ОБ'ЄКТИВНА РЕАЛЬНІСТЬ І ШЛЯХИ її ВІДОБРАЖЕННЯ В ЖУРНАЛІСТИЦІ
Правдивість, об'єктивність - найсуттєвіший принцип журналістики. Та від проголошення цієї засади демократичної журналістики до її реалізації -дистанція досить велика. Щоб бути правдивою, журналістиці потрібні певні об'єктивні передумови: політичні, економічні, правові. Вони вивчаються, аналізуються у процесі розгляду місця і ролі ЗМІ у політичній структурі суспільства, їх функцій і принципів. Однак загальний принцип правдивості, об'єктивності реалізується на рівні конкретних редакцій і. що дуже важливо, на рівні конкретного журналіста, співробітника, штатного і нештатного, редакції. Оскільки практично всі принципи журналістики втілюють у життя конкретні творчі особистості -журналісти-професіонали, - є конечна потреба хоч би у загальних рисах розглянути процеси відображення об'єктивної дійсності у різних за природою, ступенем складності, рівнем авторської майстерності творах. Був час, коли всі ці питання вирішувались дуже просто. Найголовнішим принципом журналістики вважався принцип партійності. Від нього треба було танцювати. Об'єктивність, правдивість були поняттями похідними. Вони повинні були вписуватись у партійність, тобто відверте і беззастережне служіння партії. На практиці це означало таке: журналіст змушений був писати те, що потрібно було партії, владі. Сама думка про те, що ЗМІ можуть стати вище влади, вище партій, - а тоді вона була єдиною, - вважалась не просто шкідливою, а крамольною і злочинною. Суспільство наше й досі не може здолати старого підходу до соціальних явищ, в основі якого лежить класовий принцип поділу світу на ворожі частини, антагонізуючі групи та клани, і застосувати новий, в основі якого загальногуманістичні засади, засади єдності людства як у політичному, так і в економічному та культурному плані. У свідомості людей дуже живучий погляд на журналістику як на прислужницю відповідних соціальних груп, партій. Він виявляється не тільки у тому, що влада, навіть демократично обрана, хоче бачити у журналістах послушних підручних, але й у тому, що партії, навіть ті. які сповідують демократичні принципи, намагаються керувати не лише власною партійною, що можна ще зрозуміти, але й загальнополітичною пресою. Трапляються анекдотичні випадки, коли, скажімо, провід однієї з найдемократичніших, здавалось би. партій звертається до редактора незалежної газети з вимогою звільнити з роботи журналіста, який, на думку керівництва партії, пише про неї не так. як би цього хотілося. Все зумовлене нерозумінням і небажанням внутрішньо сприйняти демократію, яка органічно передбачає інакомислення і плюралізм, із визнання законності суперечності між різними частинами суспільства як рівноправних соціальних партнерів, здатних продуктивно взаємодіяти. А це означає добру поінформованість, культуру полеміки, зокрема у мас-медіа. І тут необхідно поставити питання про об'єктивність і позицію журналіста. Позиція журналіста означає ставлення до явища, яке виявляється насамперед у відборі того, що відображається. Дехто вважає, що змістом позиції журналіста є оцінка явища, і тому, мовляв, журналіст загалом не може бути об'єктивним1. Звичайно, абсолютно об'єктивно відтворювати складні явища життя неможливо. Елемент оцінки є уже в тому, що журналіст саме це явище чи цей, а не інший, факт вважає гідним суспільної уваги. Журналіст виявляє значущість відображуваних подій, співвідносячи з нормативними уявленнями, ідеалами окремої особистості, певних соціальних груп і суспільства в цілому. Однак це не означає, що журналіст обов'язково має спотворювати, перекручувати, замовчувати. Сама природа його професії потребує бути максимально об'єктивним, правдивим. Це лише один бік справи. Другим є феномен інформаційного суспільства. Не тільки змінюються наші уявлення про інформацію - змінюється світ. Він не лише багатопартійний і плюралістичний. Для нього характерна наявність багатьох каналів інформації, які кожної хвилини конкурують, змагаються, "взаємоконтролюються". В ньому неможлива "заборона на факт". Якщо ти не повідомив про невигідну для тебе подію, це зроблять інші, й на цьому програєш саме ти. Натомість до безмежності розширились можливості дезінформації. Постійно ведуться жорстокі інформаційні війни. Дуже промовисте інтерв'ю одного з ветеранів інформаційних війн Гліба