, але й суспільства в цілому.

 

Розділ XI

ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

§ 1.Теорії походження права

Виникнення права — це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів те­орій, різним розумінням самої сутності і призначення права, виливом відповідної історичної епохи, відсутністю і немож­ливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права.

Розглянемо деякі з них.

- За теологічною теорією (Ф. Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створено Богом і дароване людині через пророка чи правителя. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і спра­ведливість. Фома Аквінський підкреслював, що світ заснований на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпорядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньо­віччя, виправдовувала дії правителів, оскільки право є божест-в.енним за природою і не може бути результатом волі і бажань людей. Раціональні дослідження питань про походження права обмежувались рамками віри.

_ч Представники теорії природного права (Конфуцій, Арісто-тель, М. Т. Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII-XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивно­го (встановленого з волі держави) виникає як закон доброчес­ності, як право справедливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-які закони (навіть закони природи) потребують гарантій. Тому люди відмовились від мож­ливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне 164

ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закликала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висновки стосовно вічності права у зв'язку з обумовленістю його приро­дою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

. Історична школа (Г. Гюго, К. Савіньї, Г. Пухта, XIX ст.) відстоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває специфічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранній період його історії. Тому право ви­ключає всі фактори випадкового, повільного походження. Зако­нодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законо­давці тільки виражають у юридичній формі те, що диктує народ­ний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники істо­ричної школи права правильно стверджували, що право — об'єк­тивне історичне явище, обумовлене етнокультурними фактора­ми, і водночас вони перебільшували значення суспільної свідо­мості, відхиляли абстрактні методи оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

-Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов'язувала витоки права з різними проявами людської психіки (індивідуальної або колективної). Серед них — потреба у впоко­ренні, почуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосування як спосіб вирішення соціальних суперечностей і т. ін. Л. Петражицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно-атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автономного права, не пов'язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолютне, а по­зитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» право­вих переживань, «фантазмом» психіки. Віддаючи перевагу в про­цесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не вра­ховувала впливу на нього інших об'єктивних факторів. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

• Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спирала­ся на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспіль-

РОЗДІЛ XI

ний розвиток. Генезис права пов'язувався з класовою боротьбою. Панівний у суспільстві клас змінює звичаї на свою користь, при­стосовує їх до своїх потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є зна­ряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний ха­рактер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити, що дійсно еко­номічні фактори зіграли значну роль у походженні права, але во­ни не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, в праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільсті. Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала поход­ження права необхідністю упорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв'язанні конфліктів між родами було зацікавлене все первісне суспільство. Договори про прими­рення спочатку в усній, символічній формі укладалися з допомо­гою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори че­рез повторення ситуацій однорідного характеру поступово пере­росли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія, хоча й заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

§ 2. Соціальні норми первіснообщинного ладу, їх види і функції

Будь-яке суспільство як складна соціальна система потребує певної упорядкованості суспільних відносин. Підпорядкування маси одиничних відносин загальному порядку досягається за до­помогою соціальних норм — правил поведінки, які регулюють відносини між людьми та їх об'єднаннями.

Життя первісної людини, незважаючи на його примітивний характер, також потребувало існування певних норм, на основі яких люди б організовували спільну працю, розподіл продуктів, визначали порядок взаємовідносин між чоловіком і жінкою, вста­новлювали процедури вирішення спорів, засади функціонування потестарних органів управління і т. ін. 166

ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

Соціальні норми первіснообщинного ладу, взяті в їх сукуп­ності, іноді називають мононормами (грец. топок — єдиний, лат. погта — правило)¹. Це єдині для всіх членів суспільства правила поведінки, які складалися на основі ритуалів, міфів, звичаїв тощо і мали обов'язковий характер.

Історично першими видами соціальних норм були ритуали і обряди — правила поведінки, в яких акцент ставиться на зов­нішній формі їх виконання і ця форма є строго. Канонізованою. Ритуали і обряди (наприклад, обряд ініціації) мали масовий ха­рактер і виконували регулятивну і виховну функції .