Павловського. Воно називається "Нас чекає така битва компроматів, якої ще світ не бачив". Автор розповідає про війну ком-проматів, вважаючи, що ідеальним інструментом для запуску в масову свідомість необхідних сюжетів є Інтернет. Це своєрідний інформаційний розбій, злочинний бізнес. Інформація, здебільшого анонімна, передається через Інтернет, але опісля газети та телебачення можуть на неї зіслатися. Таких випадків, зокрема і судових слухань, немало й в Україні. Автор прогнозує, і не без реальних підстав, шквал компроматів, який поховає під собою і його споживачів, і розповсюджувачів, і творців". Тертычный А. Социальная значимость позиции журналиста: Тез. науч.-практ. конф. - М., 1996. - Ч.З.-С.41. Комсомольская правда в У краине. - 1999. 27 февр. Війна компроматів. зазвичай, яскраво спалахує у переломні моменти життя суспільства. Такими є загострення соціальних та національних конфліктів, військові зіткнення, вибори до парламенту чи президентські змагання тощо. Але вона, ця війна, у більш чи менш цивілізованих формах практично не припиняється ніколи1. Об'єктивною передумовою наближеної до реальності картини життя в журналістиці є свобода, економічна, політична, моральна можливість реалізації права людини на інформацію. Суб'єктивними передумовами є професіоналізм журналіста, який, крім суто літературних якостей, передбачає усвідомлення власної місії, совість, ерудицію, вміння по можливості розібратись, до того ж оперативно, у складних питаннях життя, неупередженість, всебічність у відтворенні реальності. На підставі вищезазначеного можемо стверджувати, що різна у нас не тільки журналістика, а й журналісти. Йдеться, зрозуміло, навіть не про посади, досвід роботи, вміння писати й говорити. Мова йде про типи видань, до яких причетний журналіст, а значить ступінь залежності чи незалежності працівника редакції, інформаційної служби. Бо ті, кого ми називаємо журналістами і хто виконує інформаційно-літературну роботу, хто продукує відповідні тексти, перебувають у різному становищі, мають різні можливості вияву власної позиції. Насамперед це залежить від статусу засобу масової інформації. Одна річ незалежне, зважаючи на всю умовність цього терміна, видання чи канал, інша - редакція партійного видання з його чіткою ідеологічною орієнтацією. Якою б творчою автономією не користувався журналіст урядового видання, він вимушений реалізувати програму редакції, виконувати відповідні владні завдання. І хоч питання стосунків мас-медіа і влада, мас-медіа і капітал - тема окремої розмови й окремого навчального предмета, його не можна обминути, коли йдеться про творчі можливості окремого журналіста. Незалежну позицію може зайняти лише журналіст економічно самодостатнього видання чи каналу "...Журналісти повинні бути вільними від зобов'язань перед будь-чиїми інтересами, окрім права громадськості знати правду", - нагадує одне із правил західної журналістики перший заступник редактора газети "Високий Замок" Наталія Балюк і додає, що ця залежність може бути як від влади, так і від тих, хто перебуває на утриманні політично-фінансових кіл." Сам процес роздержавлення ЗМІ всіляко гальмується. В особливо критичній ситуації перебуває найчисленніша ланка преси - районні, міськ-районні та деякі міські газети. Аналіз на підставі зарубіжного досвіду свідчить, що реформування цього найближчого до читача виду преси не тільки можливе, а й неминуче.' Економічно незалежні видання існують, значна частина районних вчаться заробляти на хліб насущний власною працею. Але їх реформування, незважаючи на зважені пропозиції керівництва Національної спілки журналістів України", викликають глухий спротив влади та певної частини журналістів, які звикли триматися за фалди адміністрації. Значна кількість журналістів працює і ще більше працюватиме завтра у системі найрізноманітніших інформаційних служб, від паблік рілейшнз та реклами до прес-секретарів і авторів промов, статей, книг (їх на Заході називають спічрайтерами) політиків, державних діячів, великих бізнесменів, спортсменів, співаків тощо. Людина, яка обирає працю журналіста, повинна знати, що у цьому перенасиченому інформацією світі існує і така категорія літературних функціонерів. Якщо навіть умовно вживати стосовно ЗМІ метафоричне "четверта влада", то аж ніяк не можна назвати четвертою владою видання тієї чи іншої гілки влади, виконавчої, законодавчої чи судової, а тим більше прес-службу чи прес-секретаря, навіть якщо вони обслуговують самого президента. Це теж інформаційно-журналістська праця. У світі її називають сервільною, тобто обслуговуючою. Це реальність, якої нікому не спростувати. І у нас, і за кордоном у цих службах, особливо високого рівня, працюють здібні та досвідчені журналісти. Свобода журналіста починається із права вибору. Це перше. В умовах розвинутого інформаційного ринку журналіст має можливість обрати той вид інформаційної роботи і те місце, яке відповідає його здібностям, уподобанням, переконанням тощо. Драма українського журналіста, особливо у провінції, полягає у тому, що існуюча система ЗМІ з явним переважанням провладних та фінансово-олігархічних видань і каналів можливість вибору дуже обмежує. Другою передумовою гідного становища журналіста у суспільстві є законодавчі гарантії. Відповідно до Законів України "Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення" та інших журналіст мас право відмовитися від виконання редакційного завдання, якщо воно пов'язане з порушенням закону, відмовитися від матеріалу, якщо його зміст після редакційного втручання суперечить
1 Про суть і специфіку інформаційних війн див.: Почепцов Г. Теория и практика информа- 2 Балюк Наталія. "Цепні пси демократії" не повинні їсти з рук влади // Високий Замок. - 2002. 1 Паславськип Ігор. Районна преса: докорінні реформи неминучі // Дзеркало тижня. - 2003. 2 Лубченко Ігор. Не можна йти вперед, задерши голову назад. Відкритий лист голови Націо особистим переконанням автора. На жаль, журналіст не завжди має змогу відстоювати свої позиції. Третє. Бізнесові і владні структури повинні, як це радять закордонні експерти, навчитися тримати підпорядкованих їм журналістів не на короткому, а на довгому повідку. тобто давати найширші можливості самостійного вирішення всіх питань у визначених програмою межах. "Об'єктивного журналіста, - слушно наголошує Олександр Зінченко, - важко змусити писати "під темник". Так само журналіста-пристосуванця важко змусити писати об'єктивно".1 Звідси четверте. Журналіст-професіонал ні за яких умов не має права навмисно говорити неправду. Він може помилятися, але не має права брехати. Це повинно стати корпоративною нормою працівника масової комунікації. Свідомий обман повинен суворо каратися юридично і морально. Про роль журналіста у суспільних відносинах образно, хоч може й не вичерпно, сказав той же Олександр Зінченко: "'Журналісти повинні усвідомити свою роль - посередника між владою і суспільством. Роль душоприкажчика, котрий не має права бути лакеєм"." Питання про гносеологічні, тобто пізнавальні, можливості журналістики є одним з найскладніших і найдискусійніших у науці і практиці. Діапазон думок якнайширший: від заперечення будь-яких можливостей пізнання журналістом реальності до сприйняття певною частиною суспільства журналістської інформації мало не як істини в останній інстанції. Погодитись із такими крайнощами не можна. Потрібен диференційований, конкретний науково-практичний підхід, який би враховував як загальні закономірності пізнання життя в конкретних історичних умовах за допомогою науки, філософії й такого оперативного виду віддзеркалення дійсності, як журналістська інформація у її найширшому трактуванні. Треба брати до уваги її різні потоки. Світ, який оточує людину, безмежний. Наші уявлення про нього відносні. Вони зафіксовані в океані наукової, художньої та практично-духовної інформації. Скромне місце у цьому океані посідає журналістика - сукупність оперативних повідомлень і тверджень про важливі у певний час події та явища. Вона відрізняється від наукової та художньої інформації ступенем узагальнення й осмислення. Загальний обшир інформації, яку дехто називає архитекстом, справді, нікому із смертних не під силу охопити цілісно, збагнути до кінця. Журналіст, з огляду на специфіку оперативної інформації, способу її здобування і викладу, не може претендувати на глобальну, універсальну правду, на те, що в науці йменується високим словом істина. Відомий український журналіст, один із зачинателів нового, посткомуністичного журналізму, головний редактор популярного тижневика "Роst-Поступ" Олександр Кривенко так сформулював цю закономірність: "Не берімо на себе тягаря казати правду. Ми не кажемо