З виникненням мови з'являються міфи, вони передавали інформацію про те, як необхідно діяти в тих чи інших ситуаціях. Міфи — це перекази, розповіді про духів, богів, обожнюваних ге­роїв, предків, у яких поєднувалися знання, художні образи, мо­ральні приписи, релігійні уявлення. Міфологія виконувала пізна­вальну (явища природи і суспільного життя виражалися в спогля­дально-образній формі), регулятивну (міфи мали нормативну, приписуючи частину, яка концентрувала досвід людства і доводи­ла його до кожного члена суспільства), ідеологічну ( міфи були керівництвом до дій, якого слід дотримуватися у стосунках з при­родою і людьми) функції.

Поступово основним засобом регулювання поведінки людей в умовах родового ладу зробилися звичаї-правила,- які склалися історично, протягом життя декількох поколінь і стали всезагальними внаслідок їх багаторазового повторення. Характерним для звичаїв було те, що вони:

регулювали найбільш стійкі суспільні відносини, що склада­лися протягом тривалого періоду;

виражали життєві закономірності, порушення яких загрожу­вало серйозними наслідками для людського роду;

втілювали авторитет всього суспільства;

були частиною людської свідомості, передавалися з по­коління в покоління, ставали стереотипом поведінки;

не знали поділу на права і обов'язки;

опосередковували всі сторони людського буття (поділ по­всякденної роботи, регулювання ситуацій, пов'язаних зі смертю глави сім'ї, тощо).

' Див.: Першиц А. И. Проблеми нормативної! зтнографии. Исследование по общей зтнографии. - М., 1979.; Думанов X. М., Першиц А. И. Моно-норматика и начальное право// Государство и право. - 2001. - № 9. - С. 85-91.

РОЗДІЛ XI

Слід зазначити, що племінні органи управління іноді прийма­ли рішення, які не відповідали існуючим звичаям, однак освячені авторитетом загальних зборів і ради старійшин ці рішення потім засвоювалися общинниками як нові правила їх поведінки. В дано­му випадку органи первісного самоврядування виступали в ролі своєрідного нормотворчого інституту.

Неспроможність первісних людей раціонально пояснити деякі явища природи, безсилля перед ними призвели до того, що вони починають пояснювати їх іраціонально, через існування чогось фантастичного, божественного, надприродного. Люди вигадують собі божества і починають їм поклонятися, відправляти релігійні культи (в тому числі жертвопринесення).Таким чином, форму­ються правила поведінки, які регулюють відносини між людьми на основі їх релігійних уявлень (релігійні норми). З розвитком первісних вірувань відбувається перша в історії спеціалізація роду діяльності: з'являються шамани, жреці, знахарі, священнослужи­телі. Язичеська релігія виконувала компенсаторну функцію, тобто намагалася пояснити первісним людям незрозумілі для них яви­ща. У подальшому вона набуває регулятивного значення.

Пізніше, коли люди навчилися оцінювати власні вчинки і вчин­ки інших людей, виникають норми первісної моралі — уявлення і відповідні правила, які визначають, що є добро і що є зло. Вони не нав'язувалися зовні, а були засновані на власному, вільному пере­конанні. Єдиним авторитетом був голос сумління. Зміст моральних норм, їх дотримання пов'язувалися передусім з поділом усіх людей на «своїх» і «чужих». Людина не відчувала докорів сумління, якщо з її вини страждала людина, яка належала до «чужого» племені. Грубість і жорстокість, властиві людині первісного суспільства, обумовили незначне поширення норм в ньому моралі.

Особливе значення мали табу— обов'язкові і незаперечні за­борони, які захистили рід від біологічного виродження (заборона кровозмішування) і природної стихії, дозволили забезпечити відтворення життєвих благ, певні умови існування людей у колек­тиві¹. Табу — важливий спосіб виховання людей, стандартизації їхньої поведінки.

У цілому нормативна система первісного суспільства була спрямована на підтримку добувної економіки, гармонійного існування і відтворення конкретних общин у природному середо-

¹ Розрізняють такі види заборон, як заборони на дії, заборони на слова, табу на людей, табу на предмети. Фрезер Дж. Дж. Золотая ветвь: исследование магии и религии. - М., 1980.

ПОХОДЖЕННЯ ПРАВА

вищі- її складали регулятори біолого-психологічного (табу),
міфолого-релігійного і морального характеру, а також ритуали,
обряди та звичаї, що супроводжували їх. Вони були обов'язковими для всіх членів суспільства, виконувалися ними свідомо і доб­ровільно, сприймалися як природна необхідність, чому значною
мірою сприяла повна на ті часи інтеграція людини в структуру
первісної общини.
І § 3. Закономірності виникнення права