істини, бо ми її не знаємо. Ми не творимо фактів, лише допомагаємо іншим дізнатися про ці факти. Ми не даємо оцінок фактам, лише допомагаємо іншим зробити висновки з наведеної нами інформації. Якщо на підставі поданої нами інформації люди зроблять вмотивовані висновки - це добрий результат нашої праці. Якщо на підставі наших повідомлень люди уникнуть хибних висновків - ще краще. Помилки, обман, страх - від непоінформованості. Інформуючи людей, ми допомагаємо їм пізнати правду. Але ми не ризикуємо думати, що пропонована нами інформація вже є правда в кінцевій інстанції. Адже завжди існує певна кількість фактів, яких ми самі не знаємо"1. Незважаючи на категоричність і навіть суперечливість окремих висловів, у цьому судженні відображені загальні властивості пізнавальних можливостей журналістики й особливо тієї її частини, яку ми нарекли подієвою інформацією і яку, незважаючи на термінологічні успіхи сучасної науки, самі журналісти вперто продовжують називати просто інформацією. Справді, мас-медіа у всій своїй сукупності, у трансконтинентальному, національному і регіональному вимірі відображають інформаційну картину світу. З них сучасна людина дізнається про те, що, коли, де відбулося у світі, знаходить оперативне тлумачення тих чи інших подій. У теорії і практиці ЗМІ, особливо на Заході, давно утвердилась думка про те, що об'єктивність журналістики вимірюється неупередженим поданням новин, фактів, без нав'язування оцінок журналіста. Некоментована, всебічно і системно подана інформація справді є одним із шляхів об'єктивного і точного, неупередженого відтворення дійсності. Вона потребує неабиякого вміння, чуття, напруження думки. Але все це залишається, так би мовити, за рядками тексту. В самому ж тексті мінімум власних думок, оцінок, суджень. Як постійно наголошують закордонні дослідники2, автор має бути цілком відстороненим. Він, зважаючи на всю захопленість явищем, не мас права виявляти власних симпатій чи антипатій, дотримуватися принципу неупередженості й діловитості. Принцип репортера, на думку цитованого шведського журналіста і дослідника Еріка Фіхтеліуса, такий: "Я тут не для того, щоб говорити, що думаю я сам, а для того, щоб повідомляти, що думаєте і що робите ви".' Подібний принцип сповідує згадуваний О. Кривенко: "Не любімо нікого. Ні правих, ні лівих, ні
1 Зінченко Олександр. Якщо відокремити бізнес від влади, вибори перестануть бути війною. Інтерв'ю Юлії Мостової і Сергія Рахманіна // Дзеркало тижня. - 2003. - 16 серп. - Там само. 1 Кривенко О., Павлів В. Енциклопедія нашого українознавства. - Львів. 1997. - С.77. 2 Див., наприклад: Scholastic Journalism // Earl English, Glarens Hach, Tom E. Rolinski. - 8-th ed; 3 Фихтелиус Эрик. Десять заповедей журналистики. - Вэрнамо, 1999. - С.10.
центристів. Ні злочинців, ні святих. Принаймні, не демонструймо своїх симпатій. Ці симпатії, звичайно, у нас є. Але не вип'ячуймо їх на демонстраційний огляд, сховаймо їх глибше. 1 глядач сприйме наші симпатії (й антипатії) без внутрішнього опору. Бо всяке нав'язування с агресією, а всяка агресія викликає опір... Не ненавидьмо нікого. Ми - не публіцисти. Ми мусимо повідомляти людям новини навіть про тих, хто нам ненависний..."1. Така позиція - природний протест нової пострадянської журналістики проти комуністичної преси, яка була журналістикою без інформації, була за певними винятками квазіпубліцистикою, аж надто суб'єктивною, менторською, бездоказовою, директивною, догматичною, в основі своїй брехливою. Фактологічна журналістика має низку безсумнівних переваг. Вона дає загальне уявлення про те, що відбувається у світі, використовуючи насамперед факт. Він завжди багатший, багатозначніший, аніж будь-яке судження. Він сприймається легше, запам'ятовується глибше і міцніше. А головне - подієва інформація дає можливість чи створює ілюзію самостійного мислення реципієнта. "Не вчіть мене, - промовляє пересічний читач або слухач, - дайте мені факти, і я в них розберусь сам". Водночас ґрунтовний філософсько-гносеологічний аналіз проблеми відтворення і розуміння дійсності дає підстави, як мінімум, для двох висновків. Перший. Якими б достовірними й обширними за обсягами не були факти, вони можуть нічого не говорити про сутність процесів та явищ. Окрім того, часто нагромадження найрізноманітніших фактів може не прояснювати, а затемнювати справжню суть речей, що нині простежується в глобальних масштабах. Для з'ясування цієї сутності потрібні знання фундаментальних законів, пізнання у галузі історії, економіки, політики, психології, а також вміння самостійно мислити, аналізувати. Другий. Не треба тішити себе ілюзіями щодо абсолютної об'єктивності подієвої інформації. Чесно відібрана, проаналізована фактологічна інформація справді може багато сказати про світ і час. Водночас вона таїть у собі потенціальну можливість маніпуляції з допомогою фактів. Про факт і його природу йтиметься у наступному розділі. Важливо зазначити, що у журналіста, редакції, інформаційного агентства завжди є можливість відібрати і монтувати факти за певним принципом, який підводить читача до певного потрібного для автора висновку. Один із відомих журналістів-міжнародників порівняв цей підхід до простої арифметичної задачі, коли факти добираються за принципом два додати два. Висновок про те, що вийде чотири зробить сам читач чи слухач. І буде твердо переконаним, що такий висновок належить йому і нікому іншому. ' Кривенко О., Павлів В. Енциклопедія нашого українознавства... - С. 77. Такий спосіб пропаганди досить підступний і дуже ефективний із психологічного погляду. Що стосується журналістської аналітики, то тут теж діє принцип уважного і ретельного вивчення, систематизації фактів. Публіцист повинен не нав"язувати власну думку, а підводити до неї читача з допомогою не тільки фактів, але й суджень, неупереджених міркувань. Зрозуміло, у цьому випадку набуває чинності суб'єктивний чинник. Об'єктивності відображення автор досягає через суб'єктивне бачення і розуміння, прозріння. В аналітичних жанрах застосовуються методи наукового пізнання, складний логічним апарат, у художньо-публіцистичних - ще й специфічно-художній спосіб осягнення істини. Вирішальне значення має особливий талант, здатність до інтуїтивного відкриття, вгадування істини, яка грунтується на широкій ерудиції та евристичній властивості розуму.1 Отже, у кінцевому підсумку принцип правдивості журналістики реалізується тими особистостями, які в ній працюють. Дуже багато залежить від їхнього професіоналізму, громадянської мужності, таланту. Однак журналіст, більше, ніж учений чи письменник, залежить від оточення, від вищезазначених політичних та економічних умов. Тому цілком закономірна постановка питання: що сьогодні заважає журналістові говорити правду? Про це йшла мова під час парламентських слухань у Верховній Раді України 10 квітня 1997 року. Відомі українські журналісти гостро дискутували про незалежність журналіста. Ірина Погорєлова наполягала, наприклад, на тому, що "цей перехідний етап у царині свободи слова, який переживає Україна, можна завершити на користь становлення вільного інформаційного простору визнанням статусу незалежного журналіста, законодавчим оформленням цього статусу на рівні з засобами масової інформації"2. Сергій Набока, як й інші учасники дискусії, говорив, що встановлена законодавчо державна підтримка преси шкідлива, бо це є "підтримка кишенькової, своєї... преси, бо своя преса владі потрібна". Він нагадав відому назагал істину про відмінність між чиновником і журналістом. "Журналісти - це люди, які оце все, що влада робить, вони в принципі, в ідеалі мусять критикувати, вони є вороги влади за дефініцією, за визначенням, тому що вони є голос суспільства"". Георгій Гонгадзе відстоював чесні правила гри, за якими кожен відповідав би за свій вчинок. У полемічному запалі журналіст навіть виступив проти ухвалення будь-яких законів: "Якщо я сказав неправду в телеефірі, хай мене судять, я відповім перед законом. Якщо я сказав правду, ніхто не має права тиснути на мене... Не продаємось Див.: Здоровега Володимир. Політичне передбачення у творчості Івана Франка // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин: Матеріали Міжнар. наук. конф... Львів, 1998. С. 174-179. ~ Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи... - К., 1997. - С.58. 3 Там само. - С. 115. ми, але ж. розумієте, суть в іншому. Не в продажності чи непродажності. Якщо журналіст продається, значить, є можливість для цього. Створюються умови, щоб він продався"1. На запитання кореспондента прес-клубу газети "День" про те, які положення українського законодавства щодо роботи ЗМІ треба змінити, редактор "Молоді України" Володимир Боденчук однозначно відповів: "Всі. У нас стільки метушні навколо цього, що, вважайте, тему ми забалакали, закон має складатися з одного пункту - цього не можна. Далі працюй, як тобі підказує серце і дозволяє талант"2. Справді, у найдемократичнішій щодо свободи слова країні - США - законодавчо працює лише перша поправка до Конституції, згідно з якою Конгрес не мас права приймати законів, які б обмежували свободу слова. Чітко і зрозуміло. Бути правдивим, вільним у своїх судженнях журналістові заважає його економічна залежність, елементарна бідність, неможливість отримувати за свою працю належну винагороду. ЗМІ досі залишаються маріонетками економічних груп і політиків. Переслідування, відверті і приховані, з боку влади ведуть, як свідчить досвід, до прямого знищення окремих видань, програм, каналів. Сюди ж слід віднести недосконалість і суперечливість законів про ЗМІ, їх неузгодженість із Конституцією України та й далеку від досконалості ст. 34 самої Конституції. Немає політичної волі, яка була б спрямована на дотримання уже існуючих законів. І, нарешті, може найстрашніша загроза для журналістів, як і для суспільства в цілому, - це розбійницькі, мафіозні структури. Шантаж, побиття, пограбування, вбивства стали нормою життя. Та коли одна із газет спробувала покритикувати одного з найвідповідальніших правоохоронців, їй тут же був поданий рахунок на суму 5 млн грн за образу честі й достоїнства. У демократичному суспільстві честь і гідність людини повинні бути захищені. Однак прийнятий з подачі Президента Л. Кравчука у 1993 році Закон України "Про внесення змін і доповнень до положення законодавчих актів України, що стосуються захисту честі, гідності та ділової репутації громадян і організацій" настільки нечіткий і неконкретний, що, як свідчить досвід, давав можливість мало не кожному критикованому подавати в суд і вимагати часто нічим не обмежених, фантастичних компенсацій. Як наслідок лише 1997 року подано 1257 позовів, за півроку 1998-го - 1163, що становило у грошовому еквіваленті відповідно понад 1,5 і 6,5 млн грн. Зважаючи на протести журналістів, були введені певні обмеження з боку Верховного Суду, а згодом відмінено і сам закон. Це не означає, що таких позовів більше не буде. 1 Свобода слова в Україні... - С. 117-118. : День. - 1999.-25 черв. Якщо ст. 171 прийнятого нещодавно Кримінального кодексу України передбачає покарання за перешкоджання професійної діяльності, то ст. 182 цього ж Кодексу дає можливість карати журналістів за використання "конфіденційної інформації про особу без її згоди... у публічному виступі. творі, що публічно демонструється, чи в засобах масової інформації"*". Серйозним і непростим є питання про залежність ЗМІ. з одного боку, від грошового мішка, з іншого - від влади, партійних угруповань, а тим більше мафіозних структур. Як і у багатьох інших сферах життя, в Україні діє багатоукладна система. Це вже не тоталітарна система, за якою із ностальгією тужать деякі політики. Техніка і технологія передачі інформації, які невпинно вдосконалюються, існування глобального телебачення, Інтернету докорінно змінили інформаційну картину планети. Комуністична партійність - рідна сестра інформаційного монополізму. Введена в обіг теза про те, що в епоху телебачення було б неможливим існування Гітлера і Сталіна, не позбавлена сенсу. Це не означає, що зникло поняття партійності. Поки існуватимуть партії, існуватиме у тій чи іншій іпостасі партійна преса. Партійний журналіст, хоче він цього чи не хоче, змушений оцінювати події з певних позицій, відстоюючи інтереси партії. Представники такої преси виправдовують свою заангажованість тим, що позиція їх партії найсправедливіша, що тільки вони виражають загальнонародні інтереси, що вони не служать партії, а, як любив колись повторювати М. Шолохов, серця їхні належать партії. Щасливий, хто вірить. Журналістові важливо усвідомити відмінність залежності публічного слова від партії, влади, системи управління і того, що умовно можна назвати вільним капіталом. Влада у більшості випадків діє, грубо кажучи, за принципом "Я тобі плачу, ти мені служиш". Залежності ЗМІ від капіталу не варто, особливо в сучасних умовах, ідеалізувати. Капіталом, як і владою, можна зловживати, як це добре видно на прикладі України і ще наочніше на прикладі, скажімо, Росії, у якій олігархічний капітал значно масштабніший і нахабніший. І все ж стосунки "ЗМІ - капітал" відрізняються від зв'язків "ЗМІ - влада". Розміщення капіталу і підкуп - різні речі. По-перше, власник чи група власників вкладають капітал у мас-медіа з метою отримання прибутку. По-друге, володіти ЗМІ - престижно. По-третє, виробник прямо чи опосередковано зацікавлений у прямій і непрямій рекламі. Як свідчить досвід європейських постсоціалістичних країн, важливу роль тут можуть відіграти іноземні інвестиції. Все це, як прийнято казати, меркантильні цілі. Та є й інші, альтруїстичні стимули. Відомо, що українська періодична преса, книга, культура взагалі не змогли би існувати в минулому, якби не було меценатства. Такі люди, як С. Чикаленко. В. Симиренко та інші, не просто матеріально підтримували пресу, а віддавали для неї нерідко все, що мали. Меценатство в Україні, хоч і повільно, відроджується. І це обнадіює, що незалежний український капітал сприятиме утвердженню незалежної від чиновництва культури. Тільки незалежна журналістика і незалежні журналісти здатні утверджувати загальнолюдські, гуманістичні ідеали. Теоретики журналістики, публіцисти, політологи, філософи дедалі більше переконуються у тому, що людство може врятувати лише гуманізм. Він трактує людину як мірило всіх цінностей, передбачає реалізацію прав і свобод людини, уникнення протистоянь різних соціальних груп, партій, націй, конфесій, спільну боротьбу людства за виживання в умовах глобальних екологічних проблем. ЗМІ зобов'язані сприяти не протистоянню, а конструктивному діалогу. "Не "боротьбу до перемоги", - слушно наголошує відомий дослідник журналістики професор Є. П. Прохоров, - а дискусію в перспективі конвергентного розвитку підходів, оцінок і рішень, чого і вимагає істинний діалог учасники якого відчувають себе "мешканцями" єдиного дому людства,який спільно оудують з врахуванням особливостей кожного . Зауважимо, що для журналіста гуманізм - не просто абстрактне поняття, а цілком конкретна увага і повага до конкретної людини, до її гідності. Журналіст не тільки має право, а й зобов'язаний піддавати критиці неподобства, злочини супроти людини і суспільства в цілому. Він за своїм суспільним призначенням має стояти на захисті правди і справедливості. Але не має права заради навіть "найблагородніших" намірів перекручувати фактів, вдаватись до літературних прийомів, які можуть образити, принизити людину. За це він несе як правову, так і моральну відповідальність. Аналіз журналістської практики свідчить, що частина судових позовів зумовлена несумлінністю працівників ЗМІ, які самі себе підставляють під дію закону. Найчастіше це пов'язане із не завжди ґрунтовним вивченням і узагальненням фактів. Трапляються образливі вислови, безпідставні звинувачення, вживання непристойних епітетів, обігрування прізвищ або навіть фізичних вад тощо. Як чинні закони, так і Кодекс професійної етики українського журналіста, зобов'язують його "завжди бути об'єктивним, коректним, відповідальним за свою справу" і поширювати лише ту інформацію, у правдивості якої переконаний. "Журналіст, - читаємо у Кодексі. - повинен уникати у своїх публікаціях та передачах образ з приводу національних, расових, етичних та релігійних поглядів і почуттів людей, протидіяти екстремізму та обмеженню громадських прав за будь-якими ознаками. Він утримується від натяків або коментарів, що стосуються фізичних недоліків чи хвороб людини, зобов'язаний уникати вживання образливих висловів, які можуть завдати їй моральної та фізичної шкоди"1. На дотримання журналістом правдивості і тактовності цікаво глянути очима судової влади, яка розглядає конфліктні ситуації з приводу виступів журналістів, Ірина Саприкіна, суддя Радянського районного суду м. Києва. яка має чи не найбільший досвід розгляду позовів, адресованих ЗМІ, вважає, що у журналістів ще не сформоване достатнє почуття відповідальності за написане і сказане. В інтерв’ю газеті "День", досить ґрунтовному і повчальному, І. Саприкіна -наводить низку спірних, навіть суб'єктивних тверджень, зокрема, не може не визнати недосконалості діючого законодавства, наявності в ньому "білих плям". Вона має рацію, постійно нагадуючи журналістам, що за написані та сказані для широкого загалу слова автор повинен відповідати також і перед судом. "І критерій тут один - істинність. Бувають і помилки в газетах, - зазначає суддя. - Ми все це розуміємо. Але журналіст не може діяти як адвокат, не може висвітлювати тільки одну точку зору. Журналіст повинен бути тактовним і не забувати, що особисте життя громадян охороняється законом. А крім того, він не повинен забувати, що все, про що він пише, потребує доказів"2 У своїх судженнях Ірина Саприкіна акцентує на тому, що критика не може ґрунтуватися на недостовірній інформації, на плітках і чутках, що не тільки факти, але й оціночні висновки підлягають оскарженню, з чим, звичайно, можна сперечатись. Як дискусійні, не підтверджені чіткими визначеннями можна сприймати її судження про відмінність між критикою й образою. З нею не можна не погодитись в тому, що журналіст не має права називати незаконним вирок суду, бо це "звинувачення суду в скоєнні злочину", як і в тому, що журналіст не може звинувачувати лікаря в некомпетентності, бо "це прерогатива кваліфікаційної комісії". Навіть достовірні публікації про ті чи інші фізичні вади людини можуть бути образливими і потребуватимуть відшкодування. Та, може, найціннішою у міркуваннях представника судової влади є її думка про необхідність підвищення професіоналізму сучасного журналіста. Ми ще нерідко пишемо так, як у не так давні старі часи, критикуючи, не соромились у доборі епітетів, загалом виразів. '"Журналіст, - зазначає суддя, - повинен знайти таке висловлювання, щоб воно нікого не ображало. В цьому професіоналізм журналіста. Можна обізвати людину дурнем, а можна сказати, що людина вчинила нерозумно. Адже це слово саме собою
1 Прохоров Е. Гуманистические ориентиры журналистики // Вестн. Моск. ун-та. Сер. журналістика. - 1998. - № 3. - С.12.
1 Журналіст України. - 1997. - № 5/6. - С.5. Щоб вижити, газетам треба вивчити мову Езопа. Інтерв'ю О. Панченка із суддею Іриною Саприкіною // - День. - 1998. - 14 лип.
образливе. Ні в кого нема довідки, що він дурень. Ви доведете, що людина некомпетентна, але за "дурня" ви вибачитеся"1. Чи сковують такі вимоги зображувальну палітру журналістики, особливо у таких жанрах, як памфлет, фейлетон, есе? Якоюсь мірою так. Проте людина творча завжди знайде вихід із ситуації. Зрештою, хльосткість, грубість ніколи не були ознакою якісної журналістики. Вони були притаманні стилю ленінської публіцистики і публіцистам його школи. Отже, питання об'єктивного відображення життєвої реальності журналістикою є досить складним. Журналістика по гарячих слідах відтворює поточні події у вигляді відповідних потоків подієвої інформації, більш чи менш глибоко тлумачить події й актуальні у певний час факти. На шляху правдивості у відтворенні цих подій і явищ наявна ціла низка об'єктивних і суб'єктивних перешкод. До об'єктивних належить обмеженість самого пізнання і розуміння людиною суперечливих, динамічних процесів, необхідність уже сьогодні чи завтра не тільки повідомити, що відбулося, але й зазначити чому і які наслідки можливі. На заваді також можуть бути об'єктивні економічні, політичні, правові перешкоди, зацікавленість певних суспільних сил у відповідній подачі інформації та її тлумаченні. Вирішальне значення у поданні об'єктивної, чесної інформації має журналіст. Якщо не все, то дуже багато залежить від його сумління, громадянської мужності говорити правду, від компетентності й професіоналізму. Список літератури Свобода слова в Україні: стан, проблеми, перспективи Матеріали парламентських слухань... - К.. 1997. Здоровега В. О партийности. денежных мешках, меценатстве или Что мешает свободе слова в Украине // Зеркало недели. - 1999. - 13-19 февр. Кузнецова О. Журналістська етика та етикет... - Львів. 1996. - С.39-60. Москаленко А. Вступ до журналістики. - К., 1997. - С. 136-149. Прохоров Е. Формирование социальной позиции журналиста /У Вести. Моск. ун-та. Сер. журналистика. - 1992. - № 1. - С.3-15. Питання для обговорення 1. Від ''підручних партії"' до виразників громадської думки. 2. Об'єктивність відображення - найсуттєвіша риса демократичної 3. Відмінність між подієвою інформацією і публіцистикою щодо спо 4. Гуманізм — основа журналістики майбутнього. 5. Журналіст, влада, партії: особливості стосунків в умовах утверд 6. Право журналіста на критику та правова й етична відповідальність Щоб вижити, газетам треба вивчити мову Езопа... ©2015 arhivinfo.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.